- Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюва- них законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.
- Кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади.
- Перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Перевищення меж необхідної оборони тягне кримінальну відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 та 124 цього Кодексу.
- Особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту.
- Не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає.
- Відповідно до ст. 36 КК необхідна оборона - це правомірний захист правоохо- ронюваних інтересів особи, суспільства або держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, необхідної і достатньої в даній обстановці шкоди, що відповідає небезпеці посягання й обстановці захисту.
Закріплене у ст. 36 КК право кожної особи на необхідну оборону є важливою гарантією реалізації конституційного положення про те, що «кожний має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань» (ч. 2 ст. 27 Конституції України).
- Право на необхідну оборону є природним і невідчужуваним, а також абсолютним правом людини. Останнє означає, що всі інші особи, у тому числі і представники влади, не можуть перешкоджати громадянину в законному здійсненні права на необхідну оборону. Це право, далі, є самостійним, а не додатковим (субсидіарним) стосовно діяльності органів держави і посадових осіб, спеціально уповноважених охороняти правопорядок. Іншими словами, кожний громадянин має право на необхідну оборону незалежно від можливості звернутися за допомогою до органів влади або посадових осіб для відвернення або припинення посягання. Виникнення права на необхідну оборону не пов’язано також із наявною для особи можливістю втекти від того, хто посягає, чи звернутися за допомогою до інших громадян. У частині 2 ст. 36 зазначено, що «кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути посягання або звернутися за допомогою до інших осіб або органів влади». Тому незаконною є практика, коли суди при розгляді справ про необхідну оборону посилаються на те, що особа, яка захищалася, наприклад, мала можливість вибігти із квартири; добігти до дому і закритися в ньому; звернутися за допомогою до сусідів; утекти з місця нападу тощо.
Оскільки здійснення необхідної оборони є суб’єктивним правом, а не юридичним обов’язком громадянина, то відмова останнього від використання свого права не тягне за собою якоїсь юридичної відповідальності. Крім того, громадянин не зобов’язаний також доводити до відома державних або інших органів чи посадових осіб про вчинений ним акт необхідної оборони, хоча він і вправі зробити таке повідомлення в інтересах своєчасного і правильного вирішення кримінальної справи, провадження у якій здійснюється у зв’язку із наслідками, що виникли при захисті від суспільно небезпечного посягання.
- Згідно з ч. 2 ст. 36 КК право на необхідну оборону має кожна особа. Разом з тим захист охоронюваних правом інтересів певними категоріями осіб регламентований спеціальними законами та іншими нормативно-правовими актами. У зв’ язку з цим правомірність заподіяння шкоди такими особами тому, хто посягає, повинна оцінюватися на підставі цього спеціального законодавства.
Якщо особа виступає як представник влади, працівник правоохоронного органу чи воєнізованої охорони, а також в інших випадках під час виконання службових обов’язків із захисту охоронюваних правом інтересів від суспільно небезпечного посягання на них, то на зазначених осіб поширюється дія спеціальних законів, що регламентують повноваження цих осіб на застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів та вогнепальної зброї. Як зазначено у ППВСУ «Про застосування судами законодавства, що передбачає відповідальність за посягання на життя, здоров’я, гідність та власність суддів і працівників правоохоронних органів» від 26 червня 1992 р. № 8 (зі змінами, внесеними постановою від 3 грудня 1997 р. № 12), «правомірне застосування працівником міліції, членом громадських формувань з охорони громадського порядку, військовослужбовцем до правопорушника фізичного впливу, спеціальних засобів або зброї виключає відповідальність за заподіяння шкоди» (п. 4 Постанови).
При вирішенні ж питання про правомірність чи незаконність застосування, наприклад, зброї службовими особами, суди зобов’язані керуватися нормативними актами, що встановлюють підстави і порядок застосування зброї такими особами.
У судовій практиці усталеним є положення, що працівники міліції, інших правоохоронних органів, воєнізованої охорони, які у зв’язку з виконанням службових обов’язків заподіяли шкоду нападнику чи затриманому, не підлягають кримінальній відповідальності, якщо діяли відповідно до закону (наприклад, Закону України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 р. (статті 12-151) або Статуту гарнізонної та вартової служби Збройних Сил України (статті 60-63, 195-202)). ПВСУ в п. 6 постанови № 1 «Про судову практику у справах про необхідну оборону» звернув увагу на те, «що представники влади, працівники правоохоронних органів, члени громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовці не підлягають кримінальній відповідальності за шкоду, заподіяну при виконанні службових обов’язків по запобіганню суспільно небезпечним посяганням і затриманню правопорушників, якщо вони не допустили перевищення заходів, необхідних для правомірного затримання злочинця».
Таким чином, положення ст. 36 КК поширюється на будь-яку особу, але за умови, якщо вона виступає як приватна особа, тобто особа, на яку не покладено юридичного (службового) обов’ язку захищати охоронювані правом інтереси шляхом заподіяння шкоди тому, хто посягає на ці інтереси.
- Право на необхідну оборону виникає лише за наявності для цього певної підстави. Відповідно до ч. 1 ст. 36 КК така підстава характеризується двома елементами:
- вчиненням особою суспільно небезпечного посягання та 2) необхідністю його негайного відвернення або припинення.
- Перший елемент підстави необхідної оборони - це наявність суспільно небезпечного посягання, яким визнаються дії особи, якими вона вже заподіює шкоду або створює реальну і безпосередню загрозу заподіяння такої шкоди певним об’єктам кримінально-правової охорони. Посягання є суспільно небезпечним, якщо його об’ єктами виступають охоронювані законом права та інтереси особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільні інтереси чи інтереси держави. Коло правоохоронюваних інтересів, що можуть бути об’єктом посягання, а відповідно і захисту, є практично необмеженим. Охоронюваними законом правами та інтересами особи, яка захищається, визнаються: а) передбачені Конституцією та законами України, а також іншими нормативно- правовими актами права людини та громадянина (наприклад, право на життя, здоров’я, особисту та статеву свободу, честь та гідність, власність, недоторканність житла тощо;
б) взяті під охорону закону інтереси людини, що хоча прямо і не передбачені законом як її суб’єктивне право, але підлягають правовому захисту.
Об’ єктом суспільно небезпечного посягання можуть бути також охоронювані законом права та інтереси іншої особи, тобто особи, яка хоча і була піддана посяганню, але сама їх не захищає і на захист яких стала інша особа (наприклад, заподіяння шкоди сторонньою особою розбійнику, який напав на іншу особу, або припинення зґвалтування шляхом заподіяння шкоди злочинцю з боку перехожого тощо).
Для визнання захисту прав та інтересів іншої особи правомірним не потрібні прохання чи згода цієї особи. Оборона вважається правомірною навіть у випадках, коли потерпілий заперечує проти допомоги в захисті своїх прав та інтересів (наприклад, заперечення жінки, якій чоловік завдає тілесних ушкоджень, проти нанесення йому з боку іншої особи шкоди для припинення посягання, не має правового значення для оцінки правомірності дій того, хто захищає жінку).
Суспільними інтересами як об’єктом захисту від суспільно небезпечного посягання можуть виступати громадська безпека і громадський порядок, спокій громадян і недоторканність громадського майна тощо.
Державні інтереси як об’єкт захисту - це зовнішня безпека та обороноздатність країни, територіальна цілісність та недоторканність держави, державна, економічна або інформаційна безпека України, державна таємниця тощо.
Правомірна поведінка, яка навіть пов’язана із заподіянням шкоди іншій особі, не є підставою для необхідної оборони з боку цієї особи. Наприклад, застосування працівником міліції вогнепальної зброї відповідно до Закону України «Про міліцію», або здійснення акту правомірної крайньої необхідності чи затримання злочинця, або виконання професійних чи службових обов’язків тощо не породжує у того, кому заподіюється шкода, права на необхідну оборону.
page
youtube
Аналізуйте судовий акт: Якщо мав місце або напад озброєної особи, або напад групи осіб, або йшлося про відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло/приміщення, особа НЕ підлягає кримінальній відповідальності за будь-які наслідки необхідної оборони - в тому числі за смерть або ж спричинення тяжких тілесних ушкоджень. (ВС ККС №382/1239/18 від 25.09.2025 р.)
Так, суди перших двох інстанцій засудили чоловіка за ст. 124 КК (тяжкі тілесні при перевищенні меж необхідної оборони) до покарання у виді обмеження волі на строк 2 роки - водночас чоловіка звільнено від призначеного покарання у зв`язку із закінченням строку давності притягнення до кримінальної відповідальності - і за ч. 1 ст. 121 КК (умисні тяжкі тілесні ушкодження) до покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років. Справа в тому, що вночі, до домоволодіння засудженого, з метою з'ясування особистих відносин після конфлікту з приводу оплати праці - прийшли троє чоловіків - один із них був з металевою трубою в руках, а ще один - неповнолітній. Той що з металевою трубою, перебуваючи на порозі будинку, спочатку розбив нею вікно веранди, вигукуючи при цьому образи на адресу господаря помешкання, а потім почав наносити удари металевою трубою зверху вниз по дверях, які були привідчинені зсередини та аналогічні удари всередину дверного прорізу, внаслідок чого заподіяв йому та його співмешканці, які знаходилися всередині будинку біля привідчинених дверей, легкі тілесні ушкодження по голові та руках. При цьому в будинку знаходився і неповнолітній син засудженого. Побачивши цю ситуацію, засуджений взяв рушницю, виставив у дверний проріз ствол і - як констатував суд першої інстанції - діючи із перевищенням меж необхідної оборони, здійснив постріл впритул у нападаючого з металевою трубою, який стояв ззовні на порозі у безпосередній близькості від дверей, внаслідок чого такому було спричинено вогнепальне наскрізне поранення правої нижньої кінцівки (відносяться до тяжких тілесних ушкоджень). Читати повністюВсі ми маємо право на самооборону від посягань на наші права та законні інтереси. А в ситуаціях небезпечних для життя та здоров’я - на необхідну оборону. Цей інститут в кримінальному праві нерідко стає предметом дискусій - зокрема в питанні перевищенні меж необхідної оборони. Це ж рішення, є цікавим з огляду на корисні і справедливі - на мій погляд - висновки ВС, що перевищення в певних ситуаціях кваліфікувати просто не можна.
Аналізуйте судовий акт: Особа, яка спровокувала насильство не може перебувати у стані необхідної оборони (ВС/ККС у справі № 748/1226/18 від 12.05.2020р.)
Поняття необхідної оборони та перебування особи у такому стані є досить складним для встановлення незважаючи на те, що законом, а саме статтею 36 Кримінального кодексу України, досить чітко визначено дане поняття.
Так, згідно ч.ч. 1, 4 ст. 36 КК України необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони. Не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає.
Проте на практиці досить часто трапляються випадки, коли у сторін провадження виникає діаметрально протилежні висновки щодо наявності необхідної оборони у конкретних справах.
У даній справі особу було засуджено за ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 115 КК України за те, що остання у стані алкогольного сп`яніння, під час конфлікту з метою убивства умисно завдала потерпілому одного удару в груди предметом, схожим на ніж, чим заподіяла потерпілому тяжких тілесних ушкоджень, від яких останній міг померти, якби не отримав своєчасної медичної допомоги.
Апеляційний суд із такою кваліфікацією дій засудженого погодився.
Однак стороною захисту на вказані судові рішення було подано касаційну скаргу, яку вмотивовано тим, що момент нападу засуджений перебував у стані необхідної оборони, однак перевищив її межі. На думку захисника, це підтверджується відповідними доказами, а саме відеозаписом з камери спостереження в кафе. Окрім цього засуджений не тікав з місця події, а чекав прибуття працівників військової служби правопорядку.
Касаційний кримінальний суд із такими доводами сторони захисту не погодився та у своїй постанові зазначив, що вирішення питання, чи перебував засуджений у стані необхідної оборони, залежить від сукупності обставин, установлених під час розгляду справи. Зокрема, на підставі всієї сукупності обставин має бути встановлено, чи зазнала особа посягання та чи були її дії зумовлені захистом від такого посягання. Особа, що завдала шкоду, не може посилатися на стан необхідної оборони, якщо саме насильство було спровоковано нею ж самою, тобто було передбачуваним наслідком її власної поведінки. Окремим випадком такого спровокованого насильства є бійка, під час якої учасники застосовують один до одного насильство певного ступеня. Таке спровоковане насильство не можна вважати «посяганням» у тому значенні, яке цьому терміну надається статтею 36 КК України.
У даній справі удару ножем з боку засудженого передувала обопільна бійка, спровокована, у тому числі, і ним самим. Було встановлено, що під час бійки засуджений і потерпілий завдали один одному ударів кулаками та після втручання інших осіб припинили бійку. Сторона захисту і потерпілий не погоджувалися щодо подальших подій: захист стверджував, що потерпілий кинувся з кулаками на засудженого, а потерпілий казав, що він просто йшов у сторону засудженого, оскільки його покликали. Навіть якщо спиратися на версію сторони захисту і припустити, що потерпілий мав намір продовжити бійку, обставини цієї справи не свідчать про те, що той мав намір застосувати більший ступінь насильства, ніж те, що застосовувалося у попередньому епізоді бійки, і, таким чином, засуджений опинився в стані необхідної оборони.
Аналізуйте судовий акт: Необхідна оборона не допускається проти правомірних дій інших осіб, навіть якщо ними заподіюється шкода інтересам, що охороняються законом (ВС/ККС, справа № 712/2759/17, 09.04.19)
Згідно з вироком особу було визнано винуватим у тому, що він, перебуваючи у стані алкогольного сп'яніння та знаходячись біля двору будинку з боку проїжджої частини, в ході конфлікту на ґрунті неприязних відносин, що виникли раптово через невдалу спробу крадіжки, вчинив умисне вбивство, потерпілому близько трьох-чотирьох ударів у грудну клітку ножем, що мав при собі, внаслідок чого потерпілий помер на місці події. Обвинуваченого засуджено за ч. 1 ст.115 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк десять років. Суд апеляційної інстанції залишив судове рішення без змін.
Оскаржуючи вирок, засуджений стверджував, що суд неправильно кваліфікував його дії за ч. 1 ст. 115 КК України та стверджував, що діяв у стані необхідної оборони відповідно до ст. 36 КК України, захищаючись від насильства, застосованого потерпілим, що мало б бути враховано при призначенні покарання.
Зокрема, він зазначав, що в ході конфлікту з потерпілим останній погрожував йому вбивством та завдавав удари цеглиною, від чого він впав та втратив на мить свідомість. Захищаючись від нападника, вихопив ніж, на який потерпілий напоровся. Після цього потерпілий пішов, а він втік, боячись, що потерпілий його вб'є.
З огляду на такі обставини засуджений і стверджував про вчинення умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони. Під час їх дослідження судом було встановлено, що потерпілий дійсно підняв камінь, подібний на шматок асфальту, замахнувся ним, проте засуджений перехопив руку з каменем і тричі вдарив потерпілого ножем у лівий бік. Причиною конфлікту між потерпілим та засудженим стала невдала спроба останнього вчинити крадіжку.
Колегія суддів Касаційного кримінального суду погодилась з кваліфікацією дій засудженого, сформувавши правовий висновок наступного змісту, - необхідна оборона не допускається проти правомірних дій інших осіб, навіть якщо ними заподіюється шкода інтересам, що охороняються законом. У разі, коли визначальним у поведінці особи було не відвернення нападу та захист, а бажання спричинити шкоду потерпілому, такі дії за своїми ознаками не становлять необхідної оборони, а мають протиправний характер і розцінюються як злочин.
Аналізуйте судовий акт: Хоча потерпілий і наніс тілесні ушкодження, в діях нападника немає необхідної самооборони, якщо визначальним було не відвернення нападу та захист, а бажання спричинити шкоду потерпілому (ВС/ККС, № 628/4025/13-к, від 04 липня 2018 р.)
Непогана Постанова ВС, яка детально роз’яснює на юридичному рівні, що ж таке «необхідна самооборона», і чому вона відсутня в діях особи, навіть якщо не ця особа почала бійку та отримала від жертви тілесні ушкодження, підкріпленні висновком судово-медичної експертизи.
Саме на «юридичному рівні», тому що на побутовому особливо в стані алкогольного сп’яніння, напевне самий досвідчений юрист це не врахує.
Отже, застілля. Три товариша по чарці п’ють, а потім два з них - потерпілі ображають третього - нападник, а той їм відповідає. Далі, один із потерпілих обхоплює руками за шию нападника і душить. Нападник хапає зі столу ніж і тричі б’є першого потерпілого у груди та живіт. Другий потерпілий нападає на нападника , проте отримує від нього також декілька ударів ножом. Після нанесення поранень нападник вважає, що вбив обох товаришив по чарці та втикає з квартири. На щастя обидва потерпілі виживають завдяки швидкій медичній допомозі.
Вироком суду першої інстанції, залишеним без змін судом апеляційної інстанції нападника раніше засудженого умовно було засуджено до десяти років позбавлення волі за пунктом 1, частини 2, ст. 115 КК України – «умисне вбивство двох або більше осіб» та за ч. 2, ст. 15 КК України. – «замах на злочин».
У касаційній скарзі нападник наполягав на тому, що здійснював самооборону і посилався на нанесення ньому одним із потерпілих тілесних ушкоджень. Суд касаційної інстанції залишив без задоволення таку касаційну скаргу і роз’яснив наступне.
Для вирішення питання про кваліфікацію складу злочину, пов'язаного з умисним позбавленням життя особи, зокрема щодо відсутності чи наявності стану необхідної оборони, перевищення її меж, суд у кожному конкретному випадку, враховуючи конкретні обставини справи, повинен здійснити порівняльний аналіз та оцінити наявність чи відсутність акту суспільно небезпечного посягання й акту захисту, встановити їх співвідношення, відповідність чи невідповідність захисту небезпечності посягання.
У разі, коли визначальним у поведінці особи було не відвернення нападу та захист, а бажання спричинити шкоду потерпілому (розправитися), такі дії за своїми ознаками не становлять необхідної оборони, вони набувають протиправного характеру і мають розцінюватись на загальних підставах.
ВС також підкреслив, що той факт, що нападник втік, підтверджує, що він мав злочинний умисел на вбивство двох людей, а смерть потерпілих на щастя не настала не з волі нападника, а завдяки діям одного з потерпілих, який зміг викликати лікарів. Саме тут, тут слід застосовувати ст. 15 КК України.
Аналізуйте судовий акт: Виправдувальний вирок: ВС роз’яснив, що таке необхідна оборона та відмовився засудити обвинуваченого за частиною 1, ст. 121 КК України (ВС/ККС від 19 квітня 2018р. у справі № 722/1981/16--к)
Попри всі реформи та новий КПК процент виправдувальних вироків в Україні залишається нижчим ніж у 30-ті років за часів Сталіна. Такі поняття як «необхідна оборона» або «самооборона» залишаються більше теоретичними та відсутній єдиний підхід у застосуванні його судами. Як правило якщо у відношенні потерпілого застосовується зброя, обвинувачений визнається винним, хоча іноді покарання пом’якшується або по іншому кваліфікується склад кримінального правопорушення.
Ця справа є рідкісним випадком, коли обвинувачений був виправданий судами трьох інстанцій незважаючи на нанесення ним потерпілому у стані алкогольного сп’яніння двох, а не одного, ножових ударів, які були кваліфіковані обвинуваченням за частиною 1, ст. 121 КК України - «умисні тяжкі тілесні ушкодження.»
При цьому потерпілий спочатку образив, побив обвинуваченого та погрожував йому вбивством, і після того, як обвинувачений сховався у власному будинку, вдерся до будинку та повторно використовуючи фізичну перевагу почав бити обвинуваченого. Тобто насильство з боку потерпілого по відношенню до обвинуваченого було тривалим, що підтвердилося показаннями свідків. Лише після цього обвинувачений застосував ніж для самооборони.
Погоджуючись із виправданням обвинуваченого ВС/ККС застосував ст. 36 КК України–«необхідна оборона» та детально роз’яснив, коли і як саме така стаття повинна застосовуватися для кваліфікації діяння обвинуваченого.
Так, необхідно з'ясовувати, чи мала особа, яка захищалася, реальну можливість ефективно відбити суспільно небезпечне посягання іншими засобами із заподіянням нападникові шкоди, необхідної і достатньої в конкретній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання. Щоб установити наявність або відсутність ознак перевищення меж необхідної оборони, необхідно враховувати не лише відповідність чи невідповідність знарядь захисту і нападу, а й характер небезпеки, що загрожувала особі, яка захищалася, та обставини, що могли вплинути на реальне співвідношення сил, зокрема: місце і час нападу, його раптовість, неготовність до його відбиття, кількість нападників і тих, хто захищався, їхні фізичні дані (вік, стать, стан здоров'я) та інші обставини.
При цьому важливо з'ясувати, чи могла особа, яка обороняється, з огляду на об'єктивну обстановку та поведінку нападника усвідомлювати, що посягання припинилося, тобто чи було для такої особи за даних об'єктивних обставин очевидним, що у застосуванні заходів захисту відпала необхідність. Якщо ж у ситуації, яка склалася, особа не мала можливості усвідомити факт припинення злочинного посягання, слід вважати, що вона діяла в стані необхідної оборони. Крім того, посягання вважається наявним і тоді, коли воно зупинене, однак може відновитися у будь-який момент.