Історія справи

Ухвала КГС ВП від 29.12.2020 року у справі №916/17/20

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 лютого 2021 року

м. Київ

Справа № 916/17/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Зуєва В. А. - головуючого, Дроботової Т. Б., Чумака Ю. Я.

за участю секретаря судового засідання - Дерлі І. І.,

за участю представників сторін:

позивача - Синиця І. В. (самопредставництво),

відповідача - Лєбєдєв О. В. (адвокат),

третьої особи на стороні позивача - не з'явився,

третьої особи на стороні відповідача - не з'явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Міністерства оборони України

на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 16.10.2020 (судді: Таран С. В. (головуючий), Будішевська Л. О., Поліщук Л. В. )

та рішення Господарського суду Одеської області від 09.07.2020 (суддя Петров В. С. )

за позовом Міністерства оборони України

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Автоєвропа"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Концерн "Військторгсервіс" в особі філії "Південна" Концерну "Військторгсервіс"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача - Державний реєстратор Усатівської сільської ради Біляївського району Одеської області Карякін Кирило Анатолійович

про витребування майна з чужого незаконного володіння та скасування запису про державну реєстрацію права власності,

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст та підстави позовних вимог

1.1. Міністерство оборони України (далі - Міністерство, Позивач) звернулося до Господарського суду Одеської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Автоєвропа" (далі - ТОВ "Автоєвропа", Відповідач) про:

- витребування з незаконного володіння Відповідача у власність держави (в особі Позивача) об'єкту нерухомого майна за реєстраційним номером 1885759351101 (адміністративний будинок комбінату загальною площею 1717 кв. м, який знаходиться за адресою: м. Одеса, вул. Преображенська, 45 (на даний час згідно з Державним реєстром речових прав на нерухоме майно: м. Одеса, вул. Ковальська, 57) та

- скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за Відповідачем права власності на вищезазначений об'єкт нерухомого майна вчиненого 26.07.2019 державним реєстратором Усатівської сільської ради Біляївського району Одеської області Карякіним Кирилом Анатолійовичем за індексним номером 32657451.

1.2. Позовні вимоги обґрунтовані протиправним заволодінням Товариством з обмеженою відповідальністю "Автоєвропа" майном належним державі (в особі Позивача) на праві власності, а саме: адміністративною будівлею загальною площею 1717 кв. м, яка знаходиться за адресою: м. Одеса, вул. Преображенська, 45, а також незаконністю проведення за Відповідачем державної реєстрації права приватної власності на вказаний об'єкт нерухомого майна.

2. Короткий зміст рішень господарських судів попередніх інстанцій

2.1. Рішенням Господарського суду Одеської області від 09.07.2020 у справі №916/17/20 відмовлено у задоволені позову.

2.2. Місцевий господарський суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову про витребування спірного майна, оскільки право власності на останнє виникло у Відповідача на підставі договору про спільну діяльність №3/СД від 19.12.2002, недійсність та нікчемність якого судом не встановлена.

Додатково, суд послався на недоведеність Міністерством того, що спірна нежитлова будівля загальною площею 1717 кв. м за адресою: м. Одеса, вул. Кузнечна, буд. 57, є однією і тією ж будівлею площею 1717 кв. м, яка входить до комплексу належних державі в особі Позивача нежилих приміщень загальною площею 3344,5 кв. м за адресою: м. Одеса, вул. Преображенська, 45.

Щодо позовних вимог про скасування запису про державну реєстрацію права власності суд виходив з того, що остання є похідною від вимоги про витребування майна, а відтак не підлягає задоволенню.

2.3. Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від
16.10.2020 у справі №916/17/20 вищезазначене судове рішення місцевого господарського суду залишено без змін.

2.4. Суд апеляційної інстанції встановив, що спірна нежитлова будівля загальною площею 1717 кв. м за адресою: м. Одеса, вул. Ковальська, 57, право власності на яку зареєстроване за Відповідачем, є однією і тією ж будівлею "Будинку військового одягу" площею 1717 кв. м, яка входить до комплексу належних державі будівель та споруд загальною площею 3344,5 кв. м за адресою: м. Одеса, вул.

Преображенська, 45.

Поряд з цим, суд вказав на те, що важливою умовою для звернення з віндикаційним позовом є відсутність між сторонами зобов'язально-правових відносин.

Також суд дійшов висновку про те, що позовна вимога про витребування майна не є належним способом захисту у спірних правовідносинах, оскільки задоволення однієї цієї вимоги без скасування державної реєстрації права власності Відповідача на нежитлову будівлю не призведе до реального поновлення порушеного права Позивача.

3. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги та позиції інших учасників справи

3.1. Не погоджуючись з рішенням і постановою господарських судів попередніх інстанцій, Міністерство подало касаційну скаргу в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі.

3.2. Вимоги скарги обґрунтовані неврахуванням господарськими судами попередніх інстанцій висновків у подібних правовідносинах щодо застосування положень статей 387 та 388 Цивільного кодексу України в контексті належного способу захисту прав власника, викладених у постановах Верховного Суду від 07.11.2018 у справі №488/5027/14-ц та від 15.10.2020 у справі №523/1993/18.

3.3. Також скаржник посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування статей 387, 388, 391 Цивільного кодексу України та статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (в редакції, чинній з 16.01.2020) в контексті обрання належного способу захисту прав Позивача; норм статті 32 ЦК УРСР та статті 7 Закону України "Про власність" в контексті наявності між сторонами зобов'язально-правових відносин.

3.4. Крім того, скаржник наголошує, що суди не надали оцінки договору про спільну діяльність №3/СД від 19.12.2002 на підставі якого Відповідач зареєстрував право власності на нерухоме майно та який містить посилання на положення Цивільного кодексу України від 16.01.2003, що не був діючим на момент укладення цього договору.

3.5. Концерн "Військторгсервіс" в особі філії "Південна" Концерну "Військторгсервіс" у відзиві на касаційну скаргу підтримав її вимоги акцентуючи на необґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, викладених в оскаржуваних судових рішеннях.

3.6. Відповідач у письмових поясненнях заперечує проти задоволення касаційної скарги та зауважує, що скаржником наведена нерелевантна практика Верховного Суду.

4. Обставини встановлені судами

4.1.17.12.2002 державі в особі Міністерства оборони України видано свідоцтво №023181 про право власності на нежитлові будівлі та споруди Державного підприємства Міністерства оборони України "Управління торгівлі Південного оперативного командування", що розташовані за адресою: м. Одеса, вул.

Преображенська, 45 та в цілому складаються з адміністративної будівлі літ. "А", будинку військового одягу літ. "В ", будівлі колишньої котельні літ. "Г", майстерні прирізці скла літ. "Д ", цеху безалкогольних напоїв літ. "Е" та взуттєвої майстерні літ. "Ж" загальною площею 3344,5 кв. м, які відображені у технічному паспорті від 27.11.2002.

Зазначене свідоцтво видано на підставі рішення звуженого виконкому Одеської міської ради депутатів трудящих №27 від 29.05.1951 та наказу начальника Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України №33 від
18.07.2002.

4.2.01.06.2007 між Державним підприємством Міністерства оборони України "Управління торгівлі Південного оперативного командування" (Сторона-1), правонаступником якого відповідно до наказу Міністра оборони України №125 від
05.04.2007 є Концерн "Військторгсервіс" та Приватним підприємством "Берег" (Сторона-2) укладений договір про спільну діяльність (простого товариства) №3/СД, умовами якого обумовлено проведення капітального ремонту об'єкта будівлі "Будинок військового одягу" загальною площею 1717 кв. м, розташованої у м. Одесі по вул. Преображенській, 45.

4.3. Рішенням Господарського суду Одеської області від 30.03.2018, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 02.07.2018 у справі №916/540/17, зобов'язано Приватне підприємство "Берег" повернути Концерну "Військторгсервіс" в особі філії "Одеське управління військової торгівлі" Концерну "Військторгсервіс" за актом приймання-передачі розташовану за адресою: м. Одеса, вул. Преображенська, 45 двоповерхову будівлю "Будинок військового одягу" загальною площею 1717 кв. м, яка складається з підвальних приміщень площею 503,9 кв. м, приміщення першого поверху площею 644,6 кв. м та приміщення другого поверху площею 568,5 кв. м.

4.4. На виконання вказаного рішення 09.07.2018 місцевим господарським судом були видані відповідні накази, які виконані у примусовому порядку, що підтверджується актом старшого державного виконавця від 24.01.2019.

4.5. Також господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що 26.07.2019 державним реєстратором Усатівської сільської ради Біляївського району Одеської області Карякіним Кирилом Анатолійовичем проведено державну реєстрацію права приватної власності ТОВ "Автоєвропа" на нежитлову будівлю загальною площею 1717 кв. м, розташовану за адресою: м. Одеса, вул. Кузнечна (вулиця Ковальська; вулиця Кузнечна (назва нечинна); вулиця Челюскінців), буд. 57 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1885759351101).

Підставами виникнення права власності зазначено: акт прийому-передачі б/н від
15.09.2003; додаткова угода б/н від 23.12.2002; договір про спільну діяльність №3/СД від 19.12.2002 та технічний паспорт №57/01/18 від 09.01.2018, виготовлений Товариством з обмеженою відповідальністю "РЄЦ".

4.6. Зі змісту реєстраційної справи №1885759351101 об'єкта нерухомого майна, розташованого у м. Одесі по вул. Кузнечній, 57, вбачається, що 19.12.2002 між Державним підприємством Міністерства оборони України "Управління торгівлі Південного оперативного командування" (Сторона-1) та ТОВ "Автоєвропа" (Сторона-2) укладений договір про спільну діяльність (простого товариства) №3/СД.

Відповідно до пункту 1.1 договору сторони з метою проведення капітального ремонту об'єкта будівлі "Будинок військового одягу", розташованої у м. Одесі по вул. Ковальській, 57, що належить Стороні-1, збереження її як пам'ятника архітектури згідно з технічним висновком, виданим Одеською державною академією будівництва та архітектури, і організації на її площах швейного виробництва та офісних приміщень як джерела отримання додаткового доходу (після завершення капітальних робіт) зобов'язуються шляхом об'єднання своїх зусиль та майна, яке належить сторонам на відповідних правових підставах, у порядку та на умовах, зазначених у цьому договорі, спільно діяти (без створення юридичної особи) для досягнення загальної господарської мети здійснення капітального ремонту об'єкта, який становить собою 2-поверхову будівлю загальною площею 1717 кв. м, в тому числі 503,9 кв. м підвального приміщення, в 2 етапи: 1 етап капітальний ремонт (укріплення) несучих стін і фасаду, строки ремонту узгоджуються сторонами після вступу в силу даного договору; 2 етап ремонт всіх приміщень будівлі, включаючи підвальні приміщення.

З метою реалізації завдань спільної діяльності, сторони здійснюють внески в спільну діяльність у вигляді грошових коштів, майна, професійних знань, навичок та умінь, а також ділової репутації та ділових зав'язків, інженерно-технічних можливостей сторін (пункт 2.1 договору).

Згідно з підпунктом 2.2.1 пункту 2.2 договору вкладом Сторони-1 у спільну діяльність є право володіння об'єктом згідно зі свідоцтвом про право власності №023181 від 17.12.2002, що є підставою для проведення ремонту та реконструкції об'єкта.

Внеском Сторони-2 у спільну діяльність є грошові внески в розмірі 100% грошових коштів, необхідних для досягнення мети спільної діяльності відповідно до пункту
1.1 даного договору (підпункт 2.3.1 пункту 2.3 договору №3/СД від 19.12.2002).

Підпунктом 5.1.4 пункту 5.1 договору №3/СД від 19.12.2002 визначено, що Сторона-1 зобов'язується після реєстрації цього договору в органі податкової служби і вступу його в законну силу передати Стороні-2 об'єкт під капітальний ремонт і реконструкцію за актом приймання передачі.

Відповідно до пунктів 10.2. та 10.6 договору, останній набуває чинності з моменту його підписання і скріплення печатками сторін та діє до 30.04.2027 з можливим продовженням його дії на новий строк. Договір припиняє свою дію за згодою обох сторін. Договір не є безстроковим. Зміни та доповнення, додаткові угоди та додатки до цього договору є його невід'ємною частиною і мають юридичну силу в разі, якщо вони викладені у письмовій формі та підписані уповноваженими на те представниками сторін та скріплені печатками сторін.

4.7.23.12.2002 між сторонами укладена додаткова угода до договору №3/СД від
19.12.2002, згідно з пунктом 1 якої після завершення капітального ремонту, реконструкції та введення в експлуатацію нежитлового приміщення, що є предметом договору №3/СД від 19.12.2002, керуючись пунктом 3.2 цього договору, сторони дійшли згоди про те, що Сторона-1 передає Стороні-2 нежитлову будівлю загальною площею 1717 кв. м, що розташована за адресою: м. Одеса, вул. Ковальська, 57.

За умовами пунктів 2,3 додаткової угоди Сторона-2 передає ТОВ "Автоєвропа" у власність нежитлову будівлю загальною площею 1717 кв. м, розташовану за адресою: м. Одеса, вул. Ковальська, 57.

4.8.15.09.2003 на виконання умов договору Державне підприємство Міністерства оборони України "Управління торгівлі Південного оперативного командування" передало, а ТОВ "Автоєвропа" прийняло новостворене майно, а саме: нежитлову будівлю загальною площею 1717 кв. м, що розташована за адресою: м. Одеса, вул.

Ковальська, 57, у зв'язку з чим останніми було підписано відповідний акт приймання-передачі майна б/н.

4.9.23.10.2019 комісією у складі посадових осіб Позивача та Третьої особи було проведено обстеження об'єкта будівлі "Будинок військового одягу" загальною площею 1717 кв. м за адресою: м. Одеса, вул. Преображенська, 45.

Відповідно до складеного акта обстеження вказана будівля перебуває в аварійному стані, в частині приміщень відсутні міжповерхові перекриття, частково відсутній дах, пошкоджені та частково зруйновані стіни, аварійний стан об'єкта є наслідком діяльності Приватного підприємства "Берег", яке отримало будівлю в тимчасове користування для проведення робіт з капітального ремонту за договором №3/СД від
01.06.2007, при цьому директор вказаного підприємства чинить перешкоди у користуванні будівлею шляхом встановлення своїх замків та передачі окремих приміщень у користування третім особам.

У даному акті також зазначено, що відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно право власності на будь-які будівлі загальною площею 1717 кв. м за адресою: м. Одеса, вул. Преображенській, 45, не зареєстровано. При цьому, 26.07.2019 за ТОВ "Автоєвропа" проведено державну реєстрацію права власності на будівлю вищезазначеної площі за адресою: м. Одеса, вул. Ковальська, 57.

5. Позиція Верховного Суду

5.1. Заслухавши суддю-доповідача, представників сторін, дослідивши наведені у касаційній скарзі та відзиві на неї доводи, перевіривши правильність застосування господарськими судами норм матеріального і дотримання норм процесуального права, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

5.2. Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

5.3. Згідно із частиною 1 статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

5.4. Статтею 4 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що право на звернення до господарського суду в установленому Статтею 4 Господарського процесуального кодексу України порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

5.5. Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

5.6. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

5.7. Установивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачеві у захисті.

5.8. Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, необхідно виходити із його ефективності, а це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечувати поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Подібний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від
11.02.2020 у справі №923/364/19 та від 16.06.2020 у справі №904/1221/19.

5.9. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17, від 11.09.2018 у справі №905/1926/16, від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі №487/10132/14-ц, від 16.06.2020 у справі №145/2047/16-ц, від 15.09.2020 у справі №469/1044/17).

5.10. За змістом частини 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

5.11. Отже, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Тому суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорювані права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

5.12. Як вбачається з позовної заяви Міністерство звернулося з позовом про витребування з незаконного володіння Відповідача об'єкту нерухомого майна, зазначивши в якості позовних вимог норми статей 387, 388 Цивільного кодексу України.

5.13. Згідно зі статтею 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, а статтею 387 Цивільного кодексу України встановлює правила реалізації власником його права на витребування майна від добросовісного набувача.

5.14. Стаття 388 Цивільного кодексу України передбачає випадки та обставини, при яких власник має право витребувати своє майно від добросовісного набувача, а саме визначено, що якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

5.15. При цьому, Суд звертає увагу на те, що пред'явлення віндикаційного позову з підстав, передбачених статтями 387 та 388 Цивільного кодексу України щодо майна, яке було неодноразово відчужене до останнього його набувача, забезпечує можливість захисту порушених прав особи, яка вважає себе власником такого майна.

В такий спосіб, задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги (зокрема, про визнання недійсним правочину), спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 Цивільного кодексу України, є неефективними.

Зазначена правова позиція викладена, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі №183/1617/18.

5.16. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 Цивільного кодексу України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.

При цьому, для такого витребування оспорювання договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Подібні за змістом висновки сформульовані, зокрема, і у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі №488/5027/14-ц та від 21.08.2019 у справі №911/3681/17.

5.17. Отже, оскільки метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений, то, у випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном, означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам).

Рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем.

Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі №88/5027/14-ц.

5.18. В свою чергу, судове рішення про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно виключно у разі, якщо право власності на це майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою.

Таких висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла у постанові від 30.06.2020 у справі №19/028-10/13.

5.19. Таким чином, доводи скаржника про те, що суди при застосуванні норм права (статті 387, 388 Цивільного кодексу України) в контексті належного способу захисту прав власника, не врахували висновків щодо їх застосування, викладених у постановах Верховного Суду знайшли підтвердження, а висновок судів попередніх інстанцій щодо неможливості розгляду позову про витребування майна без скасування спірної державної реєстрації та без наявності судового рішення про визнання недійсним правочину, за яким Відповідач набув право власності на спірне майно, суперечить наведеним вище правовим позиціям Великої Палати Верховного Суду.

5.20. Водночас Суд звертає увагу на те, що у цій справі задоволення позову про витребування майна на підставі статей 387 і 388 Цивільного кодексу України з урахуванням предмету та підстав позову передбачає необхідність встановлення судами на підставі належних та допустимих доказів, які оцінюються судами з урахуванням їх достовірності та вірогідності обставин, обставин пов'язаних з наявністю у Позивача права власності на спірне майно, повноважень щодо його передачі іншим особам та дотримання порядку встановленого законодавством, реєстрацією права власності за Відповідачем, наявністю відповідних правовстановлюючих документів тощо.

5.21. При цьому визначення поняття доказів, вимоги щодо доказів, властивостей доказів та порядку їх оцінки урегульовано у главі 5 "Докази та доказування" Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до статті 73 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

5.22. Згідно з частинами 1 , 3 статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

5.23. Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

5.24. Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, якими суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.

5.25. Відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

5.26. Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.

5.27. Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

5.28. У пунктах 1, 2, 3 частини 1 статті 237 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема питання чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.

5.29. Разом з тим суди попередніх інстанцій наведеного не врахували та не здійснили належного дослідження сукупності наявних в матеріалах справи доказів та доводів сторін, що стосуються предмета та підстав спору та критеріїв їх оцінки.

В такий спосіб, суди не були позбавлені можливості, а також повинні були надати оцінку доводам Позивача стосовно сумнівності укладення договору від 19.12.2002 №3/СД про спільну діяльність з огляду на відсутність у філії "Південна" (колишня "Одеське управління військової торгівлі ") Концерну "Військторгсервіс" вказаного договору та відомостей про його укладення Державним підприємством Міністерства оборони України "Управління торгівлі Південного оперативного командування".

Крім того, суди попередніх інстанцій не надали оцінки змісту самого договору, який, як звертав увагу скаржник, містить посилання на положення Цивільного кодексу України від 16.01.2003, що не був діючим на момент його укладення.

Вищевикладене у своїй сукупності свідчить про необхідність дослідження питання чи не був створений цей договір з метою формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення у спорі (наявність між сторонами зобов'язально-правових відносин) поза межами встановленого правового порядку.

5.30. Отже, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду вважає, що ті доводи, що наводились Позивачем при розгляді справи, не є очевидно необґрунтованими, що вимагало від суду першої та апеляційної інстанцій їх повного дослідження, надання їм оцінки і відображення у судових рішеннях.

5.31. Частиною 1 статті 36 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" передбачено, що Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

5.32. До повноважень Верховного Суду не входить дослідження доказів, встановлення фактичних обставин справи або їх переоцінка, тобто об'єктом перегляду касаційним судом є виключно питання застосування права.

5.33. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово зазначав, що навіть якщо національний суд володіє певною межею розсуду, віддаючи перевагу тим чи іншим доводам у конкретній справі та приймаючи докази на підтримку позицій сторін, суд зобов'язаний мотивувати свої дії та рішення (рішення ЄСПЛ у справі "Олюджіч проти Хорватії"). Принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (рішення Європейського суду з прав людини у справах "Мала проти України", "Богатова проти України").

5.34. Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді "заслухані", тобто належним чином вивчені судом (рішення ЄСПЛ у справах "Дюлоранс проти Франції ", "Донадзе проти Грузії").

5.35. Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами (рішення ЄСПЛ у справі "Ван де Гурк проти Нідерландів").

5.36. Якщо подані стороною доводи є вирішальними для результату провадження, такі доводи вимагають прямої конкретної відповіді за результатом розгляду (рішення ЄСПЛ у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" та у справі "Руїз Матеос проти Іспанії").

5.37. У рішенні ЄСПЛ від 19.04.1993 у справі "Краска проти Швейцарії" вказано, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути "почуті", тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов'язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами.

5.38. У рішеннях ЄСПЛ у справі "Де Куббер проти Бельгії" та у справі "Кастілло Альгар проти Іспанії" наголошується про те, що правосуддя має не тільки чинитися, також має бути видно, що воно чиниться. На кону стоїть довіра, яку в демократичному суспільстві суди повинні вселяти у громадськість. Якщо помилка національного суду щодо питань права або факту є настільки очевидною, що її можна кваліфікувати як "явну помилку" (тобто помилку, якої б не міг припуститися розумний суд) вона може порушити справедливість провадження.

5.39. Відповідно до статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

5.40. Однак, ухвалені у справі судові рішення не можна визнати обґрунтованими, оскільки судами допущено неповне з'ясування фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

5.41. Не з'ясувавши відповідних обставин та не дослідивши пов'язані з ними докази, суди попередніх інстанцій також допустили порушення норм процесуального права щодо повного та всебічного дослідження обставин, доказів та аргументів сторін, що мають значення для правильного розгляду даної справи.

5.42. Щодо доводів скаржника про відсутність висновку Верховного Суду з приводу застосування норм статті 32 ЦК УРСР та статті 7 Закону України "Про власність" судова колегія зазначає, що скаржник фактично намагається спонукати Верховний Суд щодо здійснення оцінки належності спірного майна Позивачу та його безпідставного відчуження Концерном "Військторгсервіс" в умовах відсутності досліджених судами попередніх інстанцій відповідних доказів та обставин справи.

При цьому, зважаючи на те, що вищевказані норми не застосовувались судами попередніх інстанцій, обставини з їх застосування не встановлювались, то судова колегія вважає, що правові підстави для формування відповідних висновків Верховним Судом у спірних правовідносинах, що склались, є передчасними.

5.43. Щодо твердження скаржника про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (в редакції, чинній з 16.01.2020) в контексті обрання належного способу захисту прав є помилковими, оскільки у постановах Верховного Суду від 03.09.2020 у справі №914/1201/19, від 23.06.2020 у справах №906/516/19, №905/633/19, №922/2589/19, від 30.06.2020 у справі №922/3130/19, від 14.07.2020 у справі №910/8387/19, від 20.08.2020 у справі №916/2464/19 викладена правова позиція щодо застосування зазначеної норми законодавства.

6. Висновки Верховного Суду

6.1. Загальними вимогами процесуального права визначено обов'язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

6.2. Згідно з частинами 1 , 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

6.3. За змістом частинами 1 , 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених частинами 1 , 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України.

6.4. Ураховуючи викладене та беручи до уваги, що суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а ухвалені у справі судові рішення - скасуванню із направленням справи на новий розгляд до місцевого господарського суду.

6.5. Під час нового розгляду справи господарському суду слід взяти до уваги наведене в цій постанові, всебічно, повно, об'єктивно та безсторонньо дослідити наявні у справі докази і, в залежності від встановленого та у відповідності з чинним законодавством, прийняти відповідне рішення. Судова колегія зазначає, що для правильного вирішення спору суду необхідно в межах предмету та підстав позову встановити обставини пов'язані з набуттям права власності на спірне майно, його реєстрацією, наявності або відсутності порушених прав Позивача.

7. Розподіл судових витрат

7.1. Оскільки у цьому випадку суд касаційної інстанції не змінює та не ухвалює нового рішення, відповідно до частини 14 статті 129 Господарського процесуального кодексу України розподіл судових витрат судом касаційної інстанції не здійснюється.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Міністерства оборони України задовольнити частково.

2. Постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 16.10.2020 та рішення Господарського суду Одеської області від 09.07.2020 у справі №916/17/20 скасувати.

3. Справу №916/17/20 направити на новий розгляд до Господарського суду Одеської області.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Зуєв Судді Т. Б. Дроботова Ю. Я. Чумак