Історія справи

ПОСТАНОВА

Іменем України

13 березня 2018 року

Київ

справа №826/3886/16

адміністративне провадження №К/9901/5136/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду (далі - Суд): судді-доповідача - Бевзенка В.М.,

суддів - Данилевич Н.А., Шарапи В.М.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_2

на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва у складі суддів Вєкуа Н.Г., Огурцова О.П., Шрамко Ю.Т. від 28 серпня 2017 року

та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду у складі колегії суддів Степанюка А.Г., Кузьменка В.В., Шурка О.І. від 12 грудня 2017 року

у справі за позовом ОСОБА_2

до Державної міграційної служби України

про визнання незаконним рішення та зобов'язання вчинити дії, -

УСТАНОВИВ:

У березні 2016 громадянин Вірменії ОСОБА_2 звернулася до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Державної міграційної служби України (далі - Відповідач, ДМС України) про:

- визнання незаконним рішення ДМС України від 17 листопада 2015 року №226 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, викладеного у повідомленні від 18 вересня 2015 року №174;

- зобов'язання ДМС України прийняти рішення про надання статусу біженця або додаткового захисту;

- скасувати рішення Державного комітету України у справах національностей та релігії № 384-08 від 26 жовтня 2015 року про відмову в наданні статусу біженця.

Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 28 серпня 2017 року залишено без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 12 грудня 2017 року.

Не погоджуючись з рішенням першої та апеляційної інстанції, позивач звернувся з касаційною скаргою до Суду, в якій просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 28 серпня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 12 грудня 2017 року, а також ухвалити нове рішення по справі, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, а саме: скасувати рішення Державного комітету України у справах національностей та релігії № 384-08 від 26 жовтня 2015 року про відмову в наданні статусу біженця, та зобов'язати Державний комітет України у справах національностей та релігії прийняти рішення про надання статусу біженця.

Свою скаргу позивач мотивує тим, що судами першої та апеляційної інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, наголошуючи, що судами не було надано належної та правової оцінки поясненням позивача та обґрунтуванням, у той час як доводи відповідача були взяті до уваги беззаперечно.

Заслухавши доповідь судді-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, дослідивши доводи заяви та рішення попередніх інстанцій, Суд робить висновок, що касаційну скаргу на постанову Окружного адміністративного суду від 28 серпня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 12 грудня 2017 року по справі №826/3886/16 про визнання незаконним рішення та зобов'язання вчинити дії необхідно залишити без задоволення, а постанову суду першої інстанції та ухвалу апеляційного адміністративного суду - без змін, виходячи з такого.

У касаційній скарзі позивач, як одну з підстав для скасування рішень судів попередніх інстанцій зазначає, що при формулюванні повідомлення №226 Головного Управління Державної міграційної служби України в м. Києві від 17 листопада 2015 року про відмову у наданні статусу біженця, вказане повідомлення не відповідає вимогам Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон) щодо викладення причин відмови.

Однак, відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та названої правової норми, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких, особі може бути наданий статус біженця.

Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Згідно із визначенням, наведеним в пункті 13 частини першої статті 1 Закону особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Приписами статті 6 зазначеного Закону передбачено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону, відсутні.

Статтею 9 Закону визначено порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено керівником органу міграційної служби за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону, відсутні.

Суд робить висновок, що судами першої та апеляційної інстанції правильно дано оцінку висновоку ДМС України з огляду на таке.

Відповідно до п. 45 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (далі - УВКБ ООН) УВКБ ООН особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.

Пунктом 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа зобов'язана надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник зобов'язаний довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Обов'язок доказування покладається на заявника, який зобов'язаний надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник має переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Відповідно до пункту 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року №8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо відповідають таким умовам: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення щодо будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Судами попередніх інстанцій, а також висновком Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві та додатку до нього, встановлено, що приводом для звернення Позивача із відповідною заявою стало побоювання повертатися до країни громадянського погодження Вірменії з політичних міркувань через те, що їй можуть погрожувати представники правоохоронних органів за участь у мітингу проти діючого президента країни.

Разом з тим, Судом встановлено, що ні під час розгляду заяви про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, ні у ході судового розгляду справи судами першої та апеляційної інстанції, не було надано доказів отримання погроз та побиття ОСОБА_2 за участь у мітингу.

Крім того, суди першої та апеляційної інстанції звертали увагу, що заявник вказувала на те, що не приймала участі у політичній чи релігійній діяльності, не була членом жодних організацій чи політичних партій. Доказів же застосування тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, Позивачем не надано. Інформації щодо кримінального переслідування за політичні погляди заявником не надано.

Таким чином, з огляду на неоднозначність та суперечливість пояснень Позивача щодо участі у мітингу проти президента Вірменії та наслідків такої участі у вигляді погроз від правоохоронних органів, Суд, погоджується з висновками Окружного адміністративного суду м. Києва та апеляційного адміністративного суду міста Києва про недоведеність ОСОБА_2 обставин, які зумовлювали виникнення правових підстав для надання їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

За таких обставин, Суд, погоджується з твердженнями суду першої та апеляційної інстанції про те, що в обґрунтування позовних вимог Позивачем були надано відомості, які не підтверджують факт переслідування ОСОБА_2 або її побоювань стати жертвою переслідувань чи розумної можливості того, що їй буде заподіяно шкоду або неприйнятні страждання у разі повернення до країни громадянської належності та, відповідно, не доводять наявності підстав, передбачених законодавством, для надання Позивачу статусу біженця або визнання його особою, яка потребує додаткового захисту.

Крім того, Судом враховується, що згідно пункту 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Таким чином, Суд, робить висновок, що суди першої та апеляційної інстанції ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду має ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідно до частини першої статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд залишає касаційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанції не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Отже, судами першої та апеляційної інстанції було правильно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, прийнято законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права. У зв'язку з цим, Суд робить висновок, що касаційну скаргу - залишити без задоволення, а постанову суду першої інстанції - без змін.

Керуючись статтями 242, 345, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу громадянина Вірменії ОСОБА_2 - залишити без задоволення.

2. Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 28 серпня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 12 грудня 2017 року залишити без змін.

3. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття і не оскаржується.

Суддя-доповідач В.М.Бевзенко

Судді Н.А.Данилевич

В.М.Шарапа