Історія справи

Ухвала КАС ВП від 13.01.2020 року у справі №640/19503/19

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 березня 2021 року

м. Київ

справа № 640/19503/19

адміністративне провадження № К/9901/1100/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді: Мартинюк Н. М.,

суддів: Жука А. В., Мельник-Томенко Ж. М.,

розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №640/19503/19

за позовом ОСОБА_1

до Держави Україна в особі Міністерства юстиції України, Державної казначейської служби України

про стягнення збитків і моральної шкоди,

за касаційною скаргою ОСОБА_1

на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 жовтня 2019 року (прийняту у складі: головуючого судді Шейко Т. І.)

і постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 24 грудня 2019 року (прийняту у складі: головуючого судді Губської Л. В., суддів Карпушової О. В., Степанюка А. Г. ).

І. Історія справи

У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив:

- визнати протиправною бездіяльність Держави Україна під час розгляду скарги ОСОБА_1 на постанову Центрального відділу державної виконавчої служби міста Миколаєва від 29 вересня 2017 року ВП №53782999 "Про повернення виконавчого документа стягувачу" і бездіяльність Центрального відділу державної виконавчої служби міста Миколаєва під час виконання виконавчого листа №1423/19804/12, виданого Центральним районним судом міста Миколаєва 12 червня 2013 року;

- стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі: 233527,76 грн, в тому числі: матеріальний збиток в розмірі не стягнутої на користь позивача суми за рішенням суду: 68626,20 грн; інфляційні втрати в розмірі: 73292,56 грн; три відсотки річних в розмірі: 11839,00 грн; моральну шкоду в розмірі: 79770,00 грн.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 жовтня 2019 року, залишеною без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 24 грудня 2019 року, відмовлено у відкритті провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1.

Оскаржувані судові рішення мотивовані тим, що цей спір не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. Адже позивач, який є стороною виконавчого провадження, звернувся до суду з позовом щодо бездіяльності суб'єкта владних повноважень під час виконання судового рішення, ухваленого в порядку Цивільного процесуального кодексу України (надалі також - "ЦПК України"), тому цей спір належить розглядати в порядку цивільного судочинства.

Крім того, стосовно посилань позивача на протиправну бездіяльність судді Чулуп О. С. при розгляді скарги на протиправну бездіяльність державного виконавця, суд першої інстанції вказав, що бездіяльність судів у питаннях здійснення правосуддя, пов'язаних з підготовкою, розглядом справ у судових інстанціях тощо, можуть оскаржуватися у порядку, передбаченому процесуальними законами, а не шляхом оскарження їх дій (чи відшкодування шкоди одночасно з оскарженням таких дій) до іншого суду, оскільки це порушуватиме принцип незалежності судів і заборону втручання у вирішення справи належним судом.

У касаційній скарзі позивач просить скасувати ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 жовтня 2019 року і постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 24 грудня 2019 року, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Зокрема, скаржник зазначає, що суди попередніх інстанцій неповно з'ясували обставини, що мають значення для справи, висновки судів не відповідають обставинам справи, суди невірно застосували норми процесуального права, що призвело до неправильного вирішення питання.

Позивач вказує, що за своїм характером цей спір є публічно-правовим і його належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. Зазначає, що відповідна скарга на постанову Центрального відділу ДВС міста Миколаєва від 29 вересня 2017 року ВП №53782999 "Про повернення виконавчого документа стягувачу" і на бездіяльність Центрального відділу ДВС міста Миколаєва під час виконання виконавчого листа №1423/19804/12 від 12 червня 2013 року, виданого Центральним районним судом міста Миколаєва в порядку статті 447 ЦПК України, ним була подана до Центрального районного суду міста Миколаєва, однак до моменту звернення позивача з цим позовом зазначена скарга не розглянута.

Крім того, позивач зауважує, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, він звернувся з цим позовом про визнання протиправною бездіяльності суб'єкта владних повноважень під час виконання судового рішення.

Натомість, предметом позову є протиправна бездіяльність посадової особи органу державної влади (судової влади) судді Чулуп О. С. під час здійснення своїх повноважень. А саме, суддя Чулуп О. С. не розглянув скаргу позивача в строки, передбачені законом, окрім цього розгляд скарги постійно відкладається, що в свою чергу призводить до невиконання протягом тривалого часу рішення суду, яке набрало законної сили і є обов'язковим до виконання.

Відповідачі не подали відзиву на касаційну скаргу.

Ознайомившись із доводами скаржника, Верховний Суд вважає необхідним відмовити у задоволенні касаційної скарги з огляду на таке.

ІІ. Мотиви Верховного Суду

Законом України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року №460-IX, що набрав чинності 8 лютого 2020 року, внесено ряд змін до КАС України, зокрема до Глави 2 "Касаційне провадження" Розділу ІІІ "Перегляд судових рішень".

Разом з тим, пунктом 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Законом України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року №460-IX встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року №460-IX, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року №460-IX.

Оскільки касаційна скарга ОСОБА_1 у цій справі подана до набрання чинності Законом України від 15 січня 2020 року №460-IX, то здійснюючи касаційний перегляд справи Верховний Суд керується положеннями КАС України, які діяли до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року №460-IX, тобто у редакції Кодексу, чинній до 8 лютого 2020 року.

Завданням адміністративного судочинства в силу частини 1 статті 2 КАС України (тут і надалі у редакції, чинній до 8 лютого 2020 року) є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Відповідно до частини 1 статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому частини 1 статті 5 КАС України, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень; прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

Пунктом 1 частини 1 статті 19 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Віднесення судового спору до тієї чи іншої юрисдикції залежить від сукупності умов, за яких справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства. Такими умовами, зокрема, є: суб'єктний склад сторін, предмет спору і характер спірних правовідносин. Крім того, такою умовою може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в порядку якого розглядається визначена категорія справ.

Відповідно до частини 1 статті 170 КАС України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.

Так, судами попередніх інстанцій встановлено, що рішенням Центрального районного суду міста Миколаєва від 21 березня 2013 року у справі №1423/19804/12-ц стягнуто з Кредитної спілки "Флагман" на користь ОСОБА_1 грошові кошти в сумі: 68626,00
грн.

Після набрання рішенням законної сили позивачу видано виконавчий лист №1423/19804/12 від 12 червня 2013 року.

Того ж дня позивач звернувся до Центрального відділу державної виконавчої служби Миколаївського міського управління юстиції із заявою про відкриття виконавчого провадження за вказаним виконавчим листом, і постановою старшого державного виконавця Центрального відділу ДВС Миколаївського МУЮ Гаврилюк В. І. від 19 червня 2013 року відкрито виконавче провадження №38510955.

Постановою Центрального відділу ДВС Миколаївського МУЮ від 25 грудня 2013 року виконавчий лист повернуто стягувачу без виконання з підстав відсутності у боржника майна і коштів на розрахункових рахунках, а вжиті державним виконавцем заходи щодо розшуку майна, на яке можливо звернути стягнення, виявилися безрезультатними.

У подальшому, 27 січня 2014 року позивач вдруге звернувся до Центрального відділу ДВС Миколаївського МУЮ із заявою про відкриття виконавчого провадження за виконавчим листом №1423/19804/2012, виданим 12 червня 2013 року Центральним районним судом міста Миколаєва.

Постановою старшого державного виконавця Центрального відділу ДВС Миколаївського МУЮ Іккес Н. О. від 5 лютого 2014 року відкрито виконавче провадження №41903243.

Однак згідно постанови Центрального відділу ДВС Миколаївського МУЮ від 11 грудня 2015 року виконавчий лист повернуто стягувачу без виконання з аналогічних підстав.

10 квітня 2017 року позивач втретє звернувся до Центрального відділу ДВС міста Миколаєва із заявою про відкриття виконавчого провадження, надавши докази сплати авансового внеску в розмірі: 1372,52 грн.

Згідно постанови Центрального відділу ДВС міста Миколаєва від 18 квітня 2017 року Головним державним виконавцем Звіревич Д. Ю. було відкрито виконавче провадження №53782999.

Однак постановою Головного державного виконавця Центрального відділу ДВС міста Миколаєва Юдіної І. М. від 29 вересня 2017 року виконавчий документ вкотре повернуто стягувачу без виконання. Приймаючи таке рішення, головний державний виконавець Юдіна І. М. послалась на пункт 2 частини 1 статті 37 Закону України "Про виконавче провадження".

Вважаючи таку бездіяльність державних виконавців протиправною, позивач подав до Центрального районного суду міста Миколаєва скаргу на постанову Центрального відділу ДВС міста Миколаєва від 29 вересня 2017 року ВП №53782999 "Про повернення виконавчого документа стягувачу" і на бездіяльність Центрального відділу ДВС міста Миколаєва під час виконання виконавчого листа №1423/19804/12 від 12 червня 2013 року, виданого Центральним районним судом міста Миколаєва, яка на момент звернення позивача з цим позовом до суду була не розглянута.

Вважаючи таку бездіяльність з боку органів виконавчої служби, а також судді Центрального районного суду міста Миколаєва, позивач звернувся з цим позовом до Окружного адміністративного суду міста Києва.

Особливості провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби, приватного виконавця визначені статтею 287 КАС України.

Так, частиною 1 статті 287 КАС України встановлено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

Частиною третьою вказаної статті визначено, що відповідачем у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби є відповідний орган державної виконавчої служби, а у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності приватного виконавця - приватний виконавець.

Відповідно до частини 5 статті 287 КАС України адміністративні справи з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання ними рішень, ухвалених місцевим загальним судом як адміністративним судом, розглядаються місцевим загальним судом як адміністративним судом, який видав виконавчий лист.

За приписами частини 1 статті 74 Закону України "Про виконавче провадження" (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.

Отже, наведені норми закріплюють загальне правило оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби щодо виконання ними рішень до того суду, який ухвалив вказане рішення.

Відповідно до частини 1 статті 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до частини 1 статті 447 ЦПК України, порушено їхні права чи свободи.

Аналіз наведених правових норм свідчить про те, що спір щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності державного чи приватного виконавця під час виконання судового рішення у справі №1423/19801/12-ц, винесеного місцевим загальним судом за правилами цивільного судочинства, належить до юрисдикції суду, який видав виконавчий документ, і його потрібно розглядати в порядку цивільного судочинства.

Тому, Верховний Суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивач обрав правильний спосіб захисту свого порушеного права, подавши скаргу на бездіяльність державного виконавця до Центрального районного суду міста Миколаєва.

Отже, оскільки позивач оскаржує бездіяльність державного виконавця щодо виконання виконавчого документа, який був виданий на виконання рішення, ухваленого за правилами цивільного судочинства, то такий спір належить до юрисдикції суду, який видав виконавчий документ, і його належить розглядати в порядку цивільного судочинства.

Щодо доводів скаржника стосовно того, що предметом цього позову є протиправна бездіяльність посадової особи органу державної влади (судової влади) судді Центрального районного суду міста Миколаєва Чулуп О. С. під час розгляду скарги позивача на бездіяльність державного виконавця, Верховний Суд зазначає наступне.

Згідно з частиною 1 статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. А відповідно до частини другої вказаної статті юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Статтями 62, 126, 129 Конституції України визначено, що рішення суду і відповідно до цього дії або бездіяльність судів у питаннях здійснення правосуддя, пов'язаних з підготовкою, розглядом справ у судових інстанціях тощо, можуть оскаржуватися у порядку, передбаченому процесуальними законами, а не шляхом оскарження їх дій (чи відшкодування шкоди одночасно з оскарженням таких дій) до іншого суду, оскільки це порушуватиме принцип незалежності судів і заборону втручання у вирішення справи належним судом.

Згідно з частинами 1 , 3 статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою дискредитації суду або впливу на безсторонність суду, заклики до невиконання судових рішень забороняються і мають наслідком відповідальність, установлену законом.

У пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 13 червня 2007 року №8 "Про незалежність судової влади" судам роз'яснено, що виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Оскарження у будь-який спосіб судових рішень, діяльності судів і суддів щодо розгляду та вирішення справи поза передбаченим процесуальним законом порядком у справі не допускається; суди повинні відмовляти у прийнятті позовів і заяв з таким предметом.

У ~law33~ судам роз'яснено, що у розумінні положень частини 1 статті 2, пунктів 1, 7, 9 частини 1 статті 3, статті 17, частини 3 статті 50 КАС України судді при розгляді ними цивільних, господарських, кримінальних, адміністративних справ та справ про адміністративні правопорушення не є суб'єктами владних повноважень і не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їх рішень, дій чи бездіяльності, вчинених у зв'язку з розглядом судових справ. Скарги на дії, бездіяльність і рішення суддів мають розглядатися відповідно до процесуального законодавства.

Відповідно до пункту 55 Висновку №3 (2002) Консультативної ради європейських суддів судові помилки щодо юрисдикції чи процедури судового розгляду, у визначенні чи застосуванні закону, здійсненні оцінки свідчень повинні вирішуватися за допомогою апеляції; інші суддівські порушення, які неможливо виправити в такий спосіб (наприклад надмірне затримання вирішення справи), повинні вирішуватися щонайбільше поданням позову незадоволеної сторони проти держави.

Вчинені суддею (судом) процесуальні дії з розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони вчиняються чи ухвалюються.

Вчинені судом (суддею) у відповідній справі процесуальні дії й ухвалені у ній рішення не підлягають окремому судовому оскарженню шляхом ініціювання нового судового процесу.

Отже, оскарження діянь суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ, а також про зобов'язання судів і суддів до вчинення певних процесуальних дій. Вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони відповідно були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені.

Аналогічні правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 8 травня 2018 року у справі №521/18287/15-ц, від 21 листопада 2018 року у справі №757/43355/16-ц, від 29 травня 2019 року у справі №489/5045/18, а також у постановах Верховного Суду від 1 серпня 2018 року у справі №813/2579/17, від 18 січня 2019 року №826/1198/17, від 31 серпня 2019 року у справі №636/5534/15.

Крім того, як встановлено судами попередніх інстанцій, позивач посилається на те, що ним вичерпано всі засоби судового захисту, у зв'язку з цим він змушений звернутися за захистом свої прав у порядку адміністративного судочинства, однак Верховний Суд зазначає, що намагання позивача вирішити цей спір в порядку КАС України є помилковим.

Розгляд цієї справи за правилами адміністративного судочинства не відповідав би принципу ефективного судочинства як важливому елементу верховенства права.

Колегія суддів Верховного Суду зауважує, що у рішенні від 14 грудня 2011 року №19-рп/2011 Конституційний Суд України встановив, що положення частини 2 статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що конституційне право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантовано кожному; реалізація цього права забезпечується у відповідному виді судочинства і в порядку, визначеному процесуальним законом.

Отже, конституційне право особи на звернення до суду кореспондується з її обов'язком дотримуватися встановлених процесуальним законом механізмів (процедур).

Водночас Європейським судом з прав людини в рішенні від 18 жовтня 2005 року у справі "МШ "Голуб" проти України" зазначено, що право на звернення до суду, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним; воно може бути обмеженим, оскільки за своєю природою це право вимагає регулювання з боку держави.

Законом України "Про судоустрій і статус суддів" передбачено, що судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у рамках відповідних судових процедур (частина перша статті 5); суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення (частини перша статті 18). Головними критеріями судової спеціалізації визнається предмет спірних правовідносин і властива для його розгляду процедура. Процесуальними кодексами України встановлено неоднакову процедуру судового провадження щодо різних правовідносин.

У свою чергу, розмежування юрисдикційних повноважень у межах спеціалізації судів підпорядковано гарантіям права кожної людини на ефективний судовий захист.

Підсумовуючи викладене, Верховний Суд зазначає, що оскаржувані судові рішення ґрунтуються на повно встановлених обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка, з правильним застосуванням норм чинного законодавства України при ухваленні оскаржуваних рішень із дотриманням норм процесуального права.

Колегія суддів зазначає, що доводи, наведені у касаційній скарзі, не спростовують правильність висновків судів першої й апеляційної інстанцій, а відтак відсутні підстави для скасування оскаржуваних судових рішень.

У контексті оцінки доводів касаційної скарги Верховний Суд звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах "Проніна проти України" (пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Відповідно до частини 1 статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

З огляду на результат касаційного перегляду справи судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, не розподіляються.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 жовтня 2019 року і постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 24 грудня 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не може бути оскаржена...................................................

Н. М. Мартинюк

А. В. Жук

Ж. М. Мельник-Томенко,

Судді Верховного Суду