Історія справи

Ухвала КГС ВП від 28.01.2021 року у справі №922/1718/20

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 лютого 2021 року

м. Київ

Справа № 922/1718/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Берднік І. С. - головуючого, Міщенка І. С., Сухового В. Г.,

за участю секретаря судового засідання - Корнієнко О. В.,

за участю представників:

Товариства з обмеженою відповідальністю Фірми "Посад" - Тищенка А. В.,

Регіонального відділення Фонду державного майна України по Харківській, Донецькій та Луганській областях - не з'явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Регіонального відділення Фонду державного майна України по Харківській, Донецькій та Луганській областях

на постанову Східного апеляційного господарського суду від 10.11.2020

(у складі колегії суддів: Пелипенко Н. М. (головуючий), Барбашова С. В., Істоміна О. А.)

та рішення Господарського суду Харківської області від 12.08.2020

(суддя Аюпова Р. М. )

у справі № 922/1718/20

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Фірми "Посад"

до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Харківській, Донецькій та Луганській областях

про визнання договору продовженим,

ВСТАНОВИВ:

У червні 2020 року Товариство з обмеженою відповідальністю Фірма "Посад" (далі - позивач, ТОВ Фірма "Посад") звернулося до Господарського суду Харківської області з позовом до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Харківській, Донецькій та Луганській областях (далі - відповідач, Відділення Фонду), в якому просило визнати договір оренди від 10.06.2014 № 5783-Н, укладений між ТОВ Фірмою "Посад" та Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Харківській області, продовженим на тих самих умовах та на той самий строк, а саме на 2 роки 11 місяців, тобто до 10.03.2023.

Позов обґрунтовано тим, що ТОВ Фірма "Посад" вчинило усіх необхідних дій для укладення з Відділенням Фонду додаткової угоди про продовження договору оренди від 10.06.2014 № 5783-Н на тих самих умовах та на той самий строк (2 роки 11 місяців, до 10.03.2023), за три місяці до закінчення строку дії договору надіслало відповідачу відповідну заяву, тому, враховуючи відсутність заперечень Відділення Фонду проти пролонгації спірного договору протягом місяця після закінчення строку його дії, договір оренди вважається продовженим на тих самих умовах та на той самий строк.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 12.08.2020, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 10.11.2020, позовні вимоги задоволено повністю. Визнано договір оренди від 10.06.2014 № 5783-Н, укладений між ТОВ Фірмою "Посад" та Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Харківській області, продовженим на тих самих умовах та на той самий строк, а саме на 2 роки 11 місяців, до 10.03.2023. Здійснено розподіл судових витрат.

Задовольняючи позов, суди виходили з встановлених обставин того, що позивач надсилав відповідачу заяви щодо продовження дії договору оренди, у місячний термін після закінчення строку дії договору заперечень від відповідача проти продовження його дії не отримав, тому договір оренди від 10.06.2014 № 5783-Н є продовженим на тих самих умовах та на той самий строк.

Також суди дійшли висновку, що договірні відносини між сторонами не припинені через закінчення строку дії договору та направлення відповідачем позивачу заяви від 28.04.2020 № 11-03-02-04229 про припинення дії договору (далі - заява від
28.04.2020) у місячний строк після закінчення строку його дії, оскільки надані відповідачем докази (списки № 69 та № 1057 згрупованих поштових відправлень листів рекомендованих та довідка з Укрпошти про відстеження поштового відправлення за номером) не свідчать про направлення відповідачем та отримання позивачем саме заяви від 28.04.2020, адже таким доказом може бути лише опис вкладення у лист.

Не погоджуючись з вказаними судовими рішеннями, у грудні 2020 року Відділення Фонду подало до Касаційного господарського суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права та наявність випадку, передбаченого п.1 ч. 2 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), просило скасувати постанову апеляційного господарського суду від 10.11.2020 та рішення суду першої інстанції від 12.08.2020, постановити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. Стягнути з позивача на користь відповідача витрати зі сплати судового збору у сумі 3 153,00 грн за подання апеляційної скарги та зі сплати судового збору у сумі 4 204,00 грн за подання касаційної скарги.

Обґрунтовуючи наявність підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, відповідач вказав, що суд апеляційної інстанції не врахував правових позицій Вищого господарського суду України у постанові від 13.10.2009 у справі № 44/181, Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постановах від 07.02.2018 у справі № 914/433/16, від 03.04.2019 у справі № 911/928/18, від 22.10.2019 у справі № 910/3705/19, від
04.03.2020 у справі № 910/6475/19 та від 02.07.2020 у справі № 914/1799/19 у подібних правовідносинах, в результаті чого безпідставно погодився з висновками суду першої інстанції про те, що єдиним належним доказом направлення відповідачем та отримання позивачем заяви від 28.04.2020 є опис вкладення у лист, а списки згрупованих поштових відправлень листів рекомендованих та довідка з Укрпошти такими доказами не являються.

Ухвалою Верховного Суду від 28.01.2021 відкрито касаційне провадження у справі №922/1718/20 з підстави, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України. Призначено розгляд касаційної скарги у відкритому судовому засіданні на 24.02.2021.

ТОВ Фірма "Посад" не скористалося своїм правом відповідно до ст. 295 ГПК України та не подало до суду касаційної інстанції письмового відзиву на касаційну скаргу.

У судове засідання 24.02.2021 Відділення Фонду свого представника не направило, хоча було повідомлене про дату, час і місце судового засідання належним чином, до початку судового засідання із заявою до суду про відкладення розгляду справи з зазначенням будь-яких поважних причин неможливості явки його представника у судове засідання або з клопотанням про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції відповідно до ч. 4 ст.197 ГПК України не зверталося.

Ураховуючи наведене, висновки Європейського суду з прав людини у справі "В'ячеслав Корчагін проти Росії" та те, що явка учасників справи в суд касаційної інстанції не визнавалася обов'язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не їх обов'язком, Верховний Суд у складі колегії суддів дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності представника Відділення Фонду.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника позивача, дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, з огляду на наступне.

Частиною 1 ст. 300 ГПК України визначено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до ч. 2 ст. 287 ГПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених, зокрема, у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування саме судом апеляційної інстанції норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України).

Зі змісту п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України вбачається, що оскарження судових рішень може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб'єктного складу учасників відносин, об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.

Перевіривши у межах доводів та вимог касаційної скарги наявність підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, про що зазначено у поданій касаційній скарзі, Верховний Суд дійшов таких висновків.

У справі № 922/1718/20, яка розглядається, судами попередніх інстанцій встановлено, що 10.06.2014 між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Харківській області (правонаступником якого з 16.05.2019 є Регіональне відділення Фонду державного майна України по Харківській, Донецькій та Луганській областях) (орендодавець) та ТОВ Фірмою "Посад" (орендар) укладено договір оренди № 5783-Н, відповідно до якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування державне окреме індивідуально визначене майно - нежитлові приміщення двоповерхової будівлі їдальні, загальною площею 659,60 м2, за адресою: м. Харків, вул. Тимурівців (з 2016 року - вул. В.

Зубенка), 37, що знаходяться на балансі Державного професійно-технічного навчального закладу "Центр професійно-технічної освіти № 3 м. Харкова", вартість якого визначена згідно з незалежною оцінкою станом на 10.05.2017 і становить 1 472 000,00 грн (без ПДВ), з метою розміщення складу та офісу (п. 1.1 у редакції додаткової угоди від 25.10.2017 № 1, п.1.2).

У договорі оренди від 10.06.2014 № 5783-Н сторони погодили, зокрема, такі умови:

договір укладено строком на 2 роки 11 місяців та діє з 10.06.2014 до 10.05.2017 (п. 10.1);

зміни до умов договору або його розірвання допускаються за взаємної згоди сторін. Зміни, що пропонуються внести розглядаються протягом одного місяця з дати їх подання до розгляду іншою стороною (п. 10.3);

після закінчення терміну дії договору оренди, подальше використання об'єкта оренди буде визначатися відповідно до чинного законодавства та за зверненням орендаря (п. 10.4);

чинність договору припиняється внаслідок, зокрема, закінчення строку, на який його було укладено (п. 10.6);

у разі припинення або розірвання цього договору майно протягом трьох робочих днів повертається орендарем балансоутримувачу за актом приймання-передання, погодженого орендодавцем (п. 10.9);

взаємовідносини сторін, не врегульовані цим договором, регулюються чинним законодавством України (п. 10.12).

25.10.2017 сторони уклали додаткову угоду № 2, якою п. 10.1 виклали в новій редакції, згідної якої договір продовжено на 2 роки 11 місяців, тобто до
10.04.2020.

Також суди встановили, що після закінчення строку дії договору позивач направив відповідачу лист від 20.05.2020 № 20/05-1, в якому зазначив, що строк дії договору закінчився 10.04.2020, сторони не заявили про зміну або припинення дії договору, тому договір є продовженим, та з метою офіційного оформлення пролонгації договору оренди просив протягом 5 днів надіслати для підписання відповідну додаткову угоду. Направлення позивачем відповідачу цього листа підтверджується описом вкладення у лист від 22.05.2020, поштовою накладною, фіскальним чеком. Доказом отримання відповідачем вказаного листа слугує відповідь Відділення Фонду - лист від 22.06.2020 № 11-03-02-05649 (щодо оренди).

За змістом ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідно до ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Згідно зі ст. 283 Господарського кодексу України (далі - ГК України) за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.

Положеннями ч. 1 ст. 763 ЦК України визначено, що договір найму укладається на строк, встановлений договором.

У частині 1 ст. 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (далі-№ 2269-XII у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) термін договору оренди визначається за погодженням сторін.

За приписами ч. 2 ст. 291 ГК України та ч. 2 ст. 26 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" договір оренди припиняється, зокрема, в разі закінчення строку, на який його було укладено.

Статтею 764 ЦК України передбачено, якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.

Відповідно до ч. 4 ст. 284 ГК України строк договору оренди визначається за погодженням сторін. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення строку дії договору він вважається продовженим на такий самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Згідно з ч. 2 ст. 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Правовий аналіз наведених норм матеріального права свідчить про те, що після закінчення строку договору оренди він може бути продовжений на такий самий строк, на який цей договір укладався, за умови, якщо проти цього не заперечує орендодавець. Відтак, якщо на дату закінчення строку договору оренди і протягом місяця після закінчення цього строку орендодавець заперечив щодо поновлення договору, то такий договір припиняється.

Аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 07.02.2018 у справі № 914/433/16, від 09.04.2019 у справі № 904/3415/18, від 04.03.2020 у справі № 910/6475/19.

З огляду на викладене, орендодавець має право відмовитися від договору, надіславши орендарю відповідну заяву протягом місяця після закінчення строку такого договору.

При цьому у контексті наведених норм заява орендодавця про припинення договору оренди за закінченням строку договору є одностороннім правочином, який відображає волевиявлення орендодавця у спірних правовідносинах, що не потребує узгодження з орендарем в силу прямої норми закону, і є підставою для припинення відповідних зобов'язальних правовідносин.

Чинне законодавство не містить спеціальних вказівок щодо того, коли орендар вважається повідомленим чи способів такого повідомлення.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19.05.2020 у справі № 910/719/19 вказала, що правове регулювання процедури припинення орендних правовідносин, наведене у ст. 764 ЦК України та ч. 2 ст. 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", спрямовано на досягнення справедливого балансу між правом орендодавця як власника майна володіти, користуватися та розпоряджатися майном на власний розсуд і правом орендаря очікувати на стабільність та незмінність його майнового становища. У контексті наведених вище норм настання наслідків у вигляді припинення чи продовження договору є пов'язаним з дотриманням сторонами орендних правовідносин добросовісної та послідовної поведінки, обумовленої змістом укладеного договору, положеннями господарського законодавства, а також усталеними звичаями ділового обороту та документообігу.

Судами у справі, яка розглядається, встановлено, що ТОВ Фірма "Посад" у поданому до господарського суду позові зазначало, що Відділення Фонду заяву про припинення дії спірного договору оренди протягом місяця після закінчення строку його дії (тобто протягом місяця з 10.04.2020) позивачу не направляло, відповіді на лист позивача про продовження строку дії договору не надало, що стало підставою для звернення до господарського суду з позовом про визнання договору оренди від 10.06.2014 № 5783-Н продовженим на тих самих умовах та на той самий строк (на 2 роки 11 місяців, до 10.03.2023).

Заперечуючи проти задоволення позову, Відділення Фонду у відзиві на позову заяву та у письмових запереченнях від 22.07.2020 вказувало на те, що договір оренди припинив свою дію 10.04.2020 в силу закінчення строку, на який його було укладено, та з огляду на направлення відповідачем позивачу протягом місяця після закінчення строку дії договору заяви від 28.04.2020 про припинення дії договору оренди, яку позивач отримав 30.04.2020 за адресою, зазначеною у договорі оренди та в ЄДРПОУ.

На підтвердження направлення позивачу заяви від 28.04.2020 Відділення Фонду надало суду список № 69 згрупованих поштових відправлень листів рекомендованих, список № 1057 згрупованих поштових відправлень листів рекомендованих від
29.04.2020 з фіскальним чеком, в якому наявна інформація про номер відправлення - 6105715389787, яке було направлене на адресу ТОВ Фірми "Посад" на вул. В.

Зубенка, 31-А у м. Харкові.

На підтвердження отримання позивачем 30.04.2020 відправлення №6105715389787 відповідач надав роздруківку з вебсайту Укрпошти, що засвідчує вручення поштою вказаного відправлення отримувачу.

Суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про задоволення позову, врахувавши заперечення позивача проти того, що отримане ним поштове відправлення № 6105715389787 містило заяву відповідача від 28.04.2020, посилаючись на положення Правил надання послуг поштового зв'язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05.03.2009 № 270, вважав, що відповідач, надавши лише списки № 69, № 1057 згрупованих поштових відправлень листів рекомендованих та інформацію з вебсайту Укрпошти про статус відправлення № 6105715389787, не довів факт надсилання позивачу саме заяви від 28.04.2020 за вказаним номером відправлення, як і не довів факт вручення позивачу нарочно цієї заяви, оскільки доказом таких фактів може бути лише опис вкладення у лист, який відповідачем долучено не було.

Водночас у справі № 910/6475/19 (постанова від 04.03.2020), на яку посилається скаржник у касаційній скарзі, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду погодився з висновками судів попередніх інстанцій про задоволення первісного позову Відділення Фонду про примусове виселення товариства з державного нерухомого майна у зв'язку з припиненням договірних відносин між сторонами, та про відмову у задоволенні зустрічного позову товариства про визнання договору оренди продовженим на тих самих умовах, виходячи зі встановлених судами обставин своєчасного (протягом місяця після закінчення дії договору) та належного повідомлення Відділенням Фонду товариства про відмову від продовження строку дії договору з огляду на наявні в матеріалах справи докази, а саме: список згрупованих внутрішніх рекомендованих листів та рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення, що було надіслано на адресу товариства, яка зазначена у договорі оренди та в ЄДРПОУ. Врахувавши те, що договір оренди не встановлює обов'язку Відділення Фонду направляти заяву про відмову у продовженні договору поштовою кореспонденцією з описом вкладення у цінний лист, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду відхилив аргументи скарги товариства про таку необхідність.

Таким чином, аналіз висновків, зроблених в оскаржуваних судових рішеннях у справі № 922/1718/20, яка розглядається, свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 04.03.2020 у справі № 910/6475/19 у подібних правовідносинах, на яку здійснено посилання у касаційній скарзі, тому підтвердилась підстава касаційного оскарження, передбачена п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

За змістом ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Суди з посиланням на ст. 73, 74, 86 ГПК України, вважали надані відповідачем список № 69 згрупованих поштових відправлень листів рекомендованих, список № 1057 згрупованих поштових відправлень листів рекомендованих від 29.04.2020 з фіскальним чеком та інформацію з вебсайту Укрпошти про статус відправлення №6105715389787 неналежними доказами, на підставі яких можна встановити факт надсилання відповідачем позивачу заяви від 28.04.2020 про припинення дії договору та вручення такої заяви нарочно позивачу.

Водночас згідно зі ст. 79 ГПК України (у редакції Закону України від 20.09.2019 № 132-IX, який набув чинності 17.10.2019) наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту ст. 79 ГПК України свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. З'ясування відповідних обставин має здійснюватися із застосуванням критеріїв оцінки доказів, передбачених ст. 86 ГПК України, щодо відсутності у доказу заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо, а також вірогідності і взаємного зв'язку доказів у їх сукупності.

При вирішенні спору, ані суд першої інстанції, ані суд апеляційної інстанції, не надали оцінки поданим відповідачем доказам - спискам № 69 та № 1057 згрупованих поштових відправлень листів рекомендованих, інформації з вебсайту Укрпошти про статус відправлення № 6105715389787 та пов'язаним з ними обставинам з огляду на їх вірогідність, відхиливши ці докази лише з посиланням на те, що належним підтвердженням направлення відповідачем заяви від 28.04.2020 та вручення цієї заяви нарочно позивачу є опис вкладення у лист, без надання оцінки змісту договору оренди від 10.06.2014 № 5783-Н, без врахування правової позиції Верховного Суду у постанові від 04.03.2020 у справі № 910/6475/19 та без зазначення мотивів відхилення аргументів відповідача про те, що надані ним документи свідчать, що заява від 28.04.2020 була направлена позивачу 29.04.2020 та отримана ним 30.04.2020 (у відзиві на позовну заяву, у письмових запереченнях від 22.07.2020, в апеляційній скарзі), чим порушили норми процесуального права, зокрема, ст. 74, 79, 86, ч. 4 ст. 238, ст. 282 ГПК України.

Безсумнівно врахувавши заперечення позивача проти того, що отримане ним поштове відправлення № 6105715389787 містило заяву відповідача від 28.04.2020 №11-03-02-04229 про припинення дії договору, суди попередніх інстанцій не вирішили питання чи мали місце такі обставини, якими позивач обґрунтовував свої заперечення та якими доказами вони підтверджуються, з огляду на те, що позивач під час розгляду справи у судах попередніх інстанцій не зазначав, який саме документ (-и) він отримав 30.04.2020 за поштовим відправленням № 6105715389787, як і не подавав до суду це поштове відправлення, що свідчить про порушення судами приписів ст. 236, 237 ГПК України.

За змістом ст. 236 ГПК України рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до таких правовідносин. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для справи, висновки суду стосовно встановлених обставин і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Відповідно до ч. 1 ст. 237 ГПК України при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.

Судові рішення у справі № 922/1718/20, яка розглядається, не відповідають вказаним вимогам законодавства.

Посилання Відділення Фонду у касаційній скарзі на постанову Вищого господарського суду України від 13.10.2009 у справі № 44/181 та на постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.02.2018 у справі № 914/433/16, від 12.04.2019 у справі № 911/928/18, від 22.10.2019 у справі № 910/3705/19 та від 02.07.2020 у справі № 914/1799/19, не приймаються судом касаційної інстанції до уваги, оскільки постанова Вищого господарського суду України не є тим судовим рішенням, невідповідність висновкам якому щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, є підставою касаційного оскарження, передбаченою п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, а правовідносини у інших зазначених справах та у справі № 922/1718/20, яка розглядається, не є подібними, оскільки різняться за фактичними обставинами, встановленими судами попередніх інстанцій у кожній справі, які формують зміст правовідносин та зумовили прийняття відповідного рішення.

Порушення попередніми судовими інстанціями норм процесуального права під час розгляду справи № 922/1718/20 унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення цієї справи, та які не можуть бути усунуті Верховним Судом самостійно в силу меж розгляду справи судом касаційної інстанції (ст. 300 ГПК України).

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Зважаючи на викладене, а також відповідно до положень ч. 3 ст. 310 ГПК України постанова суду апеляційної інстанції від 10.11.2020 та рішення суду першої інстанції від 12.08.2020 у цій справі підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. При новому розгляді справи судам попередніх інстанцій необхідно врахувати викладене, дослідити зібрані у справі докази, дати їм належну правову оцінку і в залежності від встановленого вирішити спір відповідно до закону.

Оскільки суд касаційної інстанції не змінює та не ухвалює нового рішення, розподіл судових витрат судом касаційної інстанції не здійснюється (ч. 14 ст.129 ГПК України). За результатами нового розгляду має бути вирішено й питання щодо розподілу судових витрат у справі.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Регіонального відділення Фонду державного майна України по Харківській, Донецькій та Луганській областях задовольнити частково.

2. Постанову Східного апеляційного господарського суду від 10.11.2020 та рішення Господарського суду Харківської області від 12.08.2020 у справі №922/1718/20 скасувати.

3. Справу № 922/1718/20 передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя І. С. Берднік

Судді: І. С. Міщенко

В. Г. Суховий