Постанова КЦС ВП від 10.09.2025 року у справі №725/10987/23

Друк

Пошук

76

Просмотров

КОММЕНТАРИЙ от ресурса "ПРОТОКОЛ":

Касаційний цивільний суд Верховного Суду

касаційний цивільний суд верховного суду ( КЦС ВП )

Історія справи

Постанова КЦС ВП від 10.09.2025 року у справі №725/10987/23

Державний герб України

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 вересня 2025 року

м. Київ

справа № 725/10987/23

провадження № 61-3641св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа - ОСОБА_4 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 13 листопада 2024 року у складі судді Галичанського О. І. та постанову Чернівецького апеляційного суду від 19 лютого 2025 року у складі колегії суддів: Перепелюк І. Б., Височанської Н. К., Лисака І. Н.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовомдо ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - ОСОБА_4 , про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Позов мотивовано тим, що 30 серпня 2000 року ОСОБА_1 разом з ОСОБА_5 стали співвласниками двокімнатної квартири АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло від 30серпня 2000 року, яке видано Департаментом житлово-комунального господарства Чернівецької міської ради.

У жовтні 2013 року ОСОБА_5 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про поділ квартири шляхом визнання часток співвласників у праві спільної власності на нерухоме майно та встановлення порядку користування квартирою.

Заочним рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівці від 05 грудня 2013 року визначено, що частки співвласників квартири АДРЕСА_2 , ОСОБА_5 та ОСОБА_1 є рівними та становлять по її частки кожному. Визнано за ОСОБА_5 право власності на ідеальну частку квартири АДРЕСА_1 , загальна площа якої складає 68,60 кв. м, в тому числі житлова площа - 41,20 кв. м. Право спільної сумісної власності ОСОБА_5 та ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_1 припинено та встановлено порядок користування квартирою (справа № 725/5583/13-ц).

У подальшому, відповідно до договору дарування від 12 грудня 2013 року, ОСОБА_5 передав ОСОБА_4 , а останній прийняв в дар частку зазначеної квартири.

У грудні 2014 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про припинення права власності на частку у спільній частковій власності та сплату грошової компенсації.

Заочним рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівці від 19 березня 2015 року припинено право власності ОСОБА_1 на ідеальну частку квартири АДРЕСА_1 . Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за частку квартири в сумі 186 666,00 грн та визнано за ОСОБА_4 право власності на ідеальну частку квартири АДРЕСА_1 (справа № 725/7131/14-ц).

Зареєструвавши на підставі зазначеного вище судового рішення за собою право власності на всю квартиру АДРЕСА_1 , ОСОБА_4 04 березня 2016 року уклав з ОСОБА_2 договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Олійник І. М., на підставі якого відповідач ОСОБА_2 набув право власності на спірну квартиру.

Разом із цим, постановою Чернівецького апеляційного суду від 05 листопада 2019 року у справі № 725/7131/14-ц заочне рішення Першотравневого районного суду м. Чернівців від 19 березня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення у справі, яким у задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про припинення права власності на частку у спільній частковій власності відмовлено.

Позивач зазначає, що частка квартири АДРЕСА_1 вибула з володіння поза його волею, а тому порушене право власності підлягає захисту в судовому порядку шляхом витребування майна з чужого незаконного володіння у останнього набувача ОСОБА_2 .

Посилаючись на викладені обставини, позивач просив суд витребувати на його користь із володіння ОСОБА_2 частку квартири АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 248265873101. Також просив стягнути з відповідача витрати на правову допомогу у розмірі 30 000 грн.

Ухвалою Першотравневого районного суду м. Чернівці від 15 квітня 2024 року залучено до участі у справі у якості співвідповідача дружину ОСОБА_2 - ОСОБА_3 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівці від 13 листопада 2024 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Витребувано з володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 частку квартири АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 248265873101).

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 10 480,70 грнсудового збору за подання позовної заяви, 536,80 грн за подання заяви про забезпечення позову та 10 000 грн витрат на правову допомогу.

У задоволенні інших вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що частка спірної квартири, яка належала на праві власності ОСОБА_6 , вибула з володіння поза його волею на підставі судового рішення, яке у подальшому було скасовано. Позивач втратив право власності на своє майно з причин, що від нього не залежали і про існування яких він не був обізнаний, у зв`язку із чимйого порушене право підлягає судовому захисту, а позовні вимоги - задоволенню.

При цьому місцевий суд відхилив посилання сторони відповідача про пропуск позивачем строку на звернення до суду з цим позовом, вважаючи, що такий строк ОСОБА_7 не пропущено.

Не погодившись із вказаним судовим рішенням, ОСОБА_2 звернувся до суду з апеляційною скаргою.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Чернівецького апеляційного суду від 19 лютого 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 13 листопада 2024 року - без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши, що вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права, а передбачених законом підстав для скасування рішення місцевого суду при апеляційному розгляді не встановлено.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

17 березня 2025 року ОСОБА_2 через засоби поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 13 листопада 2024 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 19 лютого 2025 року.

У касаційній скарзі заявник просить скасувати вказані судові рішення і ухвалити нове рішення у справі, яким відмовити у задоволенні позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій оскаржені судові рішення ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи, та без урахування правових висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.

Доводи інших учасників справи

16 червня 2025 року ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Марусяка В. С. звернувся до Верховного Суду з відзивом на касаційну скаргу, у якому просить касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, посилаючись на їх законність та обґрунтованість.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 10 квітня 2025 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

06 травня 2025 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 26 серпня 2025 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи

Встановлено, що 30 серпня 2000 року ОСОБА_1 та ОСОБА_5 стали співвласниками двокімнатної квартири АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло від 30серпня 2000 року, виданим Департаментом житлово-комунального господарства Чернівецької міської ради.

На підставі нотаріально посвідченого договору дарування від 12 грудня 2013 року ОСОБА_5 передав ОСОБА_4 , а останній прийняв в дар частку квартири АДРЕСА_1 .

Заочним рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівці від 19 березня 2015 року позов ОСОБА_4 задоволено. Припинено право власності ОСОБА_1 на ідеальну частку квартири АДРЕСА_1 . Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за частки квартири в сумі 186 666,00 грн та визнано за ОСОБА_4 право власності на ідеальну частку квартири АДРЕСА_1 (справа № 725/7131/14-ц).

Зареєструвавши на підставі вказаного вище судового рішення за собою право власності на всю квартиру АДРЕСА_1 , ОСОБА_4 04 березня 2016 року уклав з ОСОБА_2 договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Олійник І. М., на підставі якого ОСОБА_2 набув право власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Згідно з інформаційною довідкою № 359276628 від 20 грудня 2023 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно ОСОБА_2 04 березня 2016 року зареєстрував своє право власності на квартиру АДРЕСА_1 , розмір частки - 1.

На момент укладення зазначеного вище договору купівлі-продажу квартири ОСОБА_2 перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 , що підтверджується копією свідоцтва про укладення шлюбу НОМЕР_1 , виданого 02 листопада 1995 року відділом РАГС Чернівецького міськвиконкому.

Разом із цим, ухвалою Першотравневого районного суду м. Чернівці від 28 березня 2016 року заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 19 березня 2015 року у справі № 725/7131/14-ц залишено без задоволення.

Рішенням Апеляційного суду Чернівецької області від 02 листопада 2016 року у справі № 725/7131/14-ц заочне рішення Першотравневого районного суду м.Чернівці від 19 березня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення у справі, яким у задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про припинення права власності на частку у спільній частковій власності відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 725/7131/13 рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 02 листопада 2016 року скасовано та направлено справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постановою Чернівецького апеляційного суду від 05 листопада 2019 року у справі № 725/7131/14-ц заочне рішення Першотравневого районного суду м. Чернівців від 19 березня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення у справі, яким у задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про припинення права власності на частку у спільній частковій власності відмовлено.

Не погодившись із вказаною постановою апеляційного суду, ОСОБА_2 подав касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду від 17 березня 2021 року у справі № 725/7131/14-ц касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Чернівецького апеляційного суду від 05 листопада 2019 року, закрито.

У відзиві на позовну заяву, поданому 12 березня 2024 року до суду першої інстанції, ОСОБА_2 заявив про застосування судом строку позовної давності.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також - органи і особи, уповноважені захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні.

Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).

Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребовує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем.

Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках(частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша-третя статті 388 ЦК України):

1) якщо майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) якщо майно було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним.

Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.

Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Такі правові висновки наведені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18).

Вибуття майна з володіння власника на підставі судового рішення, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 21 грудня 2016 року у справі № 6-2233цс16, який у подальшому підтримано у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15-ц (провадження № 14-132цс18).

У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна у власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів. Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).

У справі, яка переглядається, встановлено, що частка квартири АДРЕСА_1 вибула з володіння власника ОСОБА_8 на підставі заочного рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 19 березня 2015 року у справі № 725/7131/14-ц, ухваленого щодо цього майна, яке в подальшому було скасоване постановою Чернівецького апеляційного суду від 05 листопада 2019 року.

Таким чином, спірна частка квартири вибула з володіння позивачапоза його волею.

ОСОБА_2 є особою, яка є останнім набувачем вказаного нерухомого майна.

При цьому встановлено, що він є добросовісним набувачем та спірну квартиру отримав за відплатним договором.

З огляду на викладене, колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанції про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог про витребування частки спірної квартири з чужого незаконного володіння.

При цьому в даному випадку задоволення віндикаційної позовної вимоги про витребування майна у добросовісного набувача достатньо для реалізації позивачем своїх майнових прав.

Водночас Верховний Суд також зауважує, що за обставин цієї справи, безпідставно набувши 19 березня 2015 року право власності на частку спірної квартиру, ОСОБА_4 без відома та волі ОСОБА_8 04 березня 2016 року відчужив її ОСОБА_2 , який проявивши розумну обачність, за необхідності отримавши правову допомогу, мав би зважити на такі обставини при укладенні правочину купівлі-продажу. При цьому у власності ОСОБА_2 залишається частка квартири АДРЕСА_1 , а тому не можна вважати, що за таких обставин вказана ситуація покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар та має місце порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Також слід приймати до уваги, що цивільне законодавство передбачає як право витребування майна його власником (статті 387 388 ЦК України) так і визначає правові наслідки вилучення товару у покупця на користь третьої особи, на підставах, що виникли до його продажу, зокрема і право на відшкодування саме продавцем покупцю завданих збитків (стаття 661 ЦК України), на що має право і відповідач ОСОБА_2 , пред`явивши відповідний позов (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 15вересня 2020 року у справі № 469/1044/17).

Колегія суддів Верховного Суду також погоджується з висновками судів про те, що строк позовної давності, про застосування якого заявлено стороною відповідача, на час подання позову не сплив.

Так, за правилами статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Відповідно до частин першої та п`ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Приймаючи до уваги, що ОСОБА_1 не був стороною укладеного 04 березня 2016 року між ОСОБА_9 та ОСОБА_2 договору купівлі-продажу спірної квартири, враховуючи встановлені судами попередніх інстанцій обставини щодо того, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення свого права, з огляду на положення пункту 12 Розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України (згідно якому під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), позовна давність була продовжена з 02 квітня 2020 року до 30 червня 2023 року) та пункту 19 Розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України (згідно якому в умовах дії воєнного стану строк звернення до суду (позовна давність) було продовжено від початку воєнного стану до 29 січня 2024 року) колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновком судів про те, що оскільки в цій справі станом на 02 квітня 2020 року позовна давність щодо заявлених ОСОБА_7 позовних вимог не спливла, то цей строк на час подання позову (грудень 2023 року) внаслідок його продовження на строк дії карантину та воєнного стану не є пропущеним.

При цьому суд касаційної інстанції приймає до уваги висновок, сформульований Європейським судом з прав людини у справі «Фінікарідов проти Кіпру» (Finikaridov v. Cyprus) про те, що механізм застосування позовної давності повинен корелювати із суб`єктивним фактором, а саме обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначились з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про неврахування судами висновків про застосування норм права у подібних спірних правовідносинах, які викладені у наведених постановах Верховного Суду є необгрунтованими, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, та встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Саме по собі посилання на справи з подібними правовідносинами, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм процесуального права. При цьому, питання щодо подібних правовідносин вирішується у кожному конкретному випадку, з урахуванням встановлених обставин справи.

Інші наведені в касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки цими судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово відзначав ЄСПЛ, рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального

і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції - без змін.

Керуючись статтями 400 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 13 листопада 2024 рокута постанову Чернівецького апеляційного суду від 19 лютого 2025 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий М. Є. Червинська

Судді: А. Ю. Зайцев

Є. В. Коротенко

В. М. Коротун

М. Ю. Тітов