Історія справи

Постанова КЦС ВП від 30.01.2018 року у справі №19623/15

Постанова

іменем України

30 січня 2018 року

м. Київ

справа № 607/19623/15-ц

провадження № 61-996 св 17

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного

цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

суддів: Кузнєцова В. О., Погрібного С. О., Ступак О. В., Усика Г. І.

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,

представник позивача - ОСОБА_3,

відповідачі: ОСОБА_4, ОСОБА_5,

представники відповідачів: ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області у складі судді Грицака Р. М. від 28 березня 2016 року та рішення Апеляційного суду Тернопільської області у складі колегії суддів: Жолудько Л. Д., Сташківа Б. І., Кузьми Р. М. від 9 червня 2016 року,

ВСТАНОВИВ :

28 грудня 2015 року ОСОБА_16 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_17., ОСОБА_5 про стягнення боргу за договором позики. Позивачі обґрунтовували свої вимоги тим, що 27 липня 2010 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_17 було укладено договір позики, за яким ОСОБА_2 позичив ОСОБА_17 належні ОСОБА_16 грошові кошти в розмірі 47 тис. доларів США для придбання квартири. При цьому, за усною домовленістю між ОСОБА_16 та позичальником ОСОБА_17 останній зобов'язався повернути борг разом з його дружиною ОСОБА_5 до 1 січня 2014 року за рахунок продажу належної їм однокімнатної квартири. Оскільки ОСОБА_17 кошти були взяті в борг на придбання квартири під час перебування в шлюбі із ОСОБА_5, то відповідачі несуть солідарну відповідальність за борговими зобов'язаннями. Однак відповідачі свої зобов'язання за договором позики у встановлений строк не виконали. Враховуючи викладене, позивачі просили стягнути солідарно з ОСОБА_17., ОСОБА_5 на їх користь 2 091 240 грн, з яких 1 076 065 грн - основна сума позики, 322 819 грн - 3 % річних за користування коштами та 692 356 грн - інфляційні втрати, а також - 2 289 грн витрат на правову допомогу і 7 133 грн 60 коп. судового збору.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 28 березня 2016 року позовні вимоги ОСОБА_16 та ОСОБА_2 задоволено частково.Стягнуто з ОСОБА_17., ОСОБА_5 на користь ОСОБА_16, ОСОБА_2 борг за договором позики від 27 липня 2010 року в сумі 1 140 275 грн. Стягнуто з ОСОБА_17.,ОСОБА_5 на користь ОСОБА_16, ОСОБА_2 6 090 грн судового збору (по 3 045 грн з кожного) та 2 289 грн витрат на правову допомогу (по 1 144 грн 50 коп. з кожного).

У задоволенні решти позову відмовлено.

Додатковим рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 26 квітня 2016 року стягнуто з ОСОБА_17., ОСОБА_5 заборгованість за договором позики в рівних частках, а саме - по 570 137 грн 50 коп. з кожного.

Рішенням Апеляційного суду Тернопільської області від 9 червня 2016 року рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 28 березня 2016 року та додаткове рішення цього ж суду від 26 квітня 2016 року в частині стягнення з ОСОБА_17, ОСОБА_5 на користь ОСОБА_16, ОСОБА_2 боргу за договором позики від 27 липня 2010 року в сумі 1 140 275 грн в рівних частках скасовано і ухвалено в цій частині нове рішення.

Стягнуто в рівних частках з ОСОБА_17., ОСОБА_5 на користь ОСОБА_2 суму боргу за договором позики від 27 липня 2010 року в розмірі 1 140 275 грн, по 570 137 грн 50 коп. з кожного.

У позові ОСОБА_16 до ОСОБА_17., ОСОБА_5 про стягнення боргу за договором позики відмовлено.

В решті рішення залишено без змін.

6 липня 2016 року ОСОБА_5 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 28 березня 2016 року та рішення Апеляційного суду Тернопільської області від 9 червня 2016 року та ухвалити нове рішення про відмову в позові ОСОБА_2

Касаційна скарга мотивована тим, що договір позики від 27 липня 2010 року є фіктивним та підлягає визнанню судом недійсним. Вона його не підписувала, згоду на укладення не давала та не була присутньою під час вчинення цього правочину. У відповідачів були свої кошти для придбання квартири, тоді як у ОСОБА_11 та ОСОБА_16 у період укладення договору не могло бути зазначеної у ньому суми коштів, оскільки ОСОБА_16 у той час придбав дві квартири, гараж та автомобіль. Крім того, у власності відповідача ОСОБА_17. є нерухоме майно, яке він мав можливість реалізувати та погасити заборгованість, однак цього не зробив, так як ніякого боргу не існувало. Позивачі умисно просили накласти арешт лише на кошти та майно, яке перебувало у спільній власності відповідачів, а не на все належне їм майно. У розписці не зазначено дати повернення коштів та відсутній її оригінал, а сама вона була написана відповідачем ОСОБА_17 у 2015 році, в той час, коли розглядалася справа про їх розлучення.

7 липня 2016 року суддею Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито провадження у вказаній справі.

25 серпня 2016 року відповідач ОСОБА_17 подав до суду заперечення на касаційну скаргу, в якому зазначив про законність та обґрунтованість рішень судів першої та апеляційної інстанцій і просив відмовити у задоволенні касаційної скарги у зв'язку з її безпідставністю. Він визнав позов, оскільки дійсно отримав у позику вказані в договорі кошти і витратив їх на придбання трикімнатної квартири для сім'ї. У скарзі ОСОБА_5 неправдиво виклала обставини справи.

Ухвалою колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2016 року справу за позовом ОСОБА_16, ОСОБА_2 до ОСОБА_17., ОСОБА_5 про стягнення боргу за договором позики призначено до судового розгляду.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

21 грудня 2017 року справу № 607/19623/15-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законних і обґрунтованим.

Судами встановлено, що 27 липня 2010 року ОСОБА_17 позичив у ОСОБА_2 кошти в сумі 47 тис. доларів США на строк до 1 січня 2014 року з метою придбання квартири, що підверджується розпискою від 27 липня 2010 року. Передані у позику кошти належали ОСОБА_16, який на день складення розписки знаходився за межами України.

Згідно зі статтею 1046 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу, тобто суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом.

З 18 квітня 1996 року ОСОБА_17 та ОСОБА_5 перебували в зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 19 травня 2015 року.

Відповідно до статті 65 Сімейного кодексу України (далі - СК України) дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.

Отже, об'єктом права спільної сумісної власності подружжя є як предмети матеріального світу, так і майнові права та обов'язки. При цьому частина четверта статті 65 СК України не пов'язує виникнення обов'язку другого з подружжя з фактом надання ним згоди на укладення правочину. Навіть якщо другий з подружжя не знав про укладення договору він вважатиметься зобов'язаною особою, якщо об'єктивно цей договір було укладено в інтересах сім'ї та одержане майно було використано в цих інтересах.

Згідно з частиною другою статті 73 СК України стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом установлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї і одержане за договором використано на її потреби.

За ОСОБА_17 зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу ВРА 703984, посвідченого 7 вересня 2010 року приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Василевич О. О., що підтверджується відомостями з реєстру прав власності на нерухоме майно.

Задовольняючи частково позов ОСОБА_2, суд першої інстанції, з висновком якого в цій частині погодився апеляційний суд, виходив з того, що кошти, отримані ОСОБА_17 у позику, використані в інтересах сім'ї, а саме - для купівлі квартири, яка була придбана у період перебування його у шлюбі з відповідачем ОСОБА_13, в якій вони зареєструвалися і проживали однією сім'єю разом зі своїми дітьми. Доказів того, що кошти, отримані в позику, використовувалися ОСОБА_17 у власних цілях і не в інтересах сім'ї, а також того, що квартира була придбана за інші кошти, відповідач ОСОБА_5 не надала. Доводи ОСОБА_5 про те, що у розписці не вказано дати повернення коштів та відсутній її оригінал, є необґрунтованими, оскільки в матеріалах справи міститься оригінал розписки, в якому зазначено строк виконання зобов'язання до 1 січня 2014 року.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову ОСОБА_16, апеляційний суд виходив з того, що цей позивач не є стороною договору позики в розумінні статей 1048 та 1049 ЦК України, оскільки він позичальнику кошти не передавав. В решті суд апеляційної інстанції погодився з висновками місцевого суду про обґрунтованість позову та стягнення з обох відповідачів на користь позивача ОСОБА_2 заборгованості за договором позики.

Однак такі висновки судів попередніх інстанцій зроблені з порушенням норм процесуального права.

Вимоги статей 60, 179, 213, 214, 301 ЦПК України 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень, зобов'язують суди з'ясувати обставини, які обґрунтовують заявлені вимоги, на підставі наданих на їх підтвердження доказів.

Відповідно до статті 60 ЦПК України 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

За змістом статті 179 ЦПК України 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень, предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Для встановлення у судовому засіданні фактів, зазначених у частині першій цієї статті, досліджуються показання свідків, письмові та речові докази, висновки експертів.

Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом (частина четверта статті 10 ЦПК України 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень).

Всупереч наведеним нормам процесуального права суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання ОСОБА_5 про допит свідків ОСОБА_14 та ОСОБА_15, які, за версією відповідача, могли підтвердити її доводи про придбання квартири за її спільні з відповідачем кошти, а не за кошти, отримані ОСОБА_17 за договором позики. Така відмова мотивована судом наявністю письмової розписки і тим, що питання про визнання її недійсною не ставиться.

Однак, коли ОСОБА_5 заявила клопотання про об'єднання в одне провадження даної справи та справи за її позовом до ОСОБА_16, ОСОБА_17., ОСОБА_2 про визнання правочину недійсним, в якій ставилося питання про визнання спірного договору позики недійсним, суд також відмовив і у задоволенні цього клопотання, мотивувавши свою відмову тим, що розгляд даної справи фактично завершений, а інша справа знаходиться на початковому розгляді. Тобто суд по суті не дав можливості відповідачу довести обставини, на які вона посилалася як на підставу своїх заперечень проти позову.

Відповідно до частини першої статті 126 ЦПК України 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень, суддя під час відкриття провадження у справі, підготовки справи до судового розгляду або суд під час її розгляду мають право постановити ухвалу про об'єднання в одне провадження кількох однорідних позовних вимог за позовами одного й того самого позивача до одного й того самого відповідача чи до різних відповідачів або за позовом різних позивачів до одного й того самого відповідача.

Тому відмова суду в задоволенні клопотання про об'єднання вищезазначеної справи з даною справою є необґрунтованою, оскільки таке об'єднання можливе на будь-якій стадії розгляду справи, а спільний розгляд справ є доцільним, так як обставини, що підлягають встановленню в обох справах, значною мірою співпадають і матимуть преюдиціальне значення при вирішенні іншої справи.

Згідно з частиною першою статті 143 ЦПК України 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень, для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, суд призначає експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі.

ОСОБА_5 заперечувала проти позову ОСОБА_16 та ОСОБА_2, посилаючись на те, що із розписки від 27 липня 2010 року відносини позики між позивачами та ОСОБА_17 не виникли. Вказаний документ з'явився у 2015 році в той час, коли розглядалася справа про розлучення відповідачів.На підтвердження своїх доводів вона заявила клопотання про призначення судової експертизи на предмет з'ясування дати складення розписки.

Відповідно до частини другої статті 208 ЦПК України 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних рішень,питання, пов'язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом, вирішуються судом шляхом постановлення ухвал.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 210 ЦПК України 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних рішень,у мотивувальній частині ухвали суду мають зазначатися мотиви, з яких суд дійшов висновків, і закон, яким керувався суд, постановляючи ухвалу.

З врахуванням вищенаведених доводів відповідача питання щодо дати складення розписки від 27 липня 2010 року входить до предмета доказування у справі та має істотне значення для правильного її вирішення. Однак суд, відмовивши в його задоволенні усною ухвалою з тих підстав, що відповідач не зазначила назву експертизи і що її призначення можливе в іншій справі - про визнання правочину недійсним, не надав заявнику часу для належного оформлення клопотання, порушивши вимоги частини 4 статті 10 ЦПК України 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень, щодо обов'язку сприяти всебічному і повному з'ясуванню обставин справи.

Відповідно до частини другої статті 10 ЦПК України 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.

Таким чином, відмовивши у задоволенні клопотань ОСОБА_5 про допит свідків, об'єднання справ та призначення експертизи, суд тим самим фактично перешкодив відповідачу у здійсненні її права на доведення перед судом переконливості своїх заперечень проти позову.

Апеляційний суд зазначених порушень процесуального права, допущених судом першої інстанції, не усунув і сам допустив порушення статті 303 ЦПК України 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень, які полягають у тому, що цим судом не досліджені і ніяким чином не оцінені додані ОСОБА_5 до апеляційної скарги докази - довідки про доходи сестри відповідача ОСОБА_15 та роздруківку аудіозапису розмови між відповідачами. При цьому апеляційний суд, залишивши вказані докази в матеріалах справи, не зробив жодного висновку про їх прийняття чи відхилення та про належність і допустимість.

В силу вимог частини першої статті 400 ЦПК України суд, що розглядає справу в касаційному порядку, не може встановлювати обставини, що не були встановлені в рішенні, тобто суд касаційної інстанції позбавлений можливості ухвалити нове рішення у даній справі на підставі статті 412 цього Кодексу.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази; або необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Оскільки судами порушено вищенаведені норми процесуального права, що призвело до неможливості встановити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалені в справі судові рішення судів попередніх інстанцій слід скасувати з направленням справи на новий розгляд.

Згідно з частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Враховуючи, що порушення норм процесуального права у даній справі допущені судами обох попередніх інстанцій, справа підлягає направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи суду необхідно врахувати викладене, встановити всі обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, з додержанням вимог ЦПК України, дати їм відповідну правову оцінку та вирішити спір на підставі вимог закону.

При цьому слід звернути увагу на те, що при ухваленні додаткового рішення про стягнення з відповідачів суми боргу в рівних частках, суд першої інстанції помилково послався на постанову Верховного Суду України від 20 лютого 2013 року в справі № 6-163цс12, оскільки дана постанова не містить висновку про те, що статті 65 та 73 СК України не покладають солідарного обов'язку на дружину позичальника за зобов'язаннями її чоловіка, а вона може відповідати своєю часткою майна у спільній сумісній власності подружжя. Тому в разі задоволення позову, суду необхідно правильно визначитися із обсягом відповідальності кожного з відповідачів та врахувати правові позиції, викладені у постановах Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-486цс16 та від 14 вересня 2016 року у справі № 6-539цс16, згідно з якими у подружжя, крім права спільної сумісної власності на придбану за рахунок позичених грошових коштів квартиру, внаслідок укладення договору позики виникає також і зобов'язання в інтересах сім'ї у вигляді повернення позиченої грошової суми, виконання якого подружжя здійснює як солідарні боржники.

Крім того, з метою встановлення обставини, пов'язаної з використанням позичених коштів в інтересах сім'ї, суду слід з'ясувати на підставі наданих сторонами доказів питання про вартість придбаної у 2010 році ОСОБА_17 квартири з огляду на співмірність цієї вартості з розміром отриманих ним за договором позики коштів.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити частково.

Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 28 березня 2016 року, додаткове рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 26 квітня 2016 року тарішення Апеляційного суду Тернопільської області від 9 червня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасовані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. А. Стрільчук Судді:В. О. Кузнєцов С. О. Погрібний О. В. Ступак Г. І. Усик