Положення ЦК України щодо умов дійсності правочину не підлягають застосуванню для трудових договорів (контрактів) тому суд не визнав недійсним угоду укладену з перевищенням повноважень (ВС КЦС № 760/30693/19-ц від 18.04.2022 р.) 

Дивний висновок, що базується - як вказав сам ВС на “сталій судовій практиці” і постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року в справі №6-530цс15 - фактично призводить до висновку, що єдиною підставою для визнання трудового договору (контракту) недійсним є встановлення умов що погіршують становище працівника порівняно із законодавством про працю.

Фабула судового акту: Керівник ПрАТ звернувся до суду з позовом до роботодавця про стягнення заборгованості із заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Його було обрано на посаду генерального директора протоколом наглядової ради цього ПрАТ. Цим же рішенням було затверджено проект трудового контракту з ним, в якому передбачалося, те що щомісяця виплачується заробітна плата, а розмір посадового окладу встановлюється у відповідності до штатного розкладу.

Водночас, згодом, між ним та ПрАТ, в особі голови наглядової ради укладено додаткову угоду до вказаного контракту, відповідно до умов якої сторони домовились, що за виконання обов`язків гендиректора він буде гарантовано отримувати грошову винагороду у розмірі, що становить 2000 доларів США щомісячно або еквівалент вищевказаної суми у іншій валюті в перерахунку згідно НБУ на день виплати.

При звільненні за власним бажанням, керівник вказав, що зарплату в обумовленому у додатковій угоді рівні він не отримував, а отже, роботодавець мав би виплатити йому різницю недоотриманих коштів в день звільнення. Через те що ПрАТ не зробило це при звільненні, просив ще й стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки розрахунку.

Роботодавець подав зустрічний позов, де вказував на недійсність додаткової угоди, на підставі ст.215 ЦК України, оскільки голова наглядової ради не мала необхідного обсягу цивільної дієздатності для підписання такої. Зазначав, що керівник знав про відсутність необхідного обсягу повноважень бо знав зміст статутних документів, де для таких рішень мав би бути протокол наглядової ради.

Суд першої інстанції задовольнив зустрічний позов роботодавця і визнав додаткову угоду недійсною. Водночас, апеляційний суд скасував це рішення, посилаючись на те укладений договір (додаткова угода) не є правочином у розумінні статті 202 ЦК України, на який поширюються передбачені нормами статей 203, 215 цього Кодексу загальні вимоги щодо чинності правочину.

Не дивлячись на дивність позиції, що угода до трудового контракту не є правочином - ВС КЦС погодився із такими доводами. Мотивуючи своє рішення, ВС зазначив:

Відповідно до ст. 3 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю.

Надавши це право КЗпП України, у ст. 9 закріплює норму, якою забороняє підприємству, установі, організації уводити до своїх внутрішніх нормативних актів умови, які погіршують становище працівників порівняно із законодавством про працю, в тому числі щодо оплати праці окремих категорій працівників, які визначаються відповідним законодавством та статутами підприємств, установ, організацій.

Питання про наслідки відступу від положень трудового законодавства при укладенні договорів про працювичерпно вирішеноу ст. 9 КЗпП України, яка імперативно кваліфікує такі умови недійсними без необхідності визнання їх такими в судовому порядку. Разом з тим у ч.1ст. 91 КЗпП України встановлюється право підприємства, установи, організації в межах своїх повноважень і за рахунок власних коштів встановлювати додаткові порівняно з законодавством трудові і соціально-побутові пільги для працівників.

Аналіз норми ст. 9 КЗпП України разом з нормами ст. 91, 44 цього Кодексу та іншими положеннями законодавства (статті 58, 62 Закону України «Про акціонерні товариства», статті 39 Закону України «Про банки і банківську діяльність») дає підстави для висновку про те, що встановлення підприємством, установою, організацією в межах своїх повноважень і за рахунок власних коштів у трудових договорах чи інших угодах додаткових, порівняно із законодавством, трудових чи соціально-побутових пільг для працівників, тобто які покращують їх становище, не може бути приводом для визнання таких умов недійсними.

Враховуючи, що відповідно до ст. 21 КЗпП України предметом трудового договору (контракту) є праця (трудова функція) особи, яка є об`єктом саме трудових правовідносин, які повною мірою врегульовані трудовим законодавством (зокремаст. 3, 7, 9, 91, 44 КЗпП України) положення ЦК України щодо умов дійсності правочину та правових наслідків недійсності правочину не підлягають застосуванню для регулювання суспільних відносин, які виникають у зв`язку з укладенням трудового договору (контракту). Такий висновок викладеного у постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року в справі №6-530цс15.

Отже у цій справі: Встановивши наявність між сторонами договору трудових правовідносин, які регулюються нормами трудового й спеціального законодавства, та факт укладення цього договору саме у зв`язку з існуванням трудових правовідносин, ВС - як і апеляційний суд - дійшов висновку про те, що укладений договір не є правочином у розумінні ст. 202 ЦК України, на який поширюються передбачені нормами ст. 203, 215 цього Кодексу загальні вимоги щодо чинності правочину та який може бути визнаний недійсним із передбачених ЦК України підстав із застосуванням наслідків недійсності правочину.

Посилання касаційної скарги про необхідність відступлення від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року в справі №6-530цс15, ВС відхилив - оскільки на думку колегії - існує усталена практика з приводу спірних правовідносин.

Аналізуйте судовий акт: Припинення трудового договору після закінчення строку не вимагає заяви або якогось волевиявлення працівника. Власник також не зобов'язаний попереджати працівника про таке майбутнє звільнення (ВС КЦС справа № 607/3393/18 від 25.10.2021 р.);

Договори про повну матеріальну відповідальність, укладені з особами, посади яких не внесено до відповідного переліку, є недійсним (ВС/КЦС у справі № 686/12599/17 від 29.06.2021);

Трудовим договором регулюється процес організації трудової діяльності, а за цивільно-правовим - процес організації діяльності залишається поза його межами, метою договору є отримання певного результату (ВС КЦС, №420/2174/19 від 09.06.2021 р.);

Термін дії строкового трудового договору може визначатись як конкретною датою так і настання певної події (ВС/КЦС у справі № 266/3163/16-ц від 29.04.2021).

Постанова

Іменем України

18 квітня 2022 року

м. Київ

справа № 760/30693/19-ц

провадження № 61-14630св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Бурлакова С. Ю.,

Червинської М. Є.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

відповідач (позивач за зустрічним позовом) - приватне акціонерне товариство «Запорізька кондитерська фабрика»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргуприватного акціонерного товариства «Запорізька кондитерська фабрика» на постанову Київського апеляційного суду від 10 серпня 2021 року в складі колегії суддів: Борисової О. В., Пікуль А. А., Невідомої Т. О.,

В С Т А Н О В И В:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до приватного акціонерного товариства «Запорізька кондитерська фабрика» (далі - ПрАТ «Запорізька кондитерська фабрика») про стягнення заборгованості із заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Вимоги позову обґрунтовано тим, що згідно з протоколом №7 засідання наглядової ради ПрАТ «Запорізька кондитерська фабрика» від 30 березня 2018 року його було обрано генеральним директором ПрАТ «Запорізька кондитерська фабрика».

Вказував, що 03 квітня 2018 року між ним та відповідачем, в особі голови наглядової ради ПрАТ «Запорізька кондитерська фабрика» укладено контракт Генерального директора ПрАТ «Запорізька кондитерська фабрика» та згідно з наказом від 03 квітня 2018 року №23-ос він приступив до виконання обов`язків генерального директора.

Зазначав, що 03 квітня 2018 року між ним та відповідачем в особі голови наглядової ради ПрАТ «Запорізька кондитерська фабрика» укладено додаткову угоду №1 до вказаного контракту, відповідно до умов якої сторони домовились, що за виконання обов`язків генерального директора ПрАТ «Запорізька кондитерська фабрика» він буде гарантовано отримувати грошову винагороду у розмірі, що становить 2000 доларів США щомісячно або еквівалент вищевказаної суми у іншій валюті в перерахунку згідно НБУ на день виплати. Термін виплати грошової винагороди - до 15 числа місяця наступного за звітним.

Посилався на те, що він виконував обов`язки генерального директора ПрАТ «Запорізька кондитерська фабрика» до 10 вересня 2019 року та звільнився за власним бажанням.

Вказував, що заробітну плату на обумовленому рівні він не отримував, натомість отримував значно менше.

Зазначав, що різниця між обумовленою заробітною платою та отриманими коштами становить 483255,27 грн. Указані кошти відповідач повинен був виплатити йому в день звільнення, проте не зробив цього.

У зв`язку з цим позивач просив стягнути зазначену заборгованість в примусовому порядку.

Також, посилаючись на положення статті 117 КЗпП України позивач просив стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, виходячи з середньоденної заробітної плати в розмірі 2278,70 грн.

У липні 2020 року ПрАТ «Запорізька кондитерська фабрика» подало до суду зустрічний позов, у якому просило визнати недійсною угоду №1 від 03 квітня 2018 року до Контракту генерального директора ПрАТ «Запорізька кондитерська фабрика» від 03 квітня 2018 року, яка укладена між ПрАТ «Запорізька кондитерська фабрика» в особі Голови Наглядової ради Пшигоцької Ж. Б. та ОСОБА_1 .

На обґрунтування позовних вимог посилалося на те, що 03 квітня 2018 року між ОСОБА_1 та відповідачем в особі голови наглядової ради ПрАТ «Запорізька кондитерська фабрика» укладено додаткову угоду №1 до указаного контракту, відповідно до умов якої сторони домовились, що за виконання обов`язків генерального директора ПрАТ «Запорізька кондитерська фабрика» ОСОБА_1 буде гарантовано отримувати грошову винагороду в розмірі, що становить 2000 доларів США щомісячно або еквівалент вищевказаної суми в іншій валюті в перерахунку згідно НБУ на день виплати.

Вважало, що угода №1 має бути визнана недійсною на підставі ст.215 ЦК України, оскільки всупереч приписам статті 203 ЦК України, Голова Наглядової ради ПрАТ «Запорізька кондитерська фабрика» Пшигоцька Ж. Б. не мала необхідного обсягу цивільної дієздатності для підписання додаткової угоди.

Зазначав, що підписуючи оспорювану додаткову угоду, ОСОБА_1 був обізнаний про відсутність у Голови Наглядової ради необхідного обсягу повноважень для її підписання, так як ОСОБА_1 , як Генеральний директор ПрАТ «Запорізька кондитерська фабрика» був ознайомлений зі змістом статутних документів та обізнаний про необхідність вирішення питання про зміну розміру його винагороди на засіданні Наглядової ради з оформленням відповідного протоколу.

Вказувало, що даний правочин не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовленні ним, адже до штатного розкладу ПрАТ «Запорізька кондитерська фабрика» не були внесенні відповідні зміни у частині збільшення розміру посадового окладу Генерального директора.

Зазначав, що під час перебування у трудових відносинах з ПрАТ «Запорізька кондитерська фабрика» ОСОБА_1 отримував заробітну плату у розмірі, який був визначений у штатному розкладі та останній не звертався до Наглядової ради зі скаргами чи заяви про виплату йому заробітної плати у розмірі, встановленому оскаржуваною Додатковою угодою.

Вказував, що Наглядовою радою ПрАТ «Запорізька кондитерська фабрика» не вчинялися дії, які б свідчили про наступне схвалення оспорюваного правочину, що свідчить про відсутність внутрішньої волі юридичної особи на укладення цього правочину та є підставою для визнання його недійсним.

Короткий зміст рішення суду першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 15 грудня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Зустрічний позов ПрАТ «Запорізька кондитерська фабрика» задоволено.

Визнано недійсною угоду від 03 квітня 2018 року №1 до Контракту Генерального директора ПрАТ «Запорізька кондитерська фабрика», яка укладена між ПрАТ «Запорізька кондитерська фабрика» в особі голови Наглядової ради Пшигоцької Ж. Б. та ОСОБА_1 .

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення заборгованості із заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, та задовольняючи зустрічну позовну заяву про визнання недійсною угоду №1 до контракту генерального директора, суд першої інстанції виходив з того, що укладення оспорюваної додаткової угоди відбулось із перевищенням повноважень Голови Наглядової ради ПрАТ «Запорізька кондитерська фабрика», а саме без відповідного рішення Наглядової ради, що свідчить про відсутність внутрішньої волі юридичної особи на укладення цього правочину та є підставою для визнання його недійсним та відповідно вважав, що відсутні підстави для задоволення первісного позову.

Постановою Київського апеляційного суду від 10 серпня 2021 року рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 15 грудня 2020 року скасовано та прийнято нове судове рішення.

Позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з ПрАТ «Запорізька кондитерська фабрика» на користь ОСОБА_1 заборгованість із заробітної плати у розмірі 367836,82 грн, з урахуванням податків і інших обов`язкових платежів та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 7 356,74 грн.

У задоволенні зустрічного позову ПрАТ «Запорізька кондитерська фабрика» відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення, апеляційний суд, задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 , виходив із порушення відповідачем положень КЗпП України в частині невиплати заробітної плати.

Відмовляючи у задоволенні зустрічних позовних вимог, апеляційний суд зробив висновок про те, що укладений договір не є правочином у розумінні статті 202 ЦК України, на який поширюються передбачені нормами статей 203, 215 цього Кодексу загальні вимоги щодо чинності правочину та який може бути визнаний недійсним із передбачених ЦК України підстав із застосуванням наслідків недійсності правочину.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У серпні 2021 року ПрАТ «Запорізька кондитерська фабрика» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду та передати справу на новий розгляд.

Аргументи учасників справ

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження судового рішення заявник зазначає необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України

від 24 червня 2015 року в справі № 6-530цс15 (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України).

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У жовтні 2021 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, у якому зазначив, що рішення суду апеляційної інстанції є законним та обґрунтованим, підстав для його скасування немає.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

Встановлені обставини справи

Встановлено, що рішенням Наглядової ради ПрАТ «Запорізька кондитерська фабрика», оформленим Протоколом від 30 березня 2018 року №7, Генеральним директором ПрАТ «Запорізька кондитерська фабрика» було обрано ОСОБА_1 на строк з 03 квітня 2018 року по 03 квітня 2021 року.

Рішенням Наглядової ради ПрАТ «Запорізька кондитерська фабрика», оформленим протоколом від 03 квітня 2020 року № 8 було затверджено проект контракту Генерального директора ПрАТ «Запорізька кондитерська фабрика», вирішено підписати контракт у затвердженій редакції із обраним Генеральним директором.

Згідно з пунктом 3.1 проекту контракту генерального директора ПрАТ «Запорізька кондитерська фабрика», на виконання обов`язків, передбачених цим контрактом, генеральному директору щомісяця виплачується заробітна плата за рахунок коштів ПрАТ «Запорізька кондитерська фабрика»: розмір посадового окладу встановлюється у відповідності до штатного розкладу.

03 квітня 2018 року між ПрАТ «Запорізька кондитерська фабрика» та ОСОБА_1 був укладений контракт генерального директора ПрАТ «Запорізька кондитерська фабрика».

Відповідно до пункту 1.2 контракту, він є трудовим договором. На підставі контракту виникли трудові стосунки між Генеральним директором та ПрАТ «Запорізька кондитерська фабрика», які з боку останнього реалізуються виконавчим органом товариства (Наглядовою радою). Кодекс законів про працю України, інші нормативні акти що регулюють трудові правовідносини, поширюються на взаємовідносини сторін за цим контрактом.

Згідно з пунктом 3.1 контракту, за виконання обов`язків, передбачених цим контрактом, генеральному директору щомісяця виплачується заробітна плата за рахунок коштів ПрАТ «Запорізька кондитерська фабрика»: розмір посадового окладу встановлюється у відповідності до штатного розкладу.

У якості можливих доплат до посадового окладу пункту 3.3 та пункту 3.4 контракту передбачені кошти на представницькі витрати та премія, яка нараховується у випадку наявності прибутку у звітному періоді.

Відповідно до штатного розкладу керівників, спеціалістів, службовців ПрАТ «Запорізька кондитерська фабрика» з 02 квітня 2018 року, який затверджений наказом Генерального директора ОСОБА_1 від 04 квітня 2018 року №105/1, посадовий оклад Генерального директора складає 30 600,00 грн.

Відповідно до наказу (розпорядження) про переведення на іншу роботу від 02 квітня 2018 року ОСОБА_1 №84-к було переведено на посаду Генерального директора із окладом у розмірі 30 600,00 грн.

Наказом Генерального директора ПрАТ «Запорізька кондитерська фабрика» ОСОБА_1 від 21грудня 2018 року №444 внесено зміни до штатного розкладу та збільшено оклад Генерального директора до 34 200,67 грн.

З 10 вересня 2019 року ОСОБА_1 було звільнено з посади генерального директора відповідно до наказу від 10 вересня 2019 року №233-к.

У розмірі, передбаченому штатним розкладом, затвердженим самим же позивачем, він отримував заробітну плату під час роботи в ПрАТ «Запорізька кондитерська фабрика».

Згідно з копією угоди № 1 до Контракту генерального директора ПрАТ «Запорізька кондитерська фабрика» від 03 квітня 2018 року, яка від імені відповідача підписана головою Наглядової ради Пшигоцькою Ж. Б, згідно з пунктом 3 якої сторони домовилися, що за виконання обов`язків Генерального директора ОСОБА_1 буде гарантовано отримувати грошову винагороду у розмірі, що становить 2000 доларів США щомісячно, або еквівалент вищевказаної суми в іншій валюті в перерахунку згідно з курсом НБУ на день виплати .

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

щодо вимог ОСОБА_1 про стягнення заборгованості із заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні

Статтею 43 Конституції України передбачено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно з частиною першою статті 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Частиною третьою статті 21 КЗпП України визначено, що особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов`язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Відповідно до вимог частини першої статті 115 КЗпП України заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.

Згідно з частиною першою статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Частиною першою статті 116 КЗпП України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

У разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку (частина перша статті 117 КЗпП України).

Саме на відповідача, як працедавця, покладений обов`язок по своєчасній виплаті заробітної плати (стаття 115 КЗпП), а також законодавчо закріплений за відповідачем обов`язок виплатити позивачу при звільненні всі належні до виплати суми (стаття 116 КЗпП).

Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині позову ОСОБА_1 , апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку в силу вимог статей 12 81 89 ЦПК України, встановивши порушення відповідачем положень КЗпП України в частині невиплати заробітної плати, дійшов правильного висновку про стягнення невиплаченої заробітної плати, здійснивши розрахунок заборгованості виходячи із суми нарахованої заробітної плати та заробітною платою, яка підлягала виплаті (різниці)та відповідно наявності підстав для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Щодо зустрічних позовних вимог ПрАТ «Запорізька кондитерська фабрика» про визнання недійсною угоди від 03 квітня 2018 року № 1 до Контракту генерального директора ПрАТ «Запорізька кондитерська фабрика» від 03 квітня 2018 року, яка укладена між ПрАТ «Запорізька кондитерська фабрика» в особі Голови Наглядової ради Пшигоцької Ж. Б. та ОСОБА_1 .

Відповідно до статті 3 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю.

Частина друга статті 3 КЗпП України передбачає можливість установлення особливостей праці, тобто особливостей правового регулювання певних трудових відносин, надаючи окремим підприємствам, установам, організаціям право регулювати трудові відносини їхніми статутами, положеннями.

Надавши це право КЗпП України, у статті 9 закріплює норму, якою забороняє підприємству, установі, організації уводити до своїх внутрішніх нормативних актів умови, які погіршують становище працівників порівняно із законодавством про працю, в тому числі щодо оплати праці окремих категорій працівників, які визначаються відповідним законодавством та статутами підприємств, установ, організацій.

Аналогічні гарантії передбачені у статті 22 Закону України «Про оплату праці».

Питання про наслідки відступу від положень трудового законодавства при укладенні договорів про працю вичерпно вирішено у статті 9 КЗпП України, яка імперативно кваліфікує такі умови недійсними без необхідності визнання їх такими в судовому порядку.

Разом з тим у частині першій статті 91 КЗпП України встановлюється право підприємства, установи, організації в межах своїх повноважень і за рахунок власних коштів встановлювати додаткові порівняно з законодавством трудові і соціально-побутові пільги для працівників.

Аналіз норми статті 9 КЗпП України разом з нормами статті 91, 44 цього Кодексу та іншими положеннями законодавства (статті 58, 62 Закону України «Про акціонерні товариства», статті 39 Закону України «Про банки і банківську діяльність») дає підстави для висновку про те, що встановлення підприємством, установою, організацією в межах своїх повноважень і за рахунок власних коштів у трудових договорах чи інших угодах додаткових, порівняно із законодавством, трудових чи соціально-побутових пільг для працівників, тобто які покращують їх становище, не може бути приводом для визнання таких умов недійсними.

Враховуючи, що відповідно до статті 21 КЗпП України предметом трудового договору (контракту) є праця (трудова функція) особи, яка є об`єктом саме трудових правовідносин, які повною мірою врегульовані трудовим законодавством (зокрема статтями 3 7 9 91 44 КЗпП України) положення ЦК України щодо умов дійсності правочину та правових наслідків недійсності правочину не підлягають застосуванню для регулювання суспільних відносин, які виникають у зв`язку з укладенням трудового договору (контракту).

Вказаний висновок висловлено, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року в справі №6-530цс15.

Отже, скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині зустрічних позовних вимог та приймаючи нову постанову у цій частині, апеляційний суд, встановивши наявність між сторонами договору трудових правовідносин, які регулюються нормами трудового й спеціального законодавства, та факт укладення цього договору саме у зв`язку з існуванням трудових правовідносин, дійшов правильного висновку про те, що укладений договір не є правочином у розумінні статті 202 ЦК України, на який поширюються передбачені нормами статей 203, 215 цього Кодексу загальні вимоги щодо чинності правочину та який може бути визнаний недійсним із передбачених ЦК України підстав із застосуванням наслідків недійсності правочину.

Верховний Суд відхиляє посилання касаційної скарги пронеобхідність відступлення від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року в справі №6-530цс15, оскільки існує усталена практика у спірних правовідносинах, та за відсутності обґрунтованих мотивів необхідності відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, Верховний Суд не вбачає підстав для відступу від них.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Щодо зупинення виконання рішення

Відповідно до частини 3 статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Враховуючи те, що ухвалою Верховного Суду від 04 жовтня 2021 року зупинено дію постанови Київського апеляційного суду від 10 серпня 2021 року до закінчення касаційного провадження, тому виконання рішення на підставі частини 3 статті 436 ЦПК України підлягає поновленню.

Керуючись статтями 400 401 416 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу приватного акціонерного товариства «Запорізька кондитерська фабрика» залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 10 серпня 2021 року залишити без змін.

Поновити виконання постанови Київського апеляційного суду від 10 серпня 2021 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Коротун

С. Ю. Бурлаков

М. Є. Червинська