Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 27.10.2020 року у справі №209/590/18

Ухвала

26 жовтня 2020 року

м. Київ

справа № 209/590/18

провадження № 61-14620ск20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Яремка В. В. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Погрібного С.

О.,

розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 вересня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3, про поділ майна подружжя,

ВСТАНОВИВ:

У березні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.

Посилалася на такі обставини. Рішенням Дніпровського районного суду м.

Дніпродзержинська від 15 вересня 2017 року у справі № 209/1594/17 встановлено факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім'єю без шлюбу за період з 01 червня 2020 року до 10 січня 2004 року та за період з 10 січня 2004 року до 15 вересня 2017 року. Це рішення не оскаржувалось та набрало законної сили.

За час фактичних сімейних відносин вона та відповідач не перебували в зареєстрованому шлюбі з іншими особами, у них народилося троє дітей.

Відповідно до договору купівлі-продажу від 28 липня 2015 року № 576, посвідченого приватним нотаріусом Дніпродзержинського міського нотаріального округу Кір'як С. А., ОСОБА_2 придбав у ОСОБА_4 у власність 2/5 частини житлового будинку, розташованого на АДРЕСА_1. За цим же договором 3/5 частини спірного будинку придбані ОСОБА_3.

Згідно з пунктом 3 вказаного договору оціночна вартість всього будинку становила 382 830 грн. Таким чином, вартість належних відповідачу 2/5 частини будинку становила 153 132 грн і відповідно вартість 1/5 частини будинку становить 76 566
грн.

Відповідно до положень статей 60, 69, 70, 71, 74 Сімейного кодексу України, статей 355, 368, 372 Цивільного кодексу України, постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 "Про практику застосування його недійсним та поділ спільного майна подружжя" 2/5 житлового будинку, які придбані відповідачем на час їх фактичних шлюбних відносин, належать їй на відповідачу на праві спільної сумісної власності, і кожен з них є власником 1/5 частини будинку.

Ураховуючи наведене, позивач просила суд визнати об'єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 2/5 частини житлового будинку, розташованого на АДРЕСА_1, визнати частки у праві спільної сумісної власності на 2/5 частини зазначеного житлового будинку, в порядку поділу спільної сумісної власності визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/5 частини зазначеного житлового будинку, залишивши за ОСОБА_2 право власності на 1/5 частини цього будинку.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 05 липня 2018 року позов задоволено. Визнано об'єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 2/5 частини житлового будинку, розташованого на АДРЕСА_1. Визнано частки у праві спільної сумісної власності на 2/5 частини зазначеного житлового будинку за ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у розмірі 1/2 частини за кожним. У порядку поділу спільної власності визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/5 частини зазначеного житлового будинку, залишивши за ОСОБА_2 право власності на 1/5 частини цього житлового будинку.

Додатковим рішенням цього ж суду від 24 січня 2020 року вирішено питання щодо судового збору.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що оскільки 2/5 частини житлового будинку, розташованого на АДРЕСА_1 придбані сторонами під час спільного проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу, в той час, коли вони не перебували у шлюбі з іншими особами, і між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю, вказане нерухоме майно належить ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності, а отже, позивач має право на рівну з відповідачем частку у праві спільної власності на придбані в період спільного проживання 2/5 частини будинку, розташованого на АДРЕСА_1, а саме 1/5 частку житлового будинку.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 02 вересня 2020 року апеляційну скаргу особи, яка не брала участь у справі - ОСОБА_5 задоволено. Рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 05 липня 2018 року скасовано. У задоволенні позову відмовлено.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що рішенням Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 02 лютого 2018 року (цивільна справа № 209/696/16-ц) витребувано з незаконного володіння ОСОБА_2 1/15 частини житлового будинку, а з ОСОБА_3 3/5 частини житлового будинку на користь ОСОБА_5. Таким чином, відповідач втратив право власності на спірне майно.

У жовтні 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1, в якій заявник, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване судове рішення скасувати, а рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 05 липня 2018 року залишити в силі.

Вивчивши касаційну скаргу та додані до неї матеріали, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження, оскільки касаційна скарга подана на судове рішення у малозначній справі, що не підлягає касаційному оскарженню.

Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8 частини другої).

Згідно з пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує двохсот п'ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, зазначених у цій же нормі ЦПК України.

Прожитковий мінімум для працездатних осіб вираховується станом на 01 січня календарного року, в якому подається скарга (частина 9 статті 19 ЦПК України).

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 176 ЦПК України у позовах про визнання права власності на майно ціна позову визначається вартістю майна.

Судом першої інстанції встановлено, що ціна 2/5 частини будинку на час звернення до суду з цим позовом становила 153 132 грн.

Прожитковий мінімум для працездатних осіб вираховується станом на 01 січня календарного року, в якому подається скарга (частина 9 статті 19 ЦПК України).

Ціна позову у цій справі становить 150 228 грн, яка станом на 01 січня 2020 року не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (2 102 грн х 100=210 200 грн).

Отже, відповідно до пункту 1 частини 6 статті 19 ЦПК України справа є малозначною.

Крім того, ця справа не є справою, яка підлягає розгляду лише за правилами загального позовного провадження, виключний перелік яких передбачений частиною 4 статті 274 ЦПК України.

Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини 3 статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію "суду права", що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення.

Відповідно до пункту 2 частини 3 статті 389 ЦПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує двохсот п'ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо:

а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;

б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до пункту 2 частини 3 статті 389 ЦПК України позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;

в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;

г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.

У касаційній скарзі немає посилання на зазначені випадки, як і посилання на докази на їх підтвердження.

Підстави для висновку про те, що справа стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, і що справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу, відсутні.

Відповідно до вимог пункту 1 частини 2 статті 394 ЦПК України суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.

Зазначене відповідає Рекомендаціям № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 07 лютого 1995 року, який рекомендував державам-членам вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини "с" статті 7 цієї Рекомендації скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися відносно тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу. Від особи, яка подає скаргу, слід вимагати обґрунтування причин, з яких її справа сприятиме досягненню таких цілей.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. При цьому право на суд не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг, і такі обмеження не можуть зашкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 36 рішення у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. the United Kingdom) від 21 лютого 1975 року та пункт 27 рішення у справі "Пелевін проти України" від 20 травня 2010 року.

Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: "Levages Prestations Services v.

France" (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) від 23 жовтня 1996 року; "Brualla Gomez de la Torre v. Spain" (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії) від 19 грудня 1997 року).

З урахуванням наведеного, оскільки ОСОБА_1 подала касаційну скаргу на судове рішення у малозначній справі, що не підлягає касаційному оскарженню, є підстави для відмови у відкритті касаційного провадження.

Керуючись частинами 6 , 9 статті 19, пунктом 2 частини 3 статті 389, пунктом 1 частини 2 статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

У відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 вересня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3, про поділ майна подружжя відмовити.

Копію ухвали та додані до скарги матеріали надіслати заявникові.

Ухвала суду касаційної інстанції оскарженню не підлягає.

Судді: В. В. Яремко

А. С. Олійник

С. О. Погрібний