Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 25.04.2019 року у справі №343/1427/17

Постанова

Іменем України

03 грудня 2020 року

м. Київ

справа № 343/1427/17

провадження № 61-8183св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Бурлакова С. Ю., Коротенка Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування земельної ділянки

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 25 березня 2019 року у складі колегії суддів: Мелінишин Г. П., Томин О. О., Ясеновенко Л. В.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати недійсним договір дарування земельної ділянки площею 0,2217 га на АДРЕСА_1, укладений 12 жовтня 2005 року між ним та ОСОБА_2, посвідчений державним нотаріусом Долинської міської державної нотаріальної контори, реєстраційний номер Д-856; поновити строк на звернення до суду з цим позовом.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що після смерті його дружини ОСОБА_3 до нього звернувся ОСОБА_2 з проханням відчужити частину земельної ділянки, яка розташована біля будинку, де він проживав. У нього не було правовстановлюючих документів на землю, а відповідач запропонував допомогти йому в оформленні необхідних документів. Також у майбутньому пообіцяв (після відчуження землі) допомагати вести господарство та здійснювати догляд за ним.

Будучи пенсіонером, інвалідом та потребуючи догляду, він погодився на запропоновані умови. 12 жовтня 2005 року ОСОБА_2 під приводом оформлення документів стосовно довічного утримання привіз його до нотаріуса, де він підписав якісь документи. Що саме, він точно не розумів, але вважав, що цим документом передає землю, а відповідач за це буде йому допомагати до смерті.

Після підписання договору відповідач перестав з ним спілкуватися та надавати допомогу. У подальшому він дізнався, що уклав договір дарування земельної ділянки, а не договір довічного утримання. Після усвідомлення допущеної помилки вживав усіх можливих заходів для її усунення шляхом неодноразових звернень до різних державних органів та установ. Окрім того, звертався до суду із позовом про скасування та розірвання договору дарування земельної ділянки. У період з 2011 року до 2015 року оскаржуваний договір був визнаний недійсним з підстав скасування державного акта на право власності на землю. Однак, за наслідками апеляційного та касаційного оскарження, у задоволенні позову про розірвання договору дарування йому відмовлено. У зв'язку з цим просив позов задовольнити.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Долинський районний суд Івано-Франківської області рішенням від 12 грудня 2018 року позов задовольнив. Поновив ОСОБА_1 строк на звернення до суду з цим позовом. Визнав недійсним договір дарування земельної ділянки площею 0,2217 га на АДРЕСА_2, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, посвідчений державним нотаріусом Долинської міської державної нотаріальної контори Белей Е. І.

Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції рішення мотивував тим, що укладаючи договір дарування земельної ділянки, позивач через похилий вік, стан здоров'я, наявність інвалідності, втрату дружини, яка хворіла на рак, що психологічно негативно відбилося на стані позивача, утримання дочки, потребу в сторонньому догляді та майновій допомозі неправильно розумів суть укладеного договору і уклав правочин, який не відповідав його дійсній волі, помилявся щодо правової природи цього правочину, прав та обов'язків, які виникнуть після його укладення між позивачем і відповідачем. Також суд врахував, що земельна ділянка та житловий будинок були єдиною власністю ОСОБА_1. Поновлюючи позовну давність, суд виходив з того, що позивач вчиняв усі можливі дії для відновлення порушених прав. Однак через його безграмотність та юридичну необізнаність, а також у зв'язку з неправильною позицією адвокатів, які представляли його інтереси, бажаного результату не отримав, оскільки постійно обирав не той спосіб захисту порушеного права.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Івано-Франківський апеляційний суд постановою від 25 березня 2019 року рішення Долинського районного суду Івано-Франківської області від 12 грудня 2018 року скасував і ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову відмовив. Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Апеляційний суд мотивував рішення тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про доведеність ОСОБА_1 обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття ним фактичних обставин правочину, що вплинуло на його волевиявлення, і що ця помилка дійсно була та має істотне значення.

Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи

У квітні 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційними судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 25 березня 2019 року, а рішення Долинського районного суду Івано-Франківської області від 12 грудня 2018 року залишити в силі.

Касаційна скарга мотивована тим, що, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у позові, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що момент укладення договору дарування визначається не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз'яснення нотаріусом суті договору, а й ураховуються такі обставини, як вік дарувальника, стан його здоров'я та потреба у зв'язку з цим у догляді та сторонній допомозі.

Водночас суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку про те, що при укладенні даного договору було порушено вимоги частини 2 статті 717 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). В суді першої інстанції ОСОБА_2 підтвердив, що з власної ініціативи ще до оформлення державного акта на право власності на земельну ділянку він з позивачем обговорював різні варіанти передання йому частини земельної ділянки в обмін на погашення його боргу за комунальні послуги (газ, електроенергію), передання майна та надання в майбутньому різного роду допомоги до часу його смерті. Зокрема, обговорювався і варіант передання частини землі безпосередньо через рішення міської ради, однак у цьому було відмовлено.

Апеляційний суд не взяв до уваги те, що внаслідок важкого захворювання у 1992 році позивач став особою з інвалідністю другої групи та отримував пенсію, в 1998 році ОСОБА_1 встановили третю групу інвалідності загального захворювання без переогляду.

Також суд не взяв до уваги, що протягом шести років - з 2005 до 2011 року, ОСОБА_2, будучи формально власником частини земельної ділянки, так і не приступив до її використання, не зробив розмежування земельних ділянок шляхом встановлення меж.

Суд також не звернув уваги на те, що у 2006 році (на другий рік після укладення оспорюваного договору), після того як ОСОБА_2 перестав надавати позивачу матеріальну допомогу та допомагати по господарству, ОСОБА_1 звернувся до нотаріуса із претензією щодо невиконання ним домовленостей про утримання та допомогу. Саме тоді нотаріус роз'яснила позивачу, що він підписав договір дарування, і цей договір може бути розірваний за згодою обох сторін.

Крім того, суд апеляційної інстанції не взяв до уваги лист на ім'я Долинського міського голови № 2-20/2011 про те, що в обмін на передання відповідачу частини землі під забудову відповідач буде доглядати ОСОБА_1 до смерті. Саме смерть дружини, старість, немічність, інвалідність, відсутність коштів на погашення боргу за комунальні послуги та обіцянка ОСОБА_2 забезпечити старість позивача змусили його погодитись на такі умови ОСОБА_2 та підписати у нотаріуса договір.

В іншому випадку ОСОБА_1 не погодився би на передання частини землі ОСОБА_2.

У липні 2019 року представник ОСОБА_2 - адвокат Малетин А. Я. подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив її відхилити, а оскаржувану постанову залишити без змін, вказавши, що апеляційний суд правильно застосував норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дав належну правову оцінку доказам, наданим сторонами.

У серпні 2019 року ОСОБА_1 подав зауваження на відзив на касаційну скаргу, в якому просив не брати до уваги відзив на касаційну скаргу, підписаний та поданий адвокатом Малетиним А. Я. від імені ОСОБА_2, оскільки адвокат не надав доказів на підтвердження наявності підстав для представництва відповідача.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 23 травня 2019 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

20 червня 2019 року справа № 343/1427/17 надійшла до Верховного Суду.

Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 09 листопада 2020 року № 2765/0/226-20 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями та визначено колегію суддів.

Фактичні обставини справи

Апеляційний суд встановив, що на підставі рішення Долинського районного суду від 25 січня 1982 року та свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 30 липня 2004 року ОСОБА_1 є власником 73/100 частин домоволодіння на АДРЕСА_2.

У 2005 році ОСОБА_1 розпочав приватизацію земельних ділянок, які були у користуванні його померлого батька, ОСОБА_4.

З технічного звіту про виконані роботи з підготовки та видачі державного акта на право власності на земельну ділянку встановлено, що рішенням Долинської міської ради Івано-Франківської області від 23 червня 2005 року у зв'язку зі смертю ОСОБА_4 вирішено припинити його право користування земельною ділянкою площею 0,5873 га на АДРЕСА_2 для обслуговування житлового будинку та господарських споруд і ведення особистого селянського господарства. З масиву цієї земельної ділянки ОСОБА_1 передано безоплатно у власність земельну ділянку площею 0,4712 га, з яких площею 0,1000 га - для обслуговування житлового будинку та господарських споруд, площею 0,3712 га - для ведення особистого селянського господарства (пункт 9.1). Крім того, цим же рішенням земельну ділянку площею 0,1312 га за цією ж адресою, яка розташована в охоронній зоні міського озера, передано позивачу в оренду терміном на 49 років для сінокосіння (пункт 9.1).

10 жовтня 2005 року ОСОБА_1 видано державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,3713 га з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства.

12 жовтня 2005 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений договір дарування, за умовами якого дарувальник ОСОБА_1, перебуваючи при здоровому розумі та ясній пам'яті і діючи добровільно, передав у власність ОСОБА_2 право на земельну ділянку площею 0,2217 га для ведення особистого селянського господарства, без права зміни цільового призначення, розташовану на АДРЕСА_2, а обдаровуваний ОСОБА_2 прийняв у подарунок цю земельну ділянку.

Згідно з пунктом 2 договору дарування відчужувана частина земельної ділянки належить дарувальнику на праві особистої власності на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку від 10 жовтня 2005 року серії ІФ № 094052, виданого Долинською міською радою Івано-Франківської області, зареєстрованого в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №
01.05.303.00849.

З приводу передання у власність позивача спірної земельної ділянки, оскарження спірного договору дарування суди неодноразово розглядали позови, в тому числі і між ОСОБА_1 та ОСОБА_2.

Так, у серпні 2007 року за результатами перевірки звернення позивача Долинський міжрайонний прокурор в інтересах ОСОБА_1 подав позов про скасування рішення сесії про передання йому землі у власність. Рішенням Долинського районного суду Івано-Франківської області від 12 листопада 2007 року позов прокурора задоволено, визнано нечинним та скасовано пункт 9.1 рішення Долинської міської ради Івано-Франківської області від 23 червня 2005 року № 1027-25/2005 "Про розгляд заяв громадян на основі цивільно-правових угод".

У зв'язку із скасуванням рішення Долинської міської ради Івано-Франківської області ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про скасування державного акта та договору дарування земельної ділянки. Рішенням Долинського районного суду Івано-Франківської області від 20 червня 2011 року скасовано державний акт на право власності на земельну ділянку від 10 жовтня 2005 року серії ІФ № 094052, реєстровий номер 01.05.303.00849, виданий на ім'я ОСОБА_1.

Також визнано недійсним договір дарування земельної ділянки, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2. Рішенням Апеляційного суду Івано-Франківської області від 09 квітня 2015 року зазначене рішення районного суду в частині визнання недійсним договору дарування земельної ділянки скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову про скасування договору дарування земельної ділянки.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 листопада 2015 року рішення Долинського районного суду Івано-Франківської області від 20 червня 2011 року та рішення Апеляційного суду Івано-Франківської області від 06 квітня 2015 року в частині оскарження договору дарування скасовано, справу передано на новий судовий розгляд.

Під час нового розгляду з урахуванням висновків, зазначених в ухвалі касаційного суду, ОСОБА_1 уточнив позовні вимоги та просив суд розірвати договір дарування земельної ділянки.

Рішенням Долинського районного суду Івано-Франківської області від 26 квітня 2016 року у задоволенні позову відмовлено через пропуск позовної давності.

Рішенням Апеляційного суду Івано-Франківської області від 23 червня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні цього позову у зв'язку з його безпідставністю. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 квітня 2017 року рішення апеляційного суду залишено без змін.

Окрім того, у серпні 2015 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1, Долинської міської ради Івано-Франківської області про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку. Рішенням Долинського районного суду Івано-Франківської області від 05 квітня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 19 червня 2017 року, позов задоволено. Визнано незаконним та скасовано рішення Долинської міської ради від 31 травня 2012 року № 681-19/2012 "Про розгляд заяви ОСОБА_1".

Також визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯМ № 659230, виданий ОСОБА_1 та зареєстрований 16 листопада 2012 року за №
2622000010002374.

Звертаючись у 2017 році до суду з цим позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що оспорюваний ним договір дарування укладено внаслідок помилки щодо природи правочину, тому такий договір має бути визнаний недійсним.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", частиною другою розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" якого встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Оскільки касаційна скарга надійшла до 08 лютого 2020 року, її розгляд Верховний Суд здійснює за правилами ЦПК України в редакції, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини 1 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права

Відповідно до частини 3 статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина 1 статті 229 ЦК України).

Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення.

Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.

Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення.

Отже, наявність чи відсутність помилки, тобто неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає на підставі встановлених під час судового розгляду обставин конкретної справи.

Скасовуючи рішення місцевого суду та відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд на підставі доказів, поданих сторонами, що оцінені належним чином, дійшов правильного висновку про те, що позивач власноручно виконав підпис під договором дарування, розуміючи, що укладається саме такий вид договору, а нотаріус йому роз'яснив, який саме договір він підписує, визначився щодо його волі, прочитав зміст договору та роз'яснив наслідки укладення договору дарування. При цьому доказів того, що сторони домовлялись про обов'язок обдарованого щодо вчинення на користь дарувальника будь-яких дій, матеріали справи не містять. Також суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що ОСОБА_1 є пенсіонером та отримує пенсію, на час укладання оспорюваного договору йому виповнилось 66 років, зареєстрований та проживає у власному будинку АДРЕСА_2. Окрім відчуженої земельної ділянки, був власником ще інших земельних ділянок площею 0,2495 га, з яких 0,1000 га - для обслуговування житлового будинку та господарських споруд, 0,1495 га - для ведення особистого селянського господарства. З 01 грудня 1997 року позивачу встановлено третю групу інвалідності загального захворювання, у зв'язку з вимушеною позою тіла йому протипоказана важка праця. Разом з тим, у матеріалах справи немає будь-яких належних і допустимих доказів на підтвердження потреби ОСОБА_1 у зв'язку із станом здоров'я у постійному догляді та сторонній допомозі, перебування на утриманні відповідача тощо. Водночас сам факт надання позивачу йому допомоги ОСОБА_2, який на час укладення спірного договору проживав по сусідству, щодо оформлення правовстановлювальних документів на земельну ділянку не є беззаперечним доказом домовленості сторін щодо утримання та догляду позивача довічно.

Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц (провадження № 14-203цс19) зазначено: "стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору (у справі, що переглядається, - у зв'язку зі скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню".

Верховний Суд у складі об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зробив висновок, що "недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим".

У постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц (провадження № 61-2779св18) зроблено висновок щодо застосування статті 229 ЦК України та, зокрема зазначено, що під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов'язків сторін; властивостей та якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу).

Згідно з частиною 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених частиною 1 статті 81 ЦПК України.

Встановивши, що підстав для визнання договору дарування від 12 жовтня 2005 рокунедійсним немає, апеляційний суд зробив обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позову.

Вирішуючи спір, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно встановив обставини справи, дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками суду стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог вищевказаної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Верховний Суд вважає безпідставними аргументи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій неоднаково розтлумачили правовий висновок, наведений у постанові Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16, оскільки при розгляді тієї справи позивач довів і суди встановили, що він помилявся щодо природи оспорюваного договору дарування, оскільки вважав що вчиняє договір довічного утримання. Під час розгляду справи, що переглядається, апеляційний суд, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, таких обставин не встановив.

Посилання в зауваженнях на відзив на касаційну скаргу про те, що адвокат Малетин А. Я. не надав доказів на підтвердження наявності підстав для представництва відповідача, не заслуговують на увагу, оскільки адвокат відповідача подав не касаційну скаргу, а відзив на касаційну скаргу, до якого надав докази на підтвердження повноважень адвоката (ордер про надання правничої (правової) допомоги та свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю).

Згідно з частиною 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Оскаржувана постанова відповідає вимогам закону, й підстав для її скасування немає.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 25 березня 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді:А. Ю. Зайцев С. Ю. Бурлаков Є. В. Коротенко