Історія справи

Постанова КЦС ВП від 20.11.2024 року у справі №142/616/18

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 листопада 2024 року

м. Київ

справа № 142/616/18

провадження № 61-5864св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Пророка В. В.

суддів: Грушицького А. І., Ігнатенка В. М., Литвиненко І. В., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Управління праці та соціального захисту населення Піщанської районної державної адміністрації Вінницької області, правонаступником якого є Управління соціального захисту населення Тульчинської районної державної адміністрації Вінницької області,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргуОСОБА_1 на постанову Вінницького апеляційного суду від 03 березня 2022 року у складі колегії суддів Панасюка О. С., Берегового О. Ю., Шемети Т. М. у справі за позовом ОСОБА_1 до Управління соціального захисту населення Тульчинської районної державної адміністрації Вінницької області про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Управління праці та соціального захисту населення Піщанської районної державної адміністрації Вінницької області (далі - УПСЗН Піщанської РДА), у якому з урахуванням зменшення розміру позовних вимог просив стягнути з відповідача на свою користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з роботи за період з 29 травня 2010 року до 06 червня 2018 року у сумі 129 384,40 грн.

Свої вимоги ОСОБА_1 мотивував тим, що він працював в УПСЗН Піщанської РДАз 26 травня 2005 року до 25 березня 2010 року на посадах державної служби.

25 березня 2010 року його звільнили з роботи за угодою сторін на підставі пункту 1 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).

У квітні 2017 року він отримав від відповідача письмову інформацію про перерахунок його заробітної плати за січень-березень 2010 року відповідно до Закону України «Про Державний бюджет України на 2010 рік» згідно з листом УПСЗН Піщанської РДА від 27 березня 2017 року № 07-05/302, яким підтверджувалася наявність у відповідача перед ним заборгованості із заробітної плати за січень 2010 року у розмірі 30,00 грн.

Піщанський районний суд Вінницької області рішенням від 21 березня 2018 року зобов`язав УПСЗН Піщанської РДА нарахувати та виплатити йому заборгованість із заробітної плати у сумі 30,00 грн.

Платіжним дорученням від 29 травня 2018 року № 65 відповідач перерахував на його банківський рахунок присуджені судом грошові кошти у розмірі 30,00 грн, які були зараховані йому на поточний рахунок 30 травня 2018 року.

Через несвоєчасну виплату заробітної плати порушено його трудові права, а тому він має право на компенсацію середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні на підставі статті 117 КЗпП України.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Піщанський районний суд Вінницької області ухвалою від 27 травня 2021 рокузалучив до участі у справі Управління соціального захисту населення Тульчинської районної державної адміністрації Вінницької області як правонаступника УПСЗН Піщанської РДА.

Піщанський районний суд Вінницької області у складі судді Щерби Н. Л.рішенням від 02 грудня 2021 року позов задовольнив частково.

Стягнув з Управління соціального захисту населення Тульчинської районної державної адміністрації Вінницької області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 30 000,00 грн.

Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що розмір середнього заробітку позивача за час затримки розрахунку при звільненні становить 129 384,01 грн, але з огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача, справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, є визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення сплати належних при звільненні позивача виплат у сумі 30 000,00 грн.

Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників.

Вінницький апеляційний суд постановою від 03 березня 2022 року апеляційну скаргу Управління соціального захисту населення Тульчинської районної державної адміністрації Вінницької області задовольнив.

Рішення Піщанського районного суду Вінницької області від 02 грудня 2021 року скасував, провадження у справі закрив.

Роз`яснив ОСОБА_1 , що розгляд цієї справи віднесено до юрисдикції адміністративного суду.

Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції мотивував своє рішення тим, що спірні правовідносини пов`язані із проходженням та звільненням ОСОБА_1 з публічної (державної) служби, а тому між сторонами виник публічно-правовий спір, який підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Саме такі висновки щодо предметної юрисдикції спору про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку особи, звільненої з публічної служби, містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 761/33941/16-ц.

Вінницький апеляційний суд ухвалою від 01 квітня 2022 року передав справу № 142/616/18 для продовження розгляду до Вінницького окружного адміністративного суду.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У червні 2022 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Вінницького апеляційного суду від 03 березня 2022 року, а рішення Піщанського районного суду Вінницької області від 02 грудня 2021 року залишити в силі.

На обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 210/5258/16-ц, від 23 січня 2019 року у справі № 210/2104/16-ц, від 26 червня 2019 року у справі № 263/5125/18, від 12 січня 2021 року у справі № 757/44631/19-ц.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 мотивував тим, що суд апеляційної інстанції безпідставно закрив провадження у справі у зв`язку з тим, що зазначений спір підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства, оскільки позов стосувався не прийняття, проходження та припинення державної служби, а стягнення виплат, пов`язаних із трудовою діяльністю.

Отже, правовідносини, що склалися між сторонами у цій справі, є виключно цивільно-правовими, а тому не можуть бути предметом розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Аргументи інших учасників справи

У липні 2022 року Управління соціального захисту населення Тульчинської районної державної адміністрації Вінницької області подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду Усика Г. І. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Яремка В. В. ухвалою від 01 липня 2022 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із Вінницького окружного адміністративного суду.

09 вересня 2022 року справу № 142/616/18 передано до Верховного Суду.

Розпорядженням заступника керівника Апарату Верховного Суду від 24 січня 2023 року у зв`язку з відрядженням судді Усика Г. І. до Вищої ради правосуддя призначено повторний автоматизований розподіл цієї справи.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 25 січня 2023 року матеріали справи № 142/616/18 передано судді-доповідачу Пророку В. В.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Пророка В. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В. ухвалою від 04 жовтня 2024 року призначив справу до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Фактичні обставини, з`ясовані судами

ОСОБА_1 працював в УПСЗН Піщанської РДА з 26 травня 2005 року до 25 березня 2010 року на посадах державної служби.

Наказом УПСЗН Піщанської РДАвід 25 березня 2010 року ОСОБА_1 звільнено з посади спеціаліста І категорії відділу праці, зайнятості та соціально-трудових відносин 25 березня 2010 року за угодою сторін на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України (том 1, а. с. 11).

Згідно з листом УПСЗН Піщанської РДА від 27 березня 2017 року № 07-05/302, наданим у відповідь на звернення ОСОБА_1 , під час здійснення перерахунку заробітної плати ОСОБА_1 за січень-березень 2010 року відповідно до Закону України «Про Державний бюджет України на 2010 рік» допущено заборгованість із виплати заробітної плати за січень 2010 року у розмірі 30,00 грн.

Піщанський районний суд Вінницької області рішенням від 21 березня 2018 року у справі № 142/622/17 зобов`язав УПСЗН Піщанської РДА нарахувати та виплатити ОСОБА_1 заборгованість із заробітної плати у сумі 30,00 грн (том 1, а. с. 7-9).

На виконання вказаного судового рішення УПСЗН Піщанської РДА перерахувало ОСОБА_1 присуджені судом грошові кошти у розмірі 30,00 грн, які були зараховані позивачу на поточний рахунок 30 травня 2018 року, що підтверджується платіжним дорученням від 29 травня 2018 року № 65 (том 1, а. с. 6).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (частини перша та друга статті 2 ЦПК України).

Згідно з частиною першою статті 11 ЦПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

У частині першій статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Поняття «суд, встановлений законом» містить таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції судів, які розглядають справи за правилами цивільного, кримінального, господарського й адміністративного судочинства. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання, тобто діяти в межах установленої законом компетенції.

Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини.

У частині першій статті 19 ЦПК України передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

Відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Публічно-правовий спір - це спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи;

Суб`єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг;

Публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування (пункти 2, 7, 17 частини першої статті 4 КАС України).

Публічно-правовий характер спору визначається тим, що вказані суб`єкти наділені владно-управлінськими повноваженнями у сфері реалізації публічного інтересу.

Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов`язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов`язаних з реалізацією публічної влади.

Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Тому до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

Крім того, до компетенції адміністративних судів належить розгляд спорів з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, що передбачено у пунктах 1 та 2 частини першої статті 19 КАС України.

Поняття публічної служби є широким, оскільки включає державну службу, службу в органах місцевого самоврядування та службу в публічних установах.

Під «публічною службою» необхідно розуміти врегульовану виключно Конституцією та законами України професійну публічну діяльність осіб, які заміщують посади в державних органах і органах місцевого самоврядування щодо реалізації завдань і функцій держави та органів місцевого самоврядування.

Публічну службу в найширшому розумінні можуть здійснювати працівники усіх організацій публічного сектору: органів державної влади (тобто не лише виконавчої, а й законодавчої та судової); державних підприємств та установ; органів місцевого самоврядування; комунальних підприємств та установ.

Юрисдикційність справ за позовами, що стосуються обрання, перебування та звільнення з публічної служби належить до адміністративних правовідносин.

У межах цивільного процесу суд не може досліджувати та встановлювати правомірність дій, рішень чи бездіяльності службовця або посадовця, оскільки така можливість передбачена лише в адміністративному процесі на підставі приписів статті 19 КАС України, якою охоплюється питання прийняття на публічну службу, її проходження та звільнення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 813/1045/18 (провадження № 11-574апп19)).

У постанові від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17 (провадження № 11-1210апп19), у якій після звільнення з роботи колишній державний службовець звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної фіскальної служби України про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

За обставинами справи № 810/451/17 позивач у зв`язку з порушенням відповідачем його права на належну оплату праці, що встановлено судовим рішенням у іншій справі, просив стягнути на його користь суму середньомісячного заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги при звільненні за період з 25 березня 2016 року до 28 грудня 2016 року. Державна фіскальна служба Українипровела фактичний розрахунок із позивачем щодо виплати одноразової грошової допомоги при звільненні поза межами строку, встановленого статтею 116 КЗпП України. Ураховуючи, що непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки до дня фактичного розрахунку, позивач вважав порушеним своє право на отримання відшкодування за затримку виплати одноразової грошової допомоги на підставі статті 117 КЗпП України. Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій не визначили розмір середнього заробітку, не встановили час затримки розрахунку, не встановили відповідних фактичних обставин справи, що мають значення для її правильного вирішення, та не дослідили відповідні докази, і виправлення відповідної помилки потребувало з`ясування обставин і дослідження доказів, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень з направленням справи на новий судовий розгляд суду першої інстанції.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 761/33941/16-ц (провадження № 14-375цс18) зазначено, що норму щодо віднесення державної служби до публічної закріплено у пункті 17 частини першої статті 4 КАС України. Проходження публічної служби - це процес діяльності особи на посадах, які вона обіймає, починаючи від моменту призначення на відповідну посаду та завершуючи припиненням публічної служби, із сукупністю всіх обставин і фактів, які супроводжують таку діяльність. Оскільки така професійна діяльність нерозривно пов`язана з отриманням оплати (винагороди) за роботу, яку особа виконує на відповідній посаді, то правовідносини, пов`язані з нарахуваннями, виплатами, утриманнями, компенсаціями, перерахунками заробітної плати, компенсацій, грошової допомоги під час виконання такою особою своїх посадових обов`язків, є одним з елементів проходження публічної служби, а під час звільнення з публічної служби - одним з елементів припинення такої служби. Оскільки публічна служба є різновидом трудової діяльності, відносини публічної служби як окремий різновид трудових відносин існують на стику двох галузей права - трудового та адміністративного, тому правовідносини, пов`язані з прийняттям на публічну службу, її проходженням та припиненням, регламентуються нормами як трудового, так і адміністративного законодавства, а спори, які виникають з таких правовідносин, підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 березня 2019 року у справі № 761/27364/17 (провадження № 14-21цс19) зробила висновок, що за правилами адміністративного судочинства розглядаються спори, пов`язані з проходженням публічної служби. Ці спори можуть стосуватися як порядку проходження такої служби, до якого включається і виплата заробітної плати, так і пов`язані зі звільненням з публічної служби, до яких належать і спори про стягнення середньої заробітної плати за час затримки розрахунку при звільненні.

Тобто до вказаних правовідносин, які є різновидом трудових, застосовуються і норми трудового права, у тому числі і статті 116 117 КЗпП України про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Спори з приводу прийняття громадянина на публічну службу, її проходження чи звільнення, на відміну від спорів щодо оскарження рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, мають розглядатися за правилами адміністративного судочинства незалежно від того, чи здійснює орган, з яким виник спір, у конкретних правовідносинах з позивачем владні управлінські функції. Для визначення юрисдикції спору з приводу прийняття громадянина на публічну службу, її проходження чи звільнення суд має встановити, чи проходила особа публічну службу (у розумінні пункту 17 частини першої статті 4 КАС України), а також, у зв`язку з чим - прийняттям, проходженням або звільненням - виник спір (пункт 26 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 757/70264/17-ц (провадження № 14-360цс18)).

Аналіз зазначених норм свідчить про те, що законодавець урегулював питання, пов`язані з прийняттям (обранням, призначенням) громадян на публічну службу, її проходженням та звільненням з публічної служби (припиненням), спеціальними нормативно-правовими актами.

У справі, що переглядається, спір виник після звільнення ОСОБА_1 з державної служби, однак, оскільки зазначений спір пов`язаний із вирішенням питань, які стосуються звільнення з публічної служби, зокрема заявлена вимога про відшкодування середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, такий спір, як правильно визначив апеляційний суд, має розглядатися за правилами адміністративного судочинства.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 255, частиною першою статті 256 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Якщо провадження у справі закривається з підстави, визначеної пунктом 1 частини першої статті 255 цього Кодексу, суд повинен роз`яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи.

Таким чином, встановивши, що між сторонами існує спір з публічно-правових відносин, який з урахуванням суб`єктного складу його учасників та правовідносин має розглядатися за правилами адміністративної юрисдикції, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про закриття провадження у справі з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України.

У свою чергу, доводи заявника про застосування судом апеляційної інстанції норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 210/5258/16-ц, від 23 січня 2019 року у справі № 210/2104/16-ц, від 26 червня 2019 року у справі № 263/5125/18, від 12 січня 2021 року у справі № 757/44631/19-ц, суд касаційної інстанції відхиляє, оскільки у справі № 210/5258/16-ц предмет спору стосувався відшкодування моральної шкоди, завданої ушкодженням здоров`я від нещасного випадку на виробництві, у справі № 210/2104/16-ц - відшкодування моральної шкоди, заподіяної внаслідок часткової втрати професійної працездатності, у справі № 263/5125/18 - відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої протиправними діями органу державної влади, а у справі № 757/44631/19-ц - відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та службовими особами.

Отже, з огляду на те, що позивач на момент звільнення обіймав посаду, яка належала до публічної служби, Верховний Суд вважає необґрунтованими доводи касаційної скарги про необхідність розгляду справи за правилами цивільного судочинства та погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що цей спір пов`язаний зі звільненням позивача з публічної служби і на нього поширюється юрисдикція адміністративних судів.

Таким чином, наведені у касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції та не дають підстав вважати, що, закриваючи провадження у цій справі, суд порушив норми процесуального права.

Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги на предмет законності оскаржуваної постанови виключно в межах, які безпосередньо стосуються дотримання апеляційним судом норм процесуального права під час вирішення питання про закриття провадження у справі, у зв`язку з чим не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності перевірки правильності рішення суду першої інстанції, яке в апеляційному порядку по суті не переглядалося.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Вінницького апеляційного суду від 03 березня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідачВ. В. Пророк СуддіА. І. Грушицький В. М. Ігнатенко І. В. Литвиненко Є. В. Петров

Відповідно до частини третьої статті 415 Цивільного процесуального кодексу України постанова оформлена суддею Петровим Є. В.