Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 11.02.2021 року у справі №302/1161/16

Ухвала

Іменем України

22 березня 2021 року

м. Київ

справа № 302/1161/16

провадження № 61-1078ск21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Усика Г. І. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В., вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Закарпатського апеляційного суду від 16 грудня 2020 року у складі колегії суддів Кондора Р. Ю., Фазикош Г. В., Бисаги Т. Ю. у справі за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до Міжгірської селищної ради Міжгірського району Закарпатської області, третя особа - Сектор державної реєстрації Міжгірської районної державної адміністрації Закарпатської області, про визнання права власності на нерухоме майно у порядку спадкування,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст заявлених вимог

У грудні 2016 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до Міжгірської селищної ради Міжгірського району Закарпатської області, третя особа - Сектор державної реєстрації Міжгірської районної державної адміністрації Закарпатської області, про визнання права власності на нерухоме майно у порядку спадкування.

Позов мотивували посиланням на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла їх мати ОСОБА_3, після смерті якої відкрилася спадщина на збудовані у 1975 році житлові будинки з надвірними будівлями:

АДРЕСА_1, вартістю 89 493,00 грн, та № НОМЕР_1 за адресою:

АДРЕСА_1, вартістю 53 816,00 грн.

За життя ОСОБА_3 склала заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Міжгірського районного нотаріального округу Дунаєвим Ю. М. (далі - приватний нотаріус Дунаєв Ю. М. ) 25 березня 2016 року за реєстровим № 350, відповідно

до якого ОСОБА_3, на випадок своєї смерті, заповідала будинок АДРЕСА_1 із надвірними будівлями та земельну ділянку, призначену для його обслуговування, доньці ОСОБА_2, а будинок АДРЕСА_1 із надвірними будівлями та земельну ділянку, призначену для його обслуговування, сину ОСОБА_1

19 липня 2016 року вони звернулися до приватного нотаріуса Дунаєва Ю. М. із заявами про прийняття спадщини, на підставі яких була заведена спадкова справа № 34/2016. На момент смерті ОСОБА_3 із нею разом постійно проживав лише позивач ОСОБА_1.

Приватний нотаріус Дунаєв Ю. М. роз'яснив позивачам, що свідоцтва про

право на спадщину не можуть бути їм видані у зв'язку з відсутністю правовстановлюючих документів на будинки та відсутність реєстрації права власності на них.

Посилаючись на те, що вони продовжують обслуговувати спадкові будинки, обробляти відповідні земельні ділянки, однак, оформити право власності на них не можуть, позивачі просили визнати право власності у порядку спадкування за заповітом: за ОСОБА_2 на житловий будинок з надвірними будівлями, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_2; за ОСОБА_1 на житловий будинок з надвірними будівлями, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_2.

Короткий зміст оскаржуваних судових рішень

Рішенням Міжгірського районного суду від 26 січня 2017 року позов ОСОБА_2, ОСОБА_1 задоволено, визнано: за ОСОБА_2 право власності на житловий будинок з надвірними будівлями, розташований за адресою: АДРЕСА_2; за ОСОБА_1 право власності на житловий будинок з надвірними будівлями, розташований за адресою: АДРЕСА_2.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 суд першої інстанції виходив з їх обгрунтованості та доведеності. Суд урахував, що відповідач - Міжгірська районна державна адміністрація позов визнала та не заперечувала проти визнання за позивачами права власності на спадкові будинки.

Постановою Закарпатського апеляційного суду від 16 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено.

Рішення Міжгірського районного суду Закарпатської області від 26 січня

2017 року, в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1, скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції допустив порушення норм процесуального права, що є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення про відмову у задоволенні позову, оскільки суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки ОСОБА_4, який не був залучений до участі у розгляді справи.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У січні 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на постанову Закарпатського апеляційного суду від 16 грудня 2020 року, у якій заявник просив скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 09 лютого 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху, надано заявнику строк до 05 березня 2021 року для подання касаційної скарги у новій реакції із зазначенням підстав касаційного оскарження відповідно до вимог частини 2 статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та пункту 5 частини 2 статті 392 ЦПК України.

У березні 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на постанову Закарпатського апеляційного суду від 16 грудня 2020 року у новій редакції.

Як на підставу касаційного оскарження у поданій на усунення недоліків касаційній скарзі, заявник посилається на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, неврахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах: Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (пункт 41), від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц (пункт 49), від 21 листопада

2018 року у справі № 127/93/17-ц (пункт 50), від 12 грудня 2018 року у справах № 570/3439/16-ц (пункти 37,54) та № 372/51/16-ц (пункт 31.4), від 30 січня

2019 року у справі № 552/6381/17 (пункт 38), від 13 березня 2019 року у справі № 757/39920/15-ц (пункт 31), від 27 березня 2019 року у справі № 520/17304/15-ц (пункт 63); Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 265/6868/16-ц, від 01 грудня 2020 року у справі № 363/3588/18, від 08 квітня 2020 року у справі № 215/6231/14-ц, від 15 вересня 2020 року у справі № 753/22860/17, від 26 лютого 2020 року у справі № 304/284/18, від 03 червня 2020 року у справі № 160/224/18, від 02 вересня 2020 року у справі № 522/19969/16-ц.

Касаційна скарга мотивована посиланням на те, що суд апеляційної інстанції не звернув увагу, що ОСОБА_4 не є спадкоємцем за заповітом після померлої ОСОБА_3, спадщину після її смерті не прийняв. А тому належним відповідачем у справі є саме орган місцевого самоврядування - Міжгірська районна державна адміністрація.

Та обставина, що ОСОБА_4 прийняв спадщину після смерті батька (на 1/6 частину будинку АДРЕСА_1) не має істотного значення для вирішення цієї справи, оскільки установивши зазначені обставини, апеляційний суд мав визнати за позивачем право власності у порядку спадкування за заповітом на 1/2 частину спірного житлового будинку, яка належала померлій ОСОБА_3, яка будучи необізнаною у правовій сфері помилково зазначила у заповіті, що заповідає позивачу ОСОБА_1 весь будинок.

Скасувавши рішення місцевого суду, в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1, у повному обсязі, апеляційний суд позбавив його права на судовий захист.

За змістом пункту 1 частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частинипершої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обгрунтування

Відповідно до пункту 5 частини 4 статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 5 частини 4 статті 394 ЦПК України суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).

Із касаційної скарги вбачається, що вона є необгрунтованою, а наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності та неправильності оскаржуваних судових рішень.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_5 і ОСОБА_3 уклали шлюб 22 серпня1966 року і були батьками: ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_3, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_4, ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_5.

30 червня 1976 року Виконавчий комітет Міжгірської селищної ради прийняв рішення № 92, яким задовольнив прохання мешканця будинку АДРЕСА_1 ОСОБА_5 про узаконення побудованого житлового будинку на закріпленій земельній ділянці батьків і надав дозвіл на оформлення права власності на побудований у 1967 році будинок за ОСОБА_5.

Актом від 23 червня 1976 року, затвердженим рішенням Виконавчого комітету Міжгірської селищної ради № 86, житловий будинок

АДРЕСА_1 прийнятий в експлуатацію.

Згідно з довідкою Виконавчого комітету Міжгірської селищної ради від 29 липня 2020 року № 2975 вулиця Леніна в смт Міжгір'я перейменована на вулицю Шевченка.

У технічному паспорті від 07 грудня 2016 року № 126/14 на індивідуальний житловий будинок АДРЕСА_1, та виданій на його підставі довідці Виконавчого комітету Міжгірської селищної

від 17 січня 2017 року № 473, рік побудови будинку вказаний як "1975". Довідкою КП "Міжгірське бюро технічної інвентаризації" від 12 грудня 2016 року № 56 стверджується, що станом на 31 грудня 2012 року реєстрація права власності на цей будинок не проводилася.

На день смерті, ІНФОРМАЦІЯ_6, ОСОБА_5 був зареєстрований (прописаний) і проживав у будинку АДРЕСА_1, разом з дружиною ОСОБА_3 та синами ОСОБА_4,

ОСОБА_1, що підтверджується відомостями будинкової книги та паспортів ОСОБА_4, ОСОБА_1, а також довідкою Виконавчого комітету Міжгірської селищної ради від 23 липня 2020 року № 2903.

12 серпня 1997 року ОСОБА_4 був знятий з реєстрації (виписаний) з будинку АДРЕСА_1.

Згідно зі статтями 525, 548, пунктом 1 частини 1 та частиною 2 статті 549 ЦК Української РСР, спадкоємець, який вступив у фактичне управління або володіння спадковим майном, визнається таким, що прийняв спадщину, спадщина належить йому з моменту її відкриття, яким визнається день смерті спадкодавця.

Відмова від спадщини має правове значення лише в разі вчинення її протягом шести місяців з часу відкриття спадщини (стаття 553 ЦК Української РСР).

Таким чином, на час смерті ОСОБА_5 його спадкоємці першої черги за законом ОСОБА_3, ОСОБА_4 і ОСОБА_1 прийняли спадщину шляхом вступу у фактичне управління або володіння спадковим майном. Даних про відмову цих спадкоємців від спадщини, матеріали справи не містять.

Заповітом, посвідченим приватним нотаріусом Міжгірського районного нотаріального округу Дунаєвим Ю. М. 25 березня 2016 року за реєстровим № 350, ОСОБА_3 на випадок своєї смерті заповіла будинок АДРЕСА_1 із надвірними будівлями та земельну ділянку, призначену для його обслуговування, сину ОСОБА_1.

На день смерті ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_3 проживала в будинку

АДРЕСА_2, За вказаною адресою, з нею проживав та був зареєстрований ОСОБА_1, який прийняв спадщину після її смерті.

19 липня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до приватного нотаріуса

Дунаєва Ю. М. із заявою про прийняття спадщини, яка відкрилася після смерті ОСОБА_3, на підставі якої була заведена спадкова справа № 34/2016, однак, у видачі свідоцтва про право на спадщину йому було відмовлено у зв'язку із відсутністю правовстановлюючих документів на спадкове майно.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 липня 2018 року у справі № 462/3355/16-ц (провадження № 61-17369св18) зазначено, що: "відповідач - це особа, яка, на думку позивача або відповідного правоуповноваженого суб'єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб'єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Найчастіше під неналежними відповідачами розуміють таких відповідачів, щодо яких судом під час розгляду справи встановлено, що вони не є зобов'язаними за вимогою особами.

Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов'язку відповідати за даним позовом. Установлення цієї умови - підстава для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Щоб визнати відповідача неналежним, крім названої умови, суд повинен мати дані про те, що обов'язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Про неналежного відповідача можна говорити тільки в тому випадку, коли суд може вказати особу, що повинна виконати вимогу позивача, - належного відповідача. Таким чином, неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред'явленим позовом за наявності даних про те, що обов'язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві".

У пункті 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 304/284/18 (провадження № 14-517цс19) зазначено, що: "належним відповідачем має бути така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги. Суд захищає порушене право чи охоронюваний законом інтерес позивача саме від відповідача (близькі за змістом висновки сформульовані у пункті 7.17 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 910/17792/17). Якщо позовна вимога заявлена до особи, яка не є учасником спірних правовідносин (тобто, не до тієї особи, яка має відповідати за цією вимогою), така особа є неналежним відповідачем".

Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову є обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи (постанова Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц).

Відповідно до частин 2 , 3 статті 1223 ЦК України у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у частин 2 , 3 статті 1223 ЦК України. Право на спадкування за законом одержують особи, визначені у частин 2 , 3 статті 1223 ЦК України (спадкоємці за законом першої-п'ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

У частині 1 статті 1268 ЦК України визначено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Відповідно до частини 1 статті 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 травня 2020 року у справі № 175/1941/16-ц вказано, що "у справах про визнання права власності у порядку спадкування належним відповідачем є спадкоємець (спадкоємці), який прийняв спадщину, а у випадку їх відсутності, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття, належним відповідачем є відповідний орган місцевого самоврядування".

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд виходив з того, що позивачем неправильно визначено суб'єктний склад учасників справи, вказано відповідачем Міжгірську селищну раду Міжгірського району Закарпатської області за наявності інших спадкоємців, які прийняли спадщину, зокрема брата позивача - ОСОБА_4, який не був залучений до участі у розгляді справи.

З огляду на наведене, посилання ОСОБА_1 на неврахування апеляційним судом висновків викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду

від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (пункт 41), від 20 червня

2018 року у справі № 308/3162/15-ц (пункт 49), від 21 листопада 2018 року

у справі № 127/93/17-ц (пункт 50), від 12 грудня 2018 року у справах № 570/3439/16-ц (пункти 37,54) та № 372/51/16-ц (пункт 31.4), від 30 січня

2019 року у справі № 552/6381/17 (пункт 38), від 13 березня 2019 року у

справі № 757/39920/15-ц (пункт 31), від 27 березня 2019 року у справі № 520/17304/15-ц (пункт 63), та застосованого Верховним Судом у постановах від 01 грудня 2020 року в справі № 363/3588/18, від 26 лютого 2020 року у справі № 304/284/18, від 03 червня 2020 року у справі № 160/224/18 є необгрунтованими, оскільки у відповідних пунктах зазначених постанов Великої Палати Верховного Суду висловлено правовий висновок про те, що визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Тоді як встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який він виконує під час розгляду справи.

У постанові від 18 грудня 2019 року в справі № 265/6868/16-ц Верховний Суд вказав, що у справах про визнання права власності у порядку спадкування належним відповідачем є спадкоємець (спадкоємці), який (які) прийняли спадщину, а у випадку їх відсутності, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття, належним відповідачем є відповідний орган місцевого самоврядування. Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи. Пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову. Визначення позивачем у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом. Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов'язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову у зв'язку неналежний суб'єктний склад.

Посилання заявника на не врахування апеляційним судом зазначених висновків Верховного Суду є неспроможними, оскільки установивши, що спір щодо права власності на житловий будинок з надвірними будівлями, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, безпосередньо стосується законних прав та інтересів ОСОБА_4, який успадкував частину зазначеного спадкового майна після смерті батька

ОСОБА_5 і не був залучений до участі у справі, апеляційний суд дійшов правильного висновку, що ОСОБА_4 є належним відповідачем, а тому обгрунтовано скасував рішення місцевого суду та ухвалив нове судове рішення про відмову у задоволенні позову у зв'язку неналежним суб'єктним складом.

Безпідставними є посилання заявника на не урахування висновків Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі 753/22860/17, оскільки висловлені у ній висновки, стосуються вирішення питання щодо можливості оскарження у касаційному порядку постанови апеляційного про забезпечення позову, а також посилання на не урахування висновків Верховного Суду висловлених у постанові від 08 квітня 2020 року в справі № 215/6231/14-ц, оскільки вона ухвалена у справі з іншим предметом спору (про усунення перешкод перешкод у користуванні земельною ділянкою, шляхом зобов'язання відповідача у справі демонтувати самовільно встановлений паркан (огорожу) з бетонних секцій, ворота та огорожу з металевої сітки).

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд позбавив заявника права на судовий захист є неспроможними, оскільки він не позбавлений права заявити позов про визнання права власності на спадкове майно після смерті ОСОБА_3 до належного відповідача (відповідачів).

Інші доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують і на законність оскаржуваних судових рішень не впливають.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі (пункт 4 частини 3 статті 376 ЦПК України).

Не залучення особи, яка має відповідати за пред'явленим позовом як відповідач чи співвідповідач, є підставою для скасування апеляційним судом рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позову у зв'язку з неналежним складом осіб, які повинні брати участь у розгляді справи.

Наведені у касаційній скарзі доводи не свідчать про неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Суд повно та всебічно з'ясував обставини справи, правильно застосував норми матеріального права та ухвалив судове рішення відповідно до висновків викладених у постановах Верховного Суду.

Керуючись пунктом 5 частини 2 статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

У відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Закарпатського апеляційного суду від 16 грудня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до Міжгірської селищної ради Міжгірського району Закарпатської області, третя особа - Сектор державної реєстрації Міжгірської районної державної адміністрації Закарпатської області, про визнання права власності на нерухоме майно у порядку спадкування, відмовити.

Копію ухвали та додані до скарги матеріали надіслати заявникові.

Ухвала суду касаційної інстанції оскарженню не підлягає.

Судді:Г. І. Усик І. Ю. Гулейков О. В. Ступак