ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 липня 2020 року

м. Київ

справа № 815/5665/17

адміністративне провадження № К/9901/47993/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Дашутіна І.В.,

суддів: Шишова О.О., Яковенка М.М.,

розглянув в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 19.12.2017 у складі судді Завальнюка І.В. та постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 28.02.2018 у складі колегії суддів: Федусика А.Г. (головуючого), Зуєвої Л.Є., Шевчук О.А. у справі №815/5665/17 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,-

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій:

1. ОСОБА_1 (надалі - позивач) звернулася до суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області про визнання наказу №174 від 14 вересня 2017 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, неправомірним та скасування, а також з вимогою зобов`язати відповідача прийняти рішення про оформлення зазначених документів.

2. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 19.12.2017, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 28.02.2018, в позові відмовлено.

3. Судами попередніх інстанцій під час розгляду справи встановлено:

3.1. ОСОБА_1 є громадянкою Афганістану, уродженкою м.Кабул, за національністю - таджичка, за віросповіданням - мусульманка. Рідна мова дарі, володіє мовами пушту, урду, англійською, має неповну середню освіту (11 класів).

3.2. Позивачка виїхала з Афганістану в складі родини (батьків, брата та сестри) в жовтні 2015 року літаком Кабул-Москва на підставі національного паспорту та візи до РФ (місто Москва). На території РФ перебувала протягом місяця, за міжнародним захистом не зверталася. На територію України потрапила нелегально, поза пунктом пропуску.

3.3. Наприкінці 2015 року позивачку було затримано та розміщено у пункті тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, де вона перебувала у період з 09 грудня 2015 року по 25 лютого 2016 року.

3.4. Вперше ОСОБА_1 звернулася до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській 21 березня 2016 року. Як причини виїзду ОСОБА_1 з країни громадянської належності вона зазначила, що не може повернутись до Батьківщини через побоювання примусового одруження та фізичної розправи з боку командира талібів на ім`я ОСОБА_3 , який вимагав від батька та брата співпрацювати з ним.

3.5. За результатами розгляду особової справи № 2016OD0057 громадянки Афганістану ОСОБА_1 , Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області дійшло висновку щодо відмови в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

3.6. Наказом №62 від 31 березня 2016 року начальника Головного Управління Державної міграційної служби України в Одеській області, у відповідності до ст.8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", прийнято рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно громадянки Афганістану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , особова справа № 2016OD0057.

3.7. Не погодившись із вищезазначеним рішенням, позивач оскаржила його в судовому порядку (справа №815/1703/15). Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 18 листопада 2016 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 09 лютого 2017 року, в задоволенні позову відмовлено.

3.8. Вирішуючи справу, суди попередніх інстанцій виходили з того, що під час анкетування позивачка зазначала, що прибула в Україну 25 листопада 2015 року, за захистом не зверталася, однак ця інформація не відповідає дійсності, оскільки вона зверталася за міжнародним захистом до ГУ ДМС у м.Києві, їй була видана довідка про звернення за захистом в Україні, однак розгляд заяви призупинено через неявку на співбесіду та зазначена довідка визнана недійсною. При цьому 05 грудня 2015 року позивачку затримано в районі с.Фалемичі Волинської області за спробу незаконного перетину державного кордону України у напрямку Республіки Польща.

3.9. Причиною виїзду з країни громадянської належності позивачка зазначила погрози від командира радикального руху "Талібан" на ім`я ОСОБА_3 , проте перевіркою інформації по країні походження встановлено, що ОСОБА_3 був головою радикального руху "Талібан" в Афганістані та ймовірно загинув в грудні 2015 року.

3.10. При прийнятті рішень суди врахували наявні розбіжності в інформації, наданої під час анкетування позивачів по справі № 815/1703/16 ( ОСОБА_4 ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 ) та співбесід з ними.

3.11. Зокрема, позивачі зазначали, що хотіли потрапити в Україну, яку вважають безпечною країною, однак, з матеріалів справи вбачається, що позивачі були затримані при спробі перетину кордону з Польщею. Також зазначали, що сестра ОСОБА_6 повідомляла про небезпеку для їх життів та реальність погроз від ОСОБА_3 , проте ОСОБА_6 під час анкетування навіть не зазначив сестру в анкеті та повідомив, що у нього є два брати, а батьки померли. Крім того, мати та сестри ОСОБА_7 зазначали про те, що люди ОСОБА_3 вимагали від нього закласти вибухівку в школі, однак, його батько ОСОБА_6 цієї інформації не зазначає.

3.12. У вересні 2017 року ОСОБА_1 повторно звернулася до управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

3.13. Під час анкетування 11 вересня 2017 року позивачка зазначила, що прибула до України приблизно 2,5 року тому, одразу звернулась за захистом в м.Києві, але результатом звернення була відмова в захисті. Однак, як встановлено судом, 08 жовтня 2015 року позивачка звернулась з заявою до ГУ ДМС в м. Києві, проте саме через уникнення особою процедурних заходів розгляд її особової справи було призупинено відповідно до наказу від 29 жовтня 2015 року № 60.

3.14. У ході співбесіди позивачка повідомила, що після відмови ГУ ДМС України в м.Києві вона разом із родиною збиралась звернутися за захистом до іншого міста України. Однак, 05 грудня 2015 року позивачку разом із родиною було затримано в районі с.Фалемичі Волинської області при спробі незаконного перетину державного кордону України у напрямку Республіки Польща, після чого розміщено у ПТПІ. Зазначене свідчить про намір позивачки свідомо потрапити до європейських країн та відсутність необхідності у міжнародному захисті на території України.

3.15. Судами встановлено також, що позивачка виїхала з Афганістану до Російської Федерації, на території якої перебувала на протязі 1 місяця, та згідно із п.22 ч.1 ст.1 Закону вона знаходилася в третій безпечній країні та не звернулася за наданням статусу біженця, або особи, яка потребує додаткового захисту за місцем знаходження. Неможливо вважати проїзд через територію Російської Федерації транзитним, оскільки транзитний проїзд через територію РФ здійснюється, як правило, без права на зупинку. Враховуючи той факт, що позивачка потрапила на територію Російської Федерації легально, в разі обґрунтованості побоювань зазнати переслідувань на Батьківщині, вона мала звернутися за захистом на території Російської Федерації.

3.16. Також, з аналізу інформації з міжнародних правозахисних організацій суди дійшли висновку, що соціально-політична ситуація в Афганістані, а саме в м.Кабул є задовільною. Інформацією по країні походження підтверджується можливість використання іноземцем альтернативи внутрішнього переміщення.

3.18.Наказом ГУ ДМС України в Одеській області № 174 від 14 вересня 2017 року ОСОБА_1 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

3.4. Позивач, не погоджуючись із вказаним рішенням, звернулася до суду із вказаним адміністративним позовом.

4. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції вказав про наявність розбіжностей в анкетах та протоколах співбесід позивачки, її намагання потрапити до Польщі при знаходженні в безпечній країні, не звернення за захистом в РФ при перетині кордону цієї країни легально, неповідомлення інформації щодо звернення за захистом в Україні раніше, наявність інформації про смерть особи, яка позивачці (з її слів) погрожувала, дає підстави вважати заяви позивачки не обґрунтованими, а інформацію щодо загрози її життю та здоров`ю в країні походження такою, що не доведена в судовому засіданні, що виключає можливість задоволення позовних вимог.

Короткий зміст вимог та узагальнені доводи касаційної скарги:

5. Позивач звернулася із касаційною скаргою, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог.

6. Касаційна скарга аргументована неправильним застосуванням судами норм матеріального та процесуального права. Вказує, що судами не в повній мірі досліджено ситуацію в країні походження позивача, а висновки судів про те, що Російська Федерація є третьою безпечною країною, є помилковими.

7. У відзиві на касаційну скаргу відповідач просить залишити її без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій без змін, як такі, що є законними та обгрунтованими.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Норми права, якими керувався суд касаційної інстанції та висновки суду за результатами розгляду касаційної скарги:

8. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі - Закон №3671-VI) біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

9. Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI установлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

10. Відповідно до частини 5 статті 5 Закону №3671-VI особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

11. Статтею 6 Закону №3671-VI визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

12. Згідно з частиною першою статті 7 Закону №3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

13. Частиною одинадцятою статті 9 Закону №3671-VI передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

14. Відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону №3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

15. Згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Європейського Парламенту та Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 №8043/04/ЄС заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

16. Поряд з цим, відповідно до пункту 37 Настанов із процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно з Конвенцією 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців (видання 1992 року; далі - Настанови) для надання статусу біженця, у першу чергу, є важливою оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.

17. Пункти 45, 66 Настанови передбачає, що особа, яка подала клопотання про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб уважатися біженцем, особа повинна надати докази повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

18. У кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, у першу чергу, самим заявником і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника (пункт 195 Настанов).

19. Натомість, як встановлено судами попередніх інстанцій, побоювання позивачки стати жертвою переслідувань не підтверджується достовірними доводами.

20. Суд уважає безпідставними посилання скаржника на те, що інформація щодо країни походження підтверджує існування у нього цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань у разі повернення до Афганістану.

21. Інформація щодо країни походження не може бути самостійною підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулися із такою заявою, або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулася за захистом.

22. Суд звертає увагу на те, що Настановами надано загальний аналіз змісту поняття «цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань». Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона - це психічний стан, який пов`язаний із характеристикою особистості заявника, а тому зазначається, що висновок про стан у країні-походження не є визначальним. Під впливом суб`єктивної оцінки ситуації, що склалася, особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

23. Висновки аналогічного змісту вже були викладені Верховним Судом у постанові від 27 січня 2020 року у справі №815/1563/17 (адміністративне провадження №К/9901/4197/17).

24. Суди попередніх інстанцій проаналізували матеріали особової справи позивача, з урахуванням інформації щодо країни походження, та встановили, що наявність розбіжностей в анкетах та протоколах співбесід позивачки, її намагання потрапити до Польщі при знаходженні в безпечній країні, не звернення за захистом в РФ при перетині кордону цієї країни легально, неповідомлення інформації щодо звернення за захистом в Україні раніше, наявність інформації про смерть особи, яка позивачці (з її слів) погрожувала, дає підстави вважати заяви позивачки не обґрунтованими.

25. Щодо доводів скаржника про те, що Російська Федерація не є третьою безпечною країною, оскільки нею не дотримуються міжнародних стандартів із прав людини у сфері притулку, які встановлені міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, Суд зазначає таке.

26. У розумінні пункту 22 частини першої статті 1 цього Закону третя безпечна країна - це країна, у якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки така країна: дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, встановлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання; дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту; має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок; забезпечить особі ефективний захист проти вислання і можливість звертатися за притулком та користуватися ним; погоджується прийняти особу і забезпечити їй доступ до процедури визначення статусу біженця чи надання додаткового захисту.

27. Суд зазначає, що Російська Федерація дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, установлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (Російською Федерацією ратифіковано Конвенцію проти тортур та інших жорстоких, нелюдяних або принижуючих гідність видів поводження чи покарання). Також Російська Федерація дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту (Постановою Верховної Ради Російської Федерації від 13.11.1992 №3876-1 «Про приєднання Російської Федерації до Конвенції про статус біженців та Протоколу щодо статусу біженців» Конвенцію про статус біженців 1951 року і Протокол щодо статусу біженців 1967 року було приєднано до законодавства Російської Федерації). У Російській Федерації діє також національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок (до чинного законодавства Російської Федерації належить Федеральний Закон Російської Федерації «Про біженців» від 19.02.1993 №4528-1) яким, зокрема, визначено порядок забезпечення особі ефективного захисту проти вислання і можливість звертатися за притулком і користуватися ним.

28. З огляду на встановлені обставини та зазначене правове регулювання, Верховний суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень і погоджується з висновками суду першої та апеляційної інстанції у справі про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.

29. Доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження та зводяться до переоцінки встановлених судами попередніх інстанцій обставин.

30. Натомість, за змістом частини 2 статті 341 КАС України, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

31. Частиною 1 статті 350 КАС України встановлено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

32. З огляду на наведене, касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанції - залишенню без змін.

33. Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 356, 359 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

34. Касаційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

35. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 19.12.2017 та постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 28.02.2018 у справі №815/5665/17 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії - залишити без змін.

36. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Cуддя-доповідач І.В. Дашутін

Судді О.О. Шишов

М.М. Яковенко