Історія справи

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 грудня 2023 року

м. Київ

справа № 369/7986/20

провадження № 61-12229св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Олійник А. С. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_4 , приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Василенко Олег Анатолійович, приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Дорменок Сергій Миколайович,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 17 червня 2022 року у складі судді Дубас Т. В. та постанову Київського апеляційного суду від 07 листопада 2022 року у складі колегії суддів: Махлай Л. Д., Немировської О. В, Ящук Т. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до відповідачів, у якому просила витребувати у ОСОБА_2 на її користь 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 ; скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державну реєстрацію права власності, проведену 16 червня 2020 року (номер запису 36908109), за ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_2 (далі - квартира АДРЕСА_3 ), на підставі договору купівлі-продажу від 16 червня 2020 року № 876, посвідченого приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Дорменюк С. М., а також державну реєстрацію права власності, проведену 15 січня 2019 року (номер запису 29862571), за ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_3 на підставі договору дарування від 15 січня 2019 року № 232, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Василенком О. А.

Позов обґрунтований тим, що рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 08 червня 2018 року частково задоволено її позовні вимоги за первісним позовом і частково задоволено вимоги зустрічного позову ОСОБА_4 та визнано за нею і ОСОБА_4 право власності по 1/2 частині за кожним на квартиру АДРЕСА_3 .

Постановою Апеляційного суду Київської області від 25 вересня 2018 року вказане рішення скасовано та визнано за ОСОБА_5 право особистої приватної власності на спірну квартиру.

Постановою Верховного Суду від 03 червня 2020 року скасовано постанову Апеляційного суду Київської області від 25 вересня 2018 року та залишено в силі рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 08 червня 2018 року в частині визнання за нею права власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_3 .

Згідно з відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 15 січня 2019 року ОСОБА_4 подарував спірну квартиру матері ОСОБА_3 .

16 червня 2020 року ОСОБА_3 за договором купівлі-продажу відчужила спірну квартиру ОСОБА_2 .

Вона не може зареєструвати право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_3 , оскільки вказана квартира поза її волею вибула з її власності, доступ до квартири їй не надають.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції

Заочним рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 17 червня 2022 року, яке залишене без змін постановою Київського апеляційного суду від 07 листопада 2022 року, позов задоволено частково.

Витребувано у ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1/2 частину квартири АДРЕСА_3 . Скасовано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державну реєстрацію права власності, проведену 16 червня 2020 року (номер запису 36908109) за ОСОБА_2 , на 1/2 частини цієї квартири на підставі договору купівлі-продажу від 16 червня 2020 року № 876. Скасовано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державну реєстрацію права власності за ОСОБА_3 на 1/2 частини квартири АДРЕСА_3 на підставі договору дарування від 15 січня 2019 року № 232. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Задовольнивши позов частково, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, зазначив, що після ухвалення Апеляційним судом Київської області постанови від 25 вересня 2018 року, якою спірну квартиру визнано особистою приватною власністю ОСОБА_4 , він подарував цю квартиру своїй матері ОСОБА_3 . Договір дарування укладено 15 січня 2019 року, тоді як ухвалою Верховного Суду від 21 грудня 2018 року зупинено дію постанови Апеляційного суду Київської області від 25 вересня 2018 року. Надалі постановою Верховного Суду від 03 червня 2020 року скасовано постанову Апеляційного суду Київської області від 25 вересня 2018 року та залишено в силі рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 08 червня 2018 року в частині визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину спірної квартири. За вказаних обставин спірне нерухоме майно вибуло з володіння позивачки поза її волею унаслідок протиправних дій сторін договору.

Позивачка вказувала на те, що спірна квартира ОСОБА_4 була відчужена на користь матері за договором дарування, а надалі ця квартира відчужена за відплатним договором ОСОБА_2 , який також є родичем ОСОБА_4 . Відповідачі ці обставини не заперечували. Враховуючи, що відчуження спірної квартири відбувалося у період вирішення спору між позивачкою і ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя, де предметом спору була ця ж квартира, є підстави для висновку, що особи, до яких перейшло право власності на квартиру, не є добросовісними набувачами, і позивачка має право на витребування майна.

Після скасування Верховним Судом постанови Апеляційного суду Київської області від 25 вересня 2018 року та залишення в силі рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 08 червня 2018 року, яким за ОСОБА_1 визнано право власності на 1/2 частину спірної квартиру, єдиним ефективним способом захисту порушеного права є витребування цього майна.

Доводи ОСОБА_4 про те, що не підлягає витребуванню майно, яке не поділено в натурі, а належним способом захисту порушеного права є стягнення грошової компенсації, суд визнав необґрунтованими. Відповідно до статті 129-1 Конституції України судове рішення є обов`язковим до виконання. Оскільки рішенням суду, яке набрало законної сили та є обов`язковим до виконання, за позивачкою визнано право власності на 1/2 частину спірної квартири, а не присуджено грошову компенсацію за цю частку, рішення суду буде вважатися виконаним, коли відомості про право власності на цю частину будуть внесені до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Та обставина, що спірна квартира не поділена в натурі, не може бути перешкодою для виконання рішення суду та задоволення цього позову.

До відчуження спірної квартири співвласниками цієї квартири були позивачка і ОСОБА_4 , після задоволення цього позову співвласниками спірної квартири у рівних частках є позивачка і ОСОБА_2 . Главою 26 розділу 1 книги третьої ЦК України врегульовано питання права спільної власності, та будь-якої заборони на відчуження співвласником частки у спільній частковій власності, коли майно не поділене в натурі, не встановлено, а тому реєстрація права власності на 1/2 частину спірної квартири за позивачкою відповідає вимогам закону.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У грудні 2022 року ОСОБА_4 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 17 червня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 07 листопада 2022 року, у якій просив їх скасувати, ухвалити нове рішення про відмову в позові.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не застосували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 29 жовтня 2018 року у справі № 612/553/15-ц, провадження № 61-22051св18, від 02 червня 2021 року у справі № 295/17812/18, провадження № 61-21395св19, від 28 лютого 2019 року у справі № 472/34/15-ц, провадження № 61-28409св18, від 05 вересня 2018 року у справі № 723/1983/16-ц, провадження № 61-22402св18, від 21 серпня 2018 року у справі № 757/32440/15-ц, провадження № 61-14437св18, від 02 квітня 2018 року у справі № 522/12782/15-ц, провадження № 61-2963св18, від 25 січня 2018 року у справі № 520/9193/15-ц, провадження № 61-1466св18; у постановах Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року у справі № 6-54цс17, від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1168цс15, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17-ц, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, провадження № 12-187гс18, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, провадження № 14-338цс18, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/101/32/14-ц, провадження № 14-364цс19, від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц, провадження № 14-499цс19, від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17-ц, провадження № 14-317цс19.

На момент укладення договорів дарування та купівлі-продажу сторони договору як власники майна мали право на відчуження квартири, оскільки постановою апеляційного суду визнано спірну квартиру його особистою власністю. На час укладення договору постанова не була скасована.

Суд дійшов помилкового висновку, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення статей 387 388 ЦК України, оскільки витребувати можна індивідуально визначену річ, а не частку в праві спільної часткової власності. Суд також не врахував, що позивачка просила витребувати 1/2 частину квартири, а скасувати державну реєстрацію щодо всієї квартири.

Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсним чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації права допускається тільки з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства.

Суд при розгляді справи не вирішив питання чи мала право ОСОБА_3 відчужувати квартиру на користь ОСОБА_2 , а також не встановив, чи виділено спірне майно в натурі та чи проживає ОСОБА_1 у квартирі і яку мету має, заявляючи позов. Між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 будь-яких юридичних відносин щодо спірної квартири не існувало.

Аргументи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надійшов.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 02 травня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.

У травні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Підстави відкриття касаційного провадження та межі розгляду справи

Відповідно до пунктів 1, 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Касаційне провадження відкрито з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 08 червня 2018 року частково задоволено позов ОСОБА_1 і частково задоволено зустрічний позов ОСОБА_4 та визнано право власності за ОСОБА_1 і ОСОБА_4 по 1/2 частині за кожним на квартиру АДРЕСА_3 .

Постановою Апеляційного суду Київської області від 25 вересня 2018 року вказане рішення скасовано та визнано за ОСОБА_5 право особистої приватної власності на спірну квартиру.

Постановою Верховного Суду від 03 червня 2020 року скасовано постанову Апеляційного суду Київської області від 25 вересня 2018 року та залишено в силі рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 08 червня 2018 року в частині визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частини спірної квартири.

Згідно з відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 15 січня 2019 року ОСОБА_4 подарував квартиру АДРЕСА_4 матері ОСОБА_3

16 червня 2020 року ОСОБА_3 продала спірну квартиру ОСОБА_2 .

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно зі статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 ЦПК України).

У статті 15 ЦК України закріплено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 цього Кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Захист права власності гарантовано Першим протоколом до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статтею 1 якого передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Попередні положення, однак, ніяким чином не обмежують право держави запроваджувати такі закони, які на її думку необхідні для здійснення контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків або інших зборів чи штрафів.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу, мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним легітимній меті.

Стаття 41 Конституції України гарантує кожному право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

У статті 321 ЦК України закріплено конституційний принцип непорушності права власності. Згідно з частинами першою та другою цієї статті ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

За змістом частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Зміст права власності полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).

Згідно зі статтею 319 ЦК України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він сам вирішує, що робити зі своїм майном, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-які дії, які не суперечать закону і не порушують прав інших осіб та інтересів суспільства. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до частини першої статті 190 ЦК України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки.

Право власності ОСОБА_1 на 1/2 частину квартири № 6 визнане рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 08 червня 2018 року, залишеним в силі постановою Верховного Суду від 03 червня 2020 року.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17-ц, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, провадження № 12-187гс18, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, провадження № 14-338цс18, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/101/32/14-ц, провадження № 14-364цс19, від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц, провадження № 14-499цс19, від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17-ц, провадження № 14-317цс19, на які посилається заявник у касаційній скарзі.

Немає підстав вважати наведені висновки неврахованими під час розгляду цієї справи.

Ефективним способом захисту права неволодіючого власника майна до володіючого, на його думку, невласника є звернення з віндикаційним позовом, тобто з позовом про витребування майна (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 48/340, провадження № 12-14звг19).

Належна позивачці 1/2 частинанерухомого майна, а саме квартири, є майном, яке може бути витребувано від особи, яка незаконно заволоділа ним.

Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його в особи, яка не мала права відчужувати це майно.

Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини першої вказаної норми, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи закон ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).

Аналогічні висновки Велика Палата Верховного Суду зробила в постанові від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19, провадження № 12-35гс21.

Право власника витребувати своє майно у всіх випадках і без будь-яких обмежень у разі володіння цим майном набувачем без правових підстав, тобто недобросовісним набувачем, передбачене статтею 387 ЦК України, а право власника витребувати своє майно від добросовісного набувача передбачено у статті 388 ЦК України і є обмеженим.

У цій справі суди встановили, що після ухвалення Апеляційним судом Київської області постанови від 25 вересня 2018 року, якою спірну квартиру визнано особистою приватною власністю ОСОБА_4 , він подарував цю квартиру своїй матері ОСОБА_3 . Договір дарування укладено 15 січня 2019 року, тоді як ухвалою Верховного Суду від 21 грудня 2018 року зупинено дію постанови Апеляційного суду Київської області від 25 вересня 2018 року. Надалі постановою Верховного Суду від 03 червня 2020 року скасовано постанову Апеляційного суду Київської області від 25 вересня 2018 року та залишено в силі рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 08 червня 2018 року в частині визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину спірної квартиру.

За вказаних обставин Верховний Суд погоджується із висновками судів про те, що спірне нерухоме майно вибуло з володіння позивачки поза її волею унаслідок протиправних дій сторін договору.

Враховуючи, що відчуження спірної квартири відбувалося у період вирішення спору між позивачкою та ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя, де предметом спору була ця ж квартира, правильними є висновки судів про те, що особи, до яких перейшло право власності на квартиру, не є добросовісними набувачами, і позивачка має право на витребування майна.

З урахуванням наведеного до спірних правовідносин застосовуються норми статті 388 ЦК України, що спростовує доводи касаційної скарги в цій частині.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_4 про те, що на момент укладення договорів дарування та купівлі-продажу сторони договору як власники майна мали право на відчуження квартири, оскільки постановою апеляційного суду квартиру АДРЕСА_3 визнано його особистою власністю, на час укладення договору постанова не була скасована, безпідставні, оскільки оспорювані договори щодо спірної квартири укладені тоді, коли дію постанови суду апеляційної інстанції було зупинено. Надалі постанову Апеляційного суду Київської області від 25 вересня 2018 року було скасовано під час касаційного перегляду у Верховному Суді, що підтверджує незаконність вказаної постанови з моменту її прийняття.

Стосовно посилань заявника на те, що витребувати можна індивідуально визначену річ, а не частку в праві спільної часткової власності, що підтверджено висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 29 жовтня 2018 року у справі № 612/553/15-ц, провадження № 61-22051св18, від 02 червня 2021 року у справі № 295/17812/18, провадження № 61-21395св19, від 28 лютого 2019 року у справі № 472/34/15-ц, провадження № 61-28409св18, від 05 вересня 2018 року у справі № 723/1983/16-ц, провадження № 61-22402св18, від 21 серпня 2018 року у справі № 757/32440/15-ц, провадження № 61-14437св18, від 02 квітня 2018 року у справі № 522/12782/15-ц, провадження № 61-2963св18, від 25 січня 2018 року у справі № 520/9193/15-ц, провадження № 61-1466св18; у постановах Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року у справі № 6-54цс17, від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1168цс15, необхідно зазначити таке.

Верховний Суд може застосувати лише релевантний висновок Верховного Суду, сформульований при вирішенні подібного спору у подібних правовідносинах. Подібність спірних правовідносин у справах можна визначити за допомогою трьох критеріїв. З-поміж них змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків сторін спору) є основним, а суб`єктний і об`єктний - додатковими. Останні два критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб`єктний склад цих правовідносин або їх специфічний об`єкт. Самі по собі предмет позову та сторони справи можуть не допомогти встановити подібність правовідносин за жодним із критеріїв. Не завжди обраний позивачем спосіб захисту є належним й ефективним. Тому формулювання предмета позову може не вказувати на зміст і об`єкт спірних правовідносин. Крім того, сторонами справи не завжди є сторони спору (наприклад, коли позивач або відповідач неналежний). Тому порівняння сторін справи не обов`язково дозволить оцінити подібність правовідносин за суб`єктами спірних правовідносин (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19).

У постанові від 20 червня 2023 року у справі № 362/2707/19, провадження № 14-21цс22, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного в постановах від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1168цс15 та від 16 серпня 2017 року у справі № 6-54цс17, а також висновку Верховного Суду в постановах від 21 серпня 2018 року у справі № 757/32440/15-ц, провадження № 61-14437св18, від 05 вересня 2018 року у справі № 723/1983/16-ц, провадження № 61-22402св18, від 20 січня 2021 року у справі № 2-4440/11, провадження № 61-5464св20, про те, що витребувати можна лише індивідуально визначене майно або майно, яке виділено в натурі.

Велика Палата Верховного Суду зауважила, що вона відступає не від постанови у конкретній справі, а від висновку щодо застосування норм права. Цей висновок міг бути сформульований в одній або декількох постановах. Відсутність згадки повного переліку постанов, від висновку хоча би в одній із яких щодо застосування норм права Велика Палата Верховного Суду відступила, не означає, що відповідний висновок надалі застосовний (постанова Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц).

Отже,Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку про те, що витребувати можна лише індивідуально визначене майно або майно, яке виділено в натурі, висловленого, зокрема в постановах, на які посилається заявник у касаційній скарзі.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що відповідно до статті 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.

Ураховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, провадження № 14-181цс18).

Цей фактичний стан володіння необхідно відрізняти від права володіння, яке належить власникові (частина перша статті 317 ЦК України) незалежно від того, є він фактичним володільцем майна чи ні. Тому власник не втрачає права володіння нерухомим майном у зв`язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо така особа не набула права власності. Водночас ця особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем, але не набуває права володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем. Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчується державною реєстрацією права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Разом з тим право володіння, якщо воно існує, неправомірним (незаконним) бути не може (постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц, провадження № 14-2цс21, від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17, провадження № 14-91цс20).

Пунктом 1 частини першої статті 2 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV) встановлено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Реєстрація права власності на нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку держави. Сама державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17, провадження № 12-234гс18).

З визнанням того, що державною реєстрацією права власності на нерухоме майно підтверджується володіння цим майном, у судову практику увійшла концепція «книжного володіння».

Як уже зазначалося, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

У постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, провадження № 14-208цс18, Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).

Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону № 1952-IV). Рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване в цьому реєстрі за відповідачем.

Відповідно до статті 361 ЦК України співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.

Оскільки у справі, що переглядається, заявлено позов про витребування 1/2 ідеальної частки спірної квартири, наслідком задоволення позову буде внесення записів про державну реєстрацію за позивачкою права власності на 1/2 частину спірного майна і, відповідно, за ОСОБА_4 права власності на 1/2 частину квартири, тому безпідставними є доводи касаційної скарги про те, що суд також не врахував, що позивачка просить витребувати 1/2 частину квартири, а скасувати державну реєстрацію просить за всією квартирою.

Такий висновок узгоджується з постановою Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі № 6-1203цс15, у якій витребувано від відповідача на користь позивачів 54/100 частки квартири без з`ясування, чи є це майно індивідуально визначеним або виділеним в натурі.

Аналогічні висновки викладено і у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2023 року у справі № 362/2707/19, провадження № 14-21цс22.

Інші доводи касаційної скарги не є визначальними для перегляду судових рішень, містять формальні посилання на порушення прав покупців у ланцюзі неправомірного відчуження частки позивачки у квартирі та не є підставою скасування оскаржуваних судових рішень.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права під час розгляду справи, Верховний Суд дійшов висновку про залишення оскаржуваних судових рішень без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки у цій справі оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400 401 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргуОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 17 червня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 07 листопада 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: А. С. Олійник

В. М. Ігнатенко

І. М. Фаловська