Історія справи

Ухвала КГС ВП від 21.03.2018 року у справі №910/14567/17

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 червня 2018 року

м. Київ

Справа № 910/14567/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Баранець О.М. - головуючий, Стратієнко Л.В., Студенець В.І.,

за участю секретаря судового засідання Низенко В.Р.

розглянувши касаційну скаргу Державної іпотечної установи

на рішення Господарського суду міста Києва

у складі судді: Балац С.В.

від 06.11.2017 року

та на постанову Київського апеляційного господарського суду

у складі колегії суддів: Алданової С.О., Мартюк А.І., Зубець Л.П.

від 06.02.2018 року

за позовом Державної іпотечної установи

до Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк",

треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача: 1) Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, 2) Національний банк України,

про визнання договору недійсним

за участю представників:

позивача - Тодосієнко В.М.

відповідача - Свистунов А.В.

третіх осіб - Гуленко Ю.М., Гузієнко Я.М.

В С Т А Н О В И В:

Державна іпотечна установа звернулась до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» про визнання недійсним договору купівлі-продажу цінних паперів №ДД-750/2014 від 05.09.2014 року, укладеного між позивачем та відповідачем.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що укладений між сторонами спору договір купівлі-продажу цінних паперів від 05.09.2014 року №ДД-750/2014, підлягає визнанню судом недійсним, оскільки відповідач ввів позивача в оману щодо обставин, які мають істотне значення, а також з порушенням господарської компетенції, що враховуючи частину 1 ст. 207 Господарського кодексу України, ч. 1 ст. 230, ст. 215 Цивільного кодексу України є підставою для визнання його недійсним.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 06.11.2017 року в задоволенні позову відмовлено повністю.

Рішення суду обґрунтоване тим, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, оскільки, оспорюваний правочин не містить будь-яких застережень з приводу необхідності інформування відповідачем позивача про фінансово-господарський стан банку у випадку укладення будь-якого роду зобов'язань між цими ж сторонами, приймаючи до уваги те, що відповідачем не вчинено жодних дій для введення позивача в оману при укладенні оспорюваного правочину, враховуючи виконання відповідачем умов оспорюваного правочину (в тому числі щодо оплати вартості облігацій), а також те, що стандарти на які посилається позивач жодним чином не стосуються спірних правовідносин та регулюють зовсім іншу сферу діяльності.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, Державна іпотечна установа звернулася до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просила скасувати вказане рішення та прийняти нове, яким позовні вимоги задовольнити.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 06.02.2018 року апеляційну скаргу Державної іпотечної установи залишено без задоволення. Рішення Господарського суду міста Києва від 06.11.2017 року у справі №910/14567/17 залишено без змін.

В даній постанові апеляційний господарський суд зазначає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку щодо недоведеності позивачем факту невідповідності договору купівлі-продажу цінних паперів від 05.09.2014 року №ДД-750/2014 нормам ЦК України, іншим актам цивільного законодавства. Позивачем не обґрунтовано належними і допустимими доказами, як наявності умислу в діях відповідача, так і самого факту обману відповідачем позивача на момент укладення спірного договору. Матеріалами справи підтверджено вчинення сторонами оспорюваного правочину дій спрямованих на його виконання, що полягали у здійсненні оплати та зарахування цінних паперів на рахунок. Про волю сторін до настання певних правових наслідків укладання оспорюваного правочину також свідчать численні заяви позивача про зарахування зустрічних однорідних вимог, в яких останнім вказувалось про наявність у позивача обов'язку з виплати відповідачу відсоткового доходу за цінні папери. Висновком суду першої інстанції про те, що позовні вимоги про визнання недійсним укладеного між сторонами спору оспорюваного правочину на підставі ч. 1 ст. 207 ГК України, ч. 1 ст. 230, ст. 215 ЦК України задоволенню не підлягають є обґрунтованими.

26 лютого 2018 року Державною іпотечною установою подано касаційну скаргу на рішення Господарського суду міста Києва від 06 листопада 2017 року та на постанову Київського апеляційного господарського суду від 06 лютого 2018 року у справі №910/14567/17, в якій останній просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 06 листопада 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 06 лютого 2018 року у справі №910/14567/17 та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги Державної іпотечної установи.

В касаційній скарзі скаржник зазначає про те, умисними діями АТ «Дельта Банк» порушено право позивача на здійснення статутної діяльності, право на достовірну інформацію та право на ділову репутацію. Зазначені порушення прав позивача стали результатом зловживання своїми правами Банком всупереч ст. 13 ЦК України шляхом умисного повідомлення відомостей, що не відповідають дійсності, замовчування суттєвих обставин щодо укладання спірного договору. Матеріалами справи підтверджується факт введення в оману Aкціонерним товариством «Дельта Банк» Державну іпотечну установу шляхом повідомлення відомостей, які не відповідали дійсності на момент укладення спірною правочину. AT «Дельта Банк» було умисно вчинено вказане діяння саме з метою схилити Позивача до укладання спірного правочину для отримання фінансової вигоди у вигляді отримання відсоткового доходу відповідно до Проспекту емісії. Спірний правочин містить ознаки дефекту волі позивача, не відповідає вимогам ст.ст. 203, 215 ЦК України, а тому підлягає визнанню судом недійсним. Вказане свідчить про той факт, що рішення суду першої інстанції від 06.11.2017 року у справі №910/14567/17 та постанова Київського апеляційного господарського суду від 06.02.2018 року прийняті з порушенням матеріального права, які регламентують визнання правочинів як такі, що є недійсними та підлягають скасуванню.

Ухвалою Верховного Суду від 21.03.2018 року у складі колегії суддів Касаційного господарського суду Баранця О.М., Вронської Г.О., Студенця В.І. відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Державної іпотечної установи на рішення Господарського суду міста Києва від 06.11.2017 року та на постанову Київського апеляційного господарського суду від 06.02.2018 року у справі №910/14567/17.

16.04.2018 року позивачем - Державною іпотечною установою подано заяву про відвід суддів Баранця О.М., Вронської Г.О. та Студенця В.І. у даній справі з підстав сумніву щодо об'єктивності та неупередженості колегії суддів.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду Баранця О.М., Вронської Г.О. та Студенця В.І. від 08.05.2018 року зупинено провадження у справі № 910/14567/17 до вирішення питання про відвід в порядку, визначеному статтею 39 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи (касаційної скарги, апеляційної скарги, заяви) між суддями від 14.05.2018 року для розгляду заяви Державної іпотечної установи про відвід суддів визначено суддю Мамалуя О.О.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного господарського суду Мамалуя О.О. від 15.05.2018 року у задоволенні заяви Державної іпотечної установи про відвід колегії суддів Баранця О.М., Вронської Г.О. та Студенця В.І. у справі №910/14567/17 відмовлено.

Ухвалою Верховного Суду від 16.05.2018 року поновлено провадження у справі №910/14567/17. Призначено розгляд касаційної скарги Державної іпотечної установи на 05 червня 2018 року

У відзиві на касаційну скаргу відповідач просить рішення Господарського суду міста Києва від 06.11.2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 06.02.2018 року у справі №910/14567/17 залишити без змін, а касаційну скаргу Державної іпотечної установи без задоволення.

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи (касаційної скарги, апеляційної скарги, заяви) між суддями від 30.05.2018 року у зв'язку із відпусткою судді Вронської Г.О. для розгляду справи №910/14567/17 визначено наступний колегії суддів Баранець О.М. - головуючий, Стратієнко Л.В., Студенець В.І.

Колегія суддів, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм права, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Як було встановлено господарськими судами, між Державною іпотечною установою, як емітентом та Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк», як покупцем було укладено договір купівлі-продажу цінних паперів від 05.09.2014 року №ДД-750/2014, відповідно до предмету якого в порядку та на умовах, визначених договором, позивач зобов'язується передати у власність відповідача, а відповідач зобов'язується прийняти і оплатити відповідні цінні папери (п. 1.1 договору).

Пунктом 2.1 договору визначено, що загальна вартість цінних паперів за договором становить 457847280,00 грн.

Пунктом 2.4 договору передбачено, що відповідач зобов'язується оплатити загальну вартість цінних паперів, що передаються за договором у власність відповідача, у сумі зазначеній у п. 1.1 договору в безготівковій формі не пізніше 05.09.2014 року, шляхом перерахування грошових коштів на рахунок позивача №26502000000995 в ПАТ «Дельта Банк» до кінця операційного дня.

Статтею 193 ГК України встановлено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Згідно п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Статтею 526 ЦК України встановлено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Укладений між сторонами спору договір за своєю правовою природою є договором купівлі-продажу.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (ст. 655 ЦК України).

Позивач вказував на те, що ПАТ «Дельта Банк», на виконання п. 5.3.1 Генерального договору про фінансування та обслуговування іпотечних кредитів №103 від 10.01.2011 року з метою введення позивача в оману, надавав останньому недостовірну інформацію та звітність щодо відповідності фінансових показників ПАТ «Дельта Банк» вимогам Стандарту Державної іпотечної установи.

10 січня 2011 року між Державною іпотечною установою (установа) та ПАТ «Дельта Банк» (первинний кредитор) укладено Генеральний договір №103 про рефінансування та обслуговування іпотечних кредитів, відповідно до умов якого сторони погоджуються про здійснення співпраці на ринку іпотечного кредитування відповідно до умов і вимог стандартів надання рефінансування та обслуговування іпотечних кредитів, які є невід'ємною частиною цього договору. Пунктом 5.4 договору передбачено надання визначеної звітності.

Статтею 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) встановлено вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Так, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

В силу припису статті 204 ЦК України правомірність правочину презюмується. Отже, обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.

Положеннями статті 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину сторонами вимог, які встановлені частинами 1, 2, 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу

Статтею 230 ЦК України передбачено, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину.

Згідно з частиною 1 статті 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до частини 1 статті 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Положеннями статей 203, 215, 229, 230 Цивільного кодексу України передбачена недійсність правочинів з вадами волі, коли волевиявлення учасника правочину не відповідає його внутрішній волі, у тому числі якщо внутрішня воля сторони сформувалась невірно під впливом обману. Суд враховує, що обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Для визнання недійсним правочину як укладеного під впливом обману необхідно, щоб сторона була введена в оману саме щодо обставин, які мають істотне значення. До таких обставин віднесено відомості щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Тобто особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману та наявність умислу в діях її контрагента, а й та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману.

Разом з тим суди попередніх інстанцій під час розгляду даної справи встановили, що обставини, стосовно яких, за доводами позивача, його введено в оману, не мають істотного значення для укладення оспорюваного договору.

При цьому колегія суддів погоджується з наведеним висновком судів попередніх інстанцій з огляду на те, що подання інформації стосовно фінансових показників відповідача не передбачено умовами договору, і в самому договорі відсутні посилання на Генеральний договір. Водночас, оскільки Генеральний договір регулює іншу сферу діяльності та не стосується спірних правовідносин, суди обґрунтовано відхилили аргументи Державної іпотечної установи про надання ПАТ "Дельта Банк" недостовірної інформації на підставі Генерального договору саме з метою введення Державної іпотечної установи в оману щодо обставин, істотних для укладення оспорюваного договору.

Посилання Державної іпотечної установи на положення Стандартів Державної іпотечної установи колегією суддів відхиляються як такі, що не відносяться до спірних у справі правовідносин, адже ПАТ "Дельта Банк" у зазначених правовідносинах виступало покупцем цінних паперів, а не в якості банку, який мав бути рефінансований Державної іпотечною установою. При цьому Державна іпотечна установа не довела, що при укладанні оспорюваного договору визначним при виборі контрагента з боку Державної іпотечної установи як емітента був саме фінансовий стан (ліквідність) покупця та нею витребовувались відповідні дані від ПАТ "Дельта Банк".

Оскільки, Державна іпотечна установа під час розгляду справи належними доказами не довела те, що інформація стосовно стану ліквідності та загального фінансового стану банку дійсно має істотне значення для укладення оспорюваного договору, а також наявність у діях ПАТ "Дельта Банк" умислу щодо введення позивача в оману з метою укладення договору, колегія суддів погоджується з висновком господарських судів про відсутність правових підстав для визнання недійсним оспорюваного договору на підставі положень статті 229 ЦК України.

Також колегія суддів вважає, що суди попередніх інстанцій обґрунтовано відхилили доводи Державної іпотечної установи про відсутність у ПАТ "Дельта Банк" господарської компетенції на укладення договору. Адже згідно з встановленими судами обставинами цінні папери, які були предметом купівлі-продажу за договором, є облігаціями позивача з додатковим забезпеченням, на операції з придбання яких не поширюються обмеження банку в період користування кредитом для збереження ліквідності.

Звертаючись з касаційною скаргою, Державна іпотечна установа не спростувала наведені висновки судів та не навела конкретні норми законодавства, чинні на момент укладення договору, які б обмежували господарську компетенцію ПАТ "Дельта Банк" саме щодо укладення договору та придбання цінних паперів.

Відповідно до положень статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

З огляду на наведені процесуальні норми, колегією суддів відхиляються доводи Державної іпотечної установи про те, що діями ПАТ "Дельта Банк" порушено її право на здійснення статутної діяльності, право на інформацію та право на ділову репутацію, оскільки під час розгляду справи судами попередніх інстанції позивач не довів належними доказами, що наведені ним обставини склались саме внаслідок укладення договору, а не інших обставин. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними зазначені обставини.

З урахуванням меж перегляду справи в касаційній інстанції, колегія суддів вважає, що постанова суду апеляційної інстанції та рішення першої інстанції прийняті з додержанням вимог матеріального та процесуального права, підстав для їх зміни чи скасування немає.

Колегія суддів зазначає, що враховуючи положення ч. 1 ст. 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 року №475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7, 11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 року №3477-IV (3477-15) "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.

У рішенні Суду у справі Трофимчук проти України no. 4241/03 від 28.10.2010 року Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод сторін.

У відповідності з ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Матеріали справи свідчать про те, що суд першої інстанції та апеляційний господарський суд всебічно, повно і об'єктивно дослідили матеріали справи в їх сукупності, дали вірну юридичну оцінку обставинам справи та правильно, з дотриманням норм процесуального права та правильним застосуванням норм матеріального права вирішили спір у справі.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Суд -

П О С Т А Н О В И В :

1. Касаційну скаргу Державної іпотечної установи залишити без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 06.11.2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 06.02.2018 року у справі №910/14567/17 - без змін.

2. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. Баранець

Судді Л. Стратієнко

І. Студенець