Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 11.08.2021 року у справі №161/9781/20
Постанова КЦС ВП від 13.04.2022 року у справі №161/9781/20

Постанова

Іменем України

13 квітня 2022 року

м. Київ

справа № 161/9781/20

провадження № 61-13296св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу Волинської області Ариванюк Тетяна Олексіївна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником - адвокатом Тертичним Юрієм Вікторовичем, на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 19 травня 2021 року у складі судді Пушкарчук В. П., постанову Волинського апеляційного суду від 19 липня 2021 року у складі колегії суддів: Здрилюк О. І., Бовчалюк З. А., Карпук А. К.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу Волинської області Ариванюк Т. О., про визнання недійсним договору дарування, скасування рішення про державну реєстрацію та скасування запису про право власності.

Позовна заява мотивована тим, що 30 січня 2020 між ОСОБА_2 та її сином ОСОБА_3 було укладено нотаріально посвідчений договір дарування квартири АДРЕСА_1 .

Позивач вважає, що цей договір є фіктивним правочином, який підлягає визнанню недійсним з тих підстав, що він укладений з метою уникнути звернення стягнення на спірну квартиру у випадку подальшого виконання судового рішення про стягнення із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованості за договорами позики.

ОСОБА_1 зазначає, що договір дарування укладено відразу ж після його звернення до суду з позовом про стягнення з ОСОБА_2 на його користь вказаної заборгованості, відкриття судом провадження у справі за вказаним позовом та надіслання ОСОБА_2 ( ОСОБА_2 ) копії відповідної ухвали.

На підставі викладеного, уточнивши в подальшому позовні вимоги, ОСОБА_1 просив:

- визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений 30 січня 2020 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , з підстав його фіктивності;

- скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 50901632 від 30 січня 2020 року 18:04:52, прийняте приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Ариванюк Т. О.;

- скасувати запис номер 35270137 від 30 січня 2020 року 17:42:36 про право власності ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 , внесений до державного реєстру речових прав на нерухоме майно приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Ариванюк Т. О., згідно з рішенням про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 50901632 від 30 січня 2020 року 18:04:52.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 19 травня 2021 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позовні вимоги стосовно визнання недійсним договору дарування квартири, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , з підстав його фіктивності є необґрунтованими.

При цьому суд зазначив, що у відповідачки ОСОБА_2 наявне інше майно, за рахунок якого вона може відповідати за своїми зобов`язаннями перед позивачем.

Не погодившись з таким рішенням місцевого суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Волинського апеляційного суду від 19 липня 2021 року рішення місцевого суду залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, висновки суду є обґрунтованими, передбачених законом підстав для його скасування при апеляційному розгляді не встановлено.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у серпні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Тертичного Ю. В. просить скасувати рішення районного суду та постанову суду апеляційної інстанції, ухваливши нове судове рішення, яким позов задовольнити.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили рішення необґрунтовано з порушенням норм матеріального та процесуального права, неповно та неправильно встановили обставини, які мають значення для справи, а висновки судів не відповідають фактичним обставинам справи.

Доводи інших учасників справи

У відзивах на касаційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 просять касаційну скаргу залишити без задоволення, оскаржувані рішення - без змін.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 10 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою в указаній справі та витребувано матеріали цивільної справи.

27 вересня 2021 року вказана справа передана на розгляд до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 14 лютого 2022 року вказану справу призначено до судового розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 23 грудня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Луцького міськрайонного суду Волинської області з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договорами позики.

Постановою Волинського апеляційного суду від 25 лютого 2021 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу за договором позики від 07 червня 2016 року у розмірі 3 800 дол. США, за договором позики від 19 грудня 2016 року у розмірі 2 000 дол. США, за договором позики від 01 грудня 2018 року у розмірі 23 450 дол. США.

30 січня 2020 між ОСОБА_2 та її сином ОСОБА_3 було укладено договір дарування квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Ариванюк Т. О., згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна від 17 червня 2020 року.

ОСОБА_2 на праві спільної часткової власності належить 1/3 частина квартири АДРЕСА_2 .

Відповідно до звіту про оцінку майна, складеного 09 вересня 2019 року суб`єктом оціночної діяльності ТОВ «Надійна справа», ринкова вартість 1/3 квартири АДРЕСА_2 становить 176 000 грн.

Згідно повідомлення Регіонального сервісного центру МВС у Волинській області від 04 січня 2020 року за громадянкою ОСОБА_2 зареєстровано транспортний засіб RENAULT MEGANE SCENIK, 2004 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 .

Разом із тим, згідно повідомлення Регіонального сервісного центру МВС у Волинській області від 31 жовтня 2020 року за громадянкою ОСОБА_2 транспортні засоби не зареєстровано.

Із повідомлення Луцького міського відділу Державної міграційної служби України № 0710-1460/0710-1-20 від 21 жовтня 2020 року убачається, що ОСОБА_2 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 з 13 липня 2013 року по теперішній час.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Оскільки судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині вирішення позову про визнання права власності на спадкове майно в касаційному порядку не оскаржується, тому, відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України, на предмет законності й обґрунтованості в цій частині судом касаційної інстанції не перевіряється.

Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення в частині вирішення позовних вимог про визнання договору дарування недійсним та скасування рішення про державну реєстрацію не відповідають.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно із частинами другою та третьою статті 13 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України. Підстави недійсності правочину визначені у статті 215 ЦК України.

Статтею 13 ЦПК України визначено принцип диспозитивності, згідно з яким учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

У контексті статті 49 ЦПК України саме позивач наділений правом визначення та зміни предмета та підстави позову.

Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Саме такі правові висновки зроблені у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц, де вказано, що вирішенні судами питання про застосування приписів статей 203, 215, 234 ЦК України у спорах, що виникли із договорів дарування нерухомого майна, укладених сторонами, які є близькими родичами, в обов`язковому порядку необхідно перевірити, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зазначила, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

Велика Палата Верховного Суду у вказаній постанові також зазначила, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Угода, що укладається «про людське око», таким критеріям відповідати не може.

Таким чином, цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення про стягнення коштів. Боржник (дарувальник), проти якого ухвалено судове рішення про стягнення коштів або відкрито судове провадження у справі за позовом до нього про стягнення коштів відкрито виконавче провадження, та його найближчі родичі (обдаровувані), які укладають договір дарування, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки укладається договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).

Із матеріалів справи убачається, що ОСОБА_2 , відчужуючи належну їй квартиру АДРЕСА_1 своєму сину ОСОБА_3 , була обізнана про наявність поданого до суду позову ОСОБА_1 до неї про стягнення заборгованості за договорами позики, за яким відкрито провадження.

Постановою Волинського апеляційного суду від 25 лютого 2021 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу за договором позики від 07 червня 2016 року у розмірі 3 800 дол. США, за договором позики від 19 грудня 2016 року у розмірі 2 000 дол. США, за договором позики від 01 грудня 2018 року у розмірі 23 450 дол. США.

ОСОБА_2 , як боржник у зазначених правочинах, могла передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання вказаного судового рішення.

При цьому, матеріали справи, зокрема повідомлення Луцького міського відділу Державної міграційної служби України № 0710-1460/0710-1-20 від 21 жовтня 2020 року, свідчать про те, що дарувальник ОСОБА_2 після укладення оспореного правочину продовжувала проживати у спірній квартирі, фактично володіючи та користуючись цим нерухомим майном.

Оспорюваний договір дарування квартири за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, а вчинений з метою уникнення відповідальності відповідача за рахунок цього майна, що є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Таким чином, при укладенні 30 січня 2020 рокуоспорюваного правочину воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву та вони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаними правочинами, їх дії направлені на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів.

При таких обставинах, оскільки правова мета укладеного 30 січня 2020 року правочину є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і повинен бути визнаний судом недійсним на підставі статті 234 ЦК України.

Вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним правочину внаслідок укладення договору, зміст якого суперечить ЦК України, Верховний Суд врахував, що: 1) відповідач відчужив майно після пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості; 2) майно відчужене на підставі безвідплатного договору; 3) майно відчужене на користь близького родича; 4) після відчуження спірного майна у відповідача відсутнє інше майно, за рахунок якого він може у достатній мірі відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором; 5) боргове зобов`язання ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 , встановлене постановою Волинського апеляційного суду від 25 лютого 2021 року, не виконане.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню в частинівирішення позовних вимог про визнання недійсним договору дарування та скасування рішення про державну реєстрацію з ухваленням нового рішення про задоволення цих позовних вимог.

Щодо позовних вимог про скасування запису про право власності

Під захистом цивільних прав розуміється передбачений законодавством засіб, за допомогою якого може бути досягнуте припинення, запобігання, усунення порушення права, його відновлення і (або) компенсація витрат, викликаних порушенням права. Обраний спосіб захисту має безпосередньо втілювати мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту, тобто мати наслідком повне припинення порушення його прав та охоронюваних законом інтересів.

Належний спосіб захисту, виходячи із застосування спеціальної норми права, повинен забезпечити ефективне використання цієї норми у її практичному застосуванні - гарантувати особі спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Отже, засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає не лише запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16).

Крім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 та від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц.

Розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.

Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (подібний висновок викладений у пунктах 6.6., 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19).

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», який набрав чинності з 16 січня 2020 року, статтю 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» № 1952 (далі - Закон № 1952) викладено у новій редакції.

Так, відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини 3 статті 26 Закону № 1952 (в редакції, чинній з 16 січня 2020 року) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Зміст зазначеної правової норми переконливо свідчить про те, що, на відміну від частини 2 статті 26 Закону № 1952 у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, чинна редакція встановлює такі способи судового захисту порушених прав та інтересів особи: 1) судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; 2) судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; 3) судове рішення про скасування державної реєстрації прав.

При цьому з метою ефективного захисту порушених прав законодавець уточнив, що ухвалення зазначених судових рішень обов`язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Таким чином, з 16 січня 2020 року законодавець вже виключив такий спосіб захисту порушених речових прав як скасування запису про проведену державну реєстрацію права, а відтак є неефективним застосування позивачем такого способу судового захисту, який в практичному аспекті не зможе забезпечити і гарантувати позивачу відновлення порушеного права, а відтак не спроможний надати особі ефективний захист її прав.

Крім того, Верховний Суд враховує, що додатковим підтвердженням наведеного висновку є пункт 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», згідно з яким судові рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що на момент набрання чинності цим Законом набрали законної сили та не виконані, виконуються в порядку, передбаченому Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» до набрання чинності цим Законом.

Отже, за змістом цієї правової норми виконанню підлягають виключно судові рішення: 1) про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 2) про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 3) про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, тобто до їх переліку не входить судове рішення про скасування запису про проведену державну реєстрацію права.

При таких обставинах обраний позивачем спосіб захисту - скасування запису державного реєстратора після внесення змін до статті 26 Закону № 1952 не може призвести до захисту або відновлення порушеного права позивача, є неефективним, а тому у цих правовідносинах такі позовні вимоги не можуть підлягати задоволенню.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Згідно з частинами першою, третьою статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Отже, оскільки у справі не вимагається збирання або додаткова перевірка чи оцінка доказів, але судами допущено неправильне застосування норм матеріального права, Верховний Суд дійшов висновку про скасування рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про визнання договору дарування недійсним, скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень із постановленням нового рішення про задоволення цих позовних вимог із мотивів, наведених у цій постанові. При цьому, рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду в частині позовних вимог про скасування запису державного реєстратора про право власності підлягають зміні із викладенням мотивування відмови у вказаній частині позову в редакції цієї постанови.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником - адвокатом Тертичним Юрієм Вікторовичем, задовольнити частково.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 19 травня 2021 року, постанову Волинського апеляційного суду від 19 липня 2021 року в частині вирішення позовних вимог про визнання договору дарування недійсним, скасування рішення про державну реєстрацію прав скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору дарування недійсним, скасування рішення про державну реєстрацію прав задовольнити.

Визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений 30 січня 2020 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 50901632, від 30 січня 2020 року 18:04:52, прийняте приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Ариванюк Тетяною Олексіївною.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 19 травня 2021 року, постанову Волинського апеляційного суду від 19 липня 2021 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про скасування запису про право власності змінити, виклавши мотиви відмови в редакції цієї постанови.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий М. Є. Червинська

Судді: А. Ю. Зайцев

Є. В. Коротенко

В. М. Коротун

М. Ю. Тітов