Ухвала

27 червня 2018 року

м. Київ

справа № 402/428/16-ц

провадження № 61-19438св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),

суддів: Гулька Б. І., Синельникова Є. В., Хопти С. Ф. Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

представники позивача: ОСОБА_2, ОСОБА_3,

відповідач - ОСОБА_4,

представник відповідача - ОСОБА_5,

третя особа - орган опіки та піклування Йосипівської сільської ради Ульяновського району Кіровоградської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 на рішення Ульяновського районного суду Кіровоградської області від 20 грудня 2016 року у складі судді Терновенко А. В. та ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської області від 07 лютого 2017 рокуу складі колегії суддів: Франко В. А., Потапенка В. І., Черненко В. В.,

ВСТАНОВИВ:

У пункті 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У травні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4, третя особа - орган опіки та піклування Йосипівської сільської ради Ульяновського району Кіровоградської області, про визначення місця проживання малолітньої дитини.

Позовна заява мотивована тим, що з січня 2004 року по вересень 2007 року перебував у фактичних шлюбних відносинах без реєстрації шлюбу з ОСОБА_4

Від вказаних відносин вони мають спільну дитину - сина ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, який після припинення фактичних шлюбних відносин залишався проживати зі своєю матір'ю - ОСОБА_4

У березні 2016 року відповідач переїхала в інше місто на постійне проживання, однак малолітній ОСОБА_6 відмовився змінювати місце проживання у зв'язку із погіршенням відносин з матір'ю та її співмешканцем. Також дитина не бажає змінювати школу і сам виявив бажання проживати з батьком.

З посиланням на частину 2 статті 160 СК України позивач зазначав, що на даний час син досяг десяти років та може приймати участь щодо визначення місця свого проживання шляхом надання особистої прихильності одному з батьків.

Вважав, що в інтересах сина він має проживати саме з ним, а не з його матір'ю, оскільки на даний час він має власний бізнес, стабільний самостійний немалий дохід, його робочий день дозволяє відвозити дитину до школи, займатися із ним підготовкою до уроків, проводити разом дозвілля та іншим чином піклуватися про нього. Крім того, він проживає разом зі своєю матір'ю, яка перебуває на пенсії та має сили і бажання доглядати за своїм онуком, коли його не буде вдома. Він проживає у будинку з сучасним ремонтом та обладнанням, де створені всі умови для проживання та виховання дитини, у сина є умови для занять і відпочинку, окрема кімната, яка облаштована дитячими меблями та комп'ютером, є полиці з дитячими книгами та іграшками.

Крім того, вважав, що зміна школи негативно вплине на психоемоційний стан дитини.

Відповідач немає постійного доходу для матеріального забезпечення умов проживання їхнього сина. Офіційно вона не працевлаштована та мешкає у квартирі своєї знайомої в іншому місті.

Вважав, що проживання дитини з ним відповідає інтересам сина. Він не чинитиме жодних перешкод для спілкування відповідача з сином і готовий зі свого боку сприяти тому, щоб дитина не була позбавлена піклування матері.

Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просив суд визначити місце проживання малолітнього сина - ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, з ним за адресою: АДРЕСА_1

Рішенням Ульяновського районного суду Кіровоградської області від 20 грудня 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визначено місце проживання малолітнього ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, з батьком - ОСОБА_1 за адресою постійного проживання батька по АДРЕСА_1

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що незважаючи на принцип статті 6 Декларації прав дитини, якою передбачено, що малолітня дитина може бути розлучена з матір'ю лише за виняткових обставин, суд при прийнятті рішення надає перевагу та керується частиною першою статті 3 Конвенції про права дитини, яка передбачає, що в усіх діях щодо дітей першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини, а зібрані у справі докази, з урахуванням думки дитини та висновку органу опіки та піклування, вказують на те, що проживання малолітнього ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, з батьком - ОСОБА_1 найкраще забезпечить інтереси дитини.

В апеляційній скарзі ОСОБА_4 в особі свого представника зазначала, що судова практика, яку не врахував суд першої інстанції, склалась так, що після розлучення батьків діти залишаються з матір'ю, якщо немає виняткових обставин для розлучення.

Заперечуючи проти доводів апеляційної скарги, ОСОБА_1 зазначав, що підстав для врахування обов'язкових правових позицій Верховного Суду України, зокрема, викладених у постанові № 6-2445 цс 16 від 14 грудня 2016 року, немає, оскільки у цій справі відсутні обставини, про які зазначається в принципі 6 Декларації прав дитини.

Ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 07 лютого 2017 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 відхилено. Рішення Ульяновського районного суду Кіровоградської області від 20 грудня 2016 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що інтереси дитини у вирішенні даного спору є першочерговими і за сукупності доказів, наданих сторонами, обставин справи суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку, що саме проживання з батьком відповідатиме інтересам дитини.

Апеляційний суд також звернув увагу, що ОСОБА_4 зустрічного позову про визначення місця проживання дитини з нею до суду не подавала.

У касаційній скарзі, поданій у березні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ, представник ОСОБА_4 - ОСОБА_5, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди не дослідили всі наведені відповідачем обставини, висловлені в запереченнях на позовну заяву.

Вказує, що суди не врахували принцип 6 Декларації прав дитини, якою передбачено, що малолітня дитина може бути розлучена з матір'ю лише за виняткових обставин, яких під час судового розгляду встановлено не було.

Посилається, що апеляційним судом було розглянуто справу, незважаючи на клопотання представника відповідача про неможливість прибуття на судове засідання у зв'язку із важкими погодними умовами, що є безумовною підставою для скасування судового рішення відповідно до положень статті 338 ЦПК України.

У червні 2017 року ОСОБА_1 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ заперечення на касаційну скаргу, в яких посилається на те, що судові рішення попередніх інстанцій є законними і обґрунтованими, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Вказує, що посилання касаційної скарги на неврахування доказів, чи недослідження будь-яких обставин судами є неправдивими, оскільки суди дослідили усі надані сторонами докази та з'ясували всі наведені обставини, а відповідач весь час розгляду справи в суді першої інстанції штучно затягувала її розгляд, зловживаючи своїми процесуальними правами.

У червні 2017 року орган опіки та піклування Йосипівської сільської ради Ульяновського району Кіровоградської області подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ заперечення на касаційну скаргу, в яких вказує на законність оскаржуваних судових рішень та просить відхилити касаційну скаргу, оскільки проживання малолітньої дитини сторін з батьком найкращим чином буде відповідати інтересам дитини.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У травні 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку по необхідність передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з таких підстав.

Відповідно до частини 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з пунктом 7 Перехідних положень ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.

Ухвалюючи рішення у справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, вказав, що незважаючи на принцип 6 Декларації прав дитини, якою передбачено, що малолітня дитина може бути розлучена з матір'ю лише за виняткових обставин, суд при прийнятті рішення надає перевагу та керується частиною першою статті 3 Конвенції про права дитини, яка передбачає, що в усіх діях щодо дітей першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини, а зібрані у справі докази, з урахуванням думки дитини та висновку органу опіки та піклування, вказують на те, що проживання малолітнього ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, з батьком - ОСОБА_1 найкраще забезпечить інтереси дитини.

Разом з тим, у постанові Верховного Суду України від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2445цс16, у якій також розглядалося питання визначення місця проживання малолітньої дитини, зазначено, що у принципі 6 Декларації прав дитини проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір'ю.

При цьому суди в цій справі не встановили виняткових обставин у розумінні положень статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, які б свідчили про неможливість проживання дітей разом з матір'ю.

Подібні висновки про обов'язковість судів брати до уваги принцип 6 Декларації прав дитини про те, що малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини бути розлучена зі своєю матір'ю, містяться й у постанові Верховного Суду України від 12 липня 2017 року у справі № 6-564цс17.

Аналіз зазначених правових висновків, що містяться в наведених вище постановах Верховного Суду України, свідчить про те, що до правовідносин, що виникають з визначення місця проживання дитини, судами повинні обов'язково застосовуватися норми принципу 6 Декларації прав дитини про недопустимість розлучення дитини з матір'ю, крім випадків, коли є виняткові обставини.

Про неврахування судами принципу 6 Декларації прав дитини при розгляді цієї справи у касаційній скарзі вказує й представник ОСОБА_4 - ОСОБА_5

Колегія суддів вважає, що є підстави для відступлення від висновків щодо застосування статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини у подібних правовідносинах, викладених у наведених вище постановах Верховного Суду України.

Колегія суддів виходить з того, що Декларація ООН з прав дитини 1959 року не є міжнародним договором у розумінні Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року та Закону України "Про міжнародні договори України" 2004 року, тому не підлягає обов'язковому застосовуванню судами України.

У статтях 8 9 Конституції України встановлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.

У статті 10 ЦПК України визначений виключний перелік законодавчих актів, відповідно до яких суд повинен розглядати справи.

Згідно з частинами 1 -5 статті 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.

Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.

Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України "Про міжнародні договори України" міжнародний договір України - укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб'єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов'язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо).

У пунктах а), b) частини першої статті 2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року визначено, що для цілей цієї Конвенції: &qu>У; договір&qu,; означає міжнародну угоду, укладену між державами в письмовій формі і регульовану міжнародним правом, незалежно від того, чи викладена така угода в одному документі, двох чи кількох зв'язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування;

&quex; ратифікація&qu; t;, &quti; прийняття&queo;, &qu>

Декларація ООН з прав дитини 1959 року не є міжнародним договором у розумінні Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року та Закону України "Про міжнародні договори України", а також не містить положень щодо набрання нею чинності. У зв'язку з цим Декларація не потребувала надання згоди на її обов'язковість Верховною Радою України і не є частиною національного законодавства України.

Декларація прав дитини не ратифікована Україною, не має офіційного перекладу на українську мову.

Таким чином, оскільки Декларація прав дитини не є міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, то цей правовий акт не має загальнообов'язкового характеру на території України та, загалом, має рекомендаційний характер.

Законодавство України не містить норм, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.

Відповідно до частин 1 , 2 статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

У статті 141 СК України встановлено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.

Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого статті 141 СК України.

За частинами 1 , 2 статті 161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.

Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини

При цьому під забороною розлучення дитини з своєю матір'ю в контексті Декларації прав дитини слід розуміти не обов'язковість спільного проживання матері та дитини, а право на їх спілкування, турботу з боку матері та забезпечення з боку обох батьків, у тому числі матері, прав та інтересів дитини, передбачених цією Декларацією та Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року (далі - Конвенція).

У частині першій статті 3 Конвенції закріплено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

При цьому, положення Конвенції, яка ратифікована Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому, на думку колегії суддів, саме її норми зобов'язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім'ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім'ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками спору щодо її місця проживання.

Таким чином, з досягненням віку 10 років у дитини з'являється право не тільки бути вислуханою і почутою, але й право брати активну участь у вирішенні своєї долі, зокрема, у визначенні місця проживання. Лише в разі збігу волі трьох учасників переговорного процесу - матері, батька, дитини можна досягти миру і згоди.

Аналогічні положення закріплені у статті 12 Конвенції, згідно з якою Держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкаються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю.

Відповідно до статті 6 Європейської конвенції про здійснення прав дітей від 25 січня 1996 року під час розгляду справи, що стосується дитини, перед прийняттям рішення судовий орган надає можливість дитині висловлювати її думки і приділяє їм належну увагу.

З цією метою дитині, зокрема, надається можливість бути заслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що торкається дитини, безпосередньо або через представника чи відповідний орган у порядку, передбаченому процесуальними нормами національного законодавства. Закріплення цього права підкреслює, що дитина є особистістю, з думкою якої потрібно рахуватись, особливо при вирішенні питань, які безпосередньо її стосуються.

Ухвалюючи рішення у справі "М. С. проти України" від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13), Європейський суд з прав людини вказав, що при визначенні найкращих інтересів дитини в конкретній справі слід брати до уваги два міркування: по-перше, у найкращих інтересах дитини зберегти її зв'язки з сім'єю, крім випадків, коли доведено, що сім'я непридатна або неблагополучна; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (див. справу "Мамчур проти України", заява № 10383/09, § 100,16 липня 2015 року) (параграф 76).

У зазначених справах Європейський суд з прав людини не визначав обов'язкове врахування судами принципу 6 Декларації прав дитини.

Отже, вказана Декларація ООН не є юридично обов'язковим для виконання документом. Вона була підґрунтям для розробки Конвенції ООН з прав дитини від 1989 року, яка, на відміну від першого документа, є обов'язковою для виконання міжнародною угодою.

Таким чином, колегія суддів вважає за необхідне передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки вважає за необхідне відступити від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених судових рішеннях Верховного Суду України.

З урахуванням наведеного та положень статей 402,404, пункту 7 Перехідних положень ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду справу № 402/428/16-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4, третя особа - орган опіки та піклування Йосипівської сільської ради Благовіщенського району Кіровоградської області, про визначення місця проживання малолітньої дитини, за касаційною скаргою представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5на рішення Ульяновського районного суду Кіровоградської області від 20 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської області від 07 лютого 2017 року.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: Б. І. Гулько

Є. В.Синельников

С. Ф. Хопта

Ю.В. Черняк