Історія справи

Постанова КЦС ВП від 26.03.2026 року у справі №990/491/25

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 березня 2026 року

м. Київ

справа № 990/491/25

провадження № 11-421заі25

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Губської О. А.,

суддів Банаська О. О., Білоконь О. В., Булейко О. Л., Воробйової І. А., Гімона М. М., Короля В. В., Кравченка С. І., Кривенди О. В., Мазура М. В., Мартинюк Н. М., Пількова К. М., Погрібного С. О., Стефанів Н. С., Ступак О. В., Ткача І. В.,

розглянула в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 03 листопада 2025 року (судді Соколов В. М., Білак М. В., Загороднюк А. Г., Мацедонська В. Е., Кашпур О. В.) у справі№ 990/491/25 за позовом ОСОБА_1 до Президента України про визнання протиправним та скасування указу в частині,

УСТАНОВИЛА:

Короткий зміст та обґрунтування позову

1. 17 жовтня 2025 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом до Президента України, у якому просив визнати протиправним та скасувати Указ Президента України від 10 березня 2023 року № 145/2023 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 10 березня 2023 року "Про застосування та внесення змін до персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)"» (далі - Указ № 145/2023), яким уведено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 10 березня 2023 року «Про застосування та внесення змін до персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)», в частині застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій) стосовно ОСОБА_1 (додаток 1, позиція 97).

2. Водночас у позовній заяві ОСОБА_1 містилося клопотання про поновлення строку на звернення до суду.

3. На обґрунтування вказаного клопотання представник позивача зазначає, що про Указ № 145/2023 позивач дізнався випадково у липні 2025 року. Позивач із 2018 року постійно проживає у Республіці Кіпр, є громадянином цієї країни та не міг передбачати застосування до нього санкцій Україною. Вказує, що у позивача у липні виникла необхідність оформити довіреність на представництво інтересів перед органами державної влади та місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами в Україні, у зв`язку із чим останній звернувся з листами до ряду нотаріусів в Україні для консультації та роз`яснень особливостей вчинення такої нотаріальної дії в Україні, стороною у якій виступає фізична особа - нерезидент. Позивачу повідомлено, що згідно з відомостями з Державного реєстру санкцій Указом № 145/2023 до фізичної особи ОСОБА_1 застосовано санкції. Представник позивача вказав, що ОСОБА_1 не було повідомлено індивідуально про рішення про застосування санкцій, що не дало можливості вчасно реалізувати своє право на звернення до суду.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

4. Ухвалою колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду (далі - КАС ВС) від 21 жовтня 2025 року визнано неповажними підстави пропуску ОСОБА_1 строку звернення до суду з позовом, позовну заяву залишено без руху з підстави подання її поза межами строку звернення до суду, а заявнику надано десятиденний строк з дати вручення копії цієї ухвали для усунення недоліків позову шляхом подання заяви про поновлення строку звернення до суду із зазначенням інших об`єктивних та поважних причин для його поновлення з відповідними обґрунтуваннями та доказами.

5. На виконання вимог вказаної ухвали представник позивача у своїй заяві зазначив про те, що навіть за наявності факту опублікування оспорюваного Указу № 145/2023 в офіційних виданнях України у позивача не було реальної фактичної можливості дізнатись про сам факт ухвалення оскаржуваного Указу - і, як наслідок, бути обізнаним про порушення свого права. Сам по собі факт опублікування акта індивідуальної дії не призводить до аналогічних наслідків опублікування нормативно-правових актів.

Представник позивача вказує, що ОСОБА_1 є громадянином та податковим резидентом Республіки Кіпр, де він постійно проживає, працює, отримує дохід, а отже, має найтісніший правовий зв`язок саме з Республікою Кіпр.

Також підкреслює, що характеристика інформаційного простору України та обставини опублікування оспорюваного Указу, які не дають встановити безумовну можливість іноземця безперешкодно дізнатись про факт застосування санкцій. Офіційні друковані видання, опублікування указів Президента України в яких вважається їх офіційним оприлюдненням, а саме «Офіційний вісник України», газета «Урядовий кур`єр», інформаційний бюлетень «Офіційний вісник Президента України», у друкованій формі не поширюються за межами України. Отже, позивач, проживаючи за межами України - на території Республіки Кіпр очевидно позбавлений можливості дізнатись про факти застосування санкцій з офіційних друкованих видань України.

6. Ухвалою від 03 листопада 2025 року КАС ВСвідмовив у задоволенні заяви ОСОБА_1 про поновлення строку звернення до суду з позовом та повернув його позовну заяву на підставі пункту 9 частини четвертої статті 169 та частини другої статті 123 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

7. Ухвала суду першої інстанції обґрунтована тим, що заява про поновлення строку звернення до суду не містить обґрунтованих та належним чином підтверджених доводів, які б свідчили про наявність об`єктивних, незалежних від волі ОСОБА_1 , перешкод, що унеможливили своєчасне подання позовної заяви до Верховного Суду в межах встановленого частиною другою статті 122 КАС України шестимісячного строку, у зв`язку із чим вимоги ухвали КАС ВСвід 21 жовтня 2025 року не виконані, а тому позовна заява підлягає поверненню.

8. Ухвалюючи судове рішення про повернення позовної заяви, суд зазначив, що офіційним оприлюдненням указів Президента України слід вважати їх опублікування державною мовою в офіційних друкованих виданнях, а саме в «Офіційному віснику України», газеті «Урядовий кур`єр», інформаційному бюлетені «Офіційний вісник Президента України».

9. Суд звернув увагу на те, що чинним законодавством не передбачено обов`язку Президента України іншим чином, аніж шляхом офіційного оприлюднення указів, в тому числі тих, які є актами індивідуальної дії, доводити до відома осіб, яких ці акти стосуються, про їх існування.

При цьому законодавством не визначено й обов`язку Президента України доводити до відома осіб, до яких застосовано санкції, зміст указів в інший спосіб, аніж їх опублікування в офіційних виданнях.

Оприлюднення указів Президента України державною мовою в офіційних друкованих виданнях вважається належним способом доведення їх до відома. Незнання цього не звільняє від юридичних наслідків, які спричиняє указ, зокрема і при зверненні до суду з пропуском визначеного для цього строку.

10. Суд зазначив, що оскільки Указ № 145/2023 є індивідуально-правовим актом, до спірних правовідносин підлягає застосуванню установлений статтею 122 КАС України шестимісячний строк звернення до адміністративного суду.

Оскаржуваний позивачем Указ № 145/2023, яким введено персональні спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи (санкції), зокрема, відносно ОСОБА_1 , було офіційно опубліковано в газеті «Урядовий кур`єр»(від 14 березня 2023 року № 51).

Таким чином, днем, коли ОСОБА_1 повинен був дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів, є дата офіційного оприлюднення і набрання чинності Указом № 145/2023, яким уведено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 10 березня 2023 року «Про застосування та внесення змін до персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)», в частині застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій) стосовно ОСОБА_1 , тобто 14 березня 2023 року.

Натомість представник позивача звернулася до Верховного Суду з позовом про оскарження Указу Президента України від 10 березня 2023 року № 145/2023 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 10 березня 2023 року «Про застосування та внесення змін до персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)» лише 17 жовтня 2025 року, тобто з пропуском зазначеного вище строку.

Доводи представника позивача стосовно того, що про прийняття спірного в цій справі Указу позивача не повідомили відповідні суб`єкти владних повноважень, є необґрунтованими, оскільки позивач не був позбавлений можливості ознайомитися зі змістом зазначеного Указу Президента України з дня його офіційної публікації.

11. Суд звернув увагу, що оприлюднення указів Президента України державною мовою в офіційних друкованих виданнях вважається належним способом доведення їх до відома. Незнання цього не звільняє від юридичних наслідків, які спричиняє указ, зокрема і при зверненні до суду з пропуском визначеного для цього строку.

12. Також суд першої інстанції зазначив, що, аналізуючи положення Закону України від 14 серпня 2014 року №?1644-VII «Про санкції» (далі - Закон №?1644-VII), а також враховуючи перелік санкцій, застосованих до позивача, доводи про його необізнаність щодо факту накладення на нього санкцій є необґрунтованими, непереконливими та такими, що суперечать правовій природі та суті обмежувальних заходів, передбачених цим Законом.

Крім того, інформація про застосовані санкції включається до Державного реєстру санкцій (статті 5-3, 5-4 Закону №? 1644-VII) і є публічною та загальнодоступною.

Таким чином, об`єктивні ознаки реалізації санкцій, їх правові наслідки та публічний порядок уведення їх в дію свідчать про те, що особа, до якої застосовано такі заходи, не могла не знати про факт їх застосування.

Отже, твердження про необізнаність позивача щодо застосування до нього санкцій протягом тривалого часу (більше 2 років) не узгоджується з правовою природою обмежувальних заходів, які за своєю суттю спрямовані на істотне обмеження правового статусу особи, суперечить суті застосованих обмежувальних заходів, які мають реальні майнові, організаційні та правові наслідки, та публічному характеру рішень про застосування санкцій, які опубліковуються в офіційних джерелах і є загальнодоступними.

13. Верховний Суд також зазначив, що перебування позивача за кордоном, не надає йому переваг як у вигляді особливого порядку інформування про застосування персональних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій), так і у вигляді особливого визначення початку перебігу строку на оскарження рішення суб`єкта владних повноважень до адміністративного суду.

14. Таким чином, суд першої інстанції дійшов висновку, що як зі змісту позовної заяви, так і зі змісту заяви про поновлення строку звернення до адміністративного суду із цим позовом не вбачається мотивів, які б могли вказувати на наявність об`єктивних обставин, що перешкоджали позивачу дізнатись про існування оскаржуваного ним в частині Указу Президента України, або унеможливлювали це упродовж шестимісячного строку з моменту його офіційного оприлюднення та набрання ним чинності.

Короткий зміст та обґрунтування вимог апеляційної скарги

15. ОСОБА_1 не погодився з таким судовим рішенням та направив до Великої Палати Верховного Суду апеляційну скаргу, за змістом якої просить скасувати оскаржувану ухвалу та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

16. В апеляційній скарзі позивач доводить, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, а саме статті 1, 4 Указу Президента України від 10 червня 1997 року № 503/97 «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» (далі - Указ № 503/97), норми якого не поширюються на ці правовідносини, оскільки оскаржуваний Указ № 145/2023 є правовим актом індивідуальної дії (не містить загальнообов`язкових правил поведінки, а передбачає індивідуалізовані приписи щодо застосування персональних санкцій стосовно позивача; не регулює певний вид суспільних відносин; адресований виключно позивачу та стосується його прав та інтересів), а не нормативно-правовим актом. На думку позивача, Указ № 503/97 регулює правовідносини, пов`язані з оприлюдненням та набранням чинності саме нормативно-правових актів, зокрема, Президента України, а не правових актів індивідуальної дії.

17. Позивач посилається на те, що про факт застосування до нього санкцій з боку України він дізнався у конкретну дату - 21 липня 2025 року шляхом отримання повідомлення від нотаріуса, який у зв`язку з виконанням своїх обов`язків перевірив особу, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, та факт застосування до такої особи санкцій відповідних видів.

18. Скаржник також стверджує про хибність зазначення судом в ухвалі від 03 листопада 2025 року про те, що позивач повинен був дізнатися про порушення своїх прав з дати офіційного оприлюднення і набрання чинності Указом № 145/2023 (14 березня 2023 року), а також про те, що позивач не був позбавлений можливості ознайомитись зі змістом Указу № 145/2023 з дня його офіційної публікації.

19. Позивач вважає, що про існування правового акта індивідуальної дії, якщо особа не була ініціатором прийняття або цей акт не був їй вручений особисто, особі має гарантовано стати відомо з обставин її повсякденного життя або внаслідок реалізації прав та обов`язків, які знаходяться під впливом дії акта індивідуальної дії. Зауважує, що з огляду на обставини цієї справи, навіть за наявності факту опублікування оспорюваного Указу в офіційних друкованих виданнях України, у позивача не було реальної можливості дізнатись про сам факт його ухвалення - і, як наслідок, бути обізнаним про порушення свого права, оскільки позивач є громадянином та податковим резидентом Республіки Кіпр, де він постійно проживає, працює, отримує дохід, а отже, має найтісніший правовий зв`язок саме з Республікою Кіпр. Характеристика інформаційного простору України та обставини опублікування оспорюваного Указу, не дають встановити безумовну можливість іноземця безперешкодно дізнатись про факт застосування санкцій. Зазначає, що офіційні видання України: «Офіційний вісник України», «Урядовий кур`єр», «Офіційний вісник Президента України» у друкованій формі не поширюються за межами України. Отже, позивач, проживаючи за межами України на території Республіки Кіпр, очевидно позбавлений можливості дізнатись про факти застосування санкцій з офіційних друкованих видань України.

20. Скаржник зауважив, що про факт застосування до позивача санкцій у зв`язку з публікацією оскаржуваного Указу № 145/2023 на вказаних офіційних вебресурсах можливо було б дізнатись тільки шляхом щоденного моніторингу та ручної перевірки кожного додатку до кожного опублікованого указу на вебсайті Президента України або Верховної Ради України, що не можна вважати розумними та обґрунтованими підставами для висновку про достовірну поінформованість позивача про факт застосування до нього санкцій. Отже, у позивача була відсутня будь-яка можливість внаслідок постійного проживання на території Республіки Кіпр дізнатись про факт запровадження санкцій з офіційних видань України, де оскаржуваний Указ № 145/2023 був опублікований.

21. Позивач вважає, що посилання суду на постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 грудня 2022 року у справі № 990/102/22, в якій зазначено, що статус позивача як громадянина іншої держави не надає йому порівняно з іншими особами жодних переваг як у вигляді особливого порядку інформування про застосування персональних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій), так і у вигляді особливого визначення початку перебігу строку на оскарження рішення суб`єкта владних повноважень до адміністративного суду, не може бути релевантним до обставин справи позивача з огляду на відмінність у фактичних обставинах.

22. Скаржник звертає увагу, що у нього відсутній безпосередній правовий та майновий зв`язок з Україною, що сприяло тому, що він не знав про застосування санкцій. Позивач як фізична особа не є податковим резидентом України, не має реєстраційного номера облікової картки платника податків в Україні, не має особистих рахунків у фінансових установах України, не має зареєстрованого рухомого або нерухомого майна в Україні, не має грошових або негрошових зобов`язань чи прав вимоги, які б могли внаслідок застосування санкцій бути безпосередньо обмеженими та внаслідок обмеження яких позивач міг дізнатись про оспорюваний Указ № 145/2023 як про підставу таких обмежень.

23. На думку позивача, суд першої інстанції при винесенні ухвали від 03 листопада 2025 року про повернення позовної заяви поклав на позивача заздалегідь недосяжний стандарт доказування в частині спростування факту обізнаності з Указом № 145/2023 з моменту його опублікування у друкованих виданнях України, що порушило право позивача на доступ до правосуддя. Актуальна практика Верховного Суду свідчить про те, що «факт проживання особи за кордоном - тобто поза межами інформаційного простору України» враховувався Верховним Судом як суттєва обставина при визначенні дії «презумпції знання закону» у зв`язку з ухваленням судових актів, які є джерелами права.

24. Скаржник зауважив, що враховуючи, що оспорюваний Указ № 145/2023 не є нормативно-правовим актом і на нього не розповсюджується «презумпція знання» у зв`язку із самим лише фактом його опублікування, то слід дійти висновку, що перебування за кордоном, тобто в іншому інформаційному просторі, суттєво знижує можливість конкретної особи в ході повсякденного життя дізнатись про факт ухвалення відносно себе акта індивідуальної дії органом державної влади іноземної країни, тим більше, що такий акт є заходом екстраординарним за своєю природою.

Позиція інших учасників справи

25. Представник відповідача подав відзив на апеляційну скаргу, у якому не погодився з доводами апеляційної скарги, вважаючи їх необґрунтованими, а тому просить залишити скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

26. Подані позивачем пояснення щодо відзиву відповідача за своїм змістом не містять нових обставин чи аргументів, а фактично зводяться до повторення доводів, викладених у позовній заяві та апеляційній скарзі.

Рух апеляційної скарги

27. Ухвалою судді Великої Палати Верховного Судувід 20 листопада 2025 року відкрито апеляційне провадження в цій справі, а ухвалою від 17 грудня 2025 року призначено її до розгляду в порядку письмового провадження.

ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка висновків суду, рішення якого переглядається, та аргументів учасників справи

28. Відповідно до частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

29. Згідно із частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

30. Частиною першою статті 5 КАС України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.

31. За приписами пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

32. Відповідно до частини четвертої статті 22 КАС України Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи щодо, зокрема, оскарження актів, дій чи бездіяльності Президента України.

33. Право на судовий захист реалізується особою шляхом подання позовної заяви до суду, яку відповідно до частини першої статті 122 КАС України може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

34. Частиною другою статті 122 КАС України встановлено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

35. Частиною першою статті 118 КАС України передбачено, що процесуальні строки - це встановлені законом або судом строки, у межах яких вчиняються процесуальні дії. Процесуальні строки встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені - встановлюються судом.

36. Строк звернення до адміністративного суду - це проміжок часу після виникнення спору в публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів.

37. Початок перебігу строку звернення до суду починається з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Відповідно до частини першої статті 121 КАС України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.

38. Отже, строк, передбачений частиною другою статті 122 КАС України, є процесуальним строком, встановленим законом, який суд може поновити, якщо визнає причини його пропуску поважними.

39. Відповідно до частини першої статті 123 КАС України у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду із заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.

40. Якщо заяву не буде подано в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву (частина друга статті 123 КАС України).

41. Норми КАС України не дають визначення поважних причин пропуску строку звернення до адміністративного суду. Водночас поважними є такі причини пропуску процесуального строку, які унеможливлюють або ускладнюють можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк, є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов`язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду, та підтверджені належними і допустимими доказами. Незнання про порушення своїх прав через байдужість або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду.

42. Установлення законом строків передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними установлених КАС України певних процесуальних дій. Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними. Недотримання встановлених законом строків зумовлює чітко визначені юридичні наслідки.

43. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що розумні строки в адміністративному судочинстві - це найкоротші за конкретних обставин строки (якщо інше не визначено законом або встановлено судом), протягом яких сторона повинна вжити певних дій, демонструючи свою зацікавленість у їх результатах, і які об`єктивно оцінюються судом на відповідність принципам добросовісності та розсудливості, а також на предмет дотримання прав інших учасників (забезпечення балансу інтересів).

44. Положеннями статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

45. Відповідно до частини першої статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, складовою якого є юридична визначеність.

46. Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ)_ як джерело права.

47. У пункті 41 рішення від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України» ЄСПЛ вказав, що правова система багатьох країн-членів передбачає можливість продовження строків, якщо для цього є обґрунтовані підстави. Суд визнає, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією з таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні проміжки інтервалу часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження. У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata, особливо як у цій справі, коли національне законодавство не обмежує дискреційних повноважень судів ні в часі, ні в підставах для поновлення строків.

48. Правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності.

49. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані (див. рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року у справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» (Perez de Rada Cavanilles v. Spain), від 21 грудня 2010 року у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України» (Peretyaka And Sheremetyev v. Ukraine).

50. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (див. рішення ЄСПЛ від 21 жовтня 2010 року у справі «Дія 97» проти України» (Diya 97 v. Ukraine), № 19164/04, § 47).

51. У справі «Устименко проти України» ЄСПЛ зазначив, що сама концепція «поважних причин» не є чіткою, тому для національних судів ще важливіше було вказати причини свого рішення про поновлення пропущеного строку і відновлення провадження у справі заявника.

52. Якщо строк оскарження поновлюється зі спливом значного періоду часу, таке рішення може порушити принцип правової визначеності.

53. Cуд першої інстанції, дослідивши та проаналізувавши наведені позивачем підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду, визнав їх неповажними та повернув ОСОБА_1 його позовну заяву.

54. Велика Палата Верховного Судупогоджується з висновками суду першої інстанції з огляду на таке.

55. Під час вирішення питання про поважність причин пропуску строку звернення до суду встановлено, що Указом № 145/2023 введено персональні спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи (санкції), зокрема, відносно ОСОБА_1 - позивача у цій справі.

56. Згідно з пунктом 19 частини першої статті 4 КАС України індивідуальний акт - це акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.

57. Оскаржуваний частково Указ № 145/2023 - акт індивідуальної дії, позаяк не містить загальнообов`язкових правил поведінки, а з урахуванням рішення РНБО, введеного у дію цим Указом, передбачає індивідуалізовані приписи щодо застосування санкцій до конкретних осіб; адресований цим особам; не регулює певного виду суспільних відносин, а спрямований на припинення конкретних правовідносин.

58. Оскільки Указ № 145/2023 є індивідуально-правовим актом, до спірних правовідносин підлягає застосуванню установлений статтею 122 КАС України шестимісячний строк звернення до адміністративного суду.

59. Суд першої інстанції встановив, що оскаржуваний позивачем у відповідній частині Указ № 145/2023 було офіційно опубліковано в газеті «Урядовий кур`єр» (від 14 березня 2023 року № 51).

60. Таким чином, оскільки оскаржуваний Указ № 145/2023 опубліковано в газеті «Урядовий кур`єр» (№ 51), то презюмується, що з наступного дня ОСОБА_1 міг дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів та протягом шести місяців звернутися до суду з відповідним позовом.

61. Згідно з пунктом 3 Указу № 145/2023він набирає чинності з дня його опублікування, а тому перебіг строку на звернення до суду для його оскарження розпочинається саме з наступного дня його опублікування - 15 березня 2023 року, відповідно останнім днем на його оскарження було 15 вересня 2023 року

62. Однак ОСОБА_1 звернувся до суду із цим позовом 17 жовтня 2025 року, тобто з пропуском шестимісячного строку звернення.

63. Зазначаючи про поважність причин пропуску строку на звернення до суду, представник позивача як у суді першої інстанції, так і в апеляційному суді зазначав, що оприлюднення указу Президента України не може вважатись підставою для презумпції обізнаності позивача про порушення його прав.

64. Із цього приводу Велика Палата Верховного Судувважає за необхідне зазначити, що з метою впорядкування офіційного оприлюднення нормативно-правових актів, що їх приймає, зокрема, Президент України, забезпечення регулювання суспільних правовідносин на основі чинних актів, запобігання перекрученням їх змісту, визначення порядку набрання ними чинності, відповідно до статті 57, частин другої та п`ятої статті 94, частини другої статті 102 Конституції України Указом № 503/97установлено, що закони України, інші акти Верховної Ради України, акти Президента України, Кабінету Міністрів України не пізніш як у п`ятнадцятиденний строк після їх прийняття у встановленому порядку і підписання підлягають оприлюдненню державною мовою в офіційних друкованих виданнях.

65. Указом № 503/97 також визначено, що офіційними друкованими виданнями є: «Офіційний вісник України», газета «Урядовий кур`єр» (частина друга статті 1 Указу).

66. Частиною четвертою статті 1 Указу № 503/97 встановлено, що офіційним друкованим виданням, в якому здійснюється офіційне оприлюднення законів, актів Президента України, є також інформаційний бюлетень «Офіційний вісник Президента України».

67. Чинним законодавством не передбачено обов`язку Президента України іншим чином, аніж шляхом офіційного оприлюднення указів, у тому числі тих, які є актами індивідуальної дії, доводити до відома осіб, яких ці акти стосуються, про їх існування. Це стосується й указів Президента України про застосування санкцій.

68. Оприлюднення указів Президента України державною мовою в офіційних друкованих виданнях вважається належним способом доведення їх до відома. Незнання цього не звільняє від юридичних наслідків, які спричиняє указ, зокрема, при зверненні до суду з пропуском визначеного для цього строку.

69. Відтак опублікування Указу № 145/2023, тобто його оприлюднення, презюмує, що його зміст доведено до всіх зацікавлених осіб.

70. Таку правову позицію Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювала в судових рішеннях, зокрема в постановах від 14 листопада 2024 року в справах № 990/241/24, № 990/236/24, від 24 жовтня 2024 року в справі № 990/277/24.

71. За такого правового регулювання правовідносин, пов`язаних з порядком опублікування, зокрема, указів Президента України та набрання ними законної сили, Велика Палата Верховного Судувважає необґрунтованими доводи апеляційної скарги щодо помилкового висновку КАС ВС стосовно моменту, з якого позивач мав можливість дізнатись про порушення його прав спірним Указом.

72. Велика Палата Верховного Суду також зауважує, що частинами другою та третьою статті 122 КАС України чітко визначено момент, з яким пов`язано початок відліку строку звернення до адміністративного суду, а саме день, коли особа дізналась або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

73. Порівняльний аналіз словоформ «дізналася» та «повинна була дізнатися» дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх прав.

74. Велика Палата Верховного Суду вважає безпідставними доводи скаржника про те, що характеристика інформаційного простору України та обставини опублікування оспорюваного Указу не дають встановити безумовну можливість іноземця безперешкодно дізнатись про факт застосування санкцій, оскільки позивач не надав жодних доказів, які б підтверджували обмеження його фізичного доступу до джерел офіційного оприлюднення чи фактичну ізоляцію від інформації про публічний акт, що стосується його правового статусу.

75. Сторони зобов`язані вживати всіх можливих заходів для реалізації своїх прав у межах встановлених процесуальних строків. Навіть у складних життєвих обставинах, пов`язаних зі станом здоров`я чи зовнішніми факторами, не усувається обов`язок особи діяти розумно обачно, а також використовувати доступні способи комунікації із судом, включаючи електронні засоби подання заяв. Відсутність доказів вжиття таких заходів свідчить не про об`єктивну неможливість звернення до суду, а про недбалість у реалізації процесуального права, що виключає визнання причин пропуску строку поважними.

76. Подібний підхід висловлений Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постанові від 08 грудня 2022 року у справі № 990/102/22.

77. Отже, скаржник у заяві про поновлення строку звернення до адміністративного суду із цим позовом, а також в апеляційній скарзі не вказав, які саме об`єктивні поважні (непереборні) причини унеможливили його звернення до суду в установлений процесуальним законодавством строк; не навів змістовних і вагомих доводів щодо вчинення ним всіх необхідних і можливих дій, які вказують на бажання реалізувати свої процесуальні права з метою їх захисту в судовому порядку; не довів, що в цій справі можливість вчасного подання ним позовної заяви не мала суб`єктивного характеру, тобто не залежала від волевиявлення позивача.

78. У цьому випадку пропуск строку на звернення до суду через пасивну поведінку позивача щодо реалізації своїх процесуальних прав і небажання їх реалізувати в повній мірі не є поважною причиною пропуску строку на звернення до суду з відповідним позовом.

79. Аналогічні висновки щодо порядку обчислення строків звернення до суду у справах з подібними правовідносинами, а також стосовно оцінки поважності причин їх пропуску викладені, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 9901/518/19, від 05 лютого 2020 року у справі № 901/520/19, від 30 вересня 2020 року у справі № 9901/68/20, від 08 грудня 2022 року у справі № 990/102/22, від 25 квітня 2024 року у справі № 990/12/24 та від 14 листопада 2024 року у справі № 990/241/24.

80. Крім того, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 16 травня 2024 року у справі № 990/53/24 наголосила на необхідності наведення змістовних і вагомих доводів щодо вчинення усіх необхідних і можливих дій, які б указували на бажання реалізувати свої процесуальні права з метою їх захисту в судовому порядку, зазначивши при цьому, що пропуск строку на звернення до суду через пасивну поведінку позивача щодо реалізації своїх процесуальних прав не є поважною причиною для його поновлення.

81. Суд першої інстанції правильно зазначив, що інформація про застосовані санкції включається до Державного реєстру санкцій (статті 5-3, 5-4 Закону №?1644-VII) і є публічною та загальнодоступною, а об`єктивні ознаки реалізації санкцій, їх правові наслідки та публічний порядок уведення їх в дію свідчать про те, що особа, до якої застосовано такі заходи, не могла не знати про факт їх застосування.

82. Отже, твердження позивача про його необізнаність щодо застосування до нього санкцій протягом тривалого часу не узгоджується з правовою природою обмежувальних заходів, які за своєю суттю спрямовані на істотне обмеження правового статусу особи; суперечить суті застосованих обмежувальних заходів, які мають реальні майнові, організаційні та правові наслідки, та публічному характеру рішень про застосування санкцій, які публікуються в офіційних джерелах і є загальнодоступними.

83. Підсумовуючи, Велика Палата Верховного Суду констатує, що обставини, на які посилається позивач на обґрунтування недотримання ним строків звернення до суду, не дають достатніх і переконливих підстав для визнання поважними причин пропуску строку звернення до адміністративного суду та його поновлення.

84. Не спростовують правильності висновку суду першої інстанції і доводи позивача про те, що суд неправильно застосував норми матеріального права, а саме статті 1, 4 Указу № 503/97, норми якого не поширюються на ці правовідносини, оскільки оскаржуваний Указ № 145/2023 є правовим актом індивідуальної дії, а не нормативно-правовим актом, адже пунктом 3 цього Указу визначено, що він набирає чинності з дня його опублікування, тобто порядок набрання оскаржуваним Указом чинності визначений самим цим Указом, а не визначався судом на підставі норм Указу № 503/97.

85. Крім того, доводи позивача зводяться до вимоги фактичного персонального інформування про указ Президента України як умови початку перебігу строку звернення до суду. Такий підхід не ґрунтується ані на положеннях статті 122 КАС України, ані на практиці Великої Палати Верховного Суду. Закон пов`язує початок перебігу строку не з фактом особистого вручення акта чи моментом настання його практичних наслідків, а з днем, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав. Проживання позивача за межами України, його іноземне громадянство чи відсутність доступу до друкованих видань не є об`єктивними та непереборними перешкодами для ознайомлення з публічним актом Президента України, який був офіційно оприлюднений у встановлений законом спосіб.

86. Інші доводи апелянта зводяться до власного тлумачення норм процесуального права. Ці міркування і твердження не спростовують правильності висновків КАС ВС, викладених в оскаржуваному рішенні.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги

87. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

88. За правилами статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

89. Оскільки рішення суду першої інстанції ухвалене з додержанням норм процесуального права, то апеляційна скарга позивача підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Керуючись статтями 266 308 311 315 316 322 325 КАС України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

2. Ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 03 листопада 2025 року у справі № 990/491/25 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О. А. Губська

Судді:О. О. Банасько О. В. Білоконь О. Л. Булейко І. А. Воробйова М. М. Гімон В. В. Король С. І. Кравченко О. В. Кривенда М. В. Мазур Н. М. Мартинюк К. М. Пільков С. О. Погрібний Н. С. Стефанів О. В. Ступак І. В. Ткач