Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 03.05.2020 року у справі №509/3995/15

Постанова

Іменем України

20 жовтня 2021 року

м. Київ

справа № 509/3995/15

провадження № 61-7070св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,

розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Одеського апеляційного суду від 04 березня 2020 року в складі колегії суддів Драгомерецького М. М., Черевка П. М., Громіка Р. Д.,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2015 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання права власності та стягнення коштів.

Позовна заява мотивована тим, що з липня 1989 року по листопад 2004 року він проживав з ОСОБА_2 однією сім'єю без реєстрації шлюбу.

На підставі рішення Таїровської селищної ради Овідіопольського району Одеської області від 04 жовтня 2000 року № 215 ОСОБА_2 стала власником земельної ділянки площею 0,10 га по АДРЕСА_1, на яку 27 вересня 2007 року отримала державний акт на право власності на землю.

На зазначеній земельній ділянці у період фактичного проживання сторін своїми силами та за власні грошові кошти ОСОБА_1 побудовано, але не введено в експлуатацію житловий будинок з надвірними спорудами (кухня, котельна, гараж, басейн, свердловина) загальною площею 952 м2, з яких 766,1 м2 площа житлового будинку, 185,9 м2 площа літньої кухні та гаражу. При цьому ОСОБА_2 не брала фінансової участі у будівництві, тому цей будинок не може бути об'єктом їх спільної сумісної власності, а є його особистою приватною власністю.

З листа Держземагенства в Овідіопольському районі Одеської області від 21 квітня 2015 року йому стало відомо про те, що в 2011 році ОСОБА_2 продала ОСОБА_3 земельну ділянку, на якій розташований указаний будинок. Вважає, що з часу, коли він дізнався про відчуження земельної ділянки, розпочався перебіг позовної давності.

Також, йому стало відомо, що 17 листопада 2011 року ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу також відчужила ОСОБА_3 незавершений будівництвом (53 % готовності) житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що розташований на земельній ділянці по АДРЕСА_1, за 885 889 грн, що згідно зі звітом про оцінку зазначеного будинку є еквівалентом 110 982 дол. США.

Ураховуючи викладене, позивач, уточнивши позовні вимоги, просив:

- встановити факт його проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_2 з 01 травня 1981 року до квітня 1996 року;

- визнати за ним право власності на будівельні матеріали, з яких побудований житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, незавершений будівництвом (53 % готовності), що розташований на земельній ділянці по АДРЕСА_1;

- стягнути з ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 2 979 695,90 грн, що є еквівалентом 110 982 дол. США відповідно до курсу Національного банку України станом на 07 вересня 2016 року.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Короткий зміст рішення суду першої, апеляційної та касаційної інстанцій

Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 08 вересня 2016 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Суд виходив із того, що встановлення факту спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу до 01 січня 2004 року не передбачено чинним на той час законодавством і не породжує у позивача будь-яких майнових прав на спірне майно.

При цьому ОСОБА_1 на час виникнення спірних правовідносин у період з 01 травня 1981 року до квітня 1996 року був одружений з іншою жінкою. ОСОБА_2 самостійно і за власний рахунок побудувала спірний будинок готовністю 53 %, який у подальшому на законних підставах продала ОСОБА_3 з урахуванням вимог статей 112, 113, 114, 115, 116, 117, 118, 119, 120, 121, 122, 123, 124, 125, 126, 127, 128, 129 ЦК України 1963 року.

Рішенням апеляційного суду Одеської області від 12 грудня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково; рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 08 вересня 2016 року змінено; виключено з мотивувальної частини рішення суду посилання на норми ЗК України, СК України та ЦК України 2004 року; в іншій частині рішення суду залишено без змін.

Апеляційний суд, змінюючи рішення суду першої інстанції, вважав, що у позові має бути відмовлено з інших правових підстав. Зазначив, що спірний житловий будинок, побудований у 1994 році (готовністю 53 %) за час проживання сторін однією сім'єю без реєстрації шлюбу, спільною участю сторін з лютого 1986 року до квітня 1996 року, проте, ОСОБА_1 не надав суду письмову угоду, укладену між ним та ОСОБА_2, якою би було визначено, що спірне майно є їх спільною сумісною власністю.

Постановою Верховного Суду від 18 квітня 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково; рішення апеляційного суду Одеської області від 12 грудня 2017 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що апеляційний суд:

зазначивши про спільну участь ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у будівництві, не вказав на докази, що підтверджують такий факт, і не надав їм належної правової оцінки, тому це є припущенням суду;

вважаючи, що сам по собі факт спільного проживання сторін однією сім'єю без реєстрації шлюбу за період з лютого 1986 року до квітня 1996 року не породжує у ОСОБА_1 будь-яких майнових прав на спірне майно, а також право на стягнення з ОСОБА_2 грошових коштів за проданий нею 17 листопада 2011 року незавершений будівництвом будинок, не врахував положення частини 3 статті 331 ЦК України;

не надав належної правової оцінки доказам, наданим позивачем, на підтвердження доводів щодо будівництва ним спірного житлового будинку за його власні грошові кошти, а саме квитанції і накладні про купівлю та оплату ОСОБА_1 будівельних матеріалів та відповідних послуг за період з 1989 року до 1994 року;

залишив поза увагою звіт № 11/230 про оцінку жилого будинку з господарськими будівлями та спорудами незавершеного будівництва 53 % готовності, виконаний на підставі договору, укладеного 14 листопада 2011 року між приватним підприємством "Дельта-Консалтинг" та ОСОБА_2, в якому експертом встановлено вартість будівельних матеріалів та робіт.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 04 березня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково; рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 08 вересня 2016 року скасовано; ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання права власності та стягнення грошової суми задоволено частково:

- встановлено факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з квітня 1986 року по квітень 1996 року;

- визнано за ОСОБА_1 право власності на будівельні матеріали, з яких був побудований житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами незавершеного будівництва (53% готовності), що розташований на земельній ділянці, кадастровий номер 51237855800:02:007:0251, за адресою: АДРЕСА_1;

- стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію у розмірі 110 982 дол. США, що станом на 04 березня 2020 року за курсом НБУ еквівалентно 2 767
735,71 грн.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позивач надав суду квитанції і накладні про купівлю та оплату ним будівельних матеріалів та відповідних послуг за період з 1989 року по 1994 рік, які оформлені на ім'я позивача та підтверджують, що ОСОБА_1 під час проживання з ОСОБА_2 однією сім'єю без реєстрації шлюбу з лютого 1986 року по квітень 1996 року, у 1994 році особисто за власні грошові кошти збудував житловий будинок (готовністю 53%), вартість якого станом на 17 листопада 2011 року становила 885 889 грн, а ОСОБА_2 не надала належних і допустимих доказів на спростування підстав позову та підтвердження своїх заперечень проти позову, зокрема, що будівництво спірного будинку проводилося за її участі.

Оскільки між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не укладалася письмова угода про визначення спірного будинку їх спільною сумісною власністю, апеляційний суд відповідно до частини 3 статті 331 ЦК України вважав, що ОСОБА_1 набув право власності на будівельні матеріали, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна) й, у зв'язку з продажем ОСОБА_2 цього майна без його згоди, має право на стягнення з неї грошової компенсації цих матеріалів, обладнання тощо в розмірі 110 982 дол. США, що на час вирішення спору судом апеляційної інстанції, станом на 04 березня 2020 року за курсом НБУ еквівалентно 2 767 735,78 грн (110 982 дол. США х 24,9386 грн. ).

Відмовляючи у застосуванні до спірних правовідносин наслідків спливу позовної давності, апеляційний суд виходив із того, що ОСОБА_1 про порушення своїх прав дізнався з листа Відділу Держземагентства в Овідіопольському районі Одеської області №29-1520-0.11-3410/2-15 від 21 квітня 2015 року, з якого вбачається, що земельна ділянка, на якій позивачем будувався незавершений будівництвом будинок, відчужена ОСОБА_3, після чого він звернувся до суду з позовом 03 вересня 2015 року в межах встановленого законом строку.

Аргументи учасників справи

У квітні 2020 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову апеляційного суду, у якій просить її скасувати як таку, що прийнята з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, і залишити в силі законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд:

безпідставно встановив факт проживання сторін однією сім'єю без реєстрації шлюбу з квітня 1986 року по квітень 1996 року, оскільки це не перебачено чинним на той час законодавством та не надає позивачу будь-яких майнових прав;

під час розгляду справи не звернув увагу на те, що земельна ділянка, на якій розташований спірний об'єкт нерухомості, надана відповідачці в особисту власність для будівництва житлового будинку, і відповідно до Закону України "Про власність" участь інших осіб у будівництві не створює для них права власності на такий житловий будинок;

неправильно застосував до спірних правовідносин частину 3 статті 331 ЦК України, оскільки позивач не надав суду належних та допустимих доказів, що використані для будівництва будинку матеріали купувалися за його особисті кошти, і такі обставини неможливо встановити з наданих позивачем квитанцій, оскільки вони не містять інформації використання зазначених у них будівельних матеріалів на будівництво будинку за адресою: АДРЕСА_1;

не виконав вказівки, викладені у постанові Верховного Суду від 18 квітня 2018 року, та не надав правової оцінки доказам, наданим позивачем та відповідачем на підтвердження своїх вимог і заперечень;

неправильно вирішив питання застосування до спірних правовідносин перебігу позовної давності, оскільки позивач припинив проживати з відповідачкою в квітні 1996 року, а з цим позовом звернувся у 2015 році, тобто майже 22 роки не цікався спірним майном, не утримував його, а посилання, що про порушення своїх прав йому стало відомо у 2015 році з листа Держкомзему є безпідставним, оскільки позивач неодноразово пояснював, що знав про належність на праві власності земельної ділянки відповідачу.

У вересні 2020 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_1 на касаційну скаргу ОСОБА_2, у якому він просить залишити її без задоволення, оскаржену постанову апеляційного суду без змін. Вказує, що суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок про наявність підстав для задоволення позову.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 29 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі.

Ухвалою Верховного Суду від 29 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина 1 статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина 8 статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 29 квітня 2020 року вказано, що підставою касаційного оскарження постанови апеляційного суду є неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме, що судом апеляційної інстанції при ухваленні постанови не застосовано висновки, викладені в постановах Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року в справі № 6-135цс13, від 23 вересня 2015 року в справі № 6-1026цс15, від 29 жовтня 2014 року в справі № 6-152цс14.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що згідно з випискою з протоколу № 4 зборів уповноважених членів колгоспу ім. К. Лібкнехта Овідіопольського району Одеської області від 09 грудня 1990 року ОСОБА_2 на підставі її заяви та затвердженого проєкту забудови індивідуального житлового будівництва в районі с. Чорноморка на землях запасу колгоспу ім. К. Лібкнехта виділено земельну ділянку площею 0,10 га для будівництва житлового будинку по АДРЕСА_1.

17 лютого 1995 року на ім'я ОСОБА_2 видано державний акт на право постійного користування землею площею 0,10 га за вказаною адресою для будівництва житлового будинку на підставі рішення Овідіопольської райради народних депутатів Овідіопольського району Одеської області від 18 грудня 1992 року № 196. Між Таїровською селищною радою Овідіопольського району Одеської області та ОСОБА_2 укладено договір на будівництво двоповерхового жилого будинку на правах приватної власності згідно з проєктом будівництва будинку.

Рішенням виконавчого комітету Таїровської селищної ради Овідіопольського району Одеської області від 04 жовтня 2000 року № 215 ОСОБА_2 безкоштовно передано у приватну власність земельну ділянку загальною площею 0,10 га для будівництва і обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_1, та видано державний акт на право власності на неї 27 вересня 2007 року.

Згідно з технічним паспортом, виданим 16 квітня 1994 року на ім'я ОСОБА_2, на вищевказаній земельній ділянці у 1994 році був побудований житловий будинок під літ. "А " та літня кухня-гараж під літ. "Б", готовністю 53 %, право власності на які зареєстровано 24 жовтня 2011 року на ім'я ОСОБА_2.

На підставі нотаріально посвідчених договорів купівлі-продажу від 17 листопада 2011 року ОСОБА_2 продала ОСОБА_3 житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами незавершеного будівництва (53 % готовності) та земельну ділянку площею 0,10 га з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_1, будинок за 885
889 грн, земельну ділянку за 300 000 грн. Вказані договори купівлі-продажу є чинними.

Позиція Верховного Суду

Колегія суддів частково приймає аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.

Щодо позовних вимог про встановлення факту проживання однією сім'єю

Згідно з частиною 1 статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Відповідно до частини першої Прикінцевих положень СК України СК України набрав чинності одночасно з набранням чинності Цивільним кодексом України, тобто з 01 січня 2004 року.

У справі, що переглядається, суди встановили, що спірний житловий будинок був збудований у 1994 році (готовність 53 %). З огляду на викладене, спір щодо визнання права позивача на цей будинок має вирішуватися з урахуванням положень Закону України "Про власність" та ЦК УРСР у редакції, чинній на момент будівництва будинку.

Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду від 13 вересня 2021 року в справі № 201/14355/16 (провадження № 61-11925св20) зазначено, що встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки стало можливим лише з набранням чинності СК України (2003 рік) та ЦПК України (2004 рік). До цього часу проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу не набувало юридичного значення.

Відповідно до статті 13 КпШС України права і обов'язки подружжя породжує лише шлюб, укладений у державних органах реєстрації актів громадянського стану. Час виникнення прав і обов'язків подружжя визначається моментом реєстрації шлюбу в органах реєстрації актів громадянського стану. У статті 44 КпШС України вказано, що шлюб вважається припиненим з моменту реєстрації розлучення в органах реєстрації актів громадянського стану.

За таких обставин вимоги ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу із ОСОБА_2 з квітня 1986 року по квітень 1996 року не підлягають задоволенню, оскільки норми чинного на той час КпШС України не передбачали можливості встановлення факту спільного проживання чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, у зв'язку з чим постанова апеляційного суду в частині задоволення вказаної позовної вимоги підлягає скасуванню, а рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 08 вересня 2016 року без змін.

Щодо позовних вимог про визнання права власності

У частині 1 та 2 статті 2 ЦПК України закріплено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

У частині 1 статті 11 ЦПК України передбачено, що суд визначає в межах, встановлених частині 1 статті 11 ЦПК України, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Тлумачення вказаних норм свідчить, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту. Схожий за змістом висновок зроблений в постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).

Згідно частини 1 статті 15, частини 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 грудня 2020 року по справі № 303/6366/17 (провадження № 61-17559св19) вказано, що: "порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права".

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 вересня 2021 року в справі № 441/2083/18 (провадження № 61-11035св20) зазначено, що новостворене нерухоме майно набуває правового режиму житлового будинку після прийняття його до експлуатації із моменту державної реєстрації права власності на нього. Однак до цього, не будучи житловим будинком з юридичного погляду, об'єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов'язки, тому такий об'єкт є майном, яке за передбачених законом умов може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними. За позовом дружини, членів сім'ї забудовника, які спільно будували будинок, а також спадкоємців суд має право здійснити поділ об'єкта незавершеного будівництва, якщо, враховуючи ступінь його готовності, можна визначити окремі частини, що підлягають виділу, і технічно можливо довести до кінця будівництво зазначеними особами. У разі неможливості поділу об'єкта незавершеного будівництва суд може визнати право за цими особами на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити грошову компенсацію.

За змістом частини 3 статті 12, частини 1 статті 81 ЦПК України (в редакції на час розгляду справи в апеляційному судді) кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

У справі, що переглядається, суди встановили, що ОСОБА_2 24 жовтня 2011 року зареєструвала за собою право власності на спірний будинок готовністю 53 % та продала його ОСОБА_3, яка зруйнувала вказаний будинок та на його місці побудувала новий.

Вирішуючи спір у частині визнання за позивачем права власності на будівельні матеріали, апеляційний суд не врахував, що зазначене нерухоме майно прийнято до експлуатації, та право власності на нього зареєстровано у встановленому законом порядку.

Отже, у цій справі позивач, пред'явивши позовну вимогу про визнання права власності на будівельні матеріали, обрав неналежний спосіб захисту його права, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.

За таких обставин постанова апеляційного суду в цій частині підлягає скасуванню.

Суд першої інстанції, дійшовши обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні вказаної позовної вимоги, помилився щодо мотивів такої відмови, тому рішення суду першої інстанції підлягає зміні в указаній частині з викладенням його мотивувальної частини у редакції цієї постанови.

Щодо позовних вимог про стягнення коштів

ОСОБА_1, обґрунтовуючи позовні вимоги про стягнення коштів, вказував на те, що незакінчений будівництвом жилий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1, він побудував особисто за власні кошти. Як на доказ придбання ним будівельних матеріалів для будівництва вищевказаного будинку позивач посилався на накладні, квитанції, рахунки-фактури та інше.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина 1 статті 58 ЦПК України в редакції, чинній на час звернення до суду з позовом та вирішення справи судом першої інстанції).

За змістом статті 10 ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення до суду з позовом та вирішення справи судом першої інстанції) цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених статті 10 ЦПК України.

Згідно з частиною 1 статті 76 ЦПК України (в редакції, чинній на час вирішення справи судом апеляційної інстанції) доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Суд першої інстанції встановив, що позивач не надав суду належних і допустимих доказів на підтвердження своїх вимог, оскільки у наданих позивачем накладних не вказано, що будівельні матеріали купувалися для будівництва житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1, деякі з них не містять зазначення особи, яка придбавала будівельні матеріали; деякі квитанції на придбання будівельних та оздоблювальних матеріалів видані "Фабрикою по індивідуальному пошиву та ремонту одягу", яка не є будівельною організацією.

За таких обставин суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про стягнення на користь позивача коштів з ОСОБА_2 за продаж незавершеного будівництвом спірного будинку, оскільки з наданих ОСОБА_1 квитанцій і накладних про купівлю та оплату будівельних матеріалів та послуг за період з 1989 року до 1994 року не можливо встановити використання цих матеріалів та робіт на будівництво будинку за адресою: АДРЕСА_1. Натомість апеляційний суд безпідставно вважав доведеними ці обставини та не навів мотивів і обставин, які б давали підстави для спростування висновку суду першої інстанції.

За таких обставин постанова апеляційного суду в частині задоволених позовних вимог про стягнення коштів підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції в цій частині.

Щодо позовних вимог до ОСОБА_3.

Належним відповідачем має бути така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги. Суд захищає порушене право чи охоронюваний законом інтерес позивача саме від відповідача. Якщо позовна вимога заявлена до особи, яка не є учасником спірних правовідносин (тобто, не до тієї особи, яка має відповідати за цією вимогою), така особа є неналежним відповідачем.

У постанові Верховного Суду від 10 березня 2021 року в справі № 226/817/19 (провадження № 61-6327св20) вказано, що пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження".

Отже, пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

У справі, що переглядається: судом установлено, що звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 просив встановити факт спільного приживання з ОСОБА_2, визнати за ним право власності на будівельні матеріали, які він використав на будівництво спірного будинку, та стягнути з ОСОБА_2 кошти за продаж будинку, оскільки вважав ці будівельні матеріали своєю приватною власністю, при цьому другим відповідачем зазначив ОСОБА_3 без пред'явлення будь-яких вимог до неї. За таких обставин постанова апеляційного суду в частині позовних вимог до ОСОБА_3 підлягає скасуванню; рішення суду першої інстанції підлягає зміні в редакції мотивів, оскільки суд першої інстанції помилився з мотивами такої відмови.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені ЦПК України, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина 3 статті 400 ЦПК України).

З урахуванням необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постановах Верховного Суду від 13 вересня 2021 року в справі № 201/14355/16 (провадження № 61-11925св20), від 22 грудня 2020 року по справі № 303/6366/17 (провадження № 61-17559св19), від 01 вересня 2021 року в справі № 441/2083/18 (провадження № 61-11035св20), від 10 березня 2021 року в справі № 226/817/19 (провадження № 61-6327св20), колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню; постанова апеляційного суду в частині задоволених позовних вимог про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу та стягнення коштів скасуванню, рішення суду першої інстанції в цій частині залишенню в силі; постанова апеляційного суду в частині позовних вимог про визнання права власності та в частині позовних вимог до ОСОБА_3 скасуванню, рішення суду першої інстанції в цій частині зміні з викладенням його мотивувальної частини в редакції цієї постанови.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Одеського апеляційного суду від 04 березня 2020 року в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу та стягнення коштів скасувати, рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 08 вересня 2016 року у вказаній частині залишити без змін.

Постанову Одеського апеляційного суду від 04 березня 2020 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності та позовних вимог пред'явлених до ОСОБА_3 скасувати, рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 08 вересня 2016 року про відмову в задоволенні позову в цій частині змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Одеського апеляційного суду від 04 березня 2020 року втрачає законну силу.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук