20.12.2018 | Автор: Веб-ресурс "Протокол"
Задать вопрос автору
Присоединяйтесь к нам в социальных сетях: telegram youtube

2018 рік: 10 найбільш цікавих рішень у площині сімейних спорів за версією ресурсу «Протокол»!

Представляємо Вашій увазі судовий дайджест у площині сімейних спорів. Цими рішеннями наші читачі найбільше зацікавилися у 2018 році. Тексти усіх цих рішень із описом фабули та корисними посиланнями знаходяться у розділі ресурсу «Цікаві судові рішення».  Користуйтесь цими прецедентами у 2019 році. Бажаємо перемог ! 

ДАЙДЖЕСТ:  10 видатних судових актів 2018 року у галузі кримінально-процесуального права за версією ресурсу «Протокол»!

Житлові спори! 10 судових рішень, які визначають практику у 2018 році за версією ресурсу «Протокол»!

Право власності священне! 10 пам’ятних рішень суду про захист власності за версією ресурсу «Протокол» у 2018 році!

Да прибудет с Вами СИЛА! 10 судових баталій з фіскалами 2018 року за версією ресурсу «Протокол»!

Земля найважливіший актив! 10 класних рішень суду 2018 року у земельних справах за версією ресурсу «Протокол»!

1. Наприкінці року Велика Палата ВС чітко заявила про презумпцію спільності права власності подружжя на майно набуте під час шлюбу.

 Велика палата  ВС знову звеличує спільне право власності подружжя на майно набуте під час шлюбу та ставить презумпцію спільності на перше місце порівняно з усіма іншими правами, зокрема правами кредиторів. На нашу думку така абсолютизація цієї презумпції тільки ускладнює цивільний оборот та порушує багато інших прав добросовісних третіх осіб.  В цій справі ВП ВС відступила від багатьох вже усталених позицій ВС з цього питання і реанімувала правовий висновок викладений у постанові від 23 травня 2012 року у справі № 6-37цс12.

Ситуація справді цікава і складна в тому сенсі, що навіть досвідченому юристу важко тепер убезпечитися від атак ймовірного співвласника.  Так, у шлюбі подружжям була придбана квартира і оформлена на чоловіка. Відбулося розлучення і після розлучення розпочався довготриваючий спір із приводу  поділу спільного майна. Паралельно чоловік із третьою особою уклав договір позики на суму 5,5 млн. грн. та для забезпечення повернення позики – договір іпотеки, предметом якого стала спірна квартира.
Колишня дружина подала позов про визнання договору іпотеки недійсним, обґрунтовуючи його відсутністю згоди на іпотеку спільного майна. Слід  підкреслити, що чоловік – титульний власник квартири надав нотаріусу заяву про  те, що він не перебуває у шлюбі на момент укладання договору іпотеки, тобто діяв добросовісно і кредитора в оману не вводив. Зі свого боку і нотаріус посвідчуючи договір іпотеки діяв законно і за інструкцією, шо окремо підкреслила ВП ВС. Проте сам договір іпотеки все ж таки був визнаний ВП ВС недійсним, а відмовні рішення суду першої та апеляційної інстанцій скасовані.     

Так, Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень. Відповідно до ст 578 ЦК України та ч.2 ст. 6 ЗУ «Про іпотеку»  майно, яке є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою всіх співвласників.  Згідно статті 68 СК України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України. Відтак будь-який договір іпотеки може бути визнаний судом недійсним у випадку відсутності нотаріальної згоди на такий договір подружжя навіть після розлучення.  

Найголовніше у цій постанові те, що діє абсолютна  презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Аналізуйте судовий акт: ВП ВС відновлює презумпцію спільності права власності подружжя на майно набуте під час шлюбу навіть після розлучення (ВС ВП у справі № 372/504/17 від 21 листопада 2018р.)

2. Право на спільну сумісну власність не припиняється із часом незважаючи на незвернення із позовом про розподіл майна подружжя.  

Згідно норм статті 22 Кодексу про шлюб та сім`ю України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку. При цьому відповідно до ст. 29 КпШС України якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя, з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми. При цьому суд також бере до уваги інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Поділ спільного майна подружжя може бути проведений як під час перебування в шлюбі, так і після розірвання шлюбу. Для вимоги про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю розведеного подружжя, встановлюється трирічний строк позовної давності. У даній справі чоловік звернувся до суду із позовом до своєї колишньої жінки про визнання останньої такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Такі вимоги було вмотивовано тим, що позивач на підставі договору купівлі-продажу від 3 грудня 2002 року є власником квартири. У цій квартирі зареєстровані позивач, його діти та відповідач. Сторони у справі перебували у зареєстрованому шлюбі, який 21 вересня 2011 року розірвано. Позивач зазначає, що його колишня дружина з вересня 2010 року за місцем реєстрації не проживає. Відповідач добровільно залишила квартиру, та проживає у іншій квартирі, має інше місце проживання, з позовом про поділ майна подружжя до суду не зверталась та у встановлений законом строк своїм правом про поділ майна подружжя не скористалася, її реєстрація у квартирі спричиняє для позивача додаткові витрати, добровільно знятись з реєстраційного обліку відповідач не бажає.

Рішенням суду першої інстанції з яким погодився і апеляційний суд у задоволенні позову відмовлено на підставі того, що зазначена квартира є спільним сумісним майном, набутим подружжям у шлюбі, тому відсутні правові підстави для позбавлення відповідача права користування квартирою, яка знаходиться у спільній сумісній власності сторін. Таку ж позицію зайняв і Касаційний цивільний суд. Обґрунтовуючи такий висновок КЦС вказав наступне.

Відповідно до частини другої статті 405 ЦК України член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі його відсутності без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для  особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Спірна квартира є спільним сумісним майном набутим подружжям у шлюбі, отже, відповідач є співвласником вказаної квартири.

Доводи касаційної скарги про те, що відповідач не є власником спірної квартири, не ґрунтуються на законі, оскільки судами встановлено, що відповідно до статті 22 КпШС України спірна квартира є спільним сумісним майном, набутим подружжям у шлюбі.

Отже, зазначені позивачем обставини про те, що відповідач була відсутня в квартирі за місцем своєї реєстрації понад 1 рік, не свідчать про відмову від права власності на нерухоме майно та не є підставами для припинення права власності на нього.

Сам факт незвернення відповідача до суду із позовом про розподіл майна подружжя не є підставою, з якою закон пов'язує (визначає) припинення права власності на спільну сумісну власність.

Аналізуйте судовий акт: Факт незвернення із позовом про розподіл майна подружжя не є підставою для припинення права власності на спільну сумісну власність (ВС/КЦС № 647/1683/15-ц від 28.02.2018)

3.  Проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов'язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.

  Рішення у справі, що пропонується увазі читачів, можна вважати певним посібником у вирішенні достатньо поширеної життєвої ситуації. Йдеться про встановлення судом факту проживання однією сім'єю, і, як наслідок, - визнання права власності.

Позовна заява мотивована тим, що позивачка з 14 лютого 2007 року по 04 січня 2016 року проживала однією сім'єю без реєстрації шлюбу з чоловіком. У цей період, за спільні кошти, вони придбали автомобіль Renault Kangoo, право власності на який було зареєстровано саме за чоловіком, який помер. Між тим, його спадкоємці за законом заперечують  право власності позивачки на 1/2 частини зазначеного автомобіля.

Колегія суддів Касаційного цивільного суду погодилась с висновками судів першої та апеляційної інстанцій, що вказані особи проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу, оскільки у цей період спільно проживали, вели спільний побут та мали взаємні права та обов'язки притаманні подружжю. Суд зазначив, що позивачка надала суду належні і допустимі докази на підтвердження проживання однією сім'єю, наявності  спільного побуту, спільних друзів, спільного відпочинку, спілкування подружжя з батьками і дітьми чоловіка від першого шлюбу, придбання ними майна, що було підтверджено, зокрема, показаннями декількох свідків.

Відповідно до статті 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Згідно зі статтею 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

Отже, проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов'язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.

Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім'єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов'язків.

Принагідно зазначити, що далеко не завжди суди задовольняють подібні позови.

Так в ухвалі від 12 жовтня 2016 року у справі № 396/1549/15-ц суд касаційної інстанції зазначив, що передача коштів продавцеві будинку здійснювалася сторонами разом, однак це жодним чином не може свідчити про те, що будинок придбано за спільні кошти, оскільки жодного факту та доказу апеляційним судом не встановлено, а матеріали справи таких доказів не містять.

В ухвалі від 31 серпня 2016 року у справі № 521/20202/13-ц суд касаційної інстанції, залишаючи рішення суду апеляційної інстанції про відмову у позові без змін, зазначив, що суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім'єю, слід установити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці. Сам факт перебування у незареєстрованих шлюбних відносинах без установлення обставин ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін.

В ухвалі від 1 березня 2017 року у справі № 369/3920/15-ц суд касаційної інстанції зазначив, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна.

Аналізуйте судовий акт:  Проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов'язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно (ВС/КЦС,справа № 544/1274/16-ц, 18.07.18)

4. Автомобіль придбаний у шлюбі навіть і за кредитні кошти є спільною сумісною власністю подружжя і підлягає поділу.

 І знову дещо сімейні спори, пов’язані із поділом майна.

Статтею 60 Сімейного кодексу України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Отже законодавець у цій нормі прямо презюмує спільність такого майна.

Проте досить часто на практиці виникає питання до якого виду власності відноситься майно ,яке було придбано подружжям у шлюбі, але ж за кредитні кошти.

У даному випадку у шлюбі подружжям було придбано автомобіль за кошти надані банком в якості кредиту.

При цьому кредитні зобов’язання було припинено вже після розірвання шлюбу у зв’язку із повним виконанням таких зобов’язані з боку колишнього чоловіка.

У подальшому колишня дружина звернулась до суду із позовом про визнання зазначеного автомобіля спільною сумісною власністю подружжя та поділ вказаного майна.

Рішенням суду першої інстанції у позові відмовлено з підстав того, що з моменту фактичного припинення шлюбних відносин і до винесення судового рішення про розірвання шлюбу колишній чоловік самостійно сплачував кредитні кошти за придбаний автомобіль, а позивач не приймала участі у виконанні кредитних зобов’язань відповідача по виплаті кредитних коштів у цей період. 

Проте, апеляційний суд таке рішення скасував та зазначив, що оскільки спірне майно придбане у період шлюбу, тому позивач, відповідно до статей 69-72 СК України має право на частку такого майна.

З таким рішенням погодився Верховний Суд.

В обґрунтування своєї позиці ВС зауважив, що до частини третьої статті 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Частина четверта статті 65 СК України встановлює, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.

Нормами ч. 2 ст. 60 СК України визначено, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя незалежно від того яким чином виконувались кредитні зобов'язання за договором укладеним в інтересах сім'ї.

Аналізуйте судовий акт: Автомобіль придбаний у шлюбі навіть і за кредитні кошти є спільною сумісною власністю подружжя і підлягає поділу (№ 35/9895/15-ц від 06.02.2018)

5. Лише компенсація: відчужене без письмової згоди одного з подружжя спільне майно іншим з подружжя не витребовується у добросовісного набувача.

 Знакова постанова нового ВС, яка все ж таки вносить здоровий глузд в нескінчений потік непослідовних судових рішень щодо скасувань відчужень третій особі  спільного майна одним із подружжя без письмової згоди іншого. Водночас у цій постанові також підкреслюється неможливість віндикації відчуженого спільного майна, тобто витребування такого майна у добросовісного набувача за позовом того з подружжя, хто не надав письмової згоди на відчуження.

Предметом спору є придбаний у шлюбі автомобіль, тобто в принципі неподільна річ. Чоловік – титульний власник – продав автомобіль третій особі за стандартною процедурою через спеціалізоване підприємство на підставі довідки – рахунку ( одна з форм договору купівлі-продажу). Обов’язкової письмової згоди дружини, якщо вона не зазначена у свідоцтві про реєстрацію транспортного засобу, така процедура не потребує.

Далі, дружина звертається до суду із позовом про визнання договору купівлі-продажу автомобілю недійсним, про поділ спільного майна та про витребування автомобілю у покупця. Позов обґрунтовувався тим, що правочин виходить за межі дрібного побутового, тому згідно ст. 65 СК України на його вчинення була обов’язковою письмова згода співвласника.

Здавалося би поширена ситуація, проте справа розглядалася судами неодноразово, і спочатку всі три вимоги дружини були задоволені.  Крапку поставив ВС, який підтвердив що автомобіль є спільною власністю подружжя, визнав договір купівлі-продажу автомобілю недійсним, проте відмовився витребувати автомобіль у покупця, який в даному випадку є добросовісним набувачем майна.   

ВС наголосив, що оскільки автомобіль вибув внаслідок вільного волевиявлення власника (чоловіка), яким було укладання договору купівлі-продажу,  то витребування його у покупця (добросовісного набувача) згідно ст. 388 ЦК України виключається.  Окрім того, ст. 388 ЦК України не застосовується, якщо щодо спірного майна укладено правочин.  Суд захистив права іншого співвласника (дружини) визнавши договір купівлі-продажу автомобілю недійсним саме на підставі ст. 216 ЦК України.

Таким чином, дружина у цій справі начебто і встановила через суд незаконність продажу автомобілю чоловіком без її згоди, проте повернути у свою власність такий автомобіль їй не вдасться.

Разом з цим ВС підкреслив, що у такому випадку у співвласника (дружини) виникає право на відповідну компенсацію шляхом подання ного позову.

Так, "при  розгляді спорів про поділ цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів, витребування цього майна у третіх осіб з підстав його відчуження без письмової згоди одного з подружжя суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім'ї майна. Отже, за відсутності згоди позивача на відчуження спірного автомобіля він має право на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім'ї майна."

Такий важливий і справедливий насамперед зі сторони добросовісного набувача висновок буде формувати нову логічну судову практику у спорах щодо відчуження спільного майна подружжя у найближчий час.

Аналізуйте судовий акт: Лише компенсація: відчужене без письмової згоди одного з подружжя спільне майно іншим з подружжя не витребовується у добросовісного набувача (ВС/КЦС у справі № 755/20923/14-ц від 03 травня 2018р.)

6. Усе спільне, а не тільки майно. Борги також спільні, навіть якщо дружина не знає про борги чоловіка.

 Схоже закінчується епоха  беззастережного захисту інтересів одного з подружжя, який начебто ніколи не знає, які позики та кредити бере інший з подружжя  та відмовляється відповідати за їх повернення перед кредитором.  Вектор судової практики змінюється в бік захисту інтересів кредитора. ВС чітко окреслює умови,  при яких відсутній спільний обов’язок подружжя по боргам, а також в яких випадках подружжя зобов’язано відповідати перед кредитором солідарно.

Так у цій історії чоловік узяв позику та не повернув. Позика бралася на будівництво будинку для проживання сім’ї, проте у розписці про її отримання цього зазначено не  було.  Кредитор звернувся із позовом  про  стягнення боргу як до чоловіка так і до його дружини, обґрунтовуючи позов тим, що боргові зобов’язання у обох відповідачів як у подружжя  спільні, а відповідальність за їх невиконання солідарна.   

Справа розглядалася судами неодноразово, у підсумку ВС підтвердив правильність стягнення боргу з чоловіка і скасував солідарне стягнення боргу з дружини та розтлумачив пункт 4, ст. 65 СК України наступним чином.

Для солідарної відповідальності жінки за боргами чоловіка недостатньо лише факту виникнення боргу, тобто отримання позики, під час шлюбу. Необхідно встановити у суді, що позика або будь-який інший правочин з якого виникає борг чоловіка був укладений ним в інтересах сім’ї. В даній справі не було встановлено судом, що кошти отримані внаслідок позики, були витрачені чоловіком в інтересах сім’ї, наприклад дійсно для будівництва будинку, тому солідарна відповідальність жінки за таким боргом неможлива.

Проте ВС підкреслив, що жінка може і не знати про борги чоловіка, і ця обставина не звільняє її від солідарної відповідальності по цим боргам, якщо буде встановлено у суді, що одержані кошти (чи майно) були використані чоловіком в інтересах сім’ї.

Аналізуйте судовий акт: Дружина може і не знати про борг чоловіка але несе з ним солідарну відповідальність за повернення, якщо в суді буде встановлено, що кошти були витрачені в інтересах сім’ї (ВС/ЦКС у справі № 639/7335/15-ц від 03 травня 2018р.)

7. Рішення за ст. 84 СК України: утримання колишнього подружжя це реальність!

Знають далеко не всі, але це закон: чоловіки сплачують не тільки аліменти на дітей, а і аліменти на утримання колишніх дружин у випадках передбачених ст. 84 СК  України. Право на утримання виникає у дружини, коли дитина залишається постійно проживати з матір’ю до досягнення дитиною трьох років.

В цій справі колишня дружина подала на чоловіка позов про стягнення з нього аліментів на власне утримання в сумі 1/5 частин від усіх видів доходу.  

Як часто трапляється у таких випадках дитина де-факто проживала з батьками своєї матері, тобто дідом та бабою.  Сама ж матір навчалася у ВУЗі і проживала у гуртожитку більшість часу, з  дитиною спілкувалася на вихідних.

Посилаючись на цей факт колишній чоловік доводив, що його колишня дружина не проживає з дитиною постійно, тому відсутні підстави для стягнення з нього аліментів на її утримання. Пункт 4, ст. 84 СК України передбачає, що «право на утримання вагітна дружина, а також дружина, з якою проживає дитина, має незалежно від того, чи вона працює, та незалежно від її матеріального становища, за умови, що чоловік може надавати матеріальну допомогу.» Суд апеляційної інстанції погодився із цим  і відмовив у задоволенні позову.

Проте, ВС був іншої думки. Суд касаційної інстанції підкреслив, що після розлучення за  домовленістю сторін дитина залишилась проживати разом із матір’ю, а в матеріалах справи відсутнє рішення суду яке б визначало місце проживання дитини разом із дідом та бабою. Перебування матері на навчанні в іншому місці, неможливість забрати дитину до себе у гуртожиток, хоча і підтверджено листом служби у справах дітей, не  свідчить про окреме проживання матері та дитини. Тому, є всі підстави для задоволення позову.

Аналізуйте судовий акт: Колишня дружина може і не проживати постійно із дитиною, проте все одно має право на утримання від колишнього чоловіка згідно ст. 84 СК України, якщо дитина після розлучення залишилася із матір’ю (13 червня 2018 р., № 750/9224/16-ц)

8. Щоб уникнути презумпції спільності права власності на майно подружжя ФОП повинен довести у суді, що спірне майно, яке використовується у господарській діяльності було придбане за особисті кошти.

 Мабуть остаточно презумпцію спільності права власності на майно подружжя, або її відсутність у чітко визначених випадках розтлумачить новий Верховний Суд.  В цій справі знову постало питання правового режиму майна фізичної особи –підприємця, який розлучився, проте встиг набути майна за час шлюбу. При цьому це майно використовується постійно у господарській діяльності ФОПу  (торговельні павільйони - МАФи, із зазначенням  місце розташування на схемі ринку під № 5, 6, 7).

Судову справу ініціював ФОП. Суд першої інстанції визнав право особистої приватної власності ФОПу на торгівельні павільйони саме тому, що вони використовуються ним у господарській діяльності, і у справі не було доведено відповідачем, що ці МАФи були придбані за спільні кошти подружжя.  

Суд апеляційної інстанції з яким погодився суд касаційної інстанції навпаки скасував рішення суду першої інстанції та відмовив у задоволенні позову ФОПу.  Зокрема ВССУ підкреслив, що саме ФОП повинен довести у суді, що спірне майно не було придбане за спільні кошти подружжя, а було придбане за особисті кошти ФОПу. Лише тоді у спорі про поділ майна подружжя не застосовується ст. 60 СК України - "підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя"  і спростовується презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними у період шлюбу.   

Ухвалюючи рішення ВССУ послався на Постанову ВСУ у справі № 6-21цс15 від 11 березня 2015р.

Водночас суди також застосували для вирішення спору частину 2, ст. 52 ЦК України, яка передбачає, що "Фізична особа - підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна."

Отже, перед адвокатами постає питання, яким чином у подібних справах доводити суду, що майно ФОП, яке використовується у господарській діяльності, придбане за особисті кошти, і чи вважаються доходи ФОПу від господарської діяльності особистими коштами, а не спільними коштами подружжя. Особливо це важливо, коли ФОП багато років інвестує отримані ним доходи у подальший розвиток свого бізнесу та придбає нерухомість для розвитку свого бізнесу.  

Аналізуйте судовий акт: Щоб уникнути презумпції спільності права власності на майно подружжя ФОП повинен довести у суді, що спірне майно, яке використовується у господарській діяльності було придбане за особисті кошти (ВССУ, № 361/8273/16-ц, від 01.11.2017р.)

9.  Таке трапляється! Верховний Суд залишив дитину з батьком не дивлячись на рекомендацію органу опіки та піклування проживати дитині з матір'ю.

 У справі № 644/9094/16-ц батько дитини звернувся до матері дитини з позовом про визначення місця проживання дитини з батьком.

У справі судами встановлено, що батько дитини зареєстрований та проживає у належній йому на праві власності двокімнатній квартирі, працює та отримує заробітну плату, позитивно характеризується за місцем роботи, отримує дохід та на обліках у лікаря нарколога та психіатра не перебуває, щомісяця сплачує аліменти на утримання малолітнього сина.

Матір дитини не працює, отримує щомісячну одноразову допомогу при народженні 4-х дітей, перебуває у зареєстрованому шлюбі з іншим чоловіком, не має власного житла та самостійного доходу і утримує п'ятьох дітей з отриманих аліментів на старшого сина, щомісячної одноразової допомоги при народженні 4-х дочок та з заробітку свого чоловіка, який отримує мінімальний заробіток.

У суді апеляційної інстанції установлено, що дитина значно більше прихильна до батька, ніж до інших членів родини, має з ним більш тісний емоційний зв'язок та виявив бажання проживати разом із батьком.

Судами першої та апеляційної інстанції позов батька задоволено.

Матір дитини, подаючи касаційну скаргу, зазначила про неврахування судами того, що батько дитини проживає з невідомою особою, психічний та фізичний стан якої судами не досліджено.

Також вказала на те, що суди проігнорували висновок органу опіки і піклування, у якому зазначена рекомендація залишити дитину з матір'ю.

Верховний Суд у своїй Постанові від 06.09.2018 р. у справі № 644/9094/16-ц зазначив, що судами враховано зазначені обставини та покладено обов'язок по догляду за дитиною на батька, а не на сторонніх осіб, крім того, малолітній син вказав, що жінка з якою спілкується батько добре до нього ставиться.

Щодо, рекомендації органу опіки та піклування, Верховний Суд зазначив, що відповідно до цивільно-процесуального законодавства жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Таким чином, зазначений висновок органу опіки і піклування не може мати переваги над іншими доказами, а судом належно його оцінено в сукупності з іншими доказами.

З огляду на викладене, Верховний Суд вирішив, що суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про задоволення позову, оскільки ними повно та всебічно досліджено матеріали справи, враховано інтереси та бажання дитини, а тому касаційну скаргу залишив без задоволення, а рішення без змін.

Аналізуйте судовий акт: Верховний Суд залишив дитину з батьком не дивлячись на рекомендацію органу опіки та піклування проживати дитині з матір'ю (ВС/КЦС № 644/9094/16-ц від 06 вересня 2018 року)

 

10. Баба, дід, прабаба, прадід також мають право спілкуватися зі своїми внуками, правнуками, брати участь у їх вихованні, а у випадку створення перешкод, - на звернення до суду з позовом про їх усунення.

 Рішенням суду першої інстанції був частково задоволений позов бабусі про про усунення перешкод у вихованні дитини, а саме, - надання їй можливості «виконувати обов'язки баби та визначити час спілкування з онуком».

Суд зобов'язав колишню невістку  надавати позивачці можливість виконувати «обов'язки баби» та визначив час спілкування з онуком кожного понеділка з 14 год.  00 хв. до 16 год. 00 хв. у присутності матері дитини за місцем фактичного проживання відповідачки, а не за фактичним місцем проживаннябабусі, про що вона просила суд. При цьому суд посилався на показання свідка - методиста з психологічної служби відділу освіти, висновки відділу у справах дітей Каховської міської ради Херсонської області та судово-психологічної експертизи.

Рішенням апеляційного суду зазначене судове рішення змінено в частині визначення дня тижня спілкування    бабусі з онуком, а саме: замість «кожного понеділка» вказано «кожної суботи», оскільки для дитини шкільного віку час спілкування у навчальний день тижня може бути незручним та не відповідатиме її інтересам.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду погодився з цим рішенням, пославшись на норму ст. 257 СК України, згідної якої баба, дід, прабаба, прадід мають право спілкуватися зі своїми внуками, правнуками, брати участь у їх вихованні. Батьки чи інші особи, з якими проживає дитина, не мають права перешкоджати у здійсненні бабою, дідом, прабабою, прадідом своїх прав щодо виховання внуків, правнуків. Якщо такі перешкоди чиняться, баба, дід, прабаба, прадід мають право на звернення до суду з позовом про їх усунення.

Щодо можливості спілкування бабусі з онуком за її місцем проживання, ВС зазначив, - судом правильно враховано присутність матері дитини при такому спілкуванні з урахуванням того, що позивачка проживає в іншому населеному пункті,  а також вік дитини та виявлену у дитини психоемоційну нестабільність, тривожність та відсутність сформованого відчуття родинних зв'язків.

Аналізуйте судовий акт: Баба, дід, прабаба, прадід також мають право спілкуватися зі своїми внуками, правнуками, брати участь у їх вихованні, а у випадку створення перешкод, - на звернення до суду з позовом про їх усунення (ВС/КЦС,справа № 658/4895/14-ц,28.02.18)

НАСАМКІНЕЦЬ:

1)  На сьогодні ДНК-тест є єдиним науковим методом точного встановлення батьківства, і його доказова цінність суттєво переважає будь-який інший доказ, наданий сторонами. 

 В цій справі за позовом про виключення запису про батька з актового запису про народження дитини остаточного рішення не прийнято. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду тільки скасував рішення апеляційного суду і справу передав на новий розгляд  до суду апеляційної інстанції. Втім, висновки ВС заслуговують на увагу.

Отже, рішенням цього суду позов задоволено; виключено запис про нього як батька дитини з актового запису про народження. Рішення мотивоване, зокрема тим, що дитина була народжена у період перебування її матері у зареєстрованому шлюбі  з іншим чоловіком, а призначена у справі судово-генетична експертиза не була проведена у зв'язку із повторною неявкою відповідача з дитиною. Як зазначив суд, - оскільки висновок експерта має вирішальне значення для встановлення батьківства, то з врахуванням положення ст. 146 ЦПК України 2004 року, можна визнати факт для з'ясування якого призначалась експертиза та дійти висновку про наявність підстав для задоволення позову і виключення запису про позивача як батька дитини з актового запису про народження.  

Скасовуючи зазначене рішення, ВС вказав, що відповідно до вимог ст. 146 ЦПК України 2004 року у разі ухилення особи, яка бере участь у справі, від участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд залежно від того, хто із цих осіб ухиляється, а також яке для них ця експертиза має значення, може визнати факт, для з'ясування якого експертиза була призначена, або відмовити у його визнанні.

У разі ухилення відповідача від проведення судово-біологічної (судово-генетичної) експертизи у справах про визнання батьківства, материнства суд має право постановити ухвалу про примусовий привід на проведення такої експертизи.

Апеляційний суд на останній припис закону уваги не звернув, не перевірив, чи була відповідач належним чином повідомлена про час та місце забору крові, необхідної для проведення судово-генетичної експертизи, не вирішив питання щодо можливості застосування примусового приводу на проведення експертизи у випадку неявки відповідача, та передчасно зробив висновок про те, що позивач не є біологічним батьком дитини.

ВС також зазначив, що висновком Європейського суду з прав людини на сьогодні ДНК-тест є єдиним науковим методом точного встановлення батьківства стосовно конкретної дитини; його доказова цінність суттєво переважає будь-який інший доказ, наданий сторонами, з метою підтвердити або спростувати факт оспорюваного батьківства (Рішення ЄСПЛ у справі «Калачова проти Російської Федерації» від 07 травня 2009 року № 3451/05, § 34, «Кalacheva V. Russian Federation»).

Щоправда, ВС залишив відкритим питання про можливість застосування примусового приводу на проведення експертизи у випадку неявки відповідача відповідно до ч. 2 ст. 146 ЦПК України в редакції до 15 грудня 2017 р. Адже в чинному ЦПК України подібна норма відсутня.

Разом з цим, не можна залишити поза увагою існування норм ст.ст. 143, 144 ЦПК України, що регламентують питання процесуального примусу. Відповідно до них  заходами процесуального примусу є процесуальні дії, що вчиняються судом у визначених цим Кодексом випадках з метою спонукання відповідних осіб до виконання встановлених у суді правил, добросовісного виконання процесуальних обов’язків, припинення зловживання правами та запобігання створенню протиправних перешкод у здійсненні судочинства. Серед них є, зокрема, і привід.

З огляду на важливість цього питання було б логічно очікувати від Верховного Суду формування певної правової позиції.

Аналізуйте судовий акт: На сьогодні ДНК-тест є єдиним науковим методом точного встановлення батьківства, і його доказова цінність суттєво переважає будь-який інший доказ, наданий сторонами (ВС/КЦС,справа № 565/657/16-ц, 05.09.18)

2) Висновок судово-генетичної експертизи не є єдиним доказом походження дитини від певної особи, такий факт може бути доведено і іншими доказами.

 Відповідно до норм частини 2 статті 128 Сімейного кодексу підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до Цивільного процесуального кодексу України.

Проте, незважаючи на існування такої норми, суди як правило не зважають на будь-які докази для встановлення такого факту натомість надаючи перевагу лише висновкам судово-генетичних експертиз.

У даній справі батько дитини звернувся до суду із позовом про визнання батьківства відносно дитини та зобов’язання органу РАЦС внести зміни до актового запису про народження, вказавши в графі відомості про нього як батька дитини та змінити прізвище дитини.

Обґрунтовуючи свою позицію позивач вказав, що протягом 10 років проживав з матір’ю дитини однією сім’єю без реєстрації шлюбу в квартирі його батьків.

Проте на момент народження дитини він працював за межами міста, а тому мати дитини самостійно зареєструвала народження дитини.

Рішенням місцевого суду у задоволенні позову було відмовлено у зв’язку із тим, що походження дитини можливо встановити лише шляхом проведення судово-генетичної експертизи, яка була призначена та не відбулася через неявку відповідачки до експертної установи з поважних причин.

Проте, апеляційний суд таке рішення скасував та постановив нове ,яким позовні вимоги задовольнив.

Мотивуючи таке рішення суд апеляційної інстанції вказав, що відсутність поважних причин, які б перешкоджали матері дитини з’явитися разом з дитиною до експертної установи підтверджує факт її ухилення від взяття участі в призначеній судово-імунологічній експертизі, внаслідок чого проведення призначеної експертизи не відбулось і ці обставини позбавили батька дитини надати суду докази з приводу визначення кровної спорідненості між ним та малолітньою дитиною.

При цьому факт батьківства підтверджується обмінною картою відомостей, альбомом «Наш малыш» та показаннями свідків.

Переглядаючи ці рішення у касаційному порядку та залишаючи рішення апеляційного суду в силі КЦС зазначив, що в частині предмету доказування у даній категорії справі СК України будь-яких особливостей не визначає. Доказами у такій справі можуть бути будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, показань свідків, письмових або речових доказів, висновків експертів. Тобто при вирішенні спору про визнання батьківства мають враховуватись усі передбачені законом докази в їх сукупності. Керуючись цим загальним правилом, встановлення батьківства на підставі частини другої статті 128 СК України можливо за наявності належних і обґрунтованих доказів (відомостей), які засвідчують походження дитини від певної особи.

Не зважаючи на те, що судово-генетична та судово-імунологічна експертизи у цій справі не проведені, проте, встановлено з підтвердженням належними і допустимими доказами походження дитини саме від позивача: сумісне проживання відповідача разом із позивачем без реєстрації шлюбу до і на момент народження дитини у квартирі батьків позивача, визнання позивачем дитини своєю.

Аналізуйте судовий акт: Висновок судово-генетичної експертизи не є єдиним доказом походження дитини від певної особи, такий факт може бути доведено і іншими доказами (ВС/КЦС № 591/6441/14-ц від 16.05.2018)

3) Позбавлення батьківських прав є передчасним без відповідного висновок виконкому та попередження батька про необхідність змінити ставлення до виховання дитини.

Випадок цікавий тим, що із позовом про позбавлення батьківських прав при чому  відразу обох батьків звернулися дід та баба дитини в порядку, передбаченому ст. 165 СК України.  Дитина фактично проживала із позивачами, мати офіційно відмовилася від дитини, проте батько все ж таки вирішив поборотися. Разом із вимогою позбавлення батьківських прав позивачі заявляли вимогу про присудження аліментів з батьків на утримання дитини.

Хоча суд першої інстанції і задовільнив позов, а суд апеляційної інстанції погодився із судом першої інстанції, суд касаційної інстанції такі рішення в частині позбавлення батьківських прав скасував і направи справу на новий розгляд до суду першої інстанції. 

Зокрема суд касаційної інстанції підкреслив наступне. При позбавленні батьківських прав суду слід не тільки встановити ухилення батька від виконання батьківських обов’язків, а також чи попереджувався батько офіційно про необхідність зміни ставлення до дитини. Позбавлення батьківських прав є крайнім заходом впливу, тому важливе значення має висновок виконкому органу місцевого самоврядування про доцільність або передчасність застосування такого заходу.  Слід також звернути увагу на те, створюються перешкоди для спілкування батька із дитиною з боку особи, з якою дитина проживає (в даному випадку дід та баба). Сам факт оскарження рішення суду першої інстанції в апеляційному та касаційному порядку свідчить про наявність бажання у батька приймати учать у вихованні дитини. 

Аналізуйте судовий акт: Позбавлення батьківських прав є передчасним без відповідного висновок виконкому та попередження батька про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (ВССУ у справі № 211/559/16-ц від 01 листопада 2017р.)

Джерело: юридичний ресурс "Протокол"

8
Нравится
  
4396 Просмотров
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.


Популярні судові рішення