Історія справи

Ухвала КАС ВП від 28.01.2018 року у справі №815/1656/16

ПОСТАНОВА

Іменем України

04 квітня 2018 року

Київ

справа №815/1656/16

провадження №К/9901/8765/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Смоковича М.І.,

суддів: Білоуса О.В., Стрелець Т.Г.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні в касаційній інстанції адміністративну справу № 815/1656/16

за позовом ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, провадження в якій відкрито

за касаційною скаргою Державної міграційної служби України на постанову Одеського окружного адміністративного суду, прийняту 4 липня 2016 року у складі головуючого судді - Катаєвої Е.В, суддів: Стефанова С.О., Корой С.М., та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду, постановлену 22 листопада 2016 року у складі колегії суддів: головуючого - Ступакової І.Г., суддів: Бітова А.І., Лук'янчук О.В.,

в с т а н о в и в :

У квітні 2016 року ОСОБА_2 (далі також - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просив:

визнати рішення №123-16 від 09 березня 2016 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не чинним та зобов'язати прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що він є громадянином Гвінеї.

З 2009 року є членом опозиційної політичної партії UFDG, у зв'язку з чим приймав участь в багатьох маніфестаціях та мітингах. В 2012 році приймав участь в маніфестації проти діючого президента, в наслідок чого змушений був переховуватись. Побоюючись за власне життя був змушений покинути країну походження в пошуках притулку.

Вважаючи себе біженцем він у 2013 році звернувся із заявою до Головного управління ДМС України в Одеській області (далі Управління) про визнання його біженцем, або особою яка потребує додаткового захисту. Однак 31 березня 2016 року отримав Повідомлення №126 від 25 березня 2016 року про прийняття ДМСУ рішення №123-16 від 09 березня 2016 року про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Одеський окружний адміністративний суд постановою від 4 липня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 22 листопада 2016 року, позов задовольнив частково.

Визнав протиправним та скасував рішення Державної міграційної служби України №123-16 від 09 березня 2016 року про відмову ОСОБА_2 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов'язав Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В задоволенні решти позовних вимог - відмовив.

У касаційній скарзі відповідач, посилаючись на те, що оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій були винесені з порушенням норм матеріального та процесуального права, висновки судів не відповідають обставинам справи, просив скасувати їх рішення та постановити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити у повному обсязі.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII (далі - КАС України) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Суди встановили, що ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянином Гвінеї, уродженцем м. Далаба (Конакрі), за національністю пуляр, за віросповіданням мусульманин, не одружений, має вищу освіту, володіє мовами: пула, сусу, англійською, французькою.

29 грудня 2012 року позивач вибув з Гвінеї авіарейсом Конакрі (Гвінея) - Касабланка (Марокко) - Стамбул (Туреччина) - Одеса (Україна).

Державний кордон України перетинав 30 грудня 2012 року легально на підставі національного паспорту серії НОМЕР_1 виданий Центральним управлінням кордонної поліції Конакрі 11 червня 2011 року та одноразової візи НОМЕР_2.

31 січня 2013 року ОСОБА_2 звернувся до Головного управління ДМС України в Одеській області (далі також - Управління) із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Заява позивача прийнята до розгляду згідно наказу Управління від 19 лютого 2013 року №15 «Про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту».

В рамках розгляду особової справи позивача управлінням 01 березня 2013 року було зроблено запит Начальнику Управління СБУ в Одеській області стосовно надання відомостей про наявність або відсутність інформації відносно ОСОБА_2, яка перешкоджала б наданню статусу біженця в Україні.

Також Управлінням 01 березня 2013 року було зроблено запит до УСБУ в Одеській області щодо проведення перевірки наявності обставин, за яких позивач не може бути визнаний біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За результатами розгляду особової справи заявника, Управління дійшло до висновку, що громадянин Гвінеї ОСОБА_2 не підпадає під критерії визначення біженця та особи, яка потребує додаткового захисту у відповідності статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або часткового захисту», що оформлено Висновком про відмову у визнанні біженцем та особою, яка потребує додаткового захисту від 19 лютого 2016 року.

Вказане рішення Управління обґрунтоване тим, що результатом розгляду встановлено відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявникові статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до заявника нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину, в регіоні постійного проживання заявника наразі відсутні будь-які відкриті збройні конфлікти.

Крім того, у висновку зазначено, що виїзд позивача за межі країни громадянського походження пов'язаний з метою пошуку роботи та легалізації на території України.

У висновку не заперечується, що інформація, яку надав заявник при зверненні до управління, щодо політичної ситуації в країні походження, діяльності партії, її мети, цілей, організації мітингів є достовірною та послідовною, але вона є загальновідомою і міститься у мережі Інтернету. Разом з тим заявником не зазначено додаткової інформації щодо власних обов'язків у партії.

Управління не прийняло до уваги документальне підтвердження заявника: членський квиток партії та копію повідомлення про оголошення у розшук, через відсутність фотокартки, а також в обох документах професія заявника зазначена - «студент», в той час, як на момент видання обох документів, він навчання закінчив.

Рішенням ДМС України №123-16 від 09 березня 2016 року, з посиланням на пункти 1 та 13 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», висновок Управління підтримано, у наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, в Україні громадянину Гвінеї ОСОБА_2 відмовлено.

31 березня 2016 року позивач отримав повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та звернувся до суду з цим позовом.

Задовольняючи частково адміністративний позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, дійшов до висновку, про порушення відповідачем вимог статті 8 та статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», що потягло за собою прийняття необґрунтованого рішення №123-16 від 09 березня 2016 року, але враховуючи, що діючим законодавством передбачена виключна компетенція відповідача у прийнятті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд першої інстанції зобов'язав відповідача повторно розглянути заяву ОСОБА_2 щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням обставин, що стали підставою для скасування судом рішення ДМС України №123-16 від 09 березня 2016 року.

Верховний Суд висновки судів попередніх інстанцій вважає вірними та такими, що зроблені на підставі правильно застосованих норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до статті 14 Загальної декларації прав людини 1948 року кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України від 08 липня 2011 року № 3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон № 3671-VI).

Згідно з п.13 частини першої статті 1 цього Закону, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання.

Як встановлено у частині п'ятій статті 5 Закону № 3671-VI, особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Частинами першою та сьомою статті 7 цього Закону визначено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Відповідно Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців особа (далі - Керівництво), яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до п.195 цього Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.

Частиною другою статті 13 Закону № 3671-VI передбачено, що особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Крім того, при розгляді зазначених справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Оцінка таким побоюванням обов'язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні.

Відповідно до п.10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України (далі - ВАСУ) від 16 березня 2012 № 3 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» (далі - Постанова) інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Відповідно до частини другої статті 72 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно доказувати.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, відповідно до доповіді УВКБ ООН з прав людини у Гвінеї від 21 січня 2016 року:

п.10 У період з квітня по жовтень 2015 року відбулось безліч зіткнень між співробітниками правоохоронних органів і групами демонстрантів і між прихильниками президентського руху і прихильниками опозиції, в ході яких в результаті насильницьких дій протестуючих і надмірного застосування сили співробітниками поліції було вбито і поранено кілька людей;

п.14 За наявною інформацією, 07 жовтня 2015 року жандарми відкрили вогонь по прихильниках опозиційної партії «Союз демократичних сил Гвінеї», які зібралися в Ваніндаре в районі ринку II, Конакрі. За наявними даними, один 23-річний чоловік помер від кульового поранення, ще один був поранений і понад 100 осіб були затримані;

п.19 Співробітники сил безпеки також проводили масові затримання в ході демонстрацій і заарештовували прихильників опозиції. У квітні і травні 2015 року співробітники Відділення Управління Верховного комісара у Гвінеї відвідали поліцейські дільниці та відділення жандармерії, де вони зустрілися з більш ніж 100 особами, затриманими в зв'язку з демонстраціями, проведеними опозицією. Деякі з них заявили, що вони були затримані на вулиці або у себе вдома. (http://www.refworld.org.ru/type,COUNTRYREP,,,56d6b2744,0.html).

Також згідно інформації керівника Human Rights Watch у Східній Африці наявне розпалювання міжетнічної конфронтації, президент показав чіткий фаворизм на цивільну службу та міністерські пости (http://www/ecoi.net/locallink/206842/312148 en.html/).

Отже, зазначене свідчать про наявність переслідування представників опозиційних політичних сил, до яких відносить себе позивач.

Частиною п'ятою статті 10 Закону № 3671-VI передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

При цьому, відповідно до п.4 частини першої статті 6 Закону № 3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.1 чи п.13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Верховним Судом відхиляються посилання відповідача щодо відсутності фотокартки на членському білеті та повідомлення про оголошення позивача в розшук, оскільки, як було вірно зазначено судом першої інстанції, при проведені анкетування 31 січня 2013 року, а також співбесіди 19 лютого 2013 року жодного уточнюючого питання стосовно зазначених відомостей від працівників до заявника не надходило, додаткова інформація по вказаним обставинам у позивача не з'ясовувалась та не перевірялась.

Разом з цим, в матеріалах особової справи позивача наявні лише документи, які були зібрані відповідачем до прийняття 19 лютого 2013 року рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Після чого була написана пояснювальна записка (без дати) про порушення строків розгляду заяви позивача, у зв'язку з великою завантаженістю протягом 2013 - 2014 років та 19 лютого 2016 року без фактично проведення розгляду заяв після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яка має на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником відповідно до вимог статті 9 Закону № 3671-VI, Управлінням прийнятий висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За таких обставин, враховуючи те, що відповідач належним чином не перевірив доводів позивача, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про часткове задоволення позову та зобов'язання ДМС України повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Верховний Суд погоджується із висновками судів попередніх інстанцій, що навіть якщо позивач прибув в Україну не через загрозу його життю, безпеці чи свободі в країні походження, а з економічних причин, це не може впливати на результат розгляду його заяви, оскільки ситуація в країні суттєво змінилася після його виїзду. Таким чином, заявник може вважатися особою, яка залишилася в Україні внаслідок висловленої ним загрози.

Чинні міжнародні договори, до яких приєдналася Україна, є частиною національного законодавства України згідно Конституції України.

Право на життя і заборона катувань також закріплені в наступних ратифікованих Україною міжнародних договорах:

1. Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, 1984 р., зокрема стаття 3: «Жодна держава-сторона не повинна висилати, повертати чи видавати будь-яку особу іншій державі, якщо є серйозні підстави вважати, що їй там може загрожувати застосування катувань».

2. Конвенція, стаття 2: «Право кожного на життя охороняється законом»; стаття 3: «Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».

Норми Конвенції тлумачаться в рішеннях Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ; Суд).

Практика використання рішень ЄСПЛ врегульована Законом України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», статтею 17 якого визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Частиною другою статті 8 КАС встановлено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ.

За загальною практикою ЄСПЛ, ситуація загального насильства також може прирівнюватися до тортур та нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання. І при цьому заявник не повинен демонструвати особливі відзначні деталі інакші, ніж загальна ситуація насилля в країні походження.

Так, ЄСПЛ у справі «Суфі і Елмі проти Сполученого Королівства» (8319/07 та 11449/07) зазначив, що повернення особи у ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п.п. 217-241). Суд зазначив, що критеріями для оцінки інтенсивності/напруженості загального насилля в країні з військовим конфліктом є: чи сторони конфлікту використовують методи або тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення або які були безпосередньо спрямовані проти цивільного населення; чи використання таких методів та/або тактик застосовувались усіма сторонами конфлікту; чи конфлікт був локалізованим чи всеохоплюючим; кількість осіб, яких було вбито, поранено або які буди переміщені в результаті боротьби.

Верховний Суд погоджується з висновками судів, що існують загальновідомі офіційні документи, які підтверджують обґрунтованість існування серйозної та не вибіркової загрози позивачу зазнати поводження, яке заборонене статтею 2 і 3 Конвенції в країні походження, в якій триває політичний конфлікт та існує ситуація загальнопоширеного насильства, що є загальновідомим фактом, який визнано Управлінням.

Аналізуючи встановлені судами фактичні обставини справи, колегія суддів Верховного Суду погоджується із висновками судів попередніх інстанцій, що відповідач безпідставно погодився з висновком Управління про відсутність встановлених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI умов для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що призвело до прийняття оскаржуваного Рішення.

Відповідачем не подано належних доказів правомірності прийняття Рішення.

Аналізуючи встановлені судами обставини справи, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, щодо обґрунтованості позовних вимог, та часткового їх задоволенні.

Приписами частини першої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

З огляду на викладене, висновки судів попередніх інстанцій є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні.

Доводи, які містяться в касаційній скарзі, висновків судів та обставин справи не спростовують.

Керуючись статтями 3, 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, суд

п о с т а н о в и в :

Касаційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення.

Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 4 липня 2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 22 листопада 2016 року у цій справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Головуючий М.І. Смокович

Судді О.В. Білоус

Т.Г. Стрелець