Історія справи

Постанова КЦС ВП від 02.07.2025 року у справі №377/493/24

Постанова

Іменем України

02 липня 2025 року

м. Київ

справа № 377/493/24

провадження № 61-4229св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючий - Крат В. І. (суддя-доповідач),

судді: Гудима Д. А., Дундар І. О., Краснощоков Є. В., Пархоменко П. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи:

касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка підписана представником ОСОБА_3 , на постанову Київського апеляційного суду від 05 березня 2025 року в складі колегії суддів: Яворського М. А., Кашперської Т. Ц., Фінагеєва В. О.; та

касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_4 , на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 10 жовтня 2024 року в складі судді: Олійник С. В., та постанову Київського апеляційного суду від 05 березня 2025 року в складі колегії суддів: Яворського М. А., Кашперської Т. Ц., Фінагеєва В. О.,

Історія справи

Короткий зміст позову

У червні 2024 року ОСОБА_1 звернувся із позовом до ОСОБА_2 про визнання майна особистою приватною власністю одного із подружжя та стягнення грошових коштів.

Позов мотивований тим, що 06 листопада 2021 року між сторонами було зареєстровано шлюб, спільних дітей вони не мають. Їх спільне життя не склалося через відсутність взаєморозуміння між ними, різних поглядів на сімейні відносини та сімейні обов`язки з ведення спільного господарства та подружнього життя. Відтак, фактичні шлюбні відносини були припинені в лютому 2022 року.

З 24 лютого 2022 року по 31 травня 2024 року позивач перебував у полоні внаслідок збройної агресії рф проти України.

Після звільнення з полону позивач 11 червня 2024 року дізнався від відповідачки, що під час перебування його у полоні вона будувала стосунки з іншими чоловіками. Внаслідок цього сімейні відносини між ними були припинені у лютому 2022 року.

Під час перебування позивача в полоні, грошове забезпечення та додаткова винагорода за період з квітня 2022 року по травень 2024 року перераховувалися на банківські реквізити відповідача, згідно її заяви, у загальному розмірі 3 140 068,41 грн.

Ці кошти, на думку позивача, є його особистою приватною власністю. У добровільному порядку відповідачка повернула останньому 301 940 грн, а іншу частину коштів відповідачка витратила на власні потреби. Однак зобов`язувалася повернути позивачу до 20 серпня 2024 року кошти у сумі 2 500 000 грн, що підтверджується розпискою.

Проте в подальшому, відповідачка відмовилася повертати позивачу кошти у добровільному порядку, а тому позивач вимушений був звернутися за захистом свої прав до суду.

ОСОБА_1 просив:

визнати його особистою приватною власністю грошові кошти в сумі 3 140 068,41 грн, що складаються із грошового забезпечення та додаткової винагороди, нарахованих за період з квітня 2022 року по травень 2024 року;

стягнути з відповідачки на його користь 2 500 000 грн

стягнути з відповідачки на його користь всі понесені останнім судові витрати, у тому числі і витрати на правничу допомогу.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 10 жовтня 2024 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:

сторони перебувають шлюбі з 06 листопада 2021 року до цього часу. Відсутність факту спільного проживання через ту обставину, що один із подружжя перебував в полоні, не є визначальною обставиною для встановлення того факту, що шлюбні відносини припинені, адже держава гарантує та визнає права дружини військовополоненого;

виплати, які отримувала відповідач, є цільовими та адресними, кореспондентом виплати може бути виключно член сім`ї, визначений пунктом 7 Порядку виплати грошового забезпечення сім`ям військовослужбовців, захоплених у полон або заручниками, а також інтернованих у нейтральних державах або безвісно відсутніх, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 884 від 30 листопада 2016 року, за яким виплата грошового забезпечення здійснюється таким членам сімей військовослужбовців: дружині (чоловіку), а в разі її (його) відсутності - повнолітнім дітям, які проживають разом з нею (ним), або законним представникам (опікунам, піклувальникам) чи усиновлювачам неповнолітніх дітей (інвалідів з дитинства - незалежно від їх віку), а також особам, які перебувають на утриманні військовослужбовців, або батькам рівними частками, якщо військовослужбовці не перебувають у шлюбі і не мають дітей;

відповідно до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 14 листопада 2018 року в справі №686/24029/14-ц одноразова грошова допомога, виплата якої передбачена статтею 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», відноситься до соціальних виплат і не може вважатися особистою приватною власністю одного з подружжя. Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 20 листопада 2019 року в справі №725/6543/18, в ухвалі Верховного Суду від 23 вересня 2019 року в справі №585/2285/18;

зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Такі правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17;

суд не приймає доводи позивача та його представника щодо ці виплати, які відповідач отримала, безпідставно набуті, та зобов`язана повернути, оскільки є особистою власністю позивача, не ґрунтуються на чинному законодавстві України, оскільки зазначений закон не визначає правову природу грошових виплат, яке згідно зі статтею 57 СК України є особистою приватною власністю одного з подружжя. Аналогічна позиція висловлена в ухвалі Верховного Суду від 23 вересня 2019 року (справа № 585/2285/18).

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 05 березня 2025 року:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково;

рішення Вишгородського районного суду Київської області від 10 жовтня 2024 року скасоване та ухвалено нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково;

стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1 268 094,21 грн;

у задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено;

стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 31 702,35 грн та витрати на правничу допомогу у розмірі 6 000 грн.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:

суд першої інстанції не врахував положення статей 60 69 СК України та частини третьої статті 368 ЦК України щодо права спільною сумісної власністю подружжя, на доходи отриманні одним із подружжя та права на його поділ не залежно від факту розірвання шлюбу між сторонами. Нараховані військовою частиною НОМЕР_1 НГУ грошові кошти в розмірі 3 140 068,41 грн є заробітною платою позивача, а тому є спільним сумісним майном подружжя;

колегія суддів враховує ті обставини, що на час їх нарахування позивач перебував у полоні, сторони як подружжя спільного майна на утримання якого необхідно було витрачати кошти не мали, дітей також не мали, тому вирішення питання щодо витрат вище вказаних коштів як спільного майна подружжя згідно з частиною першою статті 65 СК України потребувало згоди іншого із подружжя. Однак при розгляді справи не було встановлено, що позивач, за обставин перебування його в полоні, надавав відповідачці право на розпорядження вказаним майном, тому колегія суддів доходить висновку, що позивач згідно з статтями 61 69 СК України має право на отримання від відповідачки однієї другої частини нарахованої йому заробітної плати (грошового забезпечення військовослужбовця), яке було зараховано на її картковий рахунок, що становить 1 570 034,21 грн (3 140 068,41/2);

окрім того, встановлено, що відповідачка у справі в добровільному порядку сплатила позивачу 301 940 грн, тому вказана сума повинна бути зменшена на зазначену суму коштів, та складатиме 1 268 094,21 грн (1 570 034,21 - 301 940);

стягуючи вказану суму коштів, колегія суддів враховує, що сторони у справі після повернення позивача із полону фактично припинили спілкування як подружжя, що свідчить наявна в матеріалах справи копрія позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, а також наявне в ЄДРСР рішення Вишгородського районного суду Київської області від 01 серпня 2024 року у справі № 377/473/24 за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу, в якому зазначено ОСОБА_5 - «31 травня 2024 року відповідача було повернено з полону та позивач одразу поїхала в пункт реабілітації, була поруч з відповідачем тиждень де він будував плани на майбутнє, а позивач зрозуміла, що за такий тривалий час відповідач став для неї чужою людиною і подальше збереження сім`ї є неможливим. З початку червня 2024 року сторони спільного господарства не ведуть та подальше спільне життя та збереження сім`ї є неможливим»;

суд першої інстанції вирішуючи вказаний спір вище вказані обставини не врахував та дійшов до помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення позову;

заявником доведено понесення нею витрат за надання правничої допомоги у розмірі 12 000 грн у суді апеляційної інстанції, однак з врахування складності даної справи, а також те, що доводи апеляційної скарги судом задоволенні лише на 50 %, тому апеляційний суд вважає, що витрати у вказаному розмірі - 6 000 грн і повинно бути покладено на відповідача.

Аргументи учасників справи

02 квітня 2025 року ОСОБА_2 через підсистему Електронний суд подала касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_3 , на постанову Київського апеляційного суду від 05 березня 2025 року (повний текст постанови складено 10 березня 2025 року), в якій просила:

оскаржену постанову апеляційного суду скасувати;

рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

шлюбні відносини були припинені в лютому 2022 року, а тому грошові кошти у розмірі 3 140 068,41 грн відповідачкою було набуто без достатньої правової підстави, адже ці кошти є об`єктом права приватної власності позивача, тому вони підлягають поверненню позивачу. Позивач не просив поділити спільне сумісне майно подружжя, а просив суд визнати грошові кошти його особистою власністю та стягнути кошти з відповідача, як безпідставно отримані;

суд апеляційної інстанції перекваліфікував позов, самостійно змінив підстави та предмет позову, та вирішив спір не про стягнення безпідставно набутих коштів, а як спір про поділ майна подружжя;

суд апеляційної інстанції не врахував висновок у подібних правовідносинах, викладений у постанові Верховного Суду від 18 січня 2023 року у справі № 127/921/20 (провадження № 61-17156св21) зокрема у тій частині, що позов про стягнення безпідставно отриманих коштів підлягає відхиленню внаслідок обрання позивачем неналежного (неефективного) способу захисту своїх прав;

позивачем було обрано спосіб захисту порушеного права у виді стягнення безпідставно набутих коштів у порядку статті 1212 ЦК України, що не відповідає змісту порушеного права. Оскільки, виплата грошового забезпечення відповідачу відбулася на підставі адміністративного акту, а саме наказу командира військової частини, який на час розгляду справи судом не скасований, а отже у даному випадку була правова підстава для набуття відповідачем права на грошове забезпечення, тому суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог;

вирішуючи спір, як такий, що пов`язаний із поділом майна подружжя, суд апеляційної інстанції допустив неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, оскільки не досліджував доказів та не встановлював обставин відносно того, що спірні кошти були витрачені не в інтересах сім`ї.

08 квітня 2025 року ОСОБА_1 через підсистему Електронний суд подав касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_6 , на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 10 жовтня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 05 березня 2025 року (повний текст постанови складено 10 березня 2025 року), в якій просив:

скасувати повністю рішення суду першої інстанції та частково постанову апеляційного суду;

ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити;

визнати особистою приватною власністю ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 3 140 068,41 грн, що складаються із грошового забезпечення та додаткової винагороди останнього, нарахованих за період з квітня 2022 року по травень 2024 року;

стягнути з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 2 500 000 грн;

стягнути з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 понесені ним судові витрати, у тому числі витрати на правничу допомогу у суді першої, апеляційної та касаційної інстанцій.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

суди неправильно визначили правову природу спірних грошових коштів, які згідно з частиною шостою статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та пунктом 1-2 постанови КМУ №168 від 28 лютого 2022 року «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану», нараховувалися та зберігалися за позивачем під час перебування його у полоні. Суди помилково віднесли ці кошти до об`єкта права спільної сумісної власності (спільного майна подружжя) згідно з частиною 2 статті 61 СК України, а не до особистої приватної власності позивача згідно з частинами третьою, шостою статті 57 СК України;

висновки, викладені в ухвалі Верховного Суду від 23 вересня 2019 року (справа № 585/2285/18), у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 686/24029/14-ц, у постанові Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 725/6543/18, є нерелевантними для вирішення спору у даній справі та не відповідають її фактичним обставинам. Викладені у зазначених судових рішень висновки Верховного Суду стосуються одноразової грошової допомоги, передбаченої статтею 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», яку Верховний Суд відніс до соціальних виплат. Разом з тим, позивач просить визнати спірні грошові кошти (грошове забезпечення та додаткову винагороду) його особистою приватною власністю, виплата яких передбачена постановою КМ України № 168 від 28 лютого 2022 року «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» та статтею 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», оскільки вони є винагородою за його особисті заслуги перед Батьківщиною, та за свою суттю є відшкодуванням завданої позивачу моральної та фізичної шкоди під час його перебуванні у полоні, тобто є компенсаційною, додатковою виплатою (премією), що відповідно до частини третьої статті 57 СК України, є його особистою приватною власністю, та нараховувалися саме йому на підставі наказів командира військової частини;

судами не було враховано, що Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» був прийнятий 20 грудня 1991 року, а зміни, зокрема в частину шосту статті 9 даного Закону, який передбачає право (а не обов`язок) членів сім`ї на отримання грошового забезпечення військовослужбовця, зокрема захопленого в полон, за яким зберігаються виплати в розмірі посадового окладу за останнім місцем служби, окладу за військовим званням, надбавки за вислугу років, інших щомісячних додаткових видів грошового забезпечення постійного характеру та інші види грошового забезпечення з урахуванням зміни вислуги років та норм грошового забезпечення, були внесенні на підставі Закону України № 1486-VIII від 06 вересня 2016 року. Разом з тим, постанова КМ України № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану», якою передбачено право військовослужбовців, які захоплені в полон, на отримання додаткової винагороди у розмірі 100 000 гривень, була прийнята 28 лютого 2022 року, тобто після початку повномасштабного вторгнення рф на територію України. Суть прийняття вказаної постанови полягало в тому, щоб члени сім`ї військовослужбовця, який загинув під час Захисту Батьківщини отримали належну за його заслуги перед Батьківщиною одноразову грошову допомогу, а військовослужбовці, які беруть безпосередню участь у бойових діях, захищаючи Батьківщину від агресора, в тому числі, які були захоплені в полон, отримували відповідну компенсацію (премію) у вигляді додаткової винагороди за перебування у полоні. У зазначеній постанові КМ України виділив окремо «одноразову грошову допомогу» та «додаткову винагороду»;

суди помилково визначили природу спірних грошових коштів (грошове забезпечення та додаткову винагороду, нараховану позивачу як військовослужбовцю за час перебування його у полоні), ототожнивши їх з одноразовою грошовою допомогою, як соціальну виплату, та, відповідно, здійснив неправильне застосування до спірних правовідносин статті 61 СК України, замість частини третьої статті 57 СК України;

грошове забезпечення та додаткова винагорода, що нараховуються і зберігаються за військовослужбовцем, який захоплений у полон, є виплатою за його особисті заслуги перед Батьківщиною, тобто премією у розумінні частини третьої статті 57 СК України, а тому є його особистою приватною власністю;

відповідачка підтвердила, що кошти у вигляді грошового забезпечення та додаткової винагороди позивача, які надійшли на її рахунок за період з квітня 2022 року по травень 2024 року витратила на власні потреби, розваги, одяг, ресторани, а не в інтересах сім`ї з позивачем, тим самим підтвердивши, що сімейні відносини між ними, у тому числі, як і у подружжя, не існували;

відповідачка особисто визнала, що перераховані їй кошти у виді грошового забезпечення та додаткової винагороди позивача є особистою приватною власністю Позивача, на підтвердження чого самостійно та добровільно 17 червня 2024 року без жодного психологічного та фізичного тиску написала розписку у присутності свідків ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 (оригінал розписки 24 вересня 2024 року у судовому засіданні була надана суду та знаходиться у матеріалах справи);

попередній розрахунок судових витрат у касаційному провадженні: 24 224 грн судового збору та 10 000 грн витрат на правничу допомогу.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 16 травня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 .

Ухвалою Верховного Суду від 20 травня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1

16 червня 2025 року справа передана судді-доповідачу Крат В. І.

Ухвалою Верховного Суду від 25 червня 2025 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 16 травня 2025 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 14 липня 2021 року у справі № 161/2823/19; від 14 вересня 2021 року у справі № 909/243/18; від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15; від 15 жовтня 2020 року у справі № 922/2575/19; від 27 червня 2018 року у справі № 910/18802/17; від 11 листопада 2021 року у справі № 904/6468/20; від 28 березня 2019 року у справі № 910/23066/17; від 18 січня 2023 року у справі № 127/921/20; від 23 січня 2020 року у справі № 910/3395/19; від 23 квітня 2019 року у справі № 918/47/18; від 01 квітня 2019 року у справі № 904/2444/18; від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17; від 22 березня 2021 року у справі № 760/18229/15-ц; від 08 вересня 2021 року у справі № 201/6498/20; від 08 вересня 2021 року у справі № 206/2212/18, від 28 січня 2020 року у справі № 910/16664/18; від 06 березня 2019 року у справі № 910/1531/18; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

В ухвалі Верховного Суду від 20 травня 2025 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Фактичні обставини

Суди встановили, що відповідно до свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_2 , виданого Славутицьким ВДРАЦС у Вишгородському районі Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) 06 листопада 2021 року, ОСОБА_1 та ОСОБА_10 зареєстрували шлюб 06 листопада 2021 року, актовий запис №102.

Згідно з витягом з наказу командира військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України від 06 квітня 2022 року №51, наказано уважати таким, що перебуває у полоні з 24 лютого 2022 року старшого сержанта ОСОБА_1 .

Згідно з довідкою ДП «Український національний центр розбудови миру» Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 03 червня 2024 року №09-07/7901, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , старший сержант, в/ч НОМЕР_1 перебував у полоні під владою держави-агресора, та був звільнений 31 травня 2024 року.

Відповідно до заяви ОСОБА_2 від 20 квітня 2022 року, останній військовою частиною НОМЕР_1 НГУ відповідно до частини шостої статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та «Порядку виплати грошового забезпечення сім`ям військовослужбовців, захоплених у полон або заручниками, а також інтернованих у нейтральних державах або безвісно відсутніх» затвердженого Постановою КМ України від 30 листопада 2016 року № 884, проводилися нарахування та виплату грошового забезпечення ОСОБА_1 , який потрапив у полон у розмірі всього 3 140 068,41 грн, що підтверджується довідкою №78 видану 25 червня 2024 року командиром військової частини НОМЕР_1 НГУ.

Відповідно до копії розписки ОСОБА_2 від 17 червня 2024 року, оригінал якої досліджено у судовому засіданні, остання зобов`язується повернути грошові кошти, перераховані на її розрахунковий рахунок за перебування її чоловіка в полоні, які вона витрачала на власні потреби, в розмірі 2 500 000 грн до 20 серпня 2024 року, у разі недотримання цього зобов`язання, зобов`язується виплатити пеню 1% за кожен день прострочення.

Згідно з випискою з карткового рахунку ОСОБА_2 за період з 24 лютого 2022 року по 12 червня 2024 року, остання регулярно отримувала на свій картковий рахунок грошові кошти з призначенням платежу «Військова частина НОМЕР_1 , щомісячна винагорода ОСОБА_1 », «Військова частина НОМЕР_1 , грошове забезпечення ОСОБА_1 » (т. 1, а.с. 115-150).

Із заяв, звернень, графічних зображень та інформативних листів із служб, які займаються розшуком військовополонених та звільненням з полону, підтверджується факт того, що ОСОБА_2 постійно вживала заходи, спрямовані на звільнення ОСОБА_1 з полону, а також приймала участь у відповідних громадських заходах, з метою привернення уваги до проблеми військовополонених захисників України.

Із заяв, звернень, графічних зображень та інформативних листів із служб, які займаються розшуком військовополонених та звільненням з полону, підтверджується факт того, що ОСОБА_7 постійно вживала заходи, спрямовані на звільнення ОСОБА_1 з полону, а також приймала участь у відповідних громадських заходах, з метою привернення уваги до проблеми військовополонених захисників України.

Позиція Верховного Суду

Щодо позовної вимоги про визнання грошових коштів особистою приватною власністю позивача

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У справах позовного провадження факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, як і інші юридичні факти, належить до предмета доказування і підлягає встановленню при ухваленні судового рішення, якщо цей факт пов`язаний з будь-якими заявленими позовними вимогами. Суд зобов`язаний встановити наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК). В резолютивній частині рішення у справах позовного провадження суд має зробити висновок про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної з заявлених вимог. Вимоги про встановлення юридичного факту не є вимогами, які забезпечують ефективний захист прав у справах про поділ майна подружжя, а лише підставою для вирішення такої справи (див. пункти 41, 44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц (провадження № 14-22цс20)).

При розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя (жінки та чоловіка, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі) встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи неспростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Більше того, відповідне судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна, і для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об`єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна (див. пункт 70 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц (провадження № 14-22цс20)).

У справі, що переглядається:

апеляційний суд при відмові у задоволенні вимоги про визнання грошових коштів особистою приватною власністю позивача вважав, що в цій позов є недоведеним;

апеляційний суд суди не врахував, що заявлення вимоги про визнання грошових коштів особистою приватною власністю та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про стягнення коштів;

як наслідок постанову апеляційного суду в частині відмові у задоволенні вимоги про визнання грошових коштів особистою приватною власністю позивача належить змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Щодо позовної вимоги про стягнення коштів

Змусити жити за принципами навряд чи можливо. Але коли виникає судовий спір, то учасники цивільного обороту мають розуміти, що їх дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2024 року в справі № 357/13500/18 (провадження № 61-3809св24)).

Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частина дев`ята статті 7 СК України).

Загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти сімейного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах сімейного законодавства (див. постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2021 року в справі № 758/10761/13-ц (провадження № 61-19815сво19), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24 лютого 2025 року в справі № 206/4992/21 (провадження № 61-12735сво23)).

Сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками (частина друга статті 7 СК України).

Подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім`ї та родичі, відносини між якими регулює цей Кодекс, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства (частина перша статті 9 СК України).

Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов`язків. З урахуванням принципів приватного права, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 травня 2022 року в справі № 755/5802/20 (провадження № 61-17477св21), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 лютого 2023 року в справі № 465/5980/17 (провадження № 61-1178св20)).

Згідно статті 8 СК України якщо особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім`ї та родичами не врегульовані цим Кодексом, вони регулюються відповідними нормами ЦК України, якщо це не суперечить суті сімейних відносин. Відповідно до частини першої статті 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

Положення ЦК України субсидіарно застосовуються для регулювання сімейних відносин (див, зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 грудня 2020 року у справі № 661/905/19 (провадження № 61-16670сво19), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24 лютого 2025 року в справі № 206/4992/21 (провадження № 61-12735сво23)).

Тлумачення правочину - це з`ясування змісту дійсного одностороннього правочину чи договору (двостороннього або багатостороннього правочину), з тексту якого неможливо встановити справжню волю сторони (сторін). З урахуванням принципу тлумачення favor contractus (тлумачення договору на користь дійсності) сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 753/8945/19 (провадження № 61-8829сво21)).

Як передбачено частиною першою статті 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 ЦК України. У частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України визначаються загальні способи, що застосовуватимуться при тлумаченні, які втілюються в трьох рівнях тлумачення. Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів. Другим рівнем тлумачення (у разі, якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, а також з чого вони виходили при його виконанні. Третім рівнем тлумачення (при безрезультативності перших двох) є врахування: (а) мети правочину, (б) змісту попередніх переговорів, (в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніше в правовідносинах між собою), (г) звичаїв ділового обороту; (ґ) подальшої поведінки сторін; (д) тексту типового договору; (е) інших обставин, що мають істотне значення. Таким чином, тлумаченню підлягає зміст правочину або його частина за правилами, встановленими статтею 213 ЦК України (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 753/8945/19 (провадження № 61-8829сво21)).

При застосуванні умов договору при вирішенні спору суд здійснює тлумачення змісту договору, навіть за відсутності позовної вимоги про тлумачення змісту договору (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 листопада 2022 року в справі № 146/1094/21 (провадження № 61-8990св22)).

Перекваліфікація відповідного договору може мати місце, зокрема, при: (а) недійсності договору (зокрема, удаваності договору); (б) тлумаченні змісту договору. Перекваліфікація договору можлива тільки в тих випадках, коли вона відбувається в межах спору, що стосується такого договору. Саме такий висновок зумовлений тим, що по своїй суті перекваліфікація направлена на з`ясуванні справжньої волі сторін договору, який перекваліфіковується в інший. А це, відповідно, можливо зробити тільки в рамках спору щодо такого договору (див.: постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 березня 2021 року у справі № 607/11746/17 (провадження № 61-18730св20).

Сторони мають право укладати договори, які не передбачені актами цивільного законодавства, за умови, що вони відповідають загальним засадам цивільного законодавства. Такі договори є непонайменованими, оскільки не визначені в актах законодавствах. Свої відносини в непонайменованих договорах сторони врегульовують на власний розсуд (див.: постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 березня 2018 року в справі № 761/11589/16-ц (провадження № 61-194св17).

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18)).

Європейський суд з прав людини нагадав, що «відсутність чітких підстав для зміни правової кваліфікації позову заявника апеляційним судом, який спочатку двічі задовольнив цей позов (див. пункт 10), а також висновок, зроблений внаслідок цього не на користь заявника, і відсутність у нього можливості подати відповідні докази та аргументи у зв`язку зі зміною правової кваліфікації, мають розглядатися як повністю невиправдані та такі, що суперечать вимогам статті 6 Конвенції стосовно справедливості цивільного провадження і принципу змагальності судового процесу. В ухвалі від 25 липня 2011 року, якою Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних та кримінальних справ залишив без змін рішення апеляційного суду від 21 лютого 2011 року (див. пункт 15), також не було роз`яснене це питання, хоча у своїй касаційній скарзі заявник посилався на неправильне застосування норм матеріального права» (GUSEV v. UKRAINE, № 25531/12, § 26, 30, 33, ЄСПЛ, від 14 січня 2021 року).

Неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (див. пункт 83 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18)).

У зв`язку із цим суд, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх і застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (див. пункт 7.43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19).)

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 22 червня 2023 року у справі № 910/5361/22 вказано, що «суд, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (такий висновок викладено в пункті 7.43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15). Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту (такий висновок викладено в пункті 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17)».

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див. пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19)).

У справі, що переглядається:

при зверненні із позовом ОСОБА_1 зазначав, що грошове забезпечення та додаткова винагорода за період з квітня 2022 року по травень 2024 року у загальному розмірі 3 140 068,41 грн є його особистою приватною власністю. Оскільки позивач перебував у полоні вказані кошти отримувала відповідачка, яка у добровільному порядку повернула позивачу 301 940 грн, а іншу частину коштів витратила на власні потреби. Відповідачка зобов`язалася повернути позивачу до 20 серпня 2024 року кошти у сумі 2 500 000 грн, що підтверджується розпискою, проте не повернула їх. Тому позивач просив: визнати його особистою приватною власністю грошові кошти в сумі 3 140 068,41 грн та стягнути з відповідачки на його користь 2 500 000 грн;

суди встановили, що відповідно до копії розписки ОСОБА_2 від 17 червня 2024 року, оригінал якої досліджено у судовому засіданні, остання зобов`язується повернути грошові кошти, перераховані на її розрахунковий рахунок за перебування її чоловіка в полоні, які вона витрачала на власні потреби, в розмірі 2 500 000 грн до 20 серпня 2024 року, у разі недотримання цього зобов`язання, зобов`язується виплатити пеню 1% за кожен день прострочення;

у позовній заяві ОСОБА_1 зазначав, що відповідачка повернула у добровільному порядку 301 940 грн, а решту коштів витратила на власні потреби, тому вона зобов`язалася повернути позивачу до 20 серпня 2024 року кошти у сумі 2 500 000 грн, що підтверджено розпискою. З урахуванням попередньої домовленості між сторонами (яка підтверджується розпискою відповідачки від 17 червня 2024 року, з відповідачки на користь позивача підлягають стягненню 2 500 000 грн (т. 1, а.с. 4, 5);

у відзиві ОСОБА_5 зазначала, що розписка складена нею від психологічним та фізичним тиском, між сторонами не існувало боргових правовідносин, у розписці не вказано кому відповідач має повернути кошти. Відповідач також підтвердила повернення позивачу коштів у розмірі 301 940 грн (т. 1, а.с. 107-8);

у відповіді на відзив ОСОБА_1 вказав, що відповідачка самостійно, без будь-якого тиску написала розписку у присутності свідків (т. 1, а. с. 219);

в апеляційній скарзі ОСОБА_1 зазначав, що відповідачка розпискою від 7 червня 2024 року підтвердила витрачання коштів в особистих інтересах (т. 2, а.с. 137);

суди не врахували, що дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя;

поза увагою судів залишилось те, що неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм;

суди не врахували, що, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору;

суди не дослідили зміст вказаної розписки від 17 червня 2024 року, складеної ОСОБА_5 , не встановили природу відносин між сторонами, не надали оцінки поясненням сторін, не надали відповідної правової кваліфікації відносинам, які виникли між сторонами.

За таких обставин суди зробили передчасний висновок про відсутність підстав для стягнення коштів. Тому оскаржені судові рішення в цій частині належить скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Доводи касаційних скарг дають підстави для висновку, що оскаржені рішення ухвалені без дотримання норм процесуального та з неправильним застосуванням норм матеріального права. У зв`язку із наведеним касаційні скарги належить задовольнити частково; постанову апеляційного суду в частині відмові у задоволенні вимоги про визнання грошових коштів особистою приватною власністю позивача належить змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови; судові рішення в частині позовної вимоги про стягнення коштів, розподілу судових витрат скасувати та справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Висновки щодо розподілу судових витрат

Постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції (підпункт «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України).

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що: «у разі, якщо касаційна інстанція, не передаючи справи на новий розгляд, ухвалює судове рішення про скасування судових рішень та ухвалення нового судового рішення або змінює судові рішення повністю або частково (стаття 412 ЦПК України), цей суд вирішує питання про розподіл судових витрат. Якщо суд касаційної інстанції скасував судові рішення з передачею справи на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції (стаття 411 ЦПК України) або постановлено будь яке інше судове рішення, крім передбаченого статтею 412 ЦПК України, то розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».

Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційних скарг, розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400 409 410 411 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка підписана представником ОСОБА_3 , задовольнити частково.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_4 , задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 05 березня 2025 року в частині відмові у задоволенні вимоги про визнання грошових коштів особистою приватною власністю ОСОБА_1 змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 10 жовтня 2024 року, постанову Київського апеляційного суду від 05 березня 2025 року в частині позовної вимоги ОСОБА_1 про стягнення коштів, розподілу судових витрат скасувати та справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

З моменту ухвалення постанови касаційного суду рішення Вишгородського районного суду Київської області від 10 жовтня 2024 року та постанова Київського апеляційного суду від 05 березня 2025 рокув скасованій частині втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

П. І. Пархоменко