Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 22.09.2019 року у справі №442/4527/17

Постанова

Іменем України

18 грудня 2019 року

м. Київ

справа № 442/4527/17

провадження № 61-16893св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Воробйової І. А. (суддя-доповідач), Кривцової Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа: ОСОБА_3 , приватний нотаріус Дрогобицького нотаріального округу Львівської області Молокус Богдан Володимирович,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну

скаргу ОСОБА_2 та касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Львівського апеляційного суду від 01 серпня 2019 року у складі колегії суддів: Копняк С. М., Бойко С. М., Ніткевича А. В.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , приватний нотаріус Дрогобицького районного нотаріального округу Львівської області Молокус Б. В., про визнання правочину недійсним.

Позовна заява мотивована тим, що він зареєстрований та проживає на законних підставах у квартирі АДРЕСА_1 з 28 січня 1989 року.

Вважав, що у зв`язку зі скасуванням судових рішень Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 08 вересня та від 25 вересня 2014 року, які були правовою підставою укладення між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 договору купівлі-продажу від 07 жовтня 2016 року квартири

АДРЕСА_1 , укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , враховуючи вимоги статей 203, 215, 216 ЦК України треба визнати недійсним.

Зазначав, що заочним рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 29 грудня 2014 року позовні вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом його виселення з квартири за вищевказаною адресою задоволено частково. Вказане рішення в подальшому було скасовано. Вважав, що відчуженням квартири, яка є його місцем проживання, порушується його право на житло.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд визнати договір купівлі-продажу від 07 жовтня 2016 року квартири

АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Дрогобицького нотаріального округу Львівської області Молокус Б. В недійсним.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області

від 08 травня 2018 року у складі судді Нагірної О. Б. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач проживає

у спірній квартирі як квартирант і згідно з вимогами статті 98, 99 Житлового Кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР) самостійного права на займане ним житлове приміщення не набуває. Доказів того, що оспорюваний договір порушує його права та інтереси, чи створює для нього негативні наслідки суду не надано, а отже, його цивільні права та інтереси не порушуються і тому не підлягають захисту чи відновленню в судовому порядку.

Крім того, на день укладення оспорюваного правочину державна реєстрація права власності на спірну квартиру за ОСОБА_3 не була скасована, тому останній мав право на відчуження такої, а відповідач ОСОБА_2

є добросовісним набувачем. Оскільки, ОСОБА_1 не є стороною оспорюваного договору купівлі-продажу, а тому не може ставити перед судом питання про визнання вказаного правочину недійсним.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Львівського апеляційного суду від 01 серпня 2019 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 задоволено. Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області

від 08 травня 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , приватний нотаріус Дрогобицького районного нотаріального округу Молокус Б. В., про визнання правочину недійсним задоволено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири

АДРЕСА_1 від 07 жовтня 2016 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Дрогобицького районного нотаріального округу Молокусом Б. В. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку про відсутність порушеного цивільного права позивача, за захистом якого він звернувся до суду, так як оспорюваним правочином порушено право ОСОБА_1 , як користувача квартири, і зокрема, його право у передбачений законом спосіб вирішити питання щодо набуття такої у власність. Оскільки позивач на законних підставах користується квартирою, однак не є її власником, тому за приписами статті 388 ЦК України він не може бути позивачем за віндикаційним позовом. А тому, визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним є належним способом захисту порушеного права.

При цьому апеляційний суд зазначив, що тривалий час проживання особи

в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні

статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а тому наступне виселення ОСОБА_1 з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла, що є підставою правового захисту прав позивача.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційних скаргах, поданих до Верховного Суду, ОСОБА_3 та

ОСОБА_2 ,посилаючись нанеправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову апеляційного суду скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою судді Верховного Суду від 08 жовтня 2018 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У листопаді 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2019 року вказану справу призначено до розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи осіб, які подали касаційні скарги

Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що до суду із позовом звернувся тимчасовий мешканець, який не є власником спірної квартири. Указаному суд апеляційної інстанції належної оцінки не надав, не навів

у оскаржуваному судовому рішенні норм права, які б надавали суду підстав позбавляти добросовісного набувача набутої ним за оплатним договором квартири, інакше ніж на підставах та в порядку, визначеному статтею 388 ЦК України.

Оскільки позов у цій справі із підстав, визначених статтею 388 ЦК України не заявлявся, а позивач не є власником спірної квартири, тому постанова апеляційного суду є незаконною та необґрунтованою.

Касаційна скарга ОСОБА_3 мотивована тим, що висновок суду апеляційної інстанції про задоволення позовних вимог ОСОБА_1

є необґрунтованим.

Вважає, що визнання оспорюваного договору купівлі-продажу недійсним, здійснення реституції та повернення квартири

АДРЕСА_1 у власність ОСОБА_3 у цьому спорі не забезпечує ОСОБА_5 відновлення його прав як користувача квартири, у передбачений законом спосіб вирішити питання щодо набуття такої у власність, а тому є неефективним способом захисту прав позивача.

Крім того, вважає, що апеляційний суд, задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 при відсутності належного суб`єктного складу учасників процесу, допустивши участь фактичних відповідачів у процесі як третіх осіб, порушив норми процесуального права.

Відзив на касаційну скаргу учасників справи

У грудні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відзив на касаційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , в якому зазначив, що постанова апеляційного суду законна та обґрунтована, а доводи касаційних скарг вказаних висновків не спростовують.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 зареєстрований та проживає у квартирі

АДРЕСА_1

з 28 січня 1989 року.

Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області

від 08 вересня 2014 року за наймачем ОСОБА_6 визнано право власності за набувальною давністю на квартиру

АДРЕСА_1 .

Ухвалою Дрогобицького міськрайонного суду від 25 вересня 2014 року

у справі № 442/7004/14-ц за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_6 про стягнення боргу за договором позики, визнана мирова угода, укладена між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 . Відповідач ОСОБА_6 , діючи свідомо, добровільно, розуміючи значення своїх дій та їх правові наслідки, передає у якості відступного за зобов`язанням, яке виникло у неї на підставі договору позики від 03 квітня 2011 року, у власність позивача

ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею

48,6 кв. м, житловою площею 28,0 кв. м, що належить ОСОБА_6 , на праві власності на підставі рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 08 вересня 2014 року, з припиненням права власності на неї та визнанням права власності на таке за ОСОБА_3

За ОСОБА_3 визнано право власності на зазначену квартиру.

22 жовтня 2014 року ОСОБА_3 подав заяву з реєстраційним № 8647292 у реєстраційну службу Дрогобицького міськрайонного управління юстиції Львівської області про реєстрацію за ним права власності на квартиру АДРЕСА_1 на підставі мирової угоди, яка визнана ухвалою Дрогобицького міськрайонного суду від 25 вересня 2014 року.

29 грудня 2014 року заочним рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області у справі № 442/9864/14-ц позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення задоволено частково. Усунуто ОСОБА_3 перешкоди

у користуванні власністю шляхом виселення з квартири

АДРЕСА_1

ОСОБА_1 . У решті позову відмовлено.

Ухвалою Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області

від 02 березня 2015 року заочне рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 29 грудня 2014 року про виселення

ОСОБА_1 скасовано.

Рішенням Апеляційного суду Львівської області 08 червня 2015 року скасовано рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 08 вересня 2014 року про визнання за ОСОБА_6 права власності на квартиру АДРЕСА_1 . У задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 про визнання за нею права власності на житло за набувальною давністю відмовлено.

Ухвалою Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області

від 28 грудня 2015 року заяву представника ОСОБА_7 - ОСОБА_4 про перегляд ухвали Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 25 вересня 2014 року за нововиявленими обставинами задоволено. Скасовано ухвалу Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 25 вересня 2014 року у справі № 442/7004/14-ц за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_6 про стягнення боргу.

Ухвалою Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області 26 травня 2016 року вказана позовна заява залишена без розгляду.

07 жовтня 2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , який посвідчений приватним нотаріусом Дрогобицького районного нотаріального округу Молокусом Б. В.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 підлягають задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під

час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження

в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог

і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вказаним вимогам закону судове рішення апеляційного суду не відповідає.

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

За змістом статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину

є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою ? третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось.

ОСОБА_1 , звертаючись до суду з цим позовом посилався на те, що

він зареєстрований та з 1989 року постійно проживає у квартирі

АДРЕСА_2 як піднаймач, і скасування спірного договору купівлі-продажу квартири надасть йому можливість і надалі постійно проживати у зазначеній квартирі на законних підставах та це буде правовою підставою відмови

у задоволенні позовних вимог про виселення з квартири.

Судом встановлено, що 07 жовтня 2016 року між ОСОБА_3 та

ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу квартири

АДРЕСА_1 , який посвідчений приватним нотаріусом Дрогобицького районного нотаріального округу Молокусом Б. В.

Державна реєстрація речових прав за ОСОБА_3 була чинною на день укладення оспорюваного договору купівлі-продажу від 07 жовтня

2016 року.

При цьому, державна реєстрація речових права ОСОБА_3 на спірну квартиру була проведена державним реєстратором на підставі судових рішень від 08 та 25 вересня 2014 року, які були скасовані.

Позивач ОСОБА_1 не є стороною спірного договору купівлі-продажу.

Судом також встановлено, що ухвалою Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 02 березня 2015 року заочне рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 29 грудня 2014 року про виселення ОСОБА_1 . скасовано.

Апеляційний суд, задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 , посилався на те, що позивач на законних підставах користується квартирою, однак не є її власником, тому за приписами статті 388 ЦК України він не може бути позивачем за віндикаційним позовом. А отже, визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним є належним способом захисту порушеного права.

Вказаний висновок апеляційного суду є помилковим з огляду на таке.

Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв`язку із цим, вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред`явлена тільки стороні недійсного правочину.

Норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використанням правового механізму, установленого статями 215, 216 ЦК України. Такий спосіб захисту можливий лише шляхом подання віндикаційного позову, якщо для цього

є підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно.

Вказаний висновок викладено у постанові Верховного Суду України

від 30 листопада 2016 року у справі № 6-2069цс16.

Отже, обраний позивачем спосіб захисту не відповідає вимогам закону.

Натомість, суд першої інстанції вказані вимоги закону врахував та дійшов правильного висновку про те, що вказані правовідносини не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використанням правового механізму, встановленого статтями 215, 216 ЦК України. Такий спосіб захисту можливий лише шляхом подання віндикаційного позову, якщо для цього є підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, на право витребувати в набувача це майно. ОСОБА_2 є добросовісним набувачем. Спірна квартира на початку належала до комунальної власності, тобто початковим власником є територіальна громада, в інтересах якої виступає Дрогобицька міська рада. Тобто, в такому випадку до відповідача з позовом про витребування майна може звертатись початковий власник квартири.

Отже, суд першої інстанції, належним чином з`ясувавши всі обставини справи та дослідивши надані сторонами докази, дійшов обґрунтованого висновку про те, що вимоги про визнання договору купівлі-продажу квартири від 07 жовтня 2016 року недійсними з підстав порушення прав позивача є безпідставними.

Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалено відповідно до норм матеріального права та із дотриманням норм процесуального права, тому це рішення необхідно залишити в силі,

а рішення апеляційного суду - скасувати.

Керуючись статтями 402, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 та касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Постанову Львівського апеляційного суду від 01 серпня 2019 року скасувати.

Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області

від 08 травня 2018 року залишити в силі.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. А. Воробйова

Г. В. Кривцова

Р. А. Лідовець

Ю. В. Черняк