Історія справи

Ухвала КАС ВП від 19.03.2018 року у справі №872/11406/17

ПОСТАНОВА

Іменем України

27 листопада 2018 року

Київ

справа №872/11406/17

адміністративне провадження №К/9901/46430/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., судді Гриціва М.І., судді Коваленко Н.В., розглянувши у письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу за позовом ОСОБА_2 до Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Актабанк» Приходько Ю.В., Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду у складі колегії суддів: Чумака С.Ю., Білак С.В., Юрко І.В. від 01 лютого 2018 року,

В С Т А Н О В И В :

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2016 року ОСОБА_2 (далі - позивач) звернулася до Окружного адміністративного суду м. Дніпропетровська із позовом до Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Актабанк» Приходько Ю.В. (далі - Уповноважена особа Фонду, відповідач 1), Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - ФГВФО, відповідач 2), в якому з урахуванням уточненої позовної заяви просила:

- визнати протиправною бездіяльність відповідача 1 з приводу не включення даних про позивача до переліку вкладників, яким підляже відшкодування коштів за вкладами в ПАТ «Актабанк» за рахунок ФГВФО за договором № В21-17223/Т/630975 від 07 серпня 2014 року про прийняття грошових коштів в сумі 126491 грн терміном на 1 місяць з 07 серпня 2014 року по 07 вересня 2014 року включно;

- визнати протиправними дії ФГВФО в частині не внесення її даних до переліку вкладників, яким відшкодовуються кошти за вкладами в ПАТ «Актабанк» за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб за договором № В21-17223/Т/630975 від 07 серпня 2014 року про прийняття грошових коштів в сумі 126491 грн терміном на 1 місяць з 07 серпня 2014 року по 07 вересня 2014 року включно і зобов'язати відповідача 1 включити ОСОБА_2 до переліку таких вкладників;

- зобов'язати ФГВФО включити позивача до загального реєстру вкладників на підставі повного переліку вкладників, яким належить відшкодувати кошти за вкладами в ПАТ «Актабанк» за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, наданого відповідачем 1 та здійснити відшкодування належної їй суми грошових коштів в межах граничного розміру відшкодування коштів за вкладом № В21-17223/Т/630975 від 07 серпня 2014 року.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що не включення позивача у перелік вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладом у ПАТ «Актабанк» за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, протиправно позбавляє позивача права на повернення суми грошових коштів за її банківським вкладом.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 30 березня 2017 року адміністративний позов задоволений частково, зокрема: визнано протиправною бездіяльність Уповноваженої особи Фонду з приводу не включення даних про позивача до переліку вкладників, яким належить відшкодування коштів за вкладами в ПАТ «Актабанк» за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб за договором № В21-17223/Т/630975 від 07 серпня 2014 року; зобов'язано відповідача 1 включити ОСОБА_2 до переліку вкладників, яким підлягає відшкодування коштів за вкладами в ПАТ «Актабанк» за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб за договором № В21-17223/Т/630975 від 07 серпня 2014 року; зобов'язано відповідача 2 включити позивача до Загального реєстру вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами ПАТ «Актабанк» за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.

Частково задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що відповідачами не було надано до суду доказів нікчемності конкретного правочину та не визначено підстав нікчемності правочину неплатоспроможного банку, що передбачені у частині третій статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 01 лютого 2018 року апеляційну скаргу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб задоволено, постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 30 березня 2017 року скасовано та прийнято нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Задовольняючи апеляційну скаргу, апеляційний суд виходив з того, що оскільки відшкодування коштів триває з моменту прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку та завершується в день внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб запису про ліквідацію банку як юридичної особи, не включення позивача до Переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами, в даному випадку не свідчить про наявність протиправної бездіяльності відповідача, тобто безпідставне не вчинення суб'єктом владних повноважень обов'язків, які за Законом він мав би вчинити.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Не погоджуючись з постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 01 лютого 2018 року, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права, ОСОБА_2 звернулася з касаційною скаргою до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, у якій просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції, а постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 30 березня 2017 року залишити у силі.

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Касаційна скарга подана 27 березня 2018 року.

Ухвалою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 10 квітня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі № 872/11406/17, витребувано адміністративну справу та запропоновано сторонам надати відзив на касаційну скаргу.

СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Судами попередніх інстанцій встановлено та матеріалами справи підтверджено, що 07 серпня 2014 року між ОСОБА_2 та ПАТ «Актабанк» був укладений договір банківського вкладу «Банківська класика» № В21-17223/Т/630975 на суму 126491,00 грн строком на 1 (один) місяць до 07 вересня 2014 року включно, під 18% (вісімнадцять) річних, а також договір банківського рахунку від 07 серпня 2014 року № В21-054/Т/630975.

Факт укладання договору та перерахування коштів (внесення вкладу) підтверджується меморіальним ордером від 07 серпня 2014 року № 209050.

На підставі постанови Правління Національного банку України від 16 вересня 2014 року № 576 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Актабанк» до категорії неплатоспроможних» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб 16 вересня 2014 року прийнято рішення № 90 про запровадження з 17 вересня 2014 року тимчасової адміністрації та призначення Уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на тимчасову адміністрацію та ліквідацію в ПАТ «Актабанк» Приходько Ю.В.

26 листопада 2014 року листом № 5225 та 28 листопада 2014 року листом № 5251 Уповноважена особа Фонду проінформувала ФГВФО, що з початку запровадження тимчасової адміністрації проводиться робота з перевірки окремих платежів та транзакцій, проведених в липні-вересні 2014 року, в частині наявності підстав для отримання вкладниками коштів за вкладами та поточними рахунками. З метою недопущення протиправного відшкодування коштів за вкладами та сумами на поточних рахунках, Уповноважена особа Фонду у зазначених листах звернулася до ФГВФО з пропозицією розглянути питання можливості та доцільності тимчасового блокування коштів на рахунках окремих вкладників ПАТ «Актабанк», у тому числі й на рахунку позивача.

01 грудня 2014 року протоколом засідання виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб № 250/4 Фонд вирішив погодити пропозицію Уповноваженої особи Фонду щодо тимчасового блокування коштів на рахунках фізичних осіб-вкладників ПАТ «Актабанк» згідно переліку, наведеному у листах, та зобов'язав відділ організації виплат Фонду відобразити блокування у файлах «D» та «Z» узагальненої бази даних ФГВФО.

Відповідно до постанови Правління Національного банку України від 15 січня 2015 року № 19 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію публічного акціонерного товариства «Актабанк» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 16 січня 2015 року № 6 «Про початок процедури ліквідації публічного акціонерного товариства «Актабанк» та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку», згідно з яким було розпочато процедуру ліквідації ПАТ «Актабанк» з відшкодуванням з боку Фонду гарантування вкладів фізичних осіб коштів за вкладами фізичних осіб та призначено Уповноваженою особою на ліквідацію публічного акціонерного товариства «Актабанк» Приходько Ю.В. строком на 1 рік з 16 січня 2015 року по 15 січня 2016 року включно.

Згідно з рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 30 грудня 2015 року № 253 серед іншого, було призначено уповноважену особу Фонду та делеговано повноваження ліквідатора публічного акціонерного товариства «Актабанк» визначених Законом на строк з 01 січня 2016 року по 15 січня 2018 року включно.

ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

У касаційній скарзі скаржник вказує на те, що суд апеляційної інстанції не правильно застосував частину четверту статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», у якій визначено вичерпний перелік обставин, за яких ФГВФО не відшкодовує кошти. Підстави віднесення коштів за договором № В21-17223/Т/630975 від 07 серпня 2014 року до переліку, наведеному у вищезазначеній статті, не входять.

Крім того, скаржник посилається на те, що апеляційний суд не надав належної правової позиції тому, що за Законом Уповноважена особа Фонду протягом трьох днів з дня отримання ФГВФО рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку формує повний перелік вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок ФГВФО, відтак, оскільки Уповноважена особа Фонду протягом ліквідації не повідомила позивача про нікчемність договору, не включила його до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок ФГВФО, має місце протиправна бездіяльність. Також скаржник зауважує, що суд апеляційної інстанції не надав оцінки тому, що до повноважень Уповноваженої особи Фонду не належить прийняття рішення про тимчасове блокування рахунку вкладника банку.

Від учасників справи відзиву на касаційну скаргу позивача не надходило, що відповідно до статті 338 КАС України не перешкоджає перегляду рішення судів першої та апеляційної інстанцій.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з положенням частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Крім того стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Зазначеним вимогам процесуального закону постанова Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 01 лютого 2018 року відповідає не повністю, а викладені у касаційній скарзі доводи скаржника є частково обґрунтованими з огляду на наступне.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з положеннями частини третьої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Так, правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження ФГВФО, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами встановлені, зокрема, Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (тут і далі - у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин; Закон № 4452-VI).

Частиною першою статті 3 Закону № 4452-VI визначено, що Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку.

Відповідно до частини першої статті 26 Закону № 4452-VI Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, нараховані на день прийняття рішення Національним банком України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних та початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми, встановленої адміністративною радою Фонду на дату прийняття такого рішення незалежно від кількості вкладів в одному банку. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200000,00 грн. Фонд не відшкодовує кошти: передані банку в довірче управління; за вкладом у розмірі менше 10 гривень; за вкладом, підтвердженим ощадним (депозитним) сертифікатом на пред'явника.

Згідно з положеннями статті 27 Закону № 4452-VI Уповноважена особа Фонду складає перелік вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду відповідно до вимог цього Закону та нормативно-правових актів Фонду станом на день прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку.

Уповноважена особа Фонду зазначає у переліку вкладників суму відшкодування для кожного вкладника, яка розраховується виходячи із сукупного обсягу всіх його вкладів у банку та нарахованих процентів. Нарахування процентів за вкладами припиняється з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку.

Інформація про вкладника в переліку вкладників має забезпечувати його ідентифікацію відповідно до законодавства.

Протягом шести днів з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку виконавча дирекція Фонду затверджує реєстр вкладників для здійснення виплат відповідно до наданого уповноваженою особою Фонду переліку вкладників. Фонд публікує оголошення про відшкодування коштів вкладникам у газетах «Урядовий кур'єр», «Голос України» та на своїй офіційній сторінці в мережі Інтернет не пізніше ніж через сім днів з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку.

Уповноважена особа Фонду протягом трьох днів з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію формує перелік вкладників, кошти яких не підлягають відшкодуванню Фондом відповідно до частини четвертої статті 26 цього Закону.

Системний аналіз наведених правових норм дає підстави дійти до висновку про те, що держава через відповідні фінансові та організаційні механізми бере активну участь та створює належні умови для функціонування відповідно до цього Закону системи гарантування вкладів фізичних осіб шляхом забезпечення фізичній особі, яка на момент прийняття рішення Національним банком України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних та початку процедури виведення Фондом банку з ринку, мала у такому банку вклад (від 10 грн), відшкодування суми коштів, зокрема, розміщених на цьому вкладі, включаючи нараховані відсотки, за рахунок коштів ФГВФО у межах суми, встановленої адміністративною радою Фонду, яка не може бути меншою 200000 грн.

Отже, Закон № 4452-VI пов'язує можливість реалізації права на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру відшкодування коштів за вкладами з настанням таких обставин: 1) прийняття Національним банком України рішення про віднесення відповідного банку до категорії неплатоспроможних (у разі, якщо на дату прийняття такого рішення дія договору банківського вкладу закінчилась) або рішення про відкликання банківської ліцензії; 2) наявність на дату віднесення банку до категорії неплатоспроможних у фізичної особи банківського вкладу за договором, укладеним до вказаної дати; 3) наявність на зазначеному банківському вкладі фізичної особи коштів разом з нарахованими відсотками на суму не менше 10 грн; 4) включення уповноваженою особою Фонду фізичної особи до переліку вкладників банку, які мають право на відшкодування суми коштів за вкладами, з визначенням конкретної суми відшкодування; 5) затвердження виконавчою дирекцією Фонду реєстрів вкладників, які мають право на відшкодування сум коштів за банківськими вкладами, відповідно до складеного уповноваженою особою Фонду переліку вкладників.

Як встановлено судами попередніх інстанцій та підтверджено матеріалами справи, на дату прийняття Правлінням НБУ постанови від 16 вересня 2014 року № 576 «Про віднесення ПАТ «Актабанк» до категорії неплатоспроможних» на поточному рахунку ОСОБА_2 № 26308001630975, відкритому відповідно до укладеного договору від 07 серпня 2014 року про обслуговування поточного рахунку, знаходилась сума 126491,00 грн.

Разом з тим, уповноваженою особою Фонду позивача не було включено до переліку вкладників банку, які мають право на відшкодування суми вкладу за рахунок коштів ФГВФО, не повідомлено про причини та підстави такого невключення.

Закон № 4452-VI визначає порядок складання уповноваженою особою Фонду переліку вкладників, які мають право на відшкодування сум коштів за банківськими вкладами, а також підстави та умови, за наявності яких відшкодування суми коштів за банківським вкладом фізичним особам за рахунок коштів ФГВФО не здійснюється.

Так, згідно з положеннями статей 37, 38 Закону № 4452-VI Фонд або його уповноважена особа наділені повноваженнями щодо виявлення факту нікчемності правочинів шляхом здійснення перевірки вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою статті 38 цього Закону.

Правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними, зокрема, з підстав укладення банком правочинів (у тому числі договорів), умови яких передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку (пункт 7 частини третьої статті 38 Закону № 4452-VI).

Зі змісту даної норми вбачається, що вона поширюють свою дію на випадки, коли саме банк уклав з одним із кредиторів договір; на підставі такого договору у останнього виникають переваги (пільги) стосовно інших кредиторів банку; умови цього договору передбачають перерахування банком коштів або передачу майна банком такому кредитору.

Відтак, метою пункту 7 частини третьої статті 38 Закону № 4452-VI є недопущення зменшення активів банку або якості (ліквідності) таких активів на шкоду інших кредиторів, а також захист прав і законних інтересів вкладників банків, зміцнення довіри до банківської системи України, стимулювання залучення коштів у банківську систему України, забезпечення ефективної процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків.

Такий висновок узгоджується з правовою позицією щодо застосування пункту 7 частини третьої статті 38 Закону № 4452-VI, викладеною, зокрема, у постановах Верховного Суду від 10 травня 2018 року у справі № 910/14681/17, від 30 травня 2018 року у справі № 910/23036/16, від 23 жовтня 2018 року у справі № 804/6992/15.

Суд зазначає, що на позивача у цій справі поширюється конституційний принцип «для особи приватного права дозволено все, що не заборонено законом», який закріплений в частині першій статті 19 Конституції України та сформульований наступним чином: правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Тоді, як застосовуючи частину третю статті 38 Закону № 4452-VI Фонд або його уповноважена особа, зобов'язані дотримуватися положень частини другої статті 19 Конституції України відповідно до якої, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Забезпечуючи виконання статті 38 Закону 4452-VI відповідач, фактично, позбавлений дискреційних повноважень, під якими слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. Тобто, дискреційним є право суб'єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною.

Відповідно до частини четвертої статті 38 Закону № 4452-VI Фонд, зокрема, протягом дії тимчасової адміністрації, а також протягом ліквідації повідомляє сторони за договорами, зазначеними у частині другій статті 38 цього Закону, про нікчемність цих договорів та вчиняє дії щодо застосування наслідків нікчемності договорів.

Системний аналіз наведених правових норм дає підстави дійти до висновку про те, що при виявленні нікчемних правочинів Фонд, його уповноважена особа чи банк не наділені повноваженнями визнавати правочини нікчемними. Правочин є нікчемним відповідно до закону, а не на підставі рішення уповноваженої особи Фонду. Такий правочин є нікчемним з моменту укладення в силу закону (частини другої статті 215 ЦК України та частини третьої статті 38 Закону №4452-VI) незалежно від того, чи була проведена передбачена частиною другою статті 38 цього ж Закону перевірка правочинів банку і прийняте відповідне рішення. Наслідки нікчемності правочину також настають для сторін у силу вимог закону. При цьому, перелік передбачених частиною третьою статті 38 Закону № 4452-VI підстав, за яких правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними, є виключним. Положення статті 228 ЦК України не можуть бути застосовані уповноваженою особою Фонду при вирішення питання щодо віднесення правочинів до нікчемних для розширення переліку підстав нікчемності, визначених у частині третій статті 38 Закону № 4452-VI.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 826/1476/15. Верховним Судом також постановами від 10 травня 2018 році у справі № 826/20429/14, від 21 червня 2018 року у справі № 802/4016 та від 21 червня 2018 року у справі № 821/3601/15-а відмовлено у задоволенні заяви Уповноваженої особи ФГВФО про перегляд рішень суду касаційної інстанції 2016 та 2017 року, якими було задоволено позови фізичних осіб у відносинах, що є аналогічними до відносин у справі № 804/6992/15.

Колегія судів також враховує, що право громадянина на власність як важливий атрибут правової держави і демократичного суспільства закріплено в Конституції України, у якій установлено основні положення щодо власності (статті 13, 41, 142 та 143 Конституції України), закріплено рівність усіх суб'єктів права власності (статті 1 та 13 Конституції України), гарантії права власності та обов'язки власників (статті 13 і 41 Конституції України). Крім того, стаття 41 Конституції України передбачає, що кожен має право володіти, користуватися, розпоряджатися своєю власністю, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, право приватної власності є непорушним.

Поширення на грошові кошти, які залучені банком від вкладника (або які надійшли для вкладника), режиму права власності підтверджується положеннями статей 1058, 1066 ЦК України та статей 8, 22 Закону України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні», відповідно до яких, зокрема, власник рахунку має право у будь-який час розпоряджатися коштами, які перебувають на такому рахунку на умовах та у порядку, встановленому Законом та договором.

Важливою гарантією права приватної власності є конституційне закріплення, що «примусове відчуження об'єктів приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього повного відшкодування їхньої вартості» (частина п'ята статті 41 Конституції України). Конституційний принцип непорушності права власності проявляється як засада впевненості власника у стабільному становищі у якому він перебуває і яке гарантовано йому державою з усім комплексом відповідних засобів, які остання для цього застосовує.

Аналогічна позиція була висловлена Пленумом Верховного Суду України в постанові від 03 липня 2015 року № 13.

Відповідно до позиції Конституційного Суду України, сформованої в Рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005, до обмеження прав належить звуження їх змісту й обсягу, проте сутність змісту основного права не може бути порушена. Крім того, у Рішенні від 22 травня 2018 року № 5-р/2018 Конституційний Суд України зазначив, що обмеження стосовно реалізації конституційних прав не можуть бути свавільними та несправедливими, мають установлюватися виключно Конституцією й законами, переслідувати легітимну мету, бути зумовленими суспільною необхідністю її досягнення, пропорційними й обґрунтованими.

Враховуючи вищенаведене, зміст статті 41 Конституції України поширюється на право вкладника - фізичної особи вимагати отримання відшкодування коштів, розміщених на поточному рахунку в Банку, за рахунок Фонду.

Як встановлено судами попередніх інстанцій та не заперечується сторонами, позивача не було включено до переліку осіб, які мають право на відшкодування суми вкладу у ПАТ «Актабанк» за рахунок коштів ФГВФО без повідомлення причин та підстав такого не включення. Крім того, 01 грудня 2014 року протоколом засідання виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб № 250/4 Фонд вирішив погодити пропозицію Уповноваженої особи Фонду щодо тимчасового блокування коштів на рахунках фізичних осіб-вкладників ПАТ «Актабанк» згідно переліку, наведеному у листах, та зобов'язав відділ організації виплат Фонду відобразити блокування у файлах «D» та «Z» узагальненої бази даних ФГВФО.

Разом з тим, під час розгляду справи суди попередніх інстанцій не перевірили наявність/відсутність повноважень Уповноваженої особи Фонду щодо блокування рахунку позивача, не встановили наявність підстав не включення позивача до переліку осіб, які мають право на відшкодування суми вкладу у ПАТ «Актабанк» за рахунок коштів ФГВФО.

Як зазначається у рішенні Конституційного Суду України від 29 серпня 2012 року № 16-рп/2012, Конституція України гарантує здійснення судочинства судами на засадах, визначених у частині третій статті 129 Конституції, які забезпечують неупередженість здійснення правосуддя судом, законність та об'єктивність винесеного рішення тощо. Ці засади, є конституційними гарантіями права кожного на судовий захист, зокрема, шляхом забезпечення перевірки судових рішень в апеляційному та касаційному порядках, крім випадків, встановлених законом (рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2011 року № 13-рп/2011).

Відповідно до частини першої статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

До повноважень Верховного Суду не входить дослідження доказів, встановлення фактичних обставин справи або їх переоцінка, тобто об'єктом перегляду касаційним судом є виключно питання застосування права.

Разом з тим, без дослідження і з'ясування наведених вище обставин ухвалені у справі рішення не можна вважати законними та обґрунтованими.

Відповідно до частини другої статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо, зокрема, суд не дослідив зібрані у справі докази.

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Зокрема, відповідно до ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Крім того, як зазначив Європейський суд з прав людини в справі «Золотас проти Греції» стаття 1 Протоколу № 1, яка має за головну мету захистити особу від будь-якого посягання держави на повагу до її майна, може також вимагати позитивних зобов'язань, відповідно до яких держава має вжити певних заходів, необхідних для захисту права власності, зокрема, якщо існує прямий зв'язок між заходом, якого заявник може правомірно очікувати від влади, і ефективним користуванням ним своїм майном (Zolotas v. Greece, № 66610/09). Подібний висновок викладений у рішенні Європейського суду з прав людини в справі «Капітал Банк АД проти Болгарії» (Capital Bank AD v. Bulgaria, № 49429/99).

У справі «Суханов та Ільченко проти України» Європейський Суд з прав людини зазначив, що за певних обставин «законне сподівання» на отримання «активу» також може захищатися статтею 1 Першого протоколу. Якщо суть вимоги особи пов'язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має «законне сподівання», якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя (пункт 35, № 68385/10 та № 71378/10).

Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

З огляду на це, колегія суддів дійшла до висновку про те, що касаційну скаргу ОСОБА_2 слід частково задовольнити, судові рішення попередніх інстанцій скасувати, а справу належить направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи суду слід взяти до уваги викладене в цій постанові і встановити зазначені в ній обставини, що стосуються обсягу та змісту спірних правовідносин і охоплюються предметом доказування. У разі необхідності суд може зобов'язати сторони надати докази, яких не буде вистачати для з'ясування цих обставин, або ж витребувати такі докази у інших осіб, в яких вони можуть знаходитися, дати правильну юридичну оцінку встановленим обставинам та постановити рішення відповідно до вимог 242 КАС України.

Оскільки колегія суддів повертає справу на новий розгляд до суду першої інстанції, то відповідно до статті 139 КАС України судові витрати не підлягають новому розподілу.

Керуючись статтями 341, 344, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 01 лютого 2018 року, якою скасовано постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 30 березня 2017 року, скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття.

Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Я.О. Берназюк

Судді: М.І. Гриців

Н.В. Коваленко