Історія справи

ПОСТАНОВА

Іменем України

21 березня 2018 року

Київ

справа № 817/548/16

провадження № К/9901/7762/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Смоковича М. І.,

суддів: Білоуса О. В., Стрелець Т. Г.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні в касаційній інстанції справу

за позовом ОСОБА_1 до прокуратури Рівненської області, за участю третьої особи - Головного управління Державної казначейської служби України в Рівненській області, про визнання протиправними дій, стягнення заборгованості та зобов'язання вчинення певних дій, провадження по якій відкрито

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 22 листопада 2016 року, прийняту у складі колегії суддів: головуючого - Шевчук С. М., суддів: Бучик А. Ю., Майора Г. І.,

в с т а н о в и в :

У квітні 2016 року ОСОБА_1 звернувсь до суду з позовом до прокуратури Рівненської області, за участю третьої особи - Головного управління Державної казначейської служби України в Рівненській області, в якому, з урахуванням уточнення позовних вимог, просив:

визнати протиправними дії прокуратури Рівненської області щодо не нарахування та невиплати заробітної плати за період з 2 липня 2015 року по 3 грудня 2015 року включно відповідно до статті 81 Закону України «Про прокуратуру»;

стягнути з прокуратури Рівненської області заборгованість по виплаті заробітної плати у розмірі 78278,79 гривень (за липень, серпень, вересень, жовтень, листопад, грудень 2015 року) за період з 2 липня 2015 року по 3 грудня 2015 року включно відповідно до статті 81 Закону України «Про прокуратуру» та компенсацію за невикористаний 51 день відпустки.

Позов мотивований твердженням позивача про невиплату йому на момент звільнення заробітної плати, а також компенсації за невикористану відпустку, в повному обсязі відповідно до вимог закону.

Рівненський окружний адміністративний суд постановою від 5 вересня 2016 року позов задовольнив:

визнав протиправними дії прокуратури Рівненської області щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 заробітної плати за період з 2 липня 2015 року по 3 грудня 2015 року включно відповідно до статті 81 Закону України «Про прокуратуру»;

стягнув з прокуратури Рівненської області на користь ОСОБА_1 заборгованість по виплаті заробітної плати у розмірі 76278,79 гривень за період з 2 липня 2015 року по 3 грудня 2015 року включно відповідно до статті 81 Закону України «Про прокуратуру» та недоплачену компенсацію за 51 день невикористаної відпустки в розмірі 4807 гривень.

Житомирський апеляційний адміністративний суд постановою від 22 листопада 2016 року скасував постанову Рівненського окружного адміністративного суду від 5 вересня 2016 року та прийняв рішення про відмову в позові.

У своїй касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати його рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Суди попередніх інстанцій установили, що ОСОБА_1 з 13 листопада 2002 року працював на різних посадах в органах прокуратури Рівненської області та 14 грудня 2015 року наказом прокурора області звільнений на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» та пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України, у зв'язку з реорганізацією органів прокуратури.

Відповідно до довідки про заробітну плату та інші доходи від 30 березня 2016 року ОСОБА_1 за 2015 рік нараховано заробітну плату: за липень - 7189,47 гривень, за серпень - 4262,25 гривень; за вересень - 6471,29 гривень, за жовтень - 7107,57 гривень, за листопад - 17506,31 гривень і за грудень, разом із вихідною компенсацією за невикористану відпустку - 27510,00 гривень.

Заробітна плата нараховувалась виходячи з посадового окладу, передбаченого постановою Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року № 505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури».

Вважаючи, що заробітна плата за вищевказаний період повинна була нараховуватись відповідно до посадових окладів, передбачених статтею 81 Закону України «Про прокуратуру», позивач звернувся до суду.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із пріоритету законів над підзаконними нормативно-правовими актами та зазначив, що кожен має право на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та увалюючи рішення про відмову в позові, апеляційний суд не погодився з указаною позицією суду першої інстанції, виходячи з необхідності застосування до спірних правовідносин спеціального законодавства, а саме пункту 9 розділу «Прикінцеві положення» Закону України від 28 грудня 2014 року N 80-VIII «Про Державний бюджет України на 2015 рік».

Верховний Суд погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанції та вважає їх такими, що зроблені на підставі правильно застосованих норм матеріального права та з дотриманням норм процесуального права.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною другою статті 81 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру» (в редакції, яка була чинна на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон України «Про прокуратуру») встановлено, що заробітна плата прокурора складається з посадового окладу, премій та надбавок за: 1) вислугу років; 2) виконання обов'язків на адміністративній посаді та інших виплат, передбачених законодавством. Преміювання прокурорів здійснюється в межах фонду преміювання, утвореного в розмірі не менш як 10 відсотків посадових окладів та економії фонду оплати праці.

Згідно з частиною третьої статті 81 Закону України «Про прокуратуру» посадовий оклад прокурора місцевої прокуратури встановлюється у розмірі 12 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 липня 2015 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2016 року - 11 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2017 року - 12 мінімальних заробітних плат.

Частиною другою статті 8 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) передбачено, що умови та розміри оплати праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, визначаються Кабінетом Міністрів України, крім випадків, передбачених частиною третьою цієї статті та частиною першою статті 10 цього Закону.

Оплата праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі актів Кабінету Міністрів України в межах бюджетних асигнувань. Обсяги витрат на оплату праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, затверджуються одночасно з бюджетом (стаття 13 цього ж Закону).

У свою чергу, частиною десятою статті 81 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що фінансування оплати праці прокурорів здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.

За приписами частин першої, другої статті 23 Бюджетного кодексу України будь-які бюджетні зобов'язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України. Бюджетні призначення встановлюються законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет) у порядку, визначеному цим Кодексом.

Відповідно до частини першої статті 51 цього ж Кодексу керівники бюджетних установ утримують чисельність працівників, військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та здійснюють фактичні видатки на заробітну плату (грошове забезпечення), включаючи видатки на премії та інші види заохочень чи винагород, матеріальну допомогу, лише в межах фонду заробітної плати (грошового забезпечення), затвердженого для бюджетних установ у кошторисах.

Згідно зі статтею 89 Закону України «Про прокуратуру» функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності прокуратури здійснюються Генеральною прокуратурою України.

Фінансування прокуратури здійснюється згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими Генеральним прокурором України, у межах річної суми видатків, передбачених Державним бюджетом України на поточний бюджетний період (стаття 90 цього ж Закону).

Відповідно до абзацу третього пункту 9 розділу «Прикінцеві положення» Закону України від 28 грудня 2014 року N 80-VIII «Про Державний бюджет України на 2015 рік» норми і положення частини другої статті 33, статті 81 Закону України «Про прокуратуру» застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів.

У свою чергу, постановою Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року № 505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» (зі змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 30 вересня 2015 року № 763) затверджено схему посадових окладів працівників органів прокуратури.

Оскільки Кабінетом Міністрів України зміни до постанови від 31 травня 2012 року № 505, зокрема, в частині розмірів окладів працівників органів прокуратури, не внесено, а Законом України «Про Державний бюджет України на 2015 рік» видатки на реалізацію положень статті 81 Закону України «Про прокуратуру» не передбачено, то відповідач не мав правових підстав для нарахування та виплати позивачу заробітної плати поза межами видатків державного бюджету на оплату праці таких працівників в інших, ніж установлені Кабінетом Міністрів України, розмірах.

Аналогічні висновки відображені в постановах Верховного Суду від 31 січня 2018 року у справах №№ 810/1304/16 та 820/1119/16.

За такого правового регулювання та обставин справи Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що відповідач уповноважений здійснювати виплати лише в межах затвердженого фонду оплати праці та не наділений правом самостійно, на власний розсуд, без правового врегулювання Кабінетом Міністрів України та фінансової можливості Державного бюджету України здійснювати перерахунок заробітної плати позивача та виплачувати її у вищому розмірі.

Отже, висновок суду апеляційної інстанції щодо відсутність підстав для задоволення позову є правильним.

Доводи касаційної скарги висновку суду апеляційної інстанції не спростовують.

Відповідно до частини третьої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Приписами підпункту 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» цього Кодексу обумовлено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

За правилами частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Згідно з частиною третьою статті 343 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Частиною першою статті 350 цього ж Кодексу закріплено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Таким чином, оскільки суд апеляційної інстанції не допустив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні оскаржуваного судового рішення, підстави для його скасування відсутні, а тому касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а згадане судове рішення - без змін.

З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 3, 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України,

п о с т а н о в и в :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 22 листопада 2016 року у цій справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Головуючий М. І. Смокович

Судді О. В. Білоус

Т. Г. Стрелець