Історія справи

Ухвала КАС ВП від 23.02.2021 року у справі №640/23225/20
Постанова КАС ВП від 23.03.2023 року у справі №640/23225/20

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 березня 2023 року

м. Київ

справа № 640/23225/20

адміністративне провадження № К/9901/47188/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Мартинюк Н.М.,

суддів - Загороднюка А.Г., Соколова В.М.,

розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №640/23225/20

за позовом ОСОБА_1

до Державної судової адміністрації України, Державної казначейської служби України, Верховної Ради України

про зобов`язання вчинити дії,

за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Ростислава Юрійовича

на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 грудня 2021 року (головуючий суддя: Пилипенко О.Є., судді: Глущенко Я.Б., Собків Я.М.).

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2020 року ОСОБА_1 пред`явив позов до Державної судової адміністрації України, Державної казначейської служби України, Верховної Ради України, в якому просив суд:

- стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 відшкодування майнової шкоди, завданої органом державної влади - Верховною Радою України, в розмірі: 99 739, 39 грн, шляхом зобов`язання Державної казначейської служби України списати вказані кошти зі спеціального визначеного для цього рахунку Державного бюджету України та зобов`язання Державної судової адміністрації України здійснити виплату цих коштів ОСОБА_1 .

В обґрунтування позовних вимог позивач вказував на те, що працює на посаді судді Вищого адміністративного суду України, проте, суддівську винагороду за період з 18 квітня до 28 серпня 2020 року йому нараховано і виплачено на підставі статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», а не статті 130 Конституції України та статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», що призвело до зменшення її розміру і, відповідно, порушення його прав та гарантій.

Рішенням Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року у справі №10-р/2020 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення частин першої, третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14 листопада 2019 року №294-ІХ зі змінами, абзацу дев`ятого пункту 2 розділу ІІ Прикінцеві положення Закону України «Про внесення змін до Закону України Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13 квітня 2020 року №553-ІХ.

Тож, з урахуванням наведеного, позивач зазгачає, що Верховною Радою України йому було заподіяно майнову шкоду, розмір якої складає недоотримувана частина суддівської винагороди за спірний період.

Вважаючи своє право на отримання суддівської винагороди у повному обсязі порушеним, позивач звернувся до суду за його захистом.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 липня 2021 року адміністративний позов задоволено частково:

- стягнуто з Держави України за рахунок коштів Державного бюджету України, головним розпорядником яких є Державна судова адміністрація України, шляхом безспірного списання Державною казначейською службою України з рахунку бюджетної програми 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів», на користь ОСОБА_1 шкоду (компенсаційну виплату) у виді обмеження суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року до 27 серпня 2020 року, яка становить: 99 739,39 грн (дев`яносто дев`ять тисяч сімсот тридцять дев`ять гривень 39 копійок), заподіяної прийняттям неконституційного правового акта, з утриманням з цієї суми передбачених законом податків та обов`язкових платежів при її виплаті.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції виходив з того, що при нарахуванні та виплаті суддівської винагороди роботодавець мав керуватися виключно Законом України «Про судоустрій і статус суддів», одночасно застосування статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» прямо суперечить статті 130 Конституції України.

До того ж, рішенням Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року у справі №10-р/2020 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення частин першої, третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14 листопада 2019 року №294-ІХ зі змінами, абзацу дев`ятого пункту 2 розділу ІІ Прикінцеві положення Закону України «Про внесення змін до Закону України Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13 квітня 2020 року №553-ІХ. Також у вказаному рішенні Конституційний Суд України зазначив про необхідність компенсувати обмеження суддівської винагороди відповідними виплатами.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 грудня 2021 року рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 липня 2021 року скасовано і прийнято нову постанову, якою у задоволенні позову відмовлено.

Суд апеляційної інстанції хоча і погодився із висновками окружного суду стосовно порушення права позивача на отримання суддівської винагороди у повному обсязі, відмовив у задоволенні його позову з огляду на обрання позивачем неналежного способу захисту свого порушеного права.

Так, апеляційний суд зауважив, що дійсно у спірний період до визначення розміру суддівської винагороди мали застосовуватись лише норми Конституції України та Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Проте, оскільки головним розпорядником коштів Вищого адміністративного суду України є Верховний Суд, тому, Державна судова адміністрація України, Державна казначейська служба України і Верховна Рада України є неналежними відповідачами у цій справі.

До того ж, на переконання суду апеляційної інстанції, підставою для стягнення коштів на користь позивача є не майнова шкода, що завдана неконституційним законом (адже останній не повинен був бути застосованим у спірних правовідносинах), а протиправне не застосування норм Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Тому, апеляційний суд дійшов висновку, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту порушеного права.

Не погоджуючись із судовим рішенням апеляційного суду, ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на нього.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзивів

У грудні 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Кравець Р.Ю. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив скасувати постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 грудня 2021 року і залишити в силі рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 липня 2021 року.

В обґрунтування вимог касаційної скарги представник позивача зазначив, що з висновками апеляційного суду не погоджується, адже наполягає, що лише статтею 152 Конституції України належить керуватись при вирішенні спірних правовідносин. Зауважує, що позивач подав цей позов саме в розрізі відшкодування шкоди, завданої прийняттям у подальшому неконституційного нормативно-правового акта. Компенсація відповідної шкоди має здійснюватися на підставі норм Конституції України як норм прямої дії, а також статей 1166 1167 1173 Цивільного кодексу України.

Підставою подання цієї касаційної скарги є пункт 3 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - «КАС України») щодо правозастосування статті 152 Конституції України, з огляду на відсутність висновку Верховного Суду щодо її застосування у подібних правовідносинах.

Верховний Суд ухвалою від 11 січня 2022 року відкрив касаційне провадження на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України.

У відзивах на касаційну скаргу Верховна Рада України і Державна судова адміністрація України просять відмовити у її задоволенні, а судове рішення суду апеляційної інстанції залишити без змін. Відзиви обґрунтовані правильністю вирішення спору судом апеляційної інстанції із дотриманням норм матеріального і процесуального права.

Державна казначейська служба України свого відзиву на касаційну скаргу не надала, копію ухвали Верховного Суду про відкриття касаційного провадження отримала 17 січня 2022 року.

ІІ. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

ОСОБА_1 обіймає посаду судді Вищого адміністративного суду України безстроково відповідно до постанови Верховної Ради України від 23 грудня 2010 року №2871-VI.

Суддівська винагорода ОСОБА_1 у період з 18 квітня 2020 року до 27 серпня 2020 року виплачувалась із урахуванням обмеження відповідно до статті 29 Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік».

Відповідно до розрахункових листів за квітень-серпень 2020 року, загальна сума обмеження суддівської винагороди позивача за період з 18 квітня 2020 року до 27 серпня 2020 року становить: 99 739, 39 грн.

ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВА

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Відповідно до статті 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

У преамбулі Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року №1402-VIII (далі - «Закон») зазначено, що цей Закон визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд.

За частинами першою, другою статті 4 Закону судоустрій і статус суддів в Україні визначаються Конституцією України та законом.

Зміни до цього Закону можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Відповідно до частини першої статті 135 Закону суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

За частиною другою статті 135 Закону суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.

Відповідно до частини третьої статті 135 Закону (яка згідно з Рішенням Конституційного Суду України № 4-р/2020 від 11 березня 2020 року діє в редакції Закону №1774-VIII) базовий розмір посадового окладу судді становить:

1) судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року;

2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року;

3) судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року

18 квітня 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13 квітня 2020 року № 553-ІХ (далі - «Закон №553-ІХ»), згідно з пунктом 10 розділу І якого Закон України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14 листопада 2019 року № 294-IX (далі - «Закон №294-IX») доповнено, зокрема, статтею 29 такого змісту (тут мова йде про редакцію Закону №294-IX, яка діяла до ухвалення Рішення Конституційного Суду України №10-р/2020 від 28 серпня 2020 року): «установити, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки (частина перша).

Зазначене обмеження не застосовується при нарахуванні заробітної плати, грошового забезпечення особам із числа осіб, зазначених у частині першій цієї статті, які безпосередньо задіяні у заходах, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, у тому числі в операції Об`єднаних сил (ООС). Перелік відповідних посад встановлюється Кабінетом Міністрів України (частина друга).

Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті)» (частина третя).

Конституційний Суд України Рішенням від 28 серпня 2020 року №10-р/2020 визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення частин першої, третьої статті 29 Закону №294-IX зі змінами; абзацу дев`ятого пункту 2 розділу II «Прикінцеві положення» Закону №553-IX.

За текстом цього Рішення, указані нормативні положення, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Відповідно до статті 152 Конституції України закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.

Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.

Статтею 1166 Цивільного кодексу України передбачено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок непереборної сили, відшкодовується у випадках, встановлених законом.

Шкода, завдана правомірними діями, відшкодовується у випадках, встановлених цим Кодексом та іншим законом.

Згідно із частиною першою статті 1173 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Згідно з частинами першою-другою статті 22 цього Кодексу особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

IV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).

Верховний Суд ухвалою від 11 січня 2022 року відкрив касаційне провадження за скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Р.Ю. на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України.

Відповідно до пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:

- якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Проаналізувавши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов наступних висновків.

Зі змісту позовної заяви, а також зважаючи на доводи касаційної скарги, вбачається, що правовою підставою, яка спонукала позивача звернутися до суду з цим позовом, було отримання ним суддівської винагороди у спірний період у обмеженому розмірі.

Тобто, у своїй позовній заяві ОСОБА_1 обґрунтував, що саме у зв`язку з прийняттям Верховною Радою України норми права, у подальшому визнаної Конституційним Судом України такою, що не відповідає Основному Закону (є неконституційною) йому були завдані збитки у виді упущеної вигоди, яка складається з недоотримуваної частини суддівської винагороди.

Верховний Суд неодноразово аналізував норми законодавства, які регулювали правовідносини щодо отримання суддями суддівської винагороди у спірний період з огляду на прийняття Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14 листопада 2019 року №294-ІХ з подальшими змінами.

Так, Верховний Суд підтвердив порушення права суддів на отримання суддівської винагороди у розмірі, визначеному статтею 135 Закону, з урахуванням обмежень, встановлених Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» у спірний період, у постановах від 3 березня 2021 року у справі №340/1916/20, від 23 червня 2021 року у справі №520/13014/2020, від 22 липня 2021 року у справі №200/7840/20-а, від 28 липня 2021 року у справі №340/1901/20, від 11 серпня 2021 року у справі № 560/4152/20, від 9 вересня 2021 року у справі №120/5243/20-а, від 7 жовтня 2021 року у справі №260/3641/20, від 12 жовтня 2021 року у справі №160/12075/20, від 30 червня 2022 року у справі №640/27145/20, від 16лютого 2023 року у справі №640/16326/20, від 28 лютого 2023 року у справі №480/7097/20 та інших.

У вказаних постановах Верховний Суд дійшов висновку, що Конституцією України регламентовано, що розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій. Із цією конституційною нормою співвідносяться норми частини першої статті 135 Закону, які у системному зв`язку дають чітке розуміння, що єдиним нормативно-правовим актом, яким повинен і може визначатися розмір суддівської винагороди є закон про судоустрій.

Наявність в Конституції України згаданої норми дає підстави для висновку, що для правовідносин у сфері організації судової влади закон про судоустрій є спеціальним законом.

Конституція України, відповідно до її статті 8, має найвищу юридичну силу, а тому наявність в її тексті прямої вказівки на спосіб визначення суддівської винагороди слугує безапеляційним способом подолання будь-яких протиріч у правовому регулюванні правовідносин на кшталт тих, з яких виник цей спір, на користь спеціального закону (про судоустрій).

Також, оскільки норми Конституції України є нормами прямої дії, тому при вирішенні спору вони повинні застосовуватись судом, особливо тоді, коли закон чи інший нормативно-правовий акт їм суперечить.

Зміни до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в частині, яка регламентує розмір суддівської винагороди, у спірний період не вносилися, тому законних підстав для обмеження її виплати (десятьма прожитковими мінімумами) не було.

У свою чергу, Закон №553-ІХ не може встановлювати розмір винагороди судді, оскільки ним зміни до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» стосовно розміру суддівської винагороди не вносилися.

Тож, на основі зазначеного, Суд погоджується із висновками судів обох інстанцій щодо правозастосування норми статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», констатуючи, що цей Закон є спеціальним для спірних правовідносин і неправомірним було обмеження виплати позивачу суддівської винагороди протягом спірного періоду розміром, що не перевищував десяти прожиткових мінімумів на підставі статті 29 Закону №294-ІХ (у редакції Закону №553-ІХ).

Запроваджуючи судову практику щодо захисту порушених прав суддів на отримання суддівської винагороди у повному обсязі, Верховний Суд сформував правовий підхід щодо належного способу захисту порушеного права.

Так, захист порушеного права має відбуватись шляхом стягнення на користь судді недоотримуваних грошових коштів з суб`єкта владних повноважень, який допустив неналежне розпорядження бюджетними коштами, виділеними на виплату суддівської винагороди.

Варто звернути особливу увагу на те, що у контексті подібних правовідносин з цією справою, Верховний Суд зауважував, що такі правовідносини не стосуються відшкодування шкоди, завданої нормативно-правовим актом (законом), визнаним неконституційним.

Рішення Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року №10-р/2020 безпосередньо не впливає на спірні правовідносини, адже саме Закон України «Про судоустрій і статус суддів», яким визначено розмір суддівської винагороди, є спеціальним Законом який і мав бути застосований розпорядниками бюджетних коштів при визначенні її розміру. Між тим, розпорядники бюджетних коштів протиправно застосували до питання обчислення розміру суддівської винагороди положення частин першої, третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14 листопада 2019 року №294-ІХ зі змінами, абзацу дев`ятого пункту 2 розділу ІІ Прикінцеві положення Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13 квітня 2020 року №553-ІХ, які у подальшому були визнані неконституційними.

У контексті зазначеного, Верховний Суд погоджується із міркуваннями суду апеляційної інстанції, що позивач некоректно визначив відповідачів у справі, зокрема, Верховну Раду України та визначив правову природу коштів, які належить стягнути на його користь.

Як зазначалось, за своєю суттю спірні правовідносини не є деліктом, адже суть порушення полягає у незастосуванні суб`єктом владних повноважень Закону, який мав бути застосований до визначення розміру суддівської винагороди у спірний період. Тож, прийняття Верховною Радою України Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», яку позивач визначає як підставу відшкодування шкоди, не породжує порушення прав позивача у контексті статті 152 Конституції України.

Проте, варто зауважити, що відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно із частиною другою статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Частиною четвертою статті 242 КАС України встановлено, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Приписами статті 244 КАС України передбачено, що під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.

Тож, встановивши указані обставини (нарахування суддівської винагороди у незаконно обмеженому розмірі), суд апеляційної інстанції мав захистити порушене право ОСОБА_1 , з огляду на те, що підтвердив висновки суду першої інстанції щодо факту його порушення.

Одночасно, в цьому контексті варто зауважити наступне.

Статтею 148 Закону визначено, що фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.

Видатки загального фонду Державного бюджету України на утримання судів належать до захищених статей видатків Державного бюджету України.

Функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів здійснюють:

Верховний Суд - щодо фінансового забезпечення його діяльності;

вищий спеціалізований суд - щодо фінансового забезпечення його діяльності;

Державна судова адміністрація України - щодо фінансового забезпечення діяльності всіх інших судів, діяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України, Служби судової охорони та Державної судової адміністрації України;

Вища рада правосуддя - щодо фінансового забезпечення її діяльності.

Функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління Державної судової адміністрації України.

Видатки на утримання судів у Державному бюджеті України визначаються окремим рядком щодо Верховного Суду, Вищої ради правосуддя, апеляційної палати вищого спеціалізованого суду, а також у цілому щодо апеляційних, місцевих судів.

Видатки кожного місцевого та апеляційного суду всіх видів та спеціалізації, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України, Служби судової охорони та Державної судової адміністрації України визначаються у Державному бюджеті України в окремому додатку.

Видатки на утримання судів у Державному бюджеті України не можуть бути скорочені в поточному фінансовому році.

Відповідно до частин першої, шостої статті 151 Закону Державна судова адміністрація України є державним органом у системі правосуддя, який здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади у межах повноважень, установлених законом.

Рішенням від 17 січня 2019 року №141/0/15-19 затверджено «Положення про Державну судову адміністрацію України».

Згідно із підпунктом 2 пункту 6 указаного Положення Державна судова адміністрація України відповідно до визначених завдань здійснює функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів (крім Верховного Суду та вищих спеціалізованих судів), Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України, Служби судової охорони, ДСА України та її територіальних управлінь.

Абзацом 2 частини десятої статті 51 Бюджетного кодексу України визначено, що у разі ліквідації або реорганізації державних органів у поточному бюджетному періоді, забезпечення їх діяльності у наступному бюджетному періоді до завершення процедури ліквідації або реорганізації, здійснюється в межах видатків, передбачених новим державним органам, які визначені правонаступниками чи яким передаються функції органів, що ліквідуються або реорганізуються.

Відповідно до статті 21 Закону України «Про Державний бюджет України на 2019 рік», Верховний Суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України провадитимуть процедури ліквідації у 2019 році відповідно до вимог абзацу другого частини десятої статті 51 Бюджетного кодексу України в межах видатків, передбачених у Державному бюджеті України Верховному Суду.

Відповідно до пункту 7 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» з дня початку роботи Верховного Суду у складі, визначеному цим Законом, Верховний Суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України припиняють свою діяльність та ліквідуються у встановленому законом порядку. До припинення діяльності статус, структура, повноваження, порядок роботи, права та обов`язки, гарантії суддів цих судів визначаються Законом України «Про судоустрій і статус суддів».

Як убачається з рішення Рахункової палати від 10 листопада 2022 року №23-3 «Про розгляд Звіту про результати аудиту ефективності використання бюджетних коштів на здійснення заходів з ліквідації судів в Україні», Вищий адміністративний суд України з 20 грудня 2017 року й станом на час прийняття указаного Рішення перебуває в процесі ліквідації. Цим рішенням Рахункова палата додатково підтвердила, що саме Верховний Суд є головним розпорядником бюджетних коштів щодо фінансового забезпечення, зокрема, суддів Вищого адміністративного суду України.

На основі аналізу указаних норм, Суд погоджується із міркуваннями суду апеляційної інстанції, що головним розпорядником бюджетних коштів щодо фінансового забезпечення суддів Вищого адміністративного суду України (до завершення ліквідаційних процедур) є саме Верховний Суд. Тому, правових підстав стягнення недоотримуваної частини суддівської винагороди на користь ОСОБА_1 з Державної судової адміністрації України, Суд не встановив.

Отже, здійснюючи нарахування та виплату позивачу суддівської винагороди у спірний період із застосуванням обмеження, Верховний Суд, який здійснював функції головного розпорядника бюджетних коштів, діяв не у спосіб та не в межах, встановлених Конституцією України та Законом України «Про судоустрій і статус суддів».

Тому, суд першої інстанції допустив помилку, ухвалюючи рішення щодо стягнення грошових коштів на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Державної судової адміністрації України та за бюджетною програмою КПКВ 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів», яка також перебуває у віданні Державної судової адміністрації України для таких-от цілей.

Між тим, суб`єктний склад учасників цієї справи залишився таким, яким його визначив позивач. Як вже зазначалось, відповідачами у цій справі ОСОБА_1 визначив Державну судову адміністрацію України, Державну казначейську службу України і Верховну Раду України.

На думку колегії суддів, суд першої інстанції хоча й захистив порушене право ОСОБА_1 , дійшов помилкового висновку щодо необхідності стягнення спірних коштів за рахунок бюджетних асигнувань Державної судової адміністрації України.

Враховуючи принцип офіційного з`ясування обставин справи, суд першої інстанції може самостійно залучити співвідповідача (частина третя статті 48 КАС України) чи залучити другого відповідача (частина четверта статті 48 КАС України), якщо для цього є підстави. Проте в такій площині суд першої інстанції спірні правовідносини не розглядав.

В той же час, суд касаційної інстанції у силу положень статті 341 КАС України обмежений у праві встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Отже, оскільки правильне вирішення справи у цій частині вимагає дослідження додаткових доказів і з`ясування на цій підставі обставин, то справу слід направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 341 КАС України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 4-7 частини третьої статті 353, абзацом другим частини першої статті 354 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Зважаючи на необхідність урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах, що прийняті після подання скаржником касаційної скарги у цій справі, Суд вважає за необхідне вийти за межі вимог касаційної скарги представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Р.Ю. і скасувати судові рішення обох інстанцій у цій справі, з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до частини другої статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо: 1) суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 328 цього Кодексу; або 2) суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, яка підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або; 3) суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; 4) суд встановив обставини, що мають істотне значення, на підставі недопустимих доказів.

При новому розгляді справи суду першої інстанції необхідно взяти до уваги викладене в цій постанові, вирішити питання про заміну неналежного відповідача у справі й встановити обставини справи, що мають значення для правильного її вирішення.

З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції не розподіляються.

Керуючись статтями 341 345 349 350 353 355 356 359 КАС України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Ростислава Юрійовича задовольнити частково.

Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 липня 2021 року і постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 грудня 2021 року у справі №640/23225/20 скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції - Київського окружного адміністративного суду.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не може бути оскаржена.

………………….

………………….

………………….

Н.М. Мартинюк

А.Г. Загороднюк

В.М. Соколов,

Судді Верховного Суду