Історія справи

Постанова КЦС ВП від 25.06.2025 року у справі №1313/1984/2012

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 червня 2025 року

м. Київ

справа № 1313/1984/2012

провадження № 61-5591св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ;

відповідач -ОСОБА_2 , Франківська районна адміністрація Львівської міської ради;

особа, яка подала апеляційну скаргу - керівник Стрийської окружної прокуратури

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Бельдій Наталії Володимирівни на постанову Львівського апеляційного суду від 28 березня 2024 року у складі колегії суддів: Копняк С. М., Бойко С. М., Ніткевича А. В.

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2012 року ОСОБА_1 звернулася до суд з позовом до ОСОБА_2 , Франківської районної адміністрації Львівської міської ради, в якому просила: визнати за нею права власності на павільйон-магазин, загальною площею 12 кв. м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; зобов`язати ОСОБА_2 звільнити займаний кіоск-магазин, який знаходиться за адресою:

АДРЕСА_1 .

Позов мотивований тим, що 30 липня 2001 року Франківська районна адміністрація Львівської міської ради видала позивачці дозвіл № 5-5777 на встановлення одного павільйон-магазину і одного літнього майданчику за адресою: АДРЕСА_2 . На підставі цього був виготовлений проект об`єкта торгівлі - магазина площею 13,3 кв. м, який погоджений органами архітектури Львівської міської ради та фасадний паспорт, який погоджений головним художником

м. Львова.

24 квітня 2008 року позивачка звернулась до Львівської міської ради і 15 травня 2008 року Управління архітектури департаменту містобудування Львівської міської ради надало висновок про розміщення стаціонарної малої архітектурної форми і погодило план прив`язки.

20 квітня 2010 року між ОСОБА_1 та Львівською міською радою укладений договір оренди земельної ділянки (кадастровий номер 4610136900:08:002:0121), яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 загальною площею 0,0024 га для обслуговування малої архітектурної форми, терміном на 2 роки. Львівським обласним державним комунальним підприємством «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» оформлена інвентаризаційна справа та виготовлений технічний паспорт на кіоск-магазин. Крім цього, проведена експертиза та виданий експертний висновок ліцензованим приватним підприємством.

Між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 була укладена усна угода, згідно якої позивачка дозволила відповідачу ОСОБА_2 в приміщенні кіоску зберігати товар. На її неодноразові звернення до відповідача про те, щоб він звільнив приміщення - відповідач по сьогоднішній день приміщення не звільнив, стверджує про те, що ОСОБА_1 не є власником кіоску і тому він може ним також користуватися. Тим самим відповідач порушує її право на власність, не визнає її власність, не визнає договір купівлі-продажу кіоску та чинить їй перешкоди в користуванні цим приміщенням.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Миколаївського районного суду Львівської області від 25 червня 2012 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на павільйон-магазин загальною площею 13,3 кв. м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 . Зобов`язано ОСОБА_2 звільнити займаний павільйон-магазин, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що позивачка є власником павільйон-магазина. У розумінні частини п`ятої статті 376 ЦК України, відповідно до якої на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

У вересні 2023 року керівник Стрийської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Львівської міської ради як особи, яка не брала участі у справі, оскаржив рішення суду першої інстанції, подавши апеляційну скаргу, в якій просив рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 25 червня 2012 року скасувати й ухвалити нове судове рішення, яким повністю відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Постановою Львівського апеляційного суду від 28 березня 2024 року апеляційну скаргу керівника Стрийської окружної прокуратури задоволено. Рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 25 червня 2012 року скасовано й ухвалено нове судове рішення, яким в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що визнаючи за позивачкою право власності на павільйон-магазин загальною площею 13,3 кв. м., як на самочинне будівництво, суд першої інстанції не з`ясував статусу цього майна, не встановив, чи відноситься спірне майно до категорії нерухомого майна чи є тимчасовою спорудою.

Судом апеляційної інстанції зроблено висновок, що позивачкою не надано доказів на підтвердження тієї обставини, що павільйон - магазин загальною площею 13,3 кв. м. є нерухомим майном, право власності на яке підлягає визнанню в судовому порядку на підставі статті 376 ЦК України.

Судом апеляційної інстанції зроблено висновок, що зазначений об`єкт є малою архітектурною формою, тимчасовою спорудою, право власності на яку не може бути визнано на підставі статті 376 ЦК України.

Судом апеляційної інстанції зроблено висновок, що за загальним правилом кожна особа має право на захист свого цивільного права лише у разі його порушення, невизнання або оспорювання. У зв`язку із цим звернення до суду з позовом про визнання права власності на самочинне будівництво має здійснюватися за наявності даних про те, що порушене питання було предметом розгляду компетентного державного органу, рішення якого чи його відсутність дають підстави вважати про наявність спору про право.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що відсутні докази на підтвердження звернення позивачки до компетентних державних органів, а саме, Львівської міської ради, Франківської районної адміністрації Львівської міської ради, інспекції державного будівельного архітектурного контролю з приводу вирішення цього питання, що є підставою вважати про відсутність спору про право. Також встановлено, що Львівська міська рада судом першої інстанції не повідомлялась про розгляд зазначеного позову. Матеріали справи не містять зворотних повідомлень про вручення Львівській міській раді ухвал суду першої інстанції.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У квітні 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Бельдій Н. В. подала до Верховного Суду в якій просить судове рішення скасувати, а справу направити до Львівського апеляційного суду зі стадії відкриття апеляційного провадження для вирішення питання про прийняття апеляційної скарги керівника Стрийської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Львівської міської ради на рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 25 червня 2012 року

Підставою касаційного оскарження указаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2023 року у справі № 643/5369/16, постанові Об`єднаної Палати Верховного Суду від 14 грудня 2020 року у справі № 521/2816/15, що передбачають вимоги пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а також не дослідили зібрані у справі докази та не надали їм належної правової оцінки (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 травня 2024 року відкрито касаційне провадження в справі та витребувано її матеріали з Миколаївського районного суду Львівської області.

24 липня 2024 року справа № 1313/1984/2012 надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Бельдій Н. В. мотивована тим, що в даній справі суд апеляційної інстанції безпідставно поновив Стрийській окружній прокуратурі в інтересах держави в особі Львівської міської ради строк на апеляційне оскарження рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 25 червня 2012 року, оскільки Львівській міській раді, як Франківській районній адміністрації Львівської міської ради так і органу прокуратури в особі Прокуратури Франківського району м. Львова (на даний час Франківська окружна прокуратура міста Львова) було достеменно відомо про рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 25 червня 2012 року у справі № 1313/1984/2012 та як наслідок реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на спірне майно відповідно до оскаржуваного рішення.

Зазначає, що дане нежитлове приміщення-павільйон-магазин 21 серпня 2012 року позивачка продала ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу, а 25 вересня 2012 року було подаровано ОСОБА_4

24 квітня 2014 року нежитлове приміщення-павільйон-магазин було знищено. ОСОБА_4 подала заяву до Прокуратури Франківського району м. Львова. За даних обставин вважає, що Прокуратури Франківського району м. Львова була обізнана про існування рішення суду першої інстанції про задоволення вимог позивачки.

Звертає увагу на те, що органу прокуратури, Львівській міській раді, Франківській районній адміністрації Львівської міської ради було достеменно відомо про оскаржуване рішення Миколаївського районного суду Львівської області від

25 червня 2012 року ще станом на 2014 рік, апелянт визнає у своїй апеляційній скарзі те, що Львівській міській раді та Франківській районній адміністрації Львівської міської ради було відомо про оскаржуване судове рішення, яке було опубліковано в Єдиному державному реєстрі судових рішень 06 вересня 2012 року, суд апеляційної інстанції при постановленні ухвали про відкриття апеляційного провадження безпідставно поновив строки апелянту на апеляційне провадження, таким чином порушивши норми процесуального права.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 30 червня 2010 року Франківська районна адміністрація Львівської міської ради видала ОСОБА_1 № 5-5777 встановити один павільйон за адресою: АДРЕСА_2 . На підставі цього був виготовлений проект об`єкта торгівлі - магазина площею 13,3 кв. м, який погоджений органами архітектури Львівської міської ради та фасадний паспорт, який погоджений головним художником м. Львова.

Кожного року Франківською районною адміністрацією Львівської міської ради видавався Дозвіл на функціонування об`єкту для здійснення підприємницької діяльності.

24 квітня 2008 року ОСОБА_1 звернулась до Львівської міської ради (реєстраційний номер 5-4252) та 15 травня 2008 року до Управління архітектури департаменту містобудування Львівської міської ради, надала Висновок про розміщення стаціонарної малої архітектурної форми і погодило проект павільйону.

20 квітня 2010 року між ОСОБА_1 та Львівською міською радою укладено договір оренди земельної ділянки (кадастровий номер 4610136900:08:002:0121), загальною площею 0,0024 га для обслуговування малої архітектурної форми, терміном на

2 роки. Відповідно до пункту 8 цього договору після закінчення строку договору орендар має переважне право поновлення його на новий строк. Тому, 01 березня 2012 року ОСОБА_1 звернулась до Львівської міської ради (реєстраційний номер З-Б-6128 від 01 березня 2012 року) із звернення продовжити договір оренди, представивши всі необхідні документи.

Львівським обласним державним комунальним підприємством «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» оформлена інвентаризаційна справа та виготовлений технічний паспорт на кіоск-магазин за адресою: АДРЕСА_2 . Крім цього, проведена експертиза та виданий експертний висновок ліцензованим приватним підприємством в якому вказано, що «об`єкт знаходиться в кварталі індивідуальної житлової забудови; споруда знаходиться за межами червоних ліній; документація на розміщення об`єкту розроблена у відповідності з діючими нормами, правилами, інструкціями і державними стандартами; об`єкт споруджено у відповідності з діючими нормами, правилами, інструкціями і державними стандартами; всі нормативні розриви - витримано; розміщення об`єкту не суперечить генеральному плану м. Львова та концепції коригування розробленої ДІПМ «Містопроект» у 2003 році; дане будівництво істотно не суперечить суспільним інтересам та ДБН і не порушує права інших осіб; рекомендовано: залишити об`єкт ОСОБА_1 , як практичну складову забудови району».

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Бельдій Н. В. задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої, другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Розгляд справи за відсутності учасника процесу, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Частиною першою статті 6 Конвенції, яка відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку належним і безстороннім судом, встановленим законом.

Складовою частиною визначеного статтею 6 Конвенції права на справедливий суд є принцип рівності сторін, який передбачає, що кожній стороні має бути надана можливість представляти справу і докази в умовах, що не є суттєво гіршими за умови опонента.

У § 26 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 15 травня 2008 року у справі «Надточій проти України» (заява № 7460/03) зазначено, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Розгляд справи за відсутності учасника процесу, стосовно якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, є порушенням статті 129 Конституції України та статті 6 Конвенції.

Суд першої інстанції на зазначені вимоги закону та практику їх застосування уваги не звернув, розглянув справу, призначену на 25 червня 2012 року, за відсутності Львівської міської ради, стосовно якої немає відомостей про належне повідомлення про дату, час та місце розгляду справи, вручення позову, розгляд справи не відклав, чим порушив конституційне право сторони на участь у судовому розгляді та вимоги статті 6 Конвенції щодо права особи на справедливий судовий розгляд.

Суд апеляційної інстанції врахував, що суд першої інстанції не забезпечив дотримання гарантій права Львівської міської ради на доступ до суду у зв`язку з неповідомленням про відкриття провадження та призначення справи до розгляду. Відповідач позбавлений можливості отримати копію позову, подати відзив на нього та брати участь у судовому засіданні, надавати пояснення у справі тощо.

Викладені порушення позбавили Львівську міську раду можливості реалізувати свої права представляти інтереси як учасника справи в суді першої інстанції в порядку, передбаченому процесуальним законодавством, зокрема в умовах відкритого та публічного судового розгляду, що перешкодило стороні належно використати передбачені статтею 43 ЦПК України процесуальні права.

За таких обставин, Верховний Суд погоджується з висновком апеляційного суду, що оскаржуване рішення підлягає безумовному скасуванню, коли порушено принцип рівності сторін, право на справедливий суд.

Щодо застосування апеляційним судом пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України, то Верховний Суд наголошує, що такі правила підлягають застосуванню до спірних правовідносин, адже стосуються обов`язку суду апеляційної інстанції скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення у справі, якщо справу (питання) розглянуто судом першої інстанції за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов`язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до частин першої та другої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

За правилами статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею позовних вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Відповідно до статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Згідно з вимогами статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь установленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам у цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Саме суди першої та апеляційної інстанцій як суди факту здійснюють дослідження та оцінку доказів.

Дослідження доказів - це процесуальна діяльність суду та інших учасників цивільного процесу щодо безпосереднього сприйняття і вивчення в судовому засіданні фактичних даних, якими сторони обґрунтовують свої вимоги чи заперечення. Вона провадиться в судовому засіданні з додержанням принципів усності, безпосередності та безперервності. Зокрема, під час судового розгляду справи суд, заслухавши вступне слово учасників справи, з`ясовує обставини, на які учасники справи посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, та досліджує в порядку, визначеному в підготовчому засіданні у справі, докази, якими вони обґрунтовуються. З урахуванням змісту спірних правовідносин, обставин справи та зібраних у справі доказів суд під час розгляду справи по суті може змінити порядок з`ясування обставин справи та порядок дослідження доказів, про що зазначається у протоколі судового засідання (стаття 228 ЦПК України).

Надаючи оцінку зібраним у справі доказам суд апеляційної інстанції вірно зазначив, що визнаючи за позивачкою право власності на павільйон-магазин загальною площею 12 кв. м., як на самочинне будівництво, суд першої інстанції не з`ясував статусу цього майна, не встановив, чи відноситься спірне майно до категорії нерухомого майна, чи є воно тимчасовою спорудою.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що позивачкою не надано доказів на підтвердження тієї обставини, що павільйон - магазин загальною площею 13,3 кв. м. є нерухомим майном, право власності на яке підлягає визнанню в судовому порядку на підставі статті 376 ЦК України. Дана обставина не була з`ясована судом першої інстанції, хоча встановлення такої має значення для справи з метою з`ясування питання, яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин, і чи підлягає застосуванню до цих правовідносин стаття 376 ЦК України, яка регулює режим самочинного будівництва нерухомого майна.

Частини третя - п`ята статті 376 ЦК України встановлюють, що право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. Якщо ж власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

Суд апеляційної інстанції обґрунтовано вказав на те, що суд першої інстанції, визнаючи за позивачкою право власності на павільйон-магазин загальною площею 13,3 кв. м., не взяв до уваги, що зазначений об`єкт є малою архітектурною формою, тимчасовою спорудою, право власності на яку не може бути визнано на підставі статті 376 ЦК України.

Подібний висновок суду щодо статусутимчасових споруд, які не відносяться до нерухомого майна, і до яких не застосовуються положення статті 376 ЦК України зроблено і у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2024 року у справі № 914/1785/22.

В матеріалах справи відсутні докази на підтвердження звернення позивачки до компетентних державних органів, а саме, Львівської міської ради, Франківської районної адміністрації Львівської міської ради, інспекції державного будівельного архітектурного контролю з приводу вирішення цього питання, що є підставою вважати про відсутність спору про право.

Встановлено, що земельна ділянка площею 0,0024 га для обслуговування малої архітектурної форми за адресою АДРЕСА_2 , передана ОСОБА_1 в оренду терміном на два роки, що підтверджується договором оренди землі від 20 квітня 2010 року. Зазначена земельна ділянка в подальшому позивачці у власність Львівською міською радою, як власником землі, не надавалась, а відтак така є у комунальній власності Львівської міської ради, яка не була залучена до участі у справі.

Доводи касаційної скарги про те, що позивач звернувся до суду з позовом після спливу позовної давності є необґрунтованими, оскільки суд першої інстанції ухваливши оскаржуване рішення про визнання права власності на павільйон - магазин, який знаходиться на земельній ділянці, власником якої є Львівська міська рада, вирішив питання про права та обов`язки міської ради, яка не була залучена до участі у справі, що свідчить про порушення її прав.

Формальне зазначення у позові Франківської районної адміністрації Львівської міської ради як відповідача, яка не була повідомлена про наявність справи у суді та про її розгляд, також свідчить про порушення прав органу місцевого самоврядування.

З огляду на характер спірних правовідносин та встановлені судами обставини справи, посилання заявника в касаційній скарзі на правові висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2023 року у справі № 643/5369/16, постанові Об`єднаної Палати Верховного Суду від 14 грудня 2020 року у справі № 521/2816/15 є такими, що не заслуговують на увагу, оскільки висновки щодо застосування норм права, які викладені у вказаних постановах, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається.

Оскільки Верховний Суд встановив необґрунтованість заявлених в касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, то доводи касаційної скарги про не дослідження судами наявних в матеріалах справи доказів, не заслуговують на увагу та не підлягають перевірці.

У справі, яка переглядається, проаналізувавши зміст оскаржуваного судового рішення, Верховний Суд дійшов висновку, що при вирішенні спору по суті судом апеляційної інстанції ухвалено судове рішення відповідно до встановлених ним обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Судом правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.

З урахуванням того, що інші наведені в касаційній скарзі доводи аналогічні доводам відзиву та заперечень ОСОБА_1 на апеляційну скаргу керівника Стрийської окружної прокуратури, та вже були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80 89 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить із того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не встановив.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Переглянувши судове рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для його скасування.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Бельдій Наталії Володимирівни залишити без задоволення.

Постанову Львівського апеляційного суду від 28 березня 2024 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович