Постанова

Іменем України

10 березня 2021 року

м. Київ

справа № 607/11746/17

провадження № 61-18730св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач),

суддів: Антоненко Н. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2, яка підписана представником ОСОБА_3, на рішення Козівського районного суду Тернопільської області від 13 серпня 2020 року у складі судді: Гриновець О. Б., та постанову Тернопільського апеляційного суду від 17 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Храпак Н. М., Дикун С. І., Сташківа Б. І.,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2017 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про стягнення коштів.

Позов мотивований тим, що ОСОБА_1 11 вересня 2017 року доручив ОСОБА_2 від його імені та за його рахунок здійснити оплату за придбання автомобілів, які знаходяться в Швейцарській Конфедерації, а також внести грошові кошти на його розрахунковий рахунок у банківській установі. Для виконання цього доручення ним було передано особисто під розписку відповідачу: 4 200 шведських крон, 26 000 дол. США, 12 780,00 швейцарських франків та 7 000 польських злотих, що становить в еквіваленті до національної валюти 1 096 300,30 грн. Згодом, 12 вересня 2017 року відповідачем на виконання доручення позивача було перераховано на рахунок останнього 2 300 євро та 17 370 швейцарських франків, а всього в еквіваленті до національної валюти 546 838,79 грн.

Позивач вказував, що 13 вересня 2017 року ОСОБА_2 повідомив ОСОБА_1 про те, що грошові кошти, які належали останньому зникли, проте зобов'язався їх повернути частинами і поступово. Починаючи з 18 вересня 2017 року ОСОБА_2 почав ухилятися від повернення грошових коштів та виконання даного зобов'язання. Проте заборгованість позивачу не повернута, зобов'язання в повному обсязі не виконані, хоча такі були обумовлені між ними, а загальна сума боргу становить в еквіваленті до національної валюти у розмірі 549 461,51 грн.

ОСОБА_1 просив

стягнути з ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 549 461,51 грн;

вирішити питання про розподіл судових витрат.

Короткий зміст рішення суду першої та постанови суду апеляційної інстанцій

Рішенням Козівського районного суду Тернопільської області від 13 серпня 2020 року залишеним без змін постановою Тернопільського апеляційного суду від 17 листопада 2020 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 549 461,51 грн.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що між сторонами склалися правовідносини за договором транспортного експедирування, відповідач не виконав свого зобов'язання за вказаним договором щодо оплати, перевезення та доставки на територію України легкових автомобілів, які знаходились у Швейцарській Конфедерації, а доказів, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили відповідачем не подано і судом, під час розгляду справи, не здобуто.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що судом встановлено, і відповідачем визнається та обставина, що він за отриману плату, за рахунок позивача і з використанням наданих позивачем спеціальних транспортних засобів, погодився здійснити оплату вартості придбаних позивачем автомобілів на території Швейцарської Конфедерації та перевезення цих автомобілів на територію України.

Також судом встановлено і відповідачем визнається, що для виконання вказаної домовленості ОСОБА_1 11 вересня 2017 року було передано у розпорядження ОСОБА_2 спецавтомобіль та 4 200 шведських крон, 26 000 дол. США, 12 780 швейцарських франків, 7 000 польських злотих, що в еквіваленті до національної валюти становить 1 096 300,30 грн. Факт укладення договору про транспортне експедирування та передачу зазначених коштів підтверджується письмовою розпискою, написаною власноручно ОСОБА_2 11 вересня 2017 року. Між сторонами було досягнуто згоди з усіх істотних умов договору і відповідно укладено договір транспортного експедирування. Доказів, що відповідач не виконав свого зобов'язання за вказаним договором щодо оплати, перевезення та доставки на територію України легкових автомобілів, які знаходились у Швейцарській Конфедерації, сталося внаслідок випадку або непереборної сили, відповідачем суду не було подано і судом, під час розгляду справи, не було здобуто.

Апеляційний суд відхилив посилання в апеляційній скарзі про те, що відповідач у правовідносинах із позивачем не має статусу позичальника та існуючі між ними правовідносини за своє природою не є позиковими, оскільки позивач грошові кошти у позику відповідачу не передавав, а останній не приймав на себе зобов'язання з їх повернення у погоджені сторонами строки з огляду на те, що позивач ні у своїх заявах по суті, ні в усних чи письмових поясненнях, ніколи не вказував на існування між сторонами позикових відносин, які регулюються положеннями статей 1046, 1047, 1048, 1049, 1050 ЦК України.

Аргументи учасників справи

У грудні 2020 року ОСОБА_2 подав касаційну скаргу, в якій просив скасувати постанову апеляційного суду та рішення суду першої інстанції та відмовити в задоволенні позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_1, звертаючись з даним позовом, посилався на наявність у ОСОБА_2 статусу позичальника і на існування між ними позикових правовідносин, які регулюються положеннями статей 1046, 1047, 1048, 1049, 1050 ЦК України. З'ясувавши, що грошові кошти не є позикою, відповідач у правовідносинах із позивачем не має статусу позичальника та існуючі між ними правовідносини за своєю природою не є позиковими. З'ясувавши, що грошові кошти не є позикою, відповідач у правовідносинах із позивачем не має статусу позичальника та існуючі між ними правовідносини за своєю природою не є позиковими, суд апеляційної інстанції, у порушення положень ЦПК, чинній на час розгляду справи апеляційним судом, вийшов за межі позовних вимог та самостійно змінив підстави позову, ухваливши судове рішення на підставі статей 626, 627, 901, 929, 934 ЦК України.

Апеляційний суд у своїй постанові жодним чином не описує факту про стягнення грошових коштів відповідно до боргової розписки, а посилається на договір транспортного експедирування, хоча позивач ОСОБА_1 таких позовних вимог не заявляв та у продовж судового розгляду їх не доповнював такого змісту щодо надання ОСОБА_2 транспортного експедирування.

У лютому 2021 року ОСОБА_2 подав клопотання про зупинення виконання рішення Козівського районного суду Тернопільської області від 13 серпня 2020 року та постанови Тернопільського апеляційного суду від 17 листопада 2020 року.

Клопотання мотивоване тим, що існує реальна загроза звернення стягнення на грошові кошти, все рухоме та нерухоме майно, яке належить на праві власності боржнику ОСОБА_2, на підставі виконавчого листа, який пред'явлений 29 січня 2021року для примусового виконання до приватного виконавця Мелих А. І. На підтвердження зазначених обставин ОСОБА_2 надав копію постанови про відкриття виконавчого провадження від 29 січня 2021року, копію постанови про стягнення з боржника основної винагороди від 29 січня 2021року, копію постанови про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження від 29 січня 2021 року, копію постанови про арешт майна боржника від 29 січня 2021 року, копію постанови про арешт коштів боржника. Зазначив, що на даний час на майно боржника ОСОБА_2 накладено та арештовано все його рухоме та нерухоме майно, а також заблоковано банківську картку на яку нараховується заробітна плата.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 18 січня 2021 року: відкрито касаційне провадження у справі; в задоволенні заяви ОСОБА_2 про зупинення виконання дії постанови Тернопільського апеляційного суду від 17 листопада 2020 року відмовлено.

Ухвалою Верховного Суду від 01 лютого 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина 1 статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина 8 статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 18 січня 2021 року вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною 2 статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 04 березня 2020 року у справі № 632/2209/16 (провадження № 61-41934св18), від 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16 (провадження № 61-20376св18), від 05 вересня 2018 року у справі № 367/7135/16; від 20 березня 2019 року у справі № 607/5422/16-ц; від 28 грудня 2019 року у справі № 922/788/19; від 09 грудня 2019 року у справі № 607/8872/17; від 10 грудня 2018 року у справі № 319/1669/16; від 12 вересня 2019 року у справі № 604/1038/16; від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц.

Фактичні обставини

Суди встановили, що 11 вересня 2017 року ОСОБА_1 доручив ОСОБА_2 за отриману плату, з використанням наданих ОСОБА_1 спеціальних транспортних засобів, здійснити оплату вартості придбаних автомобілів на території Швецарської конфедерації та перевезти і доставити ці автомобілі на територію України, а також внести грошові кошти на розрахунковий рахунок позивача у банківській установі.

ОСОБА_1 було передано особисто ОСОБА_2 4 200,00 шведських крон, 26 000,00
доларів США, 12 780,00 швейцарських франків, 7 000,00 польських злотих, що підтверджується написаною останнім власноручно розпискою

Відповідно до банківських виписок 12 вересня 2017 року на рахунок позивача перераховано 2 300,00 євро та 17 370,00 швейцарських франків, що разом в еквіваленті до національної валюти становить 546 461,79 грн.

Подальші дії щодо оплати вартості придбаних автомобілів на території Швейцарської Конфедерації, їх перевезення і доставка на територію України не здійснювалися, оскільки як пояснив у судовому засіданні відповідач ОСОБА_2, що кошти у нього були викрадені невідомими особами.

Доказів, що відповідач не виконав свого зобов'язання внаслідок випадку або непереборної сили, відповідачем суду не було подано.

Позиція Верховного Суду

Колегія суддів частково приймає аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.

При задоволенні позову суди зробили висновок, що між сторонами укладено договір транспортного експедирування, факт укладення договору про транспортне експедирування та передачу спірних коштів підтверджується письмовою розпискою, написаною власноручно ОСОБА_2 11 вересня 2017 року.

Колегія суддів не погоджується з висновками судів щодо правової кваліфікації відносин сторін та визначення того, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, з таких підстав.

Згідно частини 1 статті 15, частини 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Згідно пункту 6 статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.

Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини 2 статті 16 ЦК України).

Згідно частини 1 та 2 статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з'ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 січня 2021 року в справі № 320/2233/18 (провадження № 61-2279св19) вказано, що "не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права. Водночас і посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені в позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. У зв'язку з цим суд, з'ясувавши в розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини".

Відповідно до частини 1 статті 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 ЦК України. У частинах 3 та 4 статті 213 ЦК України визначаються загальні способи, що застосовуватимуться при тлумаченні, які втілюються в трьох рівнях тлумачення. Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів. Другим рівнем тлумачення (у разі, якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, а також з чого вони виходили при його виконанні. Третім рівнем тлумачення (при без результативності перших двох) є врахування: (а) мети правочину, (б) змісту попередніх переговорів, (в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніш в правовідносинах між собою), (г) звичаїв ділового обороту; (ґ) подальшої поведінки сторін; (д) тексту типового договору; (е) інших обставин, що мають істотне значення Таким чином, тлумаченню підлягає зміст правочину або його частина за правилами, встановленими статтею 213 ЦК України.

З урахуванням принципів цивільного права, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності.

Аналіз цивільного законодавства свідчить, що перекваліфікація відповідного договору може мати місце, зокрема, при: (а) недійсності договору (зокрема, удаваності договору); (б) тлумаченні змісту договору. Перекваліфікація договору можлива тільки в тих випадках, коли вона відбувається в межах спору, що стосується такого договору. Саме такий висновок зумовлений тим, що по своїй суті перекваліфікація направлена на з'ясуванні справжньої волі сторін договору, який перекваліфіковується в інший. А це, відповідно, можливо зробити тільки в рамках спору щодо такого договору.

За договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу (частина 1 статті 929 ЦК України).

Згідно статті 1 Закону України "Про транспортно-експедиторську діяльність" експедитор (транспортний експедитор) - це суб'єкт господарювання, який за дорученням клієнта та за його рахунок виконує або організовує виконання транспортно-експедиторських послуг, визначених договором транспортного експедирування. Аналіз вказаного визначення свідчить, що експедитором може бути суб'єкт господарювання.

Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Тлумачення статті 629 ЦК України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов'язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов'язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).

За договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов'язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента (частина 1 статті 1011 ЦК України).

У частині 1 статті 1021 ЦК України передбачено, що комісіонер відповідає перед комітентом за втрату, недостачу або пошкодження майна комітента.

Тлумачення статті 22, 614, 623 ЦК України свідчить, що презумпція вини особи має бути спростована тільки за умови, якщо буде встановлено, що саме внаслідок дій або бездіяльності конкретної особи завдано збитків. Тому тільки за умови встановлення конкретної особи, яка завдала збитків, відбувається розподіл тягаря доказування: (а) позивач повинен довести наявність збитків та причинний зв'язок; (б) відповідач доводить відсутність протиправності та вини.

У справі, що переглядається:

при кваліфікації відносин сторін між позивачем та відповідачем суди не врахували, що експедитором за договором транспортного експедирування може бути тільки суб'єкт господарювання. В справі не встановлено, що відповідач є суб'єктом господарювання;

установлені судами попередніх інстанцій факти, зміст розписки від 11 вересня 2017 року та тлумачення її змісту (зокрема, з урахуванням намірів сторін, які вони виражали при вчиненні правочину)дозволяють зробити висновок проте, що між ОСОБА_2 (комісіонер) та ОСОБА_1 (комітент) укладено договір комісії на вчинення правочинів по придбанню автомобілів на території Швецарської Конфедерації;

комісіонер порушив зобов'язання і допустив втрату майна (грошових коштів в розмірі 549 461,51 грн) комітента;

комісіонер не довів, що втрата майна відбулася не з його вини;

за таких обставин, 549 461,51 грн слід стягнути як реальні збитки, а тому оскаржені рішення належить змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені статті 22, 614, 623 ЦК України, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина 3 статті 400 ЦПК України).

З урахуванням необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 січня 2021 року в справі № 320/2233/18 (провадження № 61-2279св19) колегія суддів вважає, що доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що судові рішення частково ухвалені без додержання норм матеріального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити частково, оскаржені рішення змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови, а в іншій частині залишити без змін; оскільки оскаржені рішення підлягають зміні тільки в мотивувальній частині то в задоволенні клопотання про зупинення виконання рішень судів слід відмовити.

Оскільки Верховний Суд змінює судові рішення, але виключно у частині мотивів їх прийняття, то новий розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416, 436, ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2, яка підписана представником ОСОБА_3, задовольнити частково.

Рішення Козівського районного суду Тернопільської області від 13 серпня 2020 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 17 листопада 2020 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови.

Відмовити в задоволенні клопотання ОСОБА_2 про зупинення виконання рішення Козівського районного суду Тернопільської області від 13 серпня 2020 року та постанови Тернопільського апеляційного суду від 17 листопада 2020 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук

М. Ю. Тітов