Історія справи

Постанова ВП ВС від 11.10.2023 року у справі №756/8056/19
Ухвала ВП ВС від 15.07.2021 року у справі №756/8056/19
Постанова ВП ВС від 11.10.2023 року у справі №756/8056/19
Ухвала КЦС ВП від 02.08.2020 року у справі №756/8056/19

УХВАЛА

19 травня 2021 року

м. Київ

справа № 756/8056/19

провадження № 61-10021св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Петрова Є. В.

Фаловської І. М.,

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 20 лютого 2020 року у складі судді Жука М. В. та постанову Київського апеляційного суду від 17 червня 2020 року у складі колегії суддів: Шебуєвої В. А., Оніщука М. І. та Крижанівської Г.

В. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договору позики недійсним та стягнення коштів,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання договору позики недійсним та стягнення коштів. Зазначила, що з 20 червня 2000 року вона перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2

Переглядаючи новини на сайті "From-UA Новости Украины" 24 квітня 2019 року, вона прочитала статтю, в якій серед іншого йшлося про те, що ОСОБА_2 дав у борг ОСОБА_3 грошові кошти у сумі 536 000 доларів США.

Позивач звернулася до свого чоловіка і він їй підтвердив, що дійсно 25 жовтня 2006 року передав ОСОБА_3 в борг указану грошову суму та отримав від останнього боргову розписку.

Борг ОСОБА_3 не повернув.

Оскільки згоди на позику грошових коштів, які є спільною сумісною власністю подружжя, вона не надавала, ОСОБА_4 просила визнати недійсним укладений 25 жовтня 2006 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договір позики.

В порядку застосування наслідків недійсності правочину просить повернути сторони у попередній стан та стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 грошові кошти у сумі 536 000 доларів США.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 20 лютого 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним договір позики, укладений 25 жовтня 2006 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3. В порядку застосування наслідків недійсності правочину стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 536 000 доларів США. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Постановою Київського апеляційного суду від 17 червня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, а рішення Оболонського районного суду м. Києва від 20 лютого 2020 року без змін.

Задовольняючи позовні вимоги місцевий суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що згода одного з подружжя на відчуження цінного майна, що перебуває у їх спільній сумісній власності, зокрема, грошових коштів сума яких не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, має бути надана в письмовій формі.

Відтак закон встановлює можливість визнання недійсним правочину, який виходить за межі дрібного побутового, за вимогою одного з подружжя, який не давав письмової згоди на відчуження спільного сумісного майна яке за вартісним критерієм відноситься до цінного. Віднесення майна, набутого за час шлюбу, до спільної сумісної власності подружжя є презумпцією.

Задовольняючи позов в іншій частині суди посилались на те, що враховуючи недійсність спірного договору позики, а також те, що зобов'язання за недійсним правочином не виконано в повному обсязі, отже за встановлених обставин є підстави для застосування наслідків недійсності правочину, передбачених статтею 216 ЦК України, що сприятиме ефективному захисту законного права позивача на мирне володіння належним їй майном, яке перебуває у спільній сумісній власності без визначення часток, та призведе до відновлення цього порушеного права.

Також суди виходили з того, що про порушення свого права укладенням спірного договору, позивач дізналася лише у квітні 2019 року, ознайомившись із статтею, яка містить посилання на договір позики між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, що у судовому засіданні не спростовано.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У липні 2020 року ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 20 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 червня 2020 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати, а у справі ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити. Разом із тим просив постановити окрему ухвалу на адресу Оболонського районного суду м.

Києва та Київського апеляційного суду у зв'язку із численними порушеннями норм права, допущеними цими судами та ігнорування обов'язкових висновків Верховного Суду в аналогічних справах.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції належним чином не повідомив заявника про розгляд справи, а тому він був позбавлений можливості довести свої заперечення, що змусило його звертатись з апеляційною скаргою.

ОСОБА_3 також вказував, що звернення з цим позовом відбулося після спливу позовної давності, адже, на думку заявника, позивачеві було достеменно відомо про наявність спору між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, який розглядався в суді починаючи з 2015 року з приводу повернення боргу. Сторони у справі підтримували дружні відносини, крім того про наявність боргу позивач могла дізнатися і з інших інтернет ресурсів, а не лише в квітні 2019 року.

Доводом касаційної скарги також є те, що обставинами справи спростовуються твердження позивача про належність цих коштів до спільного майна подружжя.

Заявник також стверджував, що суд на власний розсуд змінив статус ОСОБА_2 на позивача та стягнув на його користь спірну суму коштів, хоча позивачем у справі була ОСОБА_1, а ОСОБА_2 жодних вимог не пред'являв.

Узагальнені доводи осіб, які подали відзиви на касаційну скаргу

У вересні 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Балтуцька О. М. подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу подану ОСОБА_3 в якому представник позивача у задоволенні касаційної скарги просить відмовити, посилаючись на її необґрунтованість.

Вказує, що судами обох попередніх інстанцій правильно встановили всі обставини справи, дали їм належну оцінку, внаслідок чого ухвалили судові рішення відповідно до норм як матеріального так і процесуального права.

Твердження відповідача про порушення судом першої інстанції норм процесуального права не відповідають дійсності, підстав для застосування позовної давності нема, адже ОСОБА_5 не була стороною у справі № 756/9094/15, а в Єдиному державному реєстрі судових рішень найменувань сторін не зазначено. Кошти, надані у борг були спільною сумісною власністю подружжя, їх сума була значна, а тому згода другого з подружжя була обов'язковою.

У вересні 2020 року від відповідача ОСОБА_2 до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу подану ОСОБА_3 в якій відповідач у задоволенні касаційної скарги просить відмовити, посилаючись на її необґрунтованість.

У поданому відзиві відповідач ОСОБА_2 вказує, що оскаржені судові рішення ухвалені з додержанням норм як матеріального так і процесуального права, а тому скасованими бути не можуть. Зазначає, що ОСОБА_3 не довів того, що позивач була раніше обізнана про наявність заборгованості за розпискою.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 27 липня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано цивільну справу із Оболонського районного суду м.

Києва. Зупинено виконання та дію рішення Оболонського районного суду міста Києва від 20 лютого 2020 року і постанови Київського апеляційного суду від 17 червня 2020 року до закінчення їх перегляду в касаційному порядку.

04 серпня 2020 року цивільна справа № 756/8056/19 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18 листопада 2020 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п'яти суддів.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що з 23 червня 2000 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебувають у зареєстрованому шлюбі.

Згідно розписки від 25 жовтня 2006 року ОСОБА_2 передав у борг ОСОБА_3 536 000
доларів США, а ОСОБА_3 зобов'язався повернути вказану суму в строк до 01 січня 2007 року.

ІНФОРМАЦІЯ_1 у Інтернеті на сайті "From-UA Новости Украины" розміщено статтю під назвою "ІНФОРМАЦІЯ_2", до якої прикріплено зображення боргової розписки ОСОБА_3 від 25 жовтня 2006 року.

У липні 2015 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики від 25 вересня 2006 року в сумі 536 000
доларів США.

Під час розгляду вказаного спору суд вважав, що спірний договір укладений у встановленому законом порядку, проте постановою Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі № 756/9094/15 (провадження № 61-47455св18) відмовлено ОСОБА_2 у позові до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики, оскільки ОСОБА_2 звернувся до суду з цим позовом з пропуском позовної давності.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що наявні підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно зі статтею 177 ЦК України об'єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки (стаття 179 ЦК України).

Відповідно до статті 190 ЦК України майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами.

Особливим різновидом речей є гроші (грошові кошти).

Гроші становлять особливий різновид рухомого майна. Вони найчастіше виступають як законний платіжний засіб у оплатних договорах, але можуть бути також предметом деяких цивільно-правових правочинів (заповіту, договорів позики, дарування, кредитних договорів тощо).

Гривня є законним платіжним засобом на території України. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (стаття 192 ЦК України).

За вимогами частин 1 , 2 статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку (доходу).

Стаття 63 СК України передбачає, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено за домовленістю між ними.

Відповідно до частини 2 статті 65 СК України при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя, однак дружина або чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Згідно з частиною 3 статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Частиною 4 статті 65 СК України передбачено, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.

За змістом статті 31 ЦК України правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість.

Статтями 6, 627 ЦК України передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Статтями 6, 627 ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно із частиною 1 статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до частини 1 статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Статтею 1046 ЦК України встановлено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно із статтями 1046, 1047 ЦК України договір позики за своєю юридичною природою є реальною односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ, незалежно від його найменування, з якого дійсно вбачається як сам факт отримання в борг (тобто із зобов'язанням повернення) певної грошової суми, так і дати її отримання.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 квітня 2020 року у справі № 522/16362/16-ц (провадження № 61-47310св18) зроблено висновок по застосуванню статті 65 СК України та вказано, що "для укладення договору позики (за яким позичальником виступає один з подружжя) отримання згоди другого з подружжя не потрібне, оскільки цей правочин не стосується спільного майна подружжя. До того, як позикодавець надасть кошти позичальникові (дружині або чоловікові), в останнього немає права власності на це майно, воно виникає лише після одержання грошових коштів. Таким чином, той з подружжя, хто укладає договір позики (позичає кошти), не розпоряджається спільним майном подружжя, він стає учасником зобов'язальних правовідносин".

Тобто, Друга судова палата Касаційного цивільного суду вважає, що для укладення договору позики (за яким позичальником виступає один з подружжя) отримання згоди другого з подружжя не потрібне, оскільки цей правочин не стосується спільного майна подружжя.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок, що "у статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною 1 статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує".

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19) зроблено висновок, що належність майна до об'єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно із частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов'язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов'язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов'язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім'ї.

Колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що стосовно майна, придбаного у період шлюбу, спільна сумісна власність подружжя на це майно презюмується, а оскільки грошові кошти відносяться до такого майна, констатує неузгодженість у застосуванні статті 65 СК України при укладенні угод щодо позики грошових коштів одним із подружжя без згоди на те іншого.

З огляду на вищенаведені норми та те, що грошові кошти становлять особливий різновид рухомого майна, це майно є спільною сумісною власністю подружжя, сума в розмірі 536 000 доларів США є значною, а договір позики на таку суму виходить за рамки дрібної побутової угоди, колегія суддів вважає, що оспорюваний договір позики дрібним побутовим правочином вважатися не може, а тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи частин 2 та 3 статті 65 СК України.

Отже при укладенні договору позики на суму 536 000 доларів США ОСОБА_2 (чоловік) повинен був отримати згоду ОСОБА_1 (дружини) на укладення такої угоди.

Крім того звертаючись із позовом ОСОБА_1, не будучи стороною договору позики, просила в порядку застосування наслідків недійсності правочину повернути сторони у попередній стан і стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 грошові кошти у сумі 536 000 доларів США, тобто заявила вимогу про стягнення коштів із однієї сторони правочину на користь іншої сторони, обидві з яких у цій справі є відповідачами.

Слід зазначити, що у липні 2015 року ОСОБА_2 вже звертався з позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики від 25 вересня 2006 року в сумі 536 000 доларів США.

Розглядаючи вказану справу суди вважали, що договір позики від 25 вересня 2006 року, укладений у встановленому законом порядку, проте Верховний Суд постановою від 03 квітня 2019 року у справі № 756/9094/15 (провадження № 61-47455св18) у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 відмовив, оскільки позивач звернувся до суду з цим позовом з пропуском позовної давності.

Щодо способу захисту

Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження № 14-144цс18).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 12 червня 2019 року у справі № 914/2867/16 викладено правовий висновок про те, що реституція - основний наслідок недійсності правочинів та одночасно спеціальний зобов'язальний спосіб захисту права власності, в якому поєднується відновлювальна та компенсаційна функції його захисту. Реституція застосовується виключно між сторонами недійсного правочину і не залежить від того, який суб'єкт (сторони правочину чи заінтересована особа) порушив спір про визнання правочину недійсним, не має правового значення добросовісність сторони-набувача.

Тобто у вказаній постанові Касаційного господарського суду міститься правовий висновок про те, що заінтересована особа, яка не є стороною оскарженого правочину, має право звернутись із позовом та просити застосувати наслідки двосторонньої реституції відносно сторін правочину - привести їх у попередній стан.

Проте колегія суддів бажає відступити від таких висновків Касаційного господарського суду, адже вважає, що реституція як спосіб захисту цивільного права (частина 1 статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним, оскільки у цьому разі повернення сторін правочину у попередній стан не відновить порушеного права третьої особи, яка не є стороною такого правочину, а тому вважає, що пред'явлення позовної вимоги позивачем у цій справі таким чином як стягнення з одного відповідача на користь іншого відповідача суму коштів за договором позики є неналежним способом захисту.

Щодо врахування добросовісності при визнанні недійсним договору позики спільного майна (грошей) подружжя вчиненого без згоди іншого із подружжя

Аналіз змісту постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) свідчить, що принцип добросовісності при розгляді спору про недійсність договору, укладеного одним із співвласників без згоди іншого (інших) співвласників, не повинен застосовуватися.

Згідно пункту 6 статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.

Зміст як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.

Подібний висновок зроблений в пункті 8.26. постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19), в якій вказано, що "водночас закріплений законодавцем принцип можливості обмеження свободи договору в силу загальних засад справедливості, добросовісності, розумності може бути застосований і як норма прямої дії, як безпосередній правовий засіб врегулювання прав та обов'язків у правовідносинах".

Добросовісність - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

У постановах Верховного Суду України від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-1587цс16, від 22 лютого 2017 року у справі № 6-17цс17, від 22 червня 2017 року у справі № 201/14163/13-ц, від 05 липня 2017 року у справі № 552/4405/14-ц, від 16 серпня 2017 року у справі № 2608/12111/12 зроблено висновок, що: "укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя".

Отже Верховним Судом України при ухваленні постанов від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-1587цс16, від 22 лютого 2017 року у справі № 6-17цс17, від 22 червня 2017 року у справі № 201/14163/13-ц, від 05 липня 2017 року у справі № 552/4405/14-ц, від 16 серпня 2017 року у справі № 2608/12111/12 було застосовано принцип добросовісності при розгляді спору про недійсність договору, укладеного одним із співвласників.

Однак в постанові Верховного Суду України від 23 травня 2012 року у справі № 6-37цс12 зроблено висновок, де вказано, що розпорядження ж об'єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості. Згідно зі статтею 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їх згодою. Як стаття 578 ЦК України, так і спеціальна норма - частина друга статті Закону України "Про іпотеку", передбачають, що майно, що є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою всіх співвласників. Умовою передачі співвласником нерухомого майна в іпотеку своєї частки в спільному майні без згоди інших співвласників є виділення її в натурі та реєстрація права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості. Якщо майно, яке є спільною частковою власністю, передано в іпотеку без згоди інших співвласників, то наявність таких обставин свідчить про невідповідність договору іпотеки актам цивільного законодавства, що є підставою для визнання такого правочину недійсним відповідно до положень частини 1 статті 203, частини 1 статті 215 ЦК України.

Отже Верховним Судом України при ухваленні постанови від 23 травня 2012 року у справі № 6-37цс12 не було застосовано принцип добросовісності при розгляді спору про недійсність договору, укладеного одним із співвласників.

Відступлення від висновку зробленого у постанові від 23 травня 2012 року у справі № 6-37цс12 Верховним Судом України здійснено не було.

Колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду зазначає, що неодноразова зміна підходу і неможливість, по суті, встановити, які висновки Верховного Суду України, щодо врахування/неврахування добросовісності контрагента при розгляді спорів про недійсність договору, укладеного одним із подружжя, дозволяє серйозно сумніватися в передбачуваності пункту 6 статті 3 ЦК України. Відсутність доступного і розумно передбачуваного судового тлумачення призводить до неврахування інтересів добросовісного контрагента.

Очевидно, що подібна невизначеність щодо врахування/неврахування добросовісності контрагента при розгляді спорів про недійсність договору, укладеного одним із співвласників, не може розглядатися в контексті динамічного розвитку судової практики і забезпечити розумну передбачуваність судових рішень.

Крім того варто звернути увагу, що у схожій ситуації Великою Палатою Верховного Суду стосовно юридичних осіб застосовано конструкцію добросовісності.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 668/13907/13-ц (провадження № 14-153цс18) зроблено висновок, що ".. договір може бути визнаний недійсним із зазначених підстав у тому разі, якщо буде встановлено, що сама третя особа, контрагент юридичної особи за договором, діяла недобросовісно і нерозумно. Тобто третя особа знала або за всіма обставинами, проявивши розумну обачність, не могла не знати про обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи чи про припинення дії довіреності, виданої представнику юридичної особи, який укладає договір від її імені".

Отже очевидно, що не може бути різних підходів для застосування принципу добросовісності при розгляді справ про недійсність договору, залежно від того, чи приймають участь в його укладенні юридичні особи, чи ні.

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. Це проявляється в тому, що учасники цивільних правовідносин, як правило, самостійно ініціюють застосування норм про недійсність договору та її правових наслідків.

Недійсність договору відображається (чи може відобразитися) на правах та інтересах інших учасників цивільних правовідносин, а тому повинні існувати певні правові підстави і наслідки недійсності, у тому числі для "дотичних" до неї учасників цивільних правовідносин. Саме тому для тих ситуацій, коли один із подружжя оспорює договір, вчинений іншим, і це може відобразитися на правах та інтересах інших осіб, має враховуватися добросовісність як загальна засада цивільного законодавства.

У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 23 травня 2012 року у справі № 6-37цс12, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) та вказати, що пункт 6 статті 3 ЦК України має застосовуватися при розгляді спорів про недійсність договору позики, укладеного одним із подружжя без згоди іншого, який виходить за рамки дрібної побутової угоди чи стосується іншого цінного майна.

Крім того Верховний Суд України, Верховний Суд та Велика Палата Верховного Суду неодноразово робили висновки, згідно якими внаслідок укладення договорів позики (кредиту) одним із подружжя, у подружжя виникає зобов'язання в інтересах сім'ї у вигляді повернення позиченої грошової суми, виконання якого подружжя здійснює як солідарні боржники, зокрема:

(1) "частина 4 статті 65 СК України передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. У випадку коли при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї. У подружжя, окрім права спільної сумісної власності на отримані грошові кошти та одержаний за рахунок останніх автомобіль, внаслідок укладення кредитного договору, також виникає зобов'язання в інтересах сім'ї у вигляді повернення кредитних коштів, виконання якого подружжя здійснює як солідарні боржники" (постанова Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-486цс16);

(2) "частина 4 статті 65 СК України встановлює, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. До складу майна, що підлягає поділу, входить загальне майно, наявне у подружжя на час розгляду справи, і те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї. Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то цивільні права та обов'язки за цим договором виникають в обох із подружжя. Якщо наявність боргових зобов'язань підтверджується відповідними засобами доказування, такі боргові зобов'язання повинні враховуватись при поділі майна подружжя. У справі, яка переглядається, суд установив, що кошти за укладеними за час шлюбу договорами позики позивач одержав для погашення кредиту, за який було придбано жилий будинок, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, а також для здійснення переобладнання та ремонту цього жилого будинку. Однак, дійшовши зазначених висновків на підставі встановлених фактичних обставин, суди залишили поза увагою, що в подружжя, крім права спільної сумісної власності на придбаний за рахунок позичених грошових коштів жилий будинок, внаслідок укладення договорів позики виникає також і зобов'язання в інтересах сім'ї у вигляді повернення позиченої грошової суми, виконання якого подружжя здійснює як солідарні боржники, та що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.

Таким чином, апеляційний суд, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, не взяв до уваги, що праву на спільну сумісну власність на жилий будинок кореспондується боргове зобов'язання - повернення грошової суми, що позичалася на придбання цього будинку" (постанова Верховного Суду України від 14 вересня 2016 року у справі № 6-539цс16).

Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19) зроблено висновок, що норма частини 3 статті 61 СК України кореспондує частини 3 статті 61 СК України, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. За таких обставин за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об'єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім'ї, а не власні, не пов'язані із сім'єю інтереси одного з подружжя. Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то цивільні права та обов'язки за цим договором виникають в обох із подружжя.

Отже вказана постанова містить правовий висновок про застосування частини 4 статті 65 СК України.

Проте Верховний Суд України та Велика Палата Верховного Суду висновків стосовно того, якщо один з подружжя (позикодавець) надає в борг грошові кошти, які є спільним майном подружжя без згоди іншого з подружжя із застосуванням таких правових категорій як "дрібний побутовий правочин" та "цінне майно" не робив.

У частині 2 та тертій статті 65 СК України вказано:

при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя, однак дружина або чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового;

для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Тлумачення частин 2 та 3 статті 65 СК України свідчить, що вказана норма СК України хоча й містить положення про презумпцію згоди іншого з подружжя проте обмежує її у певних випадках:

якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового;

якщо договір стосується цінного майна.

Колегія судді зауважує, що нормами ЦК України та СК України прямо не врегульовано питання можливості укладення договору позики грошових коштів одним з подружжя без згоди на те іншого із застосуванням таких правових категорій як "дрібний побутовий правочин" та "цінне майно".

Таким чином, очевидним є те, що подібна невизначеність підходу до щодо правових наслідків укладення договору позики одним із подружжя (позикодавцем) без згоди другого з подружжя в судовій практиці не може забезпечити розумну передбачуваність судових рішень.

Відповідно до частини 1 статті 216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

За змістом ~law53~, реституція як спосіб захисту цивільного права (частина 1 статті 216 ЦК) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину.

За змістом ~law54~, реституція як спосіб захисту цивільного права (частина 1 статті 216 ЦК) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину.

У постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 17 вересня 2020 року у справі № 924/831/17, від 16 квітня 2019 року у справі № 910/1570/18 викладено правові висновки, що "реституція як спосіб захисту порушеного права застосовується лише за наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним або який визнано недійсним. У зв'язку із цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину".

З огляду на вищенаведене потребує відповіді питання:

чи можливе застосування частини 1 статті 216 ЦК України у випадку, якщо один з подружжя не був стороною оскаржуваного правочину за наявності судового рішення про відмову позикодавцю в задоволенні позову про стягнення позики з позичальника.

Крім того у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) викладено висновок про те, що спільна сумісна власність подружжя на майно презюмується, одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, а у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19) зроблено висновок про солідарний характер відповідальності подружжя за зобов'язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім'ї, якщо інше не передбачене такими правочинами, колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду доходить висновку за можливе звернутися до Великої Палати Верховного Суду, адже передача цієї справи необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики оскільки потребує уточнення висновок про застосування статті 65 СК України, що свідчить про виключність цієї правової проблеми, зокрема, необхідність визначення:

чи розповсюджується на грошові зобов'язання (передача в борг одним із подружжя без згоди іншого) приписи частин 2 та 3 статті 65 СК України;

чи може бути визнаний недійсним договір позики на суму, яка виходить за межі дрібного побутового правочину, укладений одним із подружжя без згоди іншого з подружжя на його укладення;

чи виникає за таким договором позики грошових коштів у іншого з подружжя (того, хто не був його стороною) право на отримання коштів з чоловіка (дружини) сторони договору.

Європейський суд з прав людини зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11, § 123, ЄСПЛ, від 29 листопада 2016 року). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, ЄСПЛ, від 22 листопада 1995 року).

Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з'ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, ЄСПЛ, від 11 квітня 2013 року; DEL RIO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2013 року).

Згідно з частиною 3 статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об'єднаної палати) іншого касаційного суду.

Відповідно до частини 5 статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

З точки зору якісного та кількісного критерію можуть свідчити такі обставини: судами у цій справі були допущені порушення норм матеріального права й груба помилка у застосуванні норм процесуального права, в тому числі свавільне розпорядження повноваженнями щодо ухвалення на користь відповідача рішення за матеріально-правовою вимогою, яку він не заявляв, й перегляд справи Великою Палатою потрібен з метою унеможливлення її повторення у подальшій судовій діяльності; норми матеріального чи процесуального права були застосовані судами першої та апеляційної інстанцій таким чином, що постає питання щодо дотримання принципу пропорційності, тобто забезпечення належного балансу між приватними та публічними інтересами.

При цьому справа буде мати принципове значення, якщо йдеться про правове питання, яке потребує пояснення і зустрічається у невизначеній кількості справ у разі, якщо надана на нього відповідь піддається сумніву або якщо існують різні відмінні позиції і це питання ще не вирішувалося вищою судовою інстанцією, а також необхідне тлумачення щодо застосування нових законів.

У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає необхідним передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, адже відповідь на порушені питання має значення для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень.

Керуючись статтями 403, 404 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

УХВАЛИВ:

Передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду справу № 756/8056/19 (провадження № 61-10021св20) за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договору позики недійсним та стягнення коштів, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 20 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 червня 2020 року.

Ухвала суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко

Є. В. Петров

І. М. Фаловська