Історія справи

Постанова КЦС ВП від 18.04.2024 року у справі №344/1107/23

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 квітня 2024 року

м. Київ

справа № 344/1107/23

провадження № 61-1243св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - орган опіки та піклування виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Калинюк Роман Степанович, на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 10 серпня 2023 року у складі судді Бородовського С. О. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду

від 15 листопада 2023 року у складі колегії суддів: Бойчука І. В., Пнівчук О. В., Томин О. О.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до

ОСОБА_2 про позбавлення батьківських прав.

Позовну заяву мотивовано тим, що з 21 квітня 2018 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, від якого у них народилося двоє синів: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . 10 березня 2020 року шлюб між сторонами було розірвано, оскільки спільне життя з відповідачем не склалося через його негативну поведінку, складний характер, схильність до скоєння злочинів.

Зазначала, що за час їхнього недовгого спільного проживання відповідач негативно поводив себе у сім`ї, вчиняв конфлікти, не цікавився матеріальним забезпеченням сім`ї, не приділяв уваги дітям, мав поганий вплив на їхнє виховання, не цікавився фізичним та духовним розвитком дітей, не проявляв щодо синів батьківської турботи. 30 листопада 2020 року відповідач написав заяву про відмову від виконання батьківських обов`язків та матеріального утримання та виховання дітей, яка засвідчена приватним нотаріусом. В даній заяві зазначено, що він не заперечує проти позбавлення його батьківських прав та просить суд про розгляд даної справи без його участі.

Від народження та до сьогоднішнього дня діти проживають з нею, знаходяться на її матеріальному забезпеченні.

Посилаючись на те, що ОСОБА_2 життям, розвитком, станом здоров`я і навчанням дітей не цікавиться та не проводить час разом з ними, не відвідує їх вдома, що свідчить про його ухилення від виконання своїх батьківських обов`язків, позивач просила позбавити відповідача батьківських прав відносно дітей.

Позиція відповідача

В судовому засіданні у суді першої інстанції 10 серпня 2023 року відповідач заперечив проти позову та надав пояснення про те, що він має бажання виховувати власних дітей, зустрічається з дітьми таємно від позивачки за опосередкуванням і допомогою її батьків, оскільки остання чинить перешкоди у спілкуванні з дітьми. Зазначав, що заяву про позбавлення себе батьківських прав написав під тиском позивачки і для вивезення дітей за кордон, але не мав наміру погоджуватись на дійсне позбавлення себе батьківських прав і відмовляється від своєї заяви про надання згоди на позбавлення батьківських прав.

Короткий зміст оскаржуваних судових рішень

Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області

від 10 серпня 2023 рокуу задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 15 листопада 2023 рокуапеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Попереджено ОСОБА_2 про необхідність змінити ставлення до виховання неповнолітніх дітей. Покладено на службу у справах дітей (орган опіки та піклування виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради) контроль за виконанням ОСОБА_2 батьківських обов`язків стосовно дітей

ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

Судові рішення мотивовані тим, що позивачкою не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження обставин, що відповідач ухиляється від виконання своїх обов`язків по вихованню дітей. Суди вважали, що докази, надані позивачкою на обґрунтування вимог заявленого позову про позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав, не є достатніми для задоволення позовних вимог. Суди врахували, що відповідач в суді першої інстанції заперечував вимоги позивачки та пояснював, що бажає виховувати дітей, зустрічатися з ними та доглядати їх, що вказує на його зацікавленість у збереженні зв`язків із своїми дітьми. На думку судів такий факт заперечення відповідачем проти позову про позбавлення його батьківських прав свідчить про його інтерес до дітей і бажання брати участь у їх вихованні.

При цьому апеляційний суд вважав за необхідне попередити ОСОБА_2 про необхідність змінити ставлення до виховання дітей та з цією метою покласти контроль за виконанням ОСОБА_2 батьківських обов`язків щодо своїх дітей на службу у справах дітей.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановах Верховного Суду від 26 вересня 2018 року справа № 724/743/15-ц,

від 15 травня 2019 року справа № 661/2532/17, від 27 січня 2021 року справа 398/4299/17, від 23 листопада 2022 року справа № 149/2510/21, від 13 липня

2022 року справа № 366/2047/18.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що від народження діти проживають разом із нею, відповідач життям, розвитком, станом здоров`я, успіхами, лікуванням, навчанням дітей не цікавиться та не проводить час разом із ними, матеріально не утримує, що свідчить про ухилення ним від виконання своїх батьківських обов`язків по вихованню дітей. Суди не звернули належної уваги на висновок служби у справах дітей про доцільність позбавлення відповідача батьківських прав відносно дітей. Крім того, суди не врахували, що відповідач є підозрюваним у кримінальному провадженні за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 296 КК України та відносно нього обрано запобіжний захід тримання під вартою.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 02 лютого 2024 року відкрито касаційне провадження у справі.

Зазначена ухвала разом із копією касаційною скаргою була отримана відповідачем 19 березня 2024 року, однак правом на подання відзиву на касаційну скаргу він не скористався.

Встановлені судами фактичні обставини справи

З 21 квітня 2018 року до 29 січня 2020 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, від якого ІНФОРМАЦІЯ_2 у них народилося двоє синів ОСОБА_5 та ОСОБА_6 .

У матеріалах справи міститься нотаріально посвідчена заява ОСОБА_2 від 30 листопада 2020 року, відповідно до змісту якої відповідач відмовляється від виконання батьківських обов`язків та від матеріального утримання і виховання дітей ОСОБА_5 та ОСОБА_6 і не заперечує проти позбавлення батьківських прав (а. с. 39).

09 червня 2023 року орган опіки та піклування надав висновок про доцільність позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 відносно синів ОСОБА_5 та ОСОБА_6 . Висновок мотивовано тим, що відповідно до інформації дошкільного закладу, який відвідують діти, за час перебування у ньому дітей їх батько ОСОБА_2 жодного разу не з`явився, дітей забирає дідусь або мати. До дитячого лікаря діти приходять з матір`ю. Також орган опіки та піклування взяв до уваги заяву відповідача від 30 листопада 2020 року про відмову від виконання батьківських обов`язків. Зазначене на думку органу опіки та піклування свідчить про те, що відповідач ухиляється від виконання батьківських обов`язків, тривалий час не піклується про дітей, не спілкується з ними, не забезпечує їх матеріально.

З 13 квітня 2022 року позивач перебуває у зареєстрованому шлюбі

з ОСОБА_7 .

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла таких висновків.

Статтею 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Стаття 9 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року (далі - Конвенція про права дитини), ратифікованої Україною згідно з постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ, зобов`язує держави-учасниці забезпечувати, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Відповідно до частини першої, другої статті 12 Закону України «Про охорону дитинства» виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов`язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини (частина друга статті 15 Закону України «Про охорону дитинства»).

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 164 Сімейного кодексу України (далі - СК України) мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона/він ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини.

Тлумачення наведених положень статті 164 СК України свідчить, що ухилення від виконання обов`язків по вихованню дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.

Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року (заява № 31111/04) наголошував на тому, що питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини(параграф 57, 58).

ЄСПЛ також зауважив, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам`ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (пункт 100 рішення ЄСПЛвід 16 липня 2015 року у справі «Мамчур проти України», заява № 10383/09, рішення ЄСПЛ від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява№ 2091/13).

У справі «Ілля Ляпін проти Росії» (заява (№ 70879/11) ЄСПЛ також наголошував на тому, що позбавлення особи її/його батьківських прав є особливо кардинальним заходом, який позбавляє батька/матір сімейного життя з дитиною, та не відповідає меті їх возз`єднання, зазначивши при цьому, що наявність сімейних зв`язків між подружжям та дитиною, про які вони дійсно піклуються, мають бути захищені відповідно Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання. Попри це в першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.

Наведене узгоджується з висновками щодо врахування найкращих інтересів дитини при розгляді справ, які стосуються прав дітей, сформульованими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі

№ 402/428/16-ц та Верховним Судом у постановах: від 02 грудня 2020 року

у справі № 180/1954/19, від 13 листопада 2020 року у справі № 760/6835/18,

від 09 листопада 2020 року у справі № 753/9433/17, від 02 листопада 2020 року

у справі № 552/2947/19 та у постанові від 24 квітня 2019 року у справі

№ 300/908/17.

Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність достатніх підстав для позбавлення відповідача батьківських прав як і гострої соціальної необхідності у цьому, тому такий захід впливу не є необхідним у демократичному суспільстві і суди діяли у межах своєї дискреції.

Суди попередніх інстанцій, на підставі належним чином оцінених доказів, дійшли правильного висновку про те, що позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав, тобто природніх прав, наданих батькам щодо дітей на їх виховання, захист їх інтересів та інших прав, які виникають із факту кровної спорідненості з дітьми, є крайнім заходом впливу, необхідність застосування якого за обставин цієї справи не доведено.

Належних та допустимих доказів винної поведінки та ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків судами не встановлено і позивачем не доведено.

Встановивши відсутність свідомого нехтування ОСОБА_2 своїми батьківськими обов`язками, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позову про його позбавлення батьківських прав відносно синів ОСОБА_5 та ОСОБА_6 .

При цьому судами не встановлено, а позивачем не доведено обставин, які б свідчили про те, що ОСОБА_2 не бажає спілкуватися з синами та брати участь у їх вихованні, остаточно і свідомо самоусунувся від виконання своїх обов`язків з виховання дитини.

Навпаки, як правильно установили суди попередніх інстанції, відповідач в суді першої інстанції заперечував вимоги позивачки та пояснював, що бажає виховувати дітей, зустрічатися з ними та доглядати їх, що вказує на його зацікавленість у збереженні зв`язків із своїми дітьми. Такий факт заперечення відповідачем проти позову про позбавлення його батьківських прав свідчить про його інтерес до дітей і бажання брати участь у їх вихованні.

При цьому Верховний Суд наголошує, що особисті непорозуміння між батьками не можуть бути підставою для позбавлення батьківських прав, оскільки у рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинне мати першочергове значення і переважати над інтересами батьків.

У даній справі позбавлення батьківських прав відповідача відносно синів ОСОБА_5 та ОСОБА_6 не відповідає інтересам дітей, оскільки обставини ухилення відповідача від виконання своїх батьківських обов`язків не знайшли свого підтвердження.

Отже, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, оскільки докази, подані позивачкою, не свідчать про свідоме ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків, а також про необхідність застосування такого виключного заходу саме в інтересах дітей.

Натомість необґрунтоване та передчасне (за відсутності застосування гнучких заходів впливу для спонукання батька до належного виконання своїх батьківських обов`язків) позбавлення батьківських прав (прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті кровної спорідненості з нею, не може вважатися таким, що відповідає інтересам дитини.

Розірвання сімейних зв`язків означає позбавлення дитини її коріння, а це можна виправдати лише за виняткових обставин (рішення Європейського суду з прав людини від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України», пункт 49). Наявності таких обставин у цій справі не доведено.

Водночас, колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції щодо наявності підстав для попередження ОСОБА_2 про необхідність змінити ставлення до виконання батьківських обов`язків, налагодити контакт з дітьми, брати участь у вихованні, розвитку та піклуванні щодо його дітей.

З огляду на зазначене, висновки судів першої та апеляційної інстанцій про недоцільність позбавлення батька батьківських прав щодо малолітніх дітей, з урахуванням встановлених у цій справі обставин, слід визнати обґрунтованими та такими, що не суперечать правовим висновкам Верховного Суду, на які містяться посилання у касаційній скарзі.

Суди попередніх інстанцій надали оцінку наявній у матеріалах справи нотаріально посвідченій заяві відповідача від 30 листопада 2020 року про відмову від виконання батьківських обов`язків та матеріального утримання і виховання своїх дітей за відсутності належних та допустимих доказів ухилення батька від покладених на нього СК України обов`язків відносно дітей, не може бути достатнім доказом для позбавлення його батьківських прав.

У частинах п`ятій, шостій статті 19 СК України встановлено, що орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

Посилання у касаційній скарзі на те, що орган опіки та піклування зробив висновок про доцільність позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав відносно синів ОСОБА_5 та ОСОБА_6 не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки цей висновок є недостатньо обґрунтований, зроблений без наведення достатніх доказів про ухилення відповідача від батьківських обов`язків, не містить даних, які об`єктивно характеризують відповідача як особу, яка не здійснює своїх батьківських обов`язків, не відображає позицію відповідача щодо виконання ним своїх батьківських обов`язків, та суперечить інтересам дітей.

Вказаний висновок оцінений судом першої та апеляційної інстанцій у сукупності з іншими доказам і сам по собі не є правовою підставою для застосування крайнього заходу - позбавлення батьківських прав.

Доводи касаційної скарги про те, що відповідач є підозрюваним у кримінальному провадженні за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 296 КК України, та відносно нього обрано запобіжний захід тримання під вартою, не може бути підставою для позбавлення відповідача батьківських прав, враховуючи, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (стаття 62 Конституції України). Крім того зазначене кримінальне провадження було порушено за вчинення кримінального правопорушення, не пов`язаного із порушенням прав дитини.

Посилання на те, що відповідач не виконує свої батьківські обов`язки не можуть бути підставною скасування судових рішень, оскільки простої бездіяльності з боку батька недостатньо для того, щоб зробити висновок про наявність виняткових обставин, за яких можливо позбавити його батьківських прав. Навіть якщо припустити, що саме бездіяльність батька призвела до розриву зв`язків між ним та дітьми, а не будь-яке ймовірне батьківське відчуження або психологічні маніпуляції над дітьми з боку їх матері, то ця обставина не є достатньою для позбавлення батька батьківських прав щодо його дітей. Особливо в ситуації, коли батько наполегливо вказував, що він хоче відновити та розвивати стосунки зі своїми дітьми (постанова Верховного Суду від 04 квітня 2024 року у справі

№ 553/449/20).

Враховуючи наведене, доводи позивача у касаційній скарзі про те, що відповідач не виконує своїх батьківських обов`язків з виховання дочки, самоусунувся від участі у її житті, а також про те, що відсутні докази невинуватості відповідача у невиконанні ним своїх обов`язків є помилковими, оскільки спростовується матеріалами справи та не відповідають фактичним обставинам справи.

Посилання у касаційній скарзі на неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 26 вересня 2018 року

у справі № 724/743/15-ц, від 15 травня 2019 року у справі № 661/2532/17,

від 27 січня 2021 року у справі 398/4299/17, від 23 листопада 2022 року у справі № 149/2510/21, від 13 липня 2022 року у справі № 366/2047/18, є помилковими,оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, та встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Калинюк Роман Степанович, залишити без задоволення.

Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області

від 10 серпня 2023 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду

від 15 листопада 2023 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара