Історія справи

Постанова КЦС ВП від 14.09.2022 року у справі №727/2116/20

Постанова

Іменем України

14 вересня 2022 року

м. Київ

справа № 727/2116/20

провадження № 61-20740св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи: ОСОБА_4 , який діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , Орган опіки та піклування в особі Служби у справах дітей Чернівецької міської ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Карпюк Юлії Миколаївни на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 25 серпня 2021 року, ухвалене у складі судді Одовічен Я. В., та постанову Чернівецького апеляційного суду від 16 листопада 2021 року, прийняту у складі колегії суддів: Лисака І. Н., Височанської Н. К., Литвинюк І. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору дарування недійсним.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що 03 квітня 2008 року його мати ОСОБА_2 одержала у дар квартиру АДРЕСА_1 . Він разом із своєю матір`ю ОСОБА_2 та братом ОСОБА_6 були зареєстровані та проживали у вказаній квартирі.

ІНФОРМАЦІЯ_1 у нього народилася сестра ОСОБА_5 . Адресу місця постійного проживання вони не змінювали, починаючи з 2008 року по день звернення до суду з позовом.

30 березня 2010 року його мати ОСОБА_2 надала згоду на укладення його батьком договору поруки з АКБСР «Укрсиббанк» на забезпечення виконання зобов`язань ТОВ «Парнас» на суму 1 000 000,00 грн. Боржник ТОВ «Парнас» позику банку вчасно не повернув.

Знайомий батьків ОСОБА_7 , який давав батькам поради щодо ведення бізнесу, повідомив, що має достовірну інформацію про те, що в рахунок погашення боргу перед банком звертатиметься стягнення на нерухоме майно поручителя ОСОБА_4 , в тому числі і на квартиру АДРЕСА_1 , й порадив батькам подарувати комусь квартиру, щоб приховати її та уникнути звернення стягнення на неї.

12 листопада 2011 року між ОСОБА_2 тадочкою ОСОБА_7 - ОСОБА_3 укладено договір дарування 11/100 ідеальних часток житлового будинку з належними до нього будівлями та спорудами АДРЕСА_1 , та складають квартиру АДРЕСА_1 . Зазначений правочин посвідчено приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Хоменко М. О.

До моменту укладення оспорюваного договору, а саме в кінці серпня 2011 року, його мати ОСОБА_2 зняла дітей з реєстрації в указаній квартирі, щоб це не стало перешкодою для посвідчення договору дарування нотаріусом.

Вказував на те, що ні його мати, ні ОСОБА_3 не зверталися до Служби у справах дітей для отримання дозволу на відчуження вказаного житла, де він на той час проживав, а ОСОБА_2 вважала, що житло залишиться у її власності, оскільки уклала договір дарування фіктивно задля унеможливлення звернення стягнення на квартиру. Справжнього наміру відчужити житло у матері не було, що підтверджується реєстрацією права власності на майно за ОСОБА_3 лише 28 жовтня 2014 року.

Фактичне місце проживання дітей залишалося незмінним як на час укладення договору дарування, так і по день звернення до суду з позовом.

Вважав, що оспорюваний правочин було укладено з порушенням його прав і законних інтересів на житло, а також з порушенням вимог законодавства, що є підставою для визнання його недійсним.

З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просив визнати недійсним нотаріально посвідчений договір дарування ідеальних часток житлового будинку АДРЕСА_1 , що складають квартиру АДРЕСА_1 .

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 25 серпня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що під час укладення оспорюваного правочину обсяг існуючих майнових прав дитини, права позивача щодо жилого приміщення не були порушені, а тому дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання його недійсним у зв`язку з неодержанням згоди органу опіки та піклування на його вчинення.

Також суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання договору дарування недійсним на підставі статті 234 ЦК України, оскільки за оспорюваним правочином настали правові наслідки, що виключає можливість визнання його фіктивним.

Додатковим рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 15 вересня 2021 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 понесені судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 7 000,00 грн.

Постановою Чернівецького апеляційного суду від 16 листопада 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_8 , яка діє в інтересах ОСОБА_1 , залишено без задоволення, рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 25 серпня 2021 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У грудні 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Карпюк Ю. М. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що позивач, який на момент укладення договору дарування був неповнолітнім, набув права користування житлом як член сім`ї власника ОСОБА_2 , відповідно до статті 405 ЦК України, статті 18 Закону України «Про охорону дитинства», та зберігав це право і проживав у спірній квартирі, при цьому не мавши у власності чи користуванні іншого житла, рівноцінного відчуженому. Укладення договору дарування відбулося без попереднього дозволу органу опіки та піклування та призвело до обмеження існуючого права неповнолітнього на той час позивача на користування житлом.

Аналогічний висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах викладений у постанові Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 753/8931/16-ц (провадження № 61-8144св18) та постанові Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 641/8823/17 (провадження №61-6538св19).

Отже, висновки судів попередніх інстанцій не ґрунтуються на встановлених обставинах справи та суперечать положенням статей 1, 2, 3, 18 Конвенції про права дитини, статей 203 215 405 ЦК України, статті 177 СК України, статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 12 Закону України «Про основи соціальною захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» та наведеним вище правовим позиціям Верховного Суду.

Посилаючись на те, що у батька позивача є інше житло у власності: житловий будинок АДРЕСА_4 , суди не врахували, що наявність тривалого правового зв`язку дитини із житловим приміщенням спростовує припущення наявності у неї права користування іншим житлом, якщо фактично дитина таким житлом не користувалася на час укладення договору відчуження житла. А тому наявність житла у батька позивача у даному випадку не має правового значення, оскільки встановлено, що з 2008 року позивач постійно проживав із матір`ю та мав право користування саме спірною квартирою, а у вказаному житловому будинку ніколи не проживав.

Крім того, суди не взяли до уваги докази, які вказують на перебування вказаного будинку в іпотеці та під кількома арештами.

Також суди не надали належної правової оцінки висновку служби у справах дітей від 06 січня 2021 року, згідно з яким служба у справах дітей, провівши фактичний огляд умов проживання відповідачів у спірній квартирі, дослідивши інформацію щодо наявності інших житлових об`єктів у власності чи користуванні відповідачів, встановили, що відповідачі дійсно проживають у спірній квартирі, вона зайнята їхніми речами, у дітей є свої кімнати. Дослідивши інформацію з Єдиного державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Службою не виявлено іншої житла, де могли б проживати діти. Будинок АДРЕСА_4 належить ОСОБА_4 , перебуває під кількома арештами, іпотекою та забороною відчуження у зв`язку з боргами ОСОБА_4 , на все майно якого накладено арешт з 2008 року. Вказаний будинок не є благоустроєним, в ньому відсутні комунікації, потрібні чималі кошти для приведення його в житловий стан. За висновком Служби, вказаний будинок не може слугувати житлом для дітей, більше того, діти там ніколи не проживали, а постійно проживали у спірній квартирі.

Також Служба у справах дітей вказала, що ні ОСОБА_3 , ні ОСОБА_2 не

зверталися за дозволом щодо відчуження житла, в якому проживали діти. Їхня поведінка є вкрай недобросовісною. Спірна квартира відчужена за договором дарування, тобто без жодної матеріальної вигоди для відчужувача ОСОБА_2 , а тому жодних матеріальних втрат ОСОБА_3 не понесла у зв`язку із набуттям у власність спірної квартири та проживанням у ній дітей.

Крім того, суди попередніх інстанцій не врахували, що в результаті відчуження квартири порушено право дитини на користування квартирою, оскільки новий власник звернувся з позовом про виселення (справа № 727/11132/14).

Установивши, що матір позивача під час вчинення спірного правочину надала нотаріусу документи про відсутність прав дітей на житло, суди вважали, що саме такі документи вказують на відсутність прав дітей на житло, однак такі висновки судів суперечать встановленому факту проживання дитини у спірному житлі на час вчинення оспорюваного правочину, існування його права користування житлом, що ґрунтується на законі (стаття 405 ЦК України) та вимогах національного та міжнародного законодавства щодо найкращого забезпечення інтересів дитини.

Також суди не врахували недобросовісність сторін правочину.

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 18 січня 2021 року у справі № 554/14503/15-ц (провадження № 61-44045св18), від 19 травня 2021 року у справі № 372/838/19 (провадження № 61-18733св20), від 24 червня 2020 року у справі № 750/6209/17 (провадження № 61-42774св18), від 16 січня 2019 року у справі № 458/1173/14-ц (провадження № 61-13282св18), від 20 грудня 2019 року у справі № 640/13906/17 (провадження № 61-2086св19), від 11 серпня 2020 року у справі № 296/5460/17 (провадження № 61-801св20).

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У січні 2022 року ОСОБА_3 в особі адвоката Поклітар Г. О. подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити судові рішення без змін, як такі, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 23 грудня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

У січні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 15 серпня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_2 , згідно зі свідоцтвом про народження його батьками є: ОСОБА_4 (батько) та ОСОБА_2 (мати).

12 листопада 2011 року між матір`ю позивача ( ОСОБА_2 ) та ОСОБА_3 укладено нотаріально посвідчений договір дарування 11/100 частин житлового будинку АДРЕСА_1 , що складають квартиру АДРЕСА_1 .

ОСОБА_1 на час укладення оспорюваного договору мав статус малолітньої дитини (вік - 7 років), не був зареєстрований у спірній квартирі, але фактично проживав у ній.

Згідно з довідкою УДМС України в Чернівецькій області від 13 березня 2015 року ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3, ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4, та ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2, були зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 , з 30 травня 2008 року по 08 лютого 2011 року.

15 липня 2011 року зазначені особи повторно зареєструвалися за вказаною адресою та виписалися 19 серпня 2011 року.

З 04 липня 2014 року вказані особи зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до довідки служби у справах дітей Чернівецької міської ради № 1/662 від 26 квітня 2021 року вбачається, що законний представник дітей ОСОБА_2 для отримання відповідного дозволу на відчуження нерухомого майна до служби у справах дітей Чернівецької міської ради не зверталася, рішення органу опіки та піклування не приймалося.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Щодо доводів про недійсність правочину у зв`язку з його вчиненням без дозволу органу опіки та піклування

Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Згідно з статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої та шостої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення, породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

У статті 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною третьою статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування, наданого відповідно до закону, укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати поділ, обмін, відчуження житла, зобов`язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов`язання.

Відповідно до статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.

Батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти правочини щодо її майнових прав, у тому числі й відмовлятися від майнових прав дитини (пункт 3 частини другої статті 177 СК України).

Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно з частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Отже, вчинений батьками (усиновлювачами) правочин стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтересів дитини щодо житлового приміщення.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) зроблено висновок про те, що добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra faktum proprium (заборона суперечливої поведінки) базується на римській максимі - «non concedit venire contra faktum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra faktum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

У постанові Верховного Суду України від 20 січня 2016 року у справі № 6-2940цс15 зроблено висновок, що правочин, який вчинений стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить інтересам дитини, звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним.

У постанові Верховного Суду України від 09 листопада 2016 року у справі № 6-930цс16 зроблено висновок, що при вирішенні справ за позовом в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки необхідно в кожному конкретному випадку: 1) перевіряти в дитини наявність права користування житловим приміщенням на момент укладення оспорюваного договору, а також місце її фактичного постійного проживання; 2) враховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей на житло, яке є предметом іпотеки, при укладенні оспорюваного договору; 3) з`ясовувати, чи існує фактичне порушення законних прав дитини внаслідок укладення договору іпотеки.

У постанові Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 727/5911/16-ц (провадження № 61-27749св18) за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування від 12 листопада 2011 року Верховний Суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 з тих підстав, що матір позивача ОСОБА_6 - ОСОБА_2 при укладенні оспорюваного договору дарування квартири (частини будинку) надала нотаріусу довідку про відсутність осіб, зареєстрованих в цьому житловому приміщенні, та заяву від свого імені про те, що право користування цим будинком у малолітніх, неповнолітніх дітей відсутнє.

У справі, що переглядається, суди попередніх інстанції встановили, що матір позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 при укладенні оспорюваного договору дарування квартири (частини будинку) надала нотаріусу довідку про відсутність осіб, зареєстрованих в цьому житловому приміщенні, та заяву від свого імені про те, що право користування цим будинком у малолітніх, неповнолітніх дітей відсутнє.

Установивши вказані обставини, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про те, що

відчуження ОСОБА_2 спірної квартири не призвело до порушення охоронюваних законом прав та інтересів дитини, що свідчить про відсутність підстав, визначених частиною шостою статті 203, частиною першою статті 215 ЦК України для визнання оспорюваного договору недійсним.

Щодо доводів про недійсність правочину з підстав, передбачених 234 ЦК України

Частинами першою та другою статті 234 ЦК України визначено, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Тлумачення статті 234 ЦК України, свідчить, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаний; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.

Ознака вчинення його лише для виду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для виду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.

Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, з якою погодився і Верховний Суд у постановах від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15-ц (провадження № 61-1300св18), від 08 лютого 2018 року у справі № 756/9955/16-ц (провадження № 61-835св17).

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторони не вчинили будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що відповідно статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зазначила, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на таке майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

Суди попередніх інстанцій встановили, що після укладення договору дарування від 12 листопада 2011 року квартира, яка є предметом договору дарування, була зареєстрована на праві власності за ОСОБА_3 . Таким чином, на виконання умов договору дарування право власності на спірну квартиру перейшло та в установленому законом порядку зареєстроване за ОСОБА_3 .

Оскільки передбачені оспорюваним договором дарування правові наслідки дійсно настали, сторони цього договору вчинили всі передбачені договором дії, виконали його, а позивач не довів належними і допустимими доказами, що договір дарування нерухомого майна є фіктивним та укладений без мети настання реальних наслідків, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання такого правочину недійсним з підстав фіктивності.

Докази та обставини, на які посилається заявник в касаційній скарзі, були предметом дослідження судами попередніх інстанцій, при їх дослідженні та встановленні судами були дотримані норми матеріального та процесуального права.

При вирішенні справи суди попередніх інстанцій правильно визначили характер правовідносин між сторонами, правильно застосували закон, що їх регулює, повно і всебічно дослідили матеріали справи та надали належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам.

Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника із висновками судів попередніх інстанцій щодо встановлених обставин справи, проте повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України», заява № 3236/03).

Отже, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів попередніх інстанцій та не дають підстав вважати, що суди порушили норми матеріального та процесуального права.

Посилання як на підставу касаційного оскарження на застосування норм права без урахування висновків у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 18 січня 2021 року у справі № 554/14503/15-ц (провадження № 61-44045св18), від 19 травня 2021 року у справі № 372/838/19 (провадження № 61-18733св20), від 24 червня 2020 року у справі № 750/6209/17 (провадження № 61-42774св18), від 16 січня 2019 року у справі № 458/1173/14-ц (провадження № 61-13282св18), від 20 грудня 2019 року у справі № 640/13906/17 (провадження № 61-2086св19), від 11 серпня 2020 року у справі № 296/5460/17 (провадження № 61-801св20), не заслуговують на увагу, оскільки фактичні обставини у вказаних справах відрізняються від тих, що установлені судами у справі, яка переглядається в касаційному порядку.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційні скарги без задоволення, а судові рішення - без змін.

Оскільки касаційна скарга залишаються без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Карпюк Юлії Миколаївни залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 25 серпня 2021 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 16 листопада 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник Судді: Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк