Історія справи

Постанова від 01.02.2024 року у справі №242/5372/20

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 лютого 2024 року

м. Київ

справа № 242/5372/20

провадження № 61-9935св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д.,

учасники справи:

позивач- ОСОБА_1 ,

відповідач -Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державна казначейська служба України,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Серафимовича Леоніда Вікторовича на рішення Селидівського міського суду Донецької області від 07 лютого 2023 року, ухвалене у складі судді Черкова В. Г., та постанову Дніпровського апеляційного суду від 07 червня 2023 року, прийняту у складі колегії суддів: Хейло Я. В., Мірути О. А., Тимченко О. О.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої загибеллю цивільної особи внаслідок скоєння терористичного акту.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, щоІНФОРМАЦІЯ_2 внаслідок терористичного акту, вчиненого невідомими особами, під час артилерійського обстрілу м. Гірник Донецької області вбито її матір - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Факт смерті підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 від 16 лютого 2015 року, а також лікарським свідоцтвом про смерть № 35 від 16 лютого 2015 року.

Вказувала на те, що неможливість усунення негативних наслідків, завданих смертю матері, зумовило нервовий стрес та викликало вимушені зміни у звичайному способі життя, що призвело до втрат немайнового характеру.

Посилалася на відповідні норми ЦК України Кодексу цивільного захисту України (далі - КЦЗ України), Закону України «Про боротьбу з тероризмом» й зазначала, що відсутність відповідного спеціального закону, передбаченого статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», на підставі якого може стягуватися моральна шкода родичам загиблих осіб від терористичних актів, не може бути перешкодою для захисту її прав. Також посилалася на норми Конституції України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), прецедентну судову практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).

З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просила стягнути з Держави Україна на її корись за рахунок коштів Державного бюджету України моральну шкоду, заподіяну терористичний актом, що призвів до загибелі її матері, та невиконанням державою позитивних зобов`язань, у розмірі 1 000 000,00 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди, шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку в Державній казначейській службі України.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Селидівського міського суду Донецької області від 07 лютого 2023 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 07 червня 2023 року, у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що позивач у поданих до суду документах не вказувала і не доводила, що відповідачам було чи мало бути відомо про загрози для життя її матері під час артилерійського обстрілу м. Гірник Донецької області ІНФОРМАЦІЯ_2 , що відповідачі були обізнані про можливість обстрілу м. Гірник ІНФОРМАЦІЯ_2 і могли вжити, але не вжили заходи з попередження такого обстрілу, тобто з усунення ризику для життя її матері. Також позивач не обґрунтувала порушення Державою Україною її позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на життя матері. Загибель матері та виконання Державою Україною позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на життя матері позивачки не перебувають у причинно-наслідковому зв`язку. Висновок психологічного експертного дослідження складений через шість років після смерті матері і не може бути доказом того, що саме внаслідок протиправних дій Держави Україна чи за наявності вини її посадових осіб позивачці завдано моральних страждань.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У липні 2023 року представник ОСОБА_1 - адвокат Серафимович Л. В. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просив скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що матір позивачки загинула на підконтрольній території України, а тому наявні правові підстави для відповідальності Держави України за неналежне виконання позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на життя.Держава Україна належним чином не виконала свій позитивний процесуальний обов`язок щодо забезпечення об`єктивного та ефективного розслідування факту загибелі матері позивача.

Підставами касаційного оскарження судових рішень представник заявника зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 (провадження № 14-167цс20).

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 10 липня 2023 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків касаційної скарги.

У строк, визначений судом, заявник усунув недоліки касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду від 26 липня 2023 року відкрито касаційне провадження, витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

У серпні 2023 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Згідно з Витягом з Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) від 13 лютого 2015 року, (у кримінальному провадженні, яке внесено до ЄРДР за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 258 КК України)ІНФОРМАЦІЯ_2 внаслідок здійснення артилерійського обстрілу у м. Гірник Донецької області загинуло п`ять осіб, серед яких ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка є матір`ю позивача.

Факт смерті ОСОБА_2 підтверджується копією свідоцтва про смерть, серії НОМЕР_1 , виданого 16 лютого 2015 року виконкомом Гірницької міської ради м. Селидове Донецької області, а також копією лікарського свідоцтва про смерть № 35 від 16 лютого 2015 року, виданого Селидівським відділенням судово-медичної експертизи, де вказано, що причиною смерті ОСОБА_2 стало осколкові поранення отримані від розриву бойового снаряду.

За даним фактом ІНФОРМАЦІЯ_2 внесено відповідні відомості в ЄРДР за фактом вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 258 КК України (терористичний акт, що призвів до загибелі людини). Позивач була залучена потерпілою у вищезазначеному кримінальному провадженні згідно її заяви від 20 січня 2020 року.

Згідно з висновком експерта № 14-20 за результатами проведення психологічної експертизи, який складений 10 лютого 2021 року експертом Бюро психологічних досліджень Журавльової М. О., досліджувана ситуація у ОСОБА_1 призвела до змін в психоемоційному стані, до індивідуально-психологічних проявів, які перешкоджають активному соціальному функціонуванню її як особистості та виникли внаслідок загибелі матері. Визначено попередній орієнтовний (можливий) розмір грошового еквіваленту моральних страждань у розмірі 600 000,00 грн.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтею 400 ЦПК України встановлено межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Так, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Щодо права ОСОБА_1 на відшкодування державою моральної шкоди, заподіяної загибеллю ОСОБА_2 унаслідок терористичного акта, на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом»

Завдання моральної шкоди є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України).

Відшкодування моральної шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів (пункт 9 частини другої статті 16 ЦК України).

Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав (частина перша статті 23 ЦК України). Моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів (пункт 2 частини другої статті 23 ЦК України). Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб (частина третя статті 23 ЦК України).

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала, зокрема, якщо шкоди завдано смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки (пункт 1 частини другої статті 1167 ЦК України).

Моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім`єю (частина друга статті 1168 ЦК України).

Держава не несе майнову відповідальність перед потерпілими за всі злочини, які залишилися нерозкритими. Положення статті 1177 ЦК України передбачають відшкодування шкоди, завданої лише фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення.

Згідно з частиною першою статті 1207 цього Кодексу у редакції, чинній до 03 липня 2020 року, шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю внаслідок злочину, відшкодовується потерпілому або особам, визначеним статтею 1200 ЦК України, державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною (пункт 53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 (провадження № 12-208гс18)).

Відповідно до частини другої статті 1177 ЦК України шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом.

Проаналізувавши положення статті 1177 ЦК України у редакції, чинній до 09 червня 2013 року, та статті 1207 цього Кодексу, у справах за заявами № 54904/08 і № 3958/13, поданими потерпілими, яким держава не компенсувала шкоду, завдану внаслідок кримінального правопорушення, ЄСПЛ зазначив, що отримання відшкодування на підставі зазначених приписів можливе лише за дотримання умов, які у них передбачені, та за наявності окремого закону, якого немає, і в якому мав би бути визначений порядок присудження та виплати відповідного відшкодування.

ЄСПЛ зазначив, що право на відшкодування державою потерпілим внаслідок кримінального правопорушення в Україні ніколи не було безумовним. Оскільки заявники не мали чітко встановленого в законі права вимоги для цілей, передбачених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, вони не могли стверджувати, що мали легітимне очікування на отримання будь-яких конкретних сум від держави.

З огляду на це ЄСПЛ визнав скарги заявників на порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції несумісними з положеннями Конвенції ratione materiae (ухвали ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine), заява № 54904/08 і від 16 грудня 2014 року у справі «Золотюк проти України» (Zolotyuk v. Ukraine), заява № 3958/13).

Частина перша статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачає спеціальне правило, згідно з яким відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом.

Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом»).

З огляду на зміст вказаних приписів Закону України «Про боротьбу з тероризмом» реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі.

Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами.

Більше того, у законодавстві України відсутня не лише процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України» (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України»).

За усталеною практикою ЄСПЛ поняття «майно» у частині першій статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на речі матеріального світу та не залежить від формальної класифікації, прийнятої у національному законодавстві: деякі інші права й інтереси, що становлять активи, теж можуть розглядатися як «майнові права», а отже, як «майно»

(див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 05 січня 2000 року у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy), заява № 33202, § 100).

Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому, як судове рішення, пов`язаному із майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49-50). Проте стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не гарантує право на набуття майна (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ

у справі «Копецький проти Словаччини», § 35).

Особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві. Останнє повинно давати змогу чітко визначити конкретний майновий інтерес особи, який має бути передбаченим у відповідних нормативних приписах або підтвердженим в іншому правовому акті, зокрема у судовому рішенні (див. для порівняння mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 02 липня 2002 року у справі «Гайдук та інші проти України» (Gayduk and Others v. Ukraine), заява № 45526/99 та інші). Очікування не буде легітимним, коли є спір щодо правильності тлумачення та застосування національного законодавства, і доводи заявника відхиляє національний суд (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 50).

Отже, передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування державою відповідно до закону шкоди, завданої терористичним актом, не породжує без спеціального закону легітимного очікування на отримання від Держави України відшкодування за моральну шкоду, завдану позивачу внаслідок загибелі її матері під час терористичного акта в період проведення антитерористичної операції незалежно від того, на якій території - підконтрольній чи непідконтрольній Україні - мав місце вказаний акт.

У законодавстві України немає такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивачки щодо права вимоги на підставі Закону України «Про боротьбу з тероризмом» до держави про відшкодування нею моральної шкоди, завданої у зв`язку із загибеллю матері у період проведення антитерористичної операції.

Аналогічні за змістом правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19), від 22 вересня 2020 року у справі № 910/378/19 (провадження № 12-23гс20), від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 (провадження № 14-167цс20).

Ураховуючи наведене, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом».

Щодо порушення державою права на життя, гарантованого статтею 2 Конвенції та статтею 27 Конституції України

ОСОБА_1 заявила у позові вимоги про стягнення з Держави України на відшкодування моральної шкоди, завданої їй терористичним актом, що призвів до загибелі її матері, посилаючись на те, що Держава Україна є відповідальною за порушення права на життя, гарантованого статтею 2 Конвенції.

Людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (частина перша статті 3 Конституції України).

Кожна людина має невід`ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов`язок держави - захищати життя людини (частини перша та друга статті 27 Конституції України).

Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя (речення перше та фрагмент речення другого частини першої статті 2 Конвенції).

Самі по собі факти загибелі людей на підконтрольній державі території, тобто на тій, на якій вона здійснює юрисдикцію у сенсі статті 1 Конвенції (зокрема у межах її кордонів у періоди проведення антитерористичної операції, Операції об`єднаних сил (далі - ООС)), не означають автоматичне порушення гарантій права на життя за статтею 2 Конвенції. Тим більше не означає таке автоматичне порушення і загибель людей на території, яку держава у межах її кордонів із незалежних від неї причин не контролює (тобто на тій, на якій вона не здійснює юрисдикцію у сенсі статті 1 Конвенції; див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ щодо прийнятності у справі «Україна проти росії (щодо Криму)» (Ukraine v. russia (re Crimea)) від 16 грудня 2020 року, заяви № 20958/14 і 38334/18, § 303-352). Так само не є підставою для покладення на державу відповідальності за Конвенцією самі по собі факти порушення у межах кордонів України (зокрема і у періоди проведення антитерористичної операції, ООС) громадського порядку, миру, знищення чи пошкодження майна, створення загрози безпеці людей, у тому числі з боку осіб, які не діяли як агенти цієї держави.

За статтею 2 Конвенції обов`язки держави полягають у такому:

1) негативний обов`язок - у тому, що державні органи та службові особи держави не можуть позбавляти людину життя за винятком ситуацій, коли таке позбавлення є абсолютно необхідним (випадки, за яких держава може застосувати летальну силу, перелічені у частині другій статті 2 Конвенції). Протиправне заподіяння державою в особі її органів влади та службових осіб смерті людині є порушенням зазначеного обов`язку;

2) позитивний обов`язок має два різновиди:

- матеріальний, за яким держава повинна встановити законодавчі положення, які би захищали життя людини, передбачити юридичну відповідальність за протиправне позбавлення людини життя, а також має вживати обґрунтованих заходів для запобігання неправомірному позбавленню життя, коли відомо чи має бути відомо про реальний і безпосередній ризик для життя конкретної людини або групи людей, зумовлений злочинними діями третіх осіб.

Відповідальність за порушення останнього з наведених позитивних матеріальних обов`язків за статтею 2 Конвенції може настати, якщо держава (а) володіла інформацією про те, що за певних обставин життя конкретної людини чи групи людей могло бути поставлене під загрозу (необхідно довести, що влада знала або мала знати про цю загрозу), (б) могла вжити заходів, які би усунули ризик для життя, але не вжила їх. ЄСПЛ тлумачить зазначений конвенційний обов`язок так, щоби не покладати на державні органи непосильний або надмірний тягар.

Тому з погляду Конвенції не кожна передбачувана загроза для життя зобов`язує державні органи вживати конкретних заходів, спрямованих на запобігання її втіленню (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року у справі «Осман проти Сполученого Королівства» (Osman v. the United Kingdom), заява № 87/1997/871/1083, § 115, 116 і від 24 жовтня 2002 року у справі «Мастроматео проти Італії» (Mastromatteo v. Italy), заява № 37703/97, § 68);

- процесуальний, за яким держава має забезпечити об`єктивне й ефективне розслідування фактів посягання на людське життя незалежним органом. Для того щоби бути ефективним, розслідування має дозволити встановити та покарати осіб, відповідальних за порушення права на життя.

Наявність або відсутність результату розслідування не є вирішальною для оцінки належності виконання такого обов`язку. Обов`язковим для держави є вжиття заходів, спрямованих на встановлення та покарання винних (mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 19 лютого 1998 року у справі «Кая проти Туреччини» (Kaya v. Turkey), заява № 22729/93, § 86-87 і від 08 листопада 2005 року у справі «Гонгадзе проти України» (Gongadze v. Ukraine), заява № 34056/02, § 176).

Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, то порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків - як негативного, так і позитивного матеріального чи позитивного процесуального, - може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації (відшкодування). Остання може мати різні форми та розміри, що залежатимуть, зокрема, від виду конкретного порушення, вчинення якого державою за конкретних обставин необхідно встановити.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 (провадження № 14-167цс20) виклала правовий висновок, у якому зазначила, що на правовідносини стосовно відшкодування шкоди, завданої порушенням права на життя, поширюється положення статті 2 Конвенції. Однак проблема у подібних справах полягає в тому, щоби встановити, чи перебував потерпілий під юрисдикцією Держави України у сенсі статті 1 Конвенції та чи порушила Держава Україна певні свої обов`язки з тих, які випливають із указаної статті.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У кожному випадку звернення з позовом про відшкодування Державою Україною шкоди (майнової, моральної), завданої терористичними актами у періоди проведення антитерористичної операції, ООС, суди мають з`ясувати: (а) підстави позову (обставини, якими обґрунтована позовна вимога); (б) чи мала Держава Україна у сенсі статті 1 Конвенції юрисдикцію щодо гарантування прав і свобод на тій території, на якій, за твердженням позивача, відбулося порушення; (в) якщо мала юрисдикцію, то чи виконала конвенційні обов`язки з такого гарантування на відповідній території (якщо мало місце невиконання або неналежне виконання конкретного обов`язку, то у чому воно полягало, якими були наслідки цього та причинно-наслідковий зв`язок між ними і невиконанням або неналежним виконанням відповідного обов`язку); (г) чи є підтвердження всіх цих фактів (належні, допустимі, достовірні та достатні докази).

Україна залишається об`єктом збройної агресії з боку російської федерації, яку остання здійснює, серед іншого, і через підтримку та забезпечення масштабних терористичних атак (абзац перший затвердженого постановою від 27 січня 2015 року № 129-VIII Звернення Верховної Ради України до Організації Об`єднаних Націй (далі - ООН), Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання російської федерації державою-агресором (далі - Звернення)).

Із 20 лютого 2014 року тривають силові дії російської федерації (перша фаза збройної агресії), які є актами збройної агресії відповідно до пунктів «а», «b», «c», «d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (ХХIХ) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року (абзац сімнадцятий пункту 1, схваленої постановою від 21 квітня 2015 року № 337-VIII, Заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії російської федерації та подолання її наслідків» (далі - Заява). Беручи до уваги Статут ООН і Резолюцію Генеральної Асамблеї ООН 3314 «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року, Верховна Рада України визнала російську федерацію державою-агресором (абзац шостий Звернення).

У квітні 2014 року розпочалася друга фаза збройної агресії російської федерації проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами російської федерації озброєні бандитські формування проголосили створення «Донецької народної республіки» (07 квітня 2014 року) та «Луганської народної республіки» (27 квітня 2014 року) (абзац п`ятий пункту 1 Заяви).

27 серпня 2014 року третя фаза збройної агресії російської федерації розпочалася масовим вторгненням на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів Збройних сил російської федерації (абзац чотирнадцятий пункту 1 Заяви).

Наслідком збройної агресії російської федерації проти України стала нелегітимна воєнна окупація і подальша незаконна анексія території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя - невід`ємної складової державної території України, воєнна окупація значної частини території України у Донецькій та Луганській областях (абзац перший пункту 3 Заяви). російська федерація своїми протиправними діями заподіяла також нематеріальну шкоду Україні, порушуючи права громадян України, у тому числі право на життя, в Автономній Республіці Крим і місті Севастополі, у Донецькій та Луганській областях. Жертвами збройної агресії російської федерації стало мирне населення, зокрема жінки та діти (абзаци четвертий і п`ятий пункту 3 Заяви).

24 лютого 2022 року розпочалася та триває ще одна фаза збройної агресії російської федерації проти України - повномасштабне вторгнення агресора на нашу суверенну територію. У цей день Україна розірвала з російською федерацією дипломатичні відносини.

02 березня 2022 року збройну агресію російської федерації проти України у резолюції ES-11/1 «Агресія проти України» визнала Генеральна Асамблея ООН. Вона вимагає від російської федерації негайного припинення застосування сили проти України, утримання від погроз чи застосування сили проти будь-якої держави ООН, повного та безумовного виведення збройних сил з території України у межах її міжнародно-визнаних кордонів, а також забезпечення повного захисту цивільних осіб, включаючи гуманітарний персонал, журналістів та осіб, які перебувають у вразливому становищі, у тому числі жінок і дітей.

14 квітня 2022 року Верховна Рада України визнала дії, вчинені збройними силами російської федерації та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу (пункт 1 Заяви Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні», схваленої згідно з Постановою Верховної Ради України № 2188-IX).

27 квітня 2022 року Парламентська Асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію «Наслідки продовження агресії Російської Федерації проти України: роль і відповідь Ради Європи» № 2433. Визнала, що агресія російської федерації проти України є безпрецедентним актом як сама по собі, так і за її далекосяжними наслідками, бо провокує найважчу гуманітарну кризу в Європі з найбільшою кількістю жертв, наймасштабнішим внутрішнім і зовнішнім переміщенням населення з часів Другої світової війни.

Тимчасово окупованими територіями у Донецькій та Луганській областях на день ухвалення Закону України від 18 січня 2018 року № 2268-VIII «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» визнані частини території України, в межах яких збройні формування російської федерації та окупаційна адміністрація російської федерації встановили та здійснюють загальний контроль, зокрема сухопутна територія та її внутрішні води у межах окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей (пункт 1 частини першої статті 1 вказаного Закону).

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_2 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 під час артилерійського обстрілу у м. Гірник Донецької області,тобто на підконтрольній території.

За вказаним фактом правоохоронними органами здійснюється досудове розслідування кримінального провадження за частиною третьою статті 258 КК України (терористичний акт, що призвів до загибелі людини).

Верховний Суд погоджується, що втрата позивачкою матері, яка загинула за трагічних обставин, є непоправною, та безперечно зумовлює сильні моральні і фізичні страждання для неї.

Проте, як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 (провадження № 14-167цс20), проблема такої справи полягає не лише в тому, чи страждав морально позивач, не лише в тому, як краще у грошовому еквіваленті оцінити ці страждання, навіть не стільки у тому, який нормативний припис необхідно застосувати для присудження відповідного відшкодування. Ключова проблема у цій справі полягає в тому, чи має за заподіяні моральні страждання позивача нести цивільну відповідальність саме Держава Україна. І якщо так, то за порушення нею якого саме обов`язку з гарантування права на життя така відповідальність має настати (пункт 45).

З урахуванням вищенаведеного та всіх обставин цього спору, Верховний Суд погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що позивачка не обґрунтовувала, що Держава Україна могла вжити, але не вжила заходів, які б усунули ризик загибелі ОСОБА_2 , що держава знала про можливість обстрілу м. Гірник Донецької області і могла вжити, але не вжила заходів із попередження такого обстрілу та усунення ризику для життя ОСОБА_2 .

Загибель ОСОБА_2 та виконання Державою Україною позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на життя ОСОБА_2 не перебувають у причинно-наслідковому зв`язку.

У спірних правовідносинах відсутні правові підстави для відповідальності Держави України за неналежне виконання позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на життя.

Аналогічні висновки викладено Верховним Судом у постановах: від 14 вересня 2022 року у справі № 225/1221/20 (провадження № 61-11007св21); від 23 листопада 2022 року у справі № 644/7155/18 (провадження № 61-3041св20); від 23 листопада 2022 року у справі № 242/981/18 (провадження № 61-23065св19); від 18 січня 2023 року у справі № 644/8115/18 (провадження № 61-15831св20); від 08 лютого 2023 року у справі № 423/847/20 (провадження № 61-12412св22); від 21 квітня 2023 року у справі № 423/405/18 (провадження № 61-2285св23), від 31 травня 2023 року у справі № 237/1314/21 (провадження № 61-2443св23)та інших.

За таких обставин позивачка не обґрунтувала вимогу про відшкодування державою моральної шкоди, не зазначила факти (обставини), за яких можна було б стверджувати про порушення державою конкретних обов`язків (негативного, позитивного матеріального, позитивного процесуального) з гарантування права на життя її матері.

Посилання у касаційній скарзі на те, що матір позивачки загинула на підконтрольній території України, а тому наявні правові підстави для відповідальності Держави України за неналежне виконання позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на життя, є безпідставними, оскільки саме по собі посилання на порушення гарантій права на життя за статтею 2 Конвенції, у межах контрольованої території Україною, без встановлення невиконання чи неналежного виконання державою у конкретній ситуації процесуального обов`язку, не може бути підставою притягнення її до відповідальності на підставі Конвенції та протоколів до неї.

Доводи касаційної скарги про те, що Держава Україна належним чином не виконала свій позитивний процесуальний обов`язок щодо забезпечення об`єктивного та ефективного розслідування факту загибелі матері позивача, висновків судів не спростовують з огляду на таке.

ЄСПЛ, оцінюючи ефективність різних національних засобів правового захисту у зв`язку з надмірною тривалістю провадження, розробив кілька критеріїв та принципів, які сформулював у своїх рішеннях. Так, вирішальним питанням при оцінюванні ефективності засобу правового захисту у випадку скарги щодо тривалості провадження є те, чи може заявник подати цю скаргу до національних судів з вимогою конкретного відшкодування; іншими словами, чи існує будь-який засіб, який міг би вирішити його скаргу шляхом надання безпосереднього та швидкого відшкодування, а не просто опосередкованого захисту його прав, ґарантованих статтею 6 Конвенції (див. mutatis mutandis § 59 рішення ЄСПЛ у справі «Меріт проти України» (Merit v. Ukraine) від 30 березня 2004 року, заява № 66561/01). Cуд також постановив, що цей засіб вважатиметься «ефективним», якщо його можна використати, щоб прискорити постановлення рішення судом, який розглядає справу, або надати скаржникові належне відшкодування за зволікання і затримки, що вже відбулися (§ 78 того ж рішення).

Розумність тривалості провадження повинна визначатись у контексті відповідних обставин справи та з огляду на критерії, передбачені прецедентною практикою ЄСПЛ, зокрема з урахуванням складності справи, поведінкою заявника, а також органів влади, пов`язаних зі справою (див. mutatis mutandis $ 67 рішення ЄСПЛ від 25 березня 1999 року у справі «Пелісьє і Сассі проти Франції»; § 35 рішення ЄСПЛ від 27 червня 1997 року у справі «Філіс проти Греції», заява № 19773/92). Стаття 13 Конвенції не вимагає надання спеціального засобу правового захисту від надмірної тривалості провадження; достатніми можуть бути загальні конституційні та судові позови, наприклад, про встановлення позадоговірної відповідальності з боку держави.

Верховий Суд також ураховує, що силові дії російської федерації проти України тривають з 20 лютого 2014 року, наслідком такої збройної агресії стала, зокрема окупація значної частини державної території України у Донецькій та Луганській областях, у зв`язку із зазначеним фактично з причин незалежних від органів досудового розслідування, не надається можливим завершити усю сукупність запланованих заходів та процесуальних дій у рамках досудового розслідування й кримінального провадження за фактом смерті матері позивача.

У постанові від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 (провадження № 12-208гс18) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції позивач може претендувати на компенсацію за шкоду, спричинену надмірною тривалістю кримінального провадження, якщо доведе факт надмірної тривалості досудового розслідування і те, що тим самим йому було завдано майнової чи моральної шкоди, та обґрунтує її розмір.

У справі, яка переглядається, позивач указала на відсутність ефективного незалежного розслідування кримінального провадження за фактом загибелі її матері, при цьому у позові не мотивувала, чому вважає тривалість досудового розслідування надмірною, які процесуальні дії не вживаються, чи які заходи не проведено органом досудового розслідування, що впливає на тривалість та можливість завершення досудового розслідування.

При цьому, з урахуванням вищенаведеної прецедентної практики ЄСПЛ, наявність або відсутність результату розслідування не є вирішальною для оцінки належності виконання державою свого позитивного процесуального обов`язку за статтею 2 Конвенції.

Верховний Суд у постанові від 23 листопада 2022 року у справі № 644/7155/18 (провадження № 61-3041св20), вирішуючи подібний спір, скасував судові рішення судів попередніх інстанцій і відмовив у задоволенні позову, вказавши, при цьому, що позовна заява не містить переліку дій, які повинна вчинити держава Україна для забезпечення ефективного розслідування загибелі особи на контрольованій нею території, проте не вчинила.

У справі, яка переглядається Верховним Судом, позивач не зазначила, які саме дії повинна вчинити Держава Україна для забезпечення ефективного розслідування подій ІНФОРМАЦІЯ_2.

Верховний Суд уважає за необхідне зазначити, що внаслідок збройної агресії російської федерації Україна вирішила створити спеціальний механізм для визначення всіх збитків, які завдала держава-агресор. Такий обов`язок Україна підтвердила у постанові Кабінету Міністрів України від 20 березня 2022 року № 326 «Про затвердження Порядку визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії російської федерації» (далі - Постанова № 326).

Визначення шкоди та збитків здійснюється окремо, зокрема, за таким напрямом, як людські втрати та пов`язані з ними соціальні витрати - напрям, що включає всі людські втрати (смерть або каліцтво цивільних осіб), що виникли в результаті збройної агресії російської федерації, а також витрати, пов`язані з призначенням різних видів державної соціальної допомоги та наданням соціальних послуг (підпункт 1 пункту 2 Постанови № 326). Одним із основних показників, які оцінюються в межах цього напряму, є кількість цивільних осіб, загиблих внаслідок збройної агресії російської федерації (абзац третій підпункту 1 пункту 2 Постанови № 326).

Визначення шкоди та обсягу соціальних виплат, які забезпечуються відповідно до законодавства, у грошовій формі здійснюється згідно з методикою, затвердженою наказом Мінсоцполітики, за погодженням з Мінреінтеграції. Відповідальним за визначення шкоди та збитків за наведеним напрямом є Мінсоцполітики (абзаци 8 і 9 підпункту 1 пункту 2 Постанови № 326).

Отже, Україна в особі Мінсоцполітики взяла на себе позитивний матеріальний обов`язок визначити правила, спрямовані на відновлення прав потерпілих унаслідок, зокрема, загибелі цивільних осіб через збройну агресію російської федерації. Його невиконання чи неналежне виконання може бути окремою підставою для позову про відшкодування Україною шкоди, завданої затримкою виконання цього обов`язку. Розмір такого відшкодування залежить від складності проблеми, яку має вирішити держава, умов (воєнних, соціально-економічних, політичних), у яких цю проблему слід вирішити, тривалості невиконання чи неналежного виконання відповідного обов`язку, важливості вирішення відповідної проблеми для конкретної особи тощо. Проте таке відшкодування не може бути пов`язаним і співмірним із розміром тієї шкоди, яка завдана загибеллю людини внаслідок збройної агресії російської федерації проти України.

Щодо клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Серафимовича Л. В. про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

Клопотання мотивовано тим, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок загибелі рідних під час проведення АТО чи ООС з причин невиконання державою позитивного обов`язку за статтею 2 Конвенції.

Відповідно до частини п`ятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Як зазначила Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 30 жовтня 2018 року у справі № 757/172/16-ц (провадження № 14-475цс18), виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовчої практики та забезпечення розвитку права.

Верховний Суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки заявником не наведено мотивів та аргументів для такої передачі, наведені заявником обґрунтування у розумінні положень частини п`ятої статті 403 ЦПК України не є тими обставинами, що містять виключну правову проблему і необхідність забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, а тому у задоволенні клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідно відмовити.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційні скарги без задоволення, а судові рішення - без змін.

Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.

Керуючись статтями 400 401 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Серафимовича Леоніда Вікторовича про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити.

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Серафимовича Леоніда Вікторовича залишити без задоволення.

Рішення Селидівського міського суду Донецької області від 07 лютого 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 07 червня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Г. В. Коломієць Б. І. Гулько Д. Д. Луспеник