Історія справи

Ухвала ККС ВП від 29.06.2021 року у справі №236/2587/19

Ухвала

Іменем України

25 червня 2021 року

м. Київ

справа № 236/2587/19

провадження № 51-3091 ск 21

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого Чистика А. О.,

суддів Єремейчука С. В., Фоміна С. Б.,

розглянувши касаційну скаргу прокурора Ткачук Вікторії Олексіївни на ухвалу Донецького апеляційного суду від 18 березня 2021 року стосовно ОСОБА_1,

встановив:

За вироком Краснолиманського міського суду Донецької області від 11 вересня 2020 року ОСОБА_1 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 310 Кримінального кодексу України (далі - КК України) і призначено йому покарання у вигляді позбавлення волі на строк три роки. На підставі ч. 4 ст. 70 КК України за сукупністю злочинів, шляхом повного складання зазначеного покарання та покарання призначеного за вироком Димитровського міського суду від 15 липня 2020 року у виді штрафу на користь держави в розмірі 1190 грн, остаточно призначено покарання у виді позбавлення волі на строк три роки, а також покарання у виді штрафу в розмірі 1190 грн, яке у відповідності до ч. 3 ст. 72 КК України ухвалено виконувати самостійно. Вирішено питання щодо речових доказів та процесуальних витрат.

Донецьким апеляційним судом ухвалою від 18 березня 2021 року апеляційну скаргу обвинуваченого задоволено, а вирок Краснолиманського міського суду Донецької області від 11 вересня 2020 року змінено в частині призначення покарання.

Засуджено ОСОБА_1 за ч. 2 ст. 310 КК України до позбавлення волі на строк три роки. На підставі ч. 4 ст. 70 КК України за сукупністю злочинів, шляхом повного складання зазначеного покарання та покарання призначеного за вироком Димитровського міського суду від 15 липня 2020 року у виді штрафу на користь держави в розмірі 1190 грн, остаточно призначено ОСОБА_1 покарання у виді позбавлення волі на строк три роки та штрафу в розмірі 1190 грн, який відповідно до ч. 3 ст. 72 КК України постановлено виконувати самостійно. На підставі ст. 75 КК України ОСОБА_1 звільнено від відбування покарання у виді позбавлення волі з випробуванням на строк три роки. В іншій частині вирок суду залишено без змін.

До Верховного Суду надійшла касаційна скарга прокурора Ткачук В. О., в якій вона порушує питання про скасування ухвали апеляційного суду та направлення кримінального провадження на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції було неправильно застосовано закон України про кримінальну відповідальність, а також призначене покарання не відповідає тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого внаслідок м'якості. Зазначає, що апеляційний суд, призначивши обвинуваченому остаточне покарання на підставі ч. 4 ст. 70, ст. 72 КК України, фактично звільнив ОСОБА_1 від призначеного йому покарання у виді штрафу, що не передбачено ст. 75 КК України. Водночас, звільняючи ОСОБА_1 від покарання, апеляційний суд не врахував характеризуючі дані обвинуваченого та доповідь органу пробації. Посилається на те, що суд апеляційної інстанції безпідставно врахував як пом'якшуючу обставину щире каяття, оскільки під час судового розгляду обвинувачений змінював свою позицію щодо вчиненого ним кримінального правопорушення.

Перевіривши доводи касаційної скарги та долучені до неї копії судових рішень, колегія суддів не вбачає підстав для відкриття касаційного провадження з мотивів, наведених у скарзі.

Згідно з п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України, суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів вбачається, що підстав для задоволення скарги немає.

Так, згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. Суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Відповідно до приписів ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність і невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.

Висновки суду першої інстанції щодо визнання винуватості ОСОБА_1 у вчиненні ним кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 310 КК України та правильності кваліфікації його дій в касаційному порядку не оспорюються.

Оцінюючи доводи прокурора в частині неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність колегія суддів виходить з наступного.

Виходячи з приписів кримінального закону правила призначення покарання, передбачені ч. 4 ст. 70 КК України, застосовуються в разі, якщо після постановлення вироку у справі буде встановлено, що особа винна ще й в іншому злочині, вчиненому нею до постановлення попереднього вироку. У такому випадку суд може при призначенні покарання за другим вироком як поглинути покарання за першим вироком, так і приєднати його повністю або частково, однак таким чином, щоб обраний захід примусу не перевищував максимального покарання, встановленого статтею (частиною статті), за якою особу засуджено, і водночас не був меншим строку покарання, визначеного за перший злочин. При цьому суд зобов'язаний в остаточне, призначене за сукупністю злочинів покарання зарахувати покарання, відбуте повністю або частково за попереднім вироком, за правилами, передбаченими в ч. 4 ст. 70 КК України.

Відповідно до ч. 3 ст. 72 КК України основні покарання у виді штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю при призначенні їх за сукупністю кримінальних правопорушень і за сукупністю вироків складанню з іншими видами покарань не підлягають і виконуються самостійно.

Згідно з рекомендаціями, що містяться в п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 року № 7 "Про практику призначення судами кримінального покарання", при призначенні остаточного покарання за сукупністю злочинів шляхом повного або часткового їх складання заміна покарань провадиться за правилами, передбаченими ст. 72 КК України. Коли за злочини, що утворюють сукупність, призначено основні покарання різних видів, які не підлягають заміні (штраф, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю), суд може застосувати принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим або призначити кожне з них до самостійного виконання.

Як убачається з копії оскаржуваної ухвали, судом апеляційної інстанцій при постановленні рішення стосовно ОСОБА_1 зазначене було враховано.

Так, у постановленій за наслідками апеляційного розгляду ухвалі, апеляційний суд призначив ОСОБА_1 за ч. 2 ст. 310 КК України покарання у виді позбавлення волі на строк три роки. Відповідно до ч. 4 ст. 70 КК України за сукупністю злочинів, шляхом повного складання зазначеного покарання та покарання призначеного за вироком Димитровського міського суду від 15 липня 2020 року у виді штрафу на користь держави в розмірі 1190 грн, остаточно призначив ОСОБА_1 покарання у виді позбавлення волі на строк три роки, а також до покарання у виді штрафу в розмірі 1190 грн, який згідно ч. 3 ст. 72 КК України постановив виконувати самостійно.

На підставі ст. 75 КК України апеляційний суд звільнив ОСОБА_1 від відбування покарання у виді позбавлення волі з випробуванням на строк три роки.

Таким чином, доводи прокурора про те, що апеляційний суд в порушення норм матеріального права, звільнив ОСОБА_1 від відбування покарання у виді штрафу є необґрунтованими.

Щодо доводів касаційної скарги прокурора про невідповідність призначення покарання, яке не відповідає тяжкості вчиненого злочину та особі засудженого внаслідок м'якості та необґрунтованого врахування судом щирого каяття обвинуваченого слід зазначити наступне.

Положеннями ч. 2 ст. 50 КК України визначено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Відповідно до вимог ст. 65 КК України особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне і достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових злочинів. Суд, призначаючи покарання, зобов'язаний врахувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини справи, що пом'якшують і обтяжують покарання.

Статті 65, 66, 67, 68, 69, 70, 71, 72, 73 КК України є кримінально-правовими нормами, що визначають загальні засади та правила призначення покарання, а також звільнення від покарання та його відбування.

Питання призначення покарання та звільнення від його відбування визначають форму реалізації кримінальної відповідальності в кожному конкретному випадку з огляду на суспільну небезпечність і характер злочину, обставини справи, особу винного, а також обставини, що пом'якшують або обтяжують покарання тощо.

Вирішення цих питань належить до дискреційних повноважень суду, що розглядає кримінальне провадження по суті, який і повинен з урахуванням всіх перелічених вище обставин визначити вид і розмір покарання та ухвалити рішення.

В оскаржуваному рішенні апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції, призначаючи ОСОБА_1 покарання, урахував ступінь тяжкості вчиненого ним кримінального правопорушення, яке відповідно до ст. 12 КК України класифікується як тяжкий злочин, дані про особу обвинуваченого, який раніше двічі судимий, у тому числі за кримінальні правопорушення, пов'язані із незаконним обігом наркотичних засобів, офіційно не працевлаштований, не одружений, постійного місця реєстрації не має, за місцем проживання характеризується посередньо, обставин, які пом'якшують та обтяжують покарання не встановлено.

При цьому, суд апеляційної інстанції зазначив, що при призначенні обвинуваченому міри покарання судом першої інстанції хоч і було враховано вимоги ст. 65 КК України, проте суд дійшов передчасного висновку про неможливість застосування до ОСОБА_1 вимог ст. 75 КК України.

Так, змінюючи вироку суду першої інстанції в частині призначеного покарання, апеляційний суд послався на те, що суд першої інстанції при призначенні покарання не врахував фактичні обставини справи, кількості особливо небезпечного наркотичного засобу (29 рослин), відсутність наслідків, характер та ступінь суспільної небезпечності вчиненого кримінального правопорушення, не врахував особу обвинуваченого, а саме те, що він має стійкі соціальні зв'язки, проживає разом з матір'ю, яку доглядає та утримує, має захворювання, яке пов'язане з тяжкою черепно-мозковою травмою, що потребує періодичного лікування у стаціонарі, обставину, яка пом'якшує покарання - щире каяття та відсутність обставин, які обтяжують покарання.

Крім цього, суд апеляційної інстанції послався на те, що суд першої інстанції помилково зазначив, що каяття обвинуваченого носить лише формальний характер, оскільки з матеріалів кримінального провадження вбачається, що ОСОБА_1 під час судового розгляду визнав себе винуватим у вчиненні кримінального правопорушення та його позиція була незмінна.

У зв'язку з цим, апеляційний суд прийшов до обгрунтованого висновку про те, що виправлення обвинуваченого можливе без ізоляції його від суспільства але в умовах здійснення контролю за його поведінкою під час звільнення від відбування покарання у виді позбавлення волі з випробуванням на підставі ст. 75 КК України на максимальний строк.

Призначене засудженому покарання відповідає вимогам статей 50, 65 КК України, є необхідним для його виправлення та попередження вчинення ним нових злочинів.

Решта доводів касаційної скарги прокурора висновків суду апеляційної інстанції також не спростовує та фактично зводиться до переоцінки доказів і встановлених по справі обставин, що в силу вимог статті 433 КПК України не може бути предметом оцінки суду касаційної інстанції.

Таким чином, на переконання колегії суддів касаційного суду, під час апеляційного розгляду, суд перевірив доводи апеляційної скарги обвинуваченого та надав на них вичерпну відповідь, належним чином вмотивував своє рішення з наведенням докладних мотивів.

Ухвала суду апеляційної інстанції відповідає вимогам ст. 419 КПК України.

В той же час, касаційна скарга прокурора Ткачук В. О. не містить конкретного обґрунтування неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідності призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, які перешкодили чи могли перешкодити апеляційному суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення при розгляді кримінального провадження з огляду на положення статей 413, 414 КПК України, а відтак й необхідності скасування судового рішення на підставах, передбачених ч. 1 ст. 438 КПК України.

Оскільки з касаційної скарги прокурора, наданих до неї судових рішень та інших документів вбачається, що підстав для задоволення скарги немає, суд вважає за необхідне відмовити у відкритті касаційного провадження за цією касаційною скаргою.

На підставі викладеного, керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України, Суд

постановив:

У відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою прокурора Ткачук Вікторії Олексіївни на ухвалу Донецького апеляційного суду від 18 березня 2021 року стосовно ОСОБА_1 відмовити.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді:

А. О. Чистик С. В. Єремейчук С. Б. Фомін