Історія справи

Ухвала КГС ВП від 03.09.2020 року у справі №910/12509/19

УХВАЛА

19 листопада 2020 року

м. Київ

Справа № 910/12509/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Зуєва В. А. - головуючого, Багай Н. О., Чумака Ю. Я.,

секретар судового засідання - Дерлі І. І.

за участю представників сторін:

позивача - Ракитін С. Т. (адвокат),

відповідача - не з'явились,

третя особа - не з'явились;

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія "Міськбудінвест"

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 20.07.2020 (судді:

Корсак В. А. - головуючий, Євсіков О. О., Попікова О. В. )

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія "Міськбудінвест"

до Міністерства оборони України

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Центральне територіальне управління капітального будівництва

про стягнення 1 093 626,67 грн,

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія "Міськбудінвест" (далі - ТОВ "Будівельна компанія "Міськбудінвест", Позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Міністерства оборони України (далі - Міністерство, Відповідач) про стягнення 1 093 626,67 грн.

Аргументуючи вказані вимоги, Позивач посилався на п. 2.6 Генеральної угоди, укладеної між сторонами, та зазначав, що у розумінні статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" Відповідач є замовником частини об'єкта будівництва, у якого існує обов'язок пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту. Оскільки на підставі договору № 215 Позивач сплатив у повному обсязі внесок пайової участі, то у Відповідача виникло господарське зобов'язання перед Позивачем зі сплати частини зазначеного внеску щодо об'єкта за адресою: просп. Перемоги 55/2 у Солом'янському районі м. Києва у сумі 1 093 626,67 грн.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 18.02.2020 позов задоволено.

Стягнуто з Міністерства оборони України на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія "Міськбудінвест" частку пайової участі в сумі 1 093 626,67 грн.

Суд першої інстанції дійшов висновку про обґрунтованість та доведеність позовних вимог. Зокрема, на думку суду, пунктом 2.6 Генеральної угоди в редакції додаткової угоди №4 від 11.04.2011 встановлено, що зобов'язання з передачі житла або коштів органам місцевого самоврядування та управління (в т. ч. сплата пайової участі у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва) пов'язане з будівництвом конкретного об'єкта та виконується сторонами пропорційно фактично отриманим квартирам в ньому. Таким чином, за висновком суду, позов про стягнення частки пайової участі в заявленій сумі підлягає стягненню, оскільки відповідно до пункту 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України, договір є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків, а за змістом статті 525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. При цьому місцевий суд перевірив здійснений Позивачем розрахунок частки пайової участі та визнав його арифметично вірним.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 20.07.2020 скасовано рішення Господарського суду міста Києва від 18.02.2020 у справі №910/12509/19 та прийнято нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний господарський суд виходив з того, що за змістом п. 2.6 Генеральної угоди в редакції додаткової угоди № 4 від
11.04.2011 обов'язок зі сплати пайової участі у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва настає в залежності від фактичного отримання квартир у конкретному об'єкті будівництва. При цьому Міністерство оборони України не отримало квартири в об'єкті за адресою проспект Перемоги. 55, м. Київ, як передбачено Генеральною угодою, натомість, сторони узгодили отримання квартир в житловому комплексі на вулиці Виноградній в будинках № 2,2/1,6/3,4,4/1,4/2 в смт. Макарів Київської області загальною площею 5 892,70 кв. м. Отже, за висновком суду апеляційної інстанції, умова, передбачена Генеральною угодою в редакції додаткової угоди № 4 щодо фактичного отримання Відповідачем збудованих Позивачем квартир у конкретному об'єкті будівництва (розташованому на проспекті Перемоги, 55, в м. Києві) не виконана, оскільки Відповідач квартири у ньому не отримав, право власності на них не набув, і, як наслідок, у Відповідача не виникло зобов'язання зі сплати пайової участі пропорційно частці в конкретному об'єкті.

Крім того, апеляційний суд зазначив, що п. 2.6 Генеральної угоди (в редакції додаткової угоди №4), на який посилається Позивач обґрунтовуючи свої вимоги, за своїм змістом регулює правовідносини між замовником та органом місцевого самоврядування, які стосуються сплати відповідних внесків, розмежовуючи їх щодо обов'язків перед цим органом кожного із замовників окремо, і у вказаному пункті не визначено положень, які б стосувалися будь-яких компенсацій замовників між собою. У той же час, за висновком апеляційної інстанції, Міністерство оборони України не є стороною договору № 215, укладеного між Позивачем і Департаментом економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (за яким Позивач сплатив внесок пайової участі).

У касаційній скарзі Товариство з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія "Міськбудінвест" просить скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 20.07.2020 та залишити без змін рішення Господарського суду міста Києва від 18.02.2020.

У вказаній скарзі заявник зазначає, що підставою для касаційного оскарження постанови апеляційного господарського суду є неврахування судом висновків касаційної інстанції щодо застосування норм статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" у аналогічних правовідносинах, викладених в постановах Верховного Суду від 08.10.2019 у справі № 911/594/18, від
07.05.2018 у справі № 908/6328/15; щодо застосування норм статті 22 Цивільного кодексу України, статті 224 Господарського кодексу України у аналогічних правовідносинах, викладених в постановах Верховного Суду від 14.04.2020 у справі № 925/1196/18, від 12.12.2018 у справі № 923/99/18, від 26.03.2019 у справі № 904/1081/18, постанові Верховного Суду України від 22.03.2017 у справі № 3-1553гс16; щодо обов'язку саме суду надавати правову кваліфікацію відносинам сторін та визначати норму права, яка підлягає застосуванню, викладених в постановах Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17, від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15; щодо застосування статей 512, 526, 528 Цивільного кодексу України у аналогічних правовідносинах, викладений в постановах Верховного Суду України від 10.06.2015 у справі № 6-15цс15, постановах Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 205/506/17, від 16.10.2019 у справі № 332/731/17, від 29.04.2020 у справі № 523/18422/14-ц.

Крім того, в якості підстави для подання касаційної скарги заявник посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норм статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" у подібних правовідносинах.

У відзиві на касаційну скаргу Міністерство просить відмовити у задоволенні вказаної касаційної скарги.

Від скаржника також надійшла відповідь на відзив на касаційну скаргу в якій ТОВ "Будівельна компанія "Міськбудінвест" повторно зазначило про правильність рішення, ухваленого судом першої інстанції, яке, на думку Позивача, відповідає вимогам законодавства, на відміну від постанови апеляційного господарського суду.

Згідно з частиною 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1,4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України у ній зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був урахований судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

Дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, а також матеріали справи, Верховний Суд відхиляє ці доводи та зазначає, що обставини, які стали підставою для відкриття касаційного провадження не підтвердилися, тому касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія "Міськбудінвест" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 20.07.2020 у справі № 910/12509/19 підлягає закриттю з огляду на наступне.

За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України оскарження судових рішень з підстави, зазначеної в пункті 1 частини другої цієї статті, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Згідно з пунктів 4, 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку), а також якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пунктів 4, 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають із подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб'єктного складу учасників відносин, об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин).

Разом з тим, зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.

Що стосується посилання заявника на неврахування апеляційним судом висновків Верховного Суду про застосування норм статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" у аналогічних правовідносинах, викладених в постановах від 08.10.2019 у справі № 911/594/18, від 07.05.2018 у справі №908/6328/15, колегія суддів зазначає наступне.

Так, у справі № 911/594/18 розглядалися позовні вимоги Бучанської міської ради до Публічного акціонерного товариства "Укрпошта" (далі - ПАТ "Укрпошта") в особі Головного навчального центру "Зелена Буча" ПАТ "Укрпошта" та ПАТ "Укрпошта" про визнання укладеним між Бучанською міською радою та ПАТ "Укрпошта" в особі Головного навчального центру "Зелена Буча" ПАТ "Укрпошта" договору про пайову участь у розвитку інфраструктури міста Бучі в редакції, наведеній у прохальній частині позовної заяви, яка надсилалась відповідачу, як замовнику будівництва, в порядку переддоговірного врегулювання. При цьому вказані вимоги було обґрунтовано тим, що відповідач ввів в експлуатацію об'єкт будівництва "капітальний ремонт майданчика відпочинку ГНЦ "Зелена Буча" Українського державного підприємства поштового зв'язку "Укрпошта", однак при цьому, порушуючи вимоги статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", статей 641, 642, 643 Цивільного кодексу України та статті 181 Господарського кодексу України, не уклав з позивачем договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, що є загальнообов'язковою умовою для всіх забудовників.

У справі № 908/6328/15 розглядались позовні вимоги Запорізької міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю "РІН ЛТД" про стягнення коштів у розмірі 3 000,00 грн. Вказані вимоги були обґрунтовані тим, що Товариство з обмеженою відповідальністю "РІН ЛТД" відповідно до вимог Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" та Порядку залучення, розрахунку розміру і використання коштів пайової участі у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Запоріжжя зобов'язано взяти участь у створенні та розвитку інженерно-транспортної і соціальної інфраструктури міста Запоріжжя шляхом укладення договору про пайову участь. Однак, порушуючи вимоги закону, відповідач договір про пайову участь з позивачем не уклав та не сплатив пайовий внесок, внаслідок чого позивачу завдано збитки у вигляді упущеної вигоди.

Таким чином, предмет, підстави позовів і обставини у вказаних справах та у цій справі не є подібними.

Що стосується посилання заявника на неврахування апеляційним судом висновків касаційної інстанції про застосування норм статті 22 Цивільного кодексу України, статті 224 Господарського кодексу України у аналогічних правовідносинах, викладених в постановах Верховного Суду від 14.04.2020 у справі № 925/1196/18, від 12.12.2018 у справі № 923/99/18, від 26.03.2019 у справі №904/1081/18, постанові Верховного Суду України від 22.03.2017 у справі № 3-1553гс16, колегія суддів зазначає наступне.

Так, у справі № 925/1196/18, на яку посилається заявник, розглядалися позовні вимоги Фізичної особи-підприємця Понуровського Юрія Олексійовича до Головного управління Державної фіскальної служби України в Черкаській області, Державної податкової інспекції у м. Черкасах Головного управління Державної фіскальної служби у Черкаській області (правонаступником якої є Головного управління Державної фіскальної служби України в Черкаській області) та Державної казначейської служби України про стягнення з Державного бюджету України коштів на відшкодування шкоди в загальному розмірі 364 681,68 грн, з яких 215 792,00
грн - матеріальної шкоди (збитків), 48 889,68 грн - упущеної вигоди, 100 000,00
грн - моральної шкоди. Вказані вимоги було обґрунтовано тим, що з січня по червень 2017 року Державна податкова інспекція у м. Черкасах Головного управління Державної фіскальної служби у Черкаській області, незважаючи на наявність чинного договору про визнання електронних документів, безпідставно припинила реєстрацію податкових накладних, що подавалися позивачем, у зв'язку із чим останній був фактично позбавлений можливості здійснювати свою підприємницьку діяльність упродовж зазначеного періоду. Внаслідок таких протиправних дій він, як суб'єкт підприємницької діяльності поніс втрати майнового характеру (збитки), а саме: 200 000 грн пені та 3 992 грн судового збору, стягнутих з позивача за рішенням господарського суду у зв'язку з невиконанням своїх зобов'язань за договором поставки; 11 800 грн втрат на юридичні послуги, понесених у зв'язку з необхідністю захисту прав, честі та гідності, а також ділової репутації у кримінальному провадженні. Також, ураховуючи вимушене призупинення підприємницької діяльності, позивач просив стягнути на його користь неодержаний прибуток (втрачену вигоду), що розрахований з огляду на прибуток, отриманого ним за попередній звітній період, а також матеріальну компенсацію моральної шкоди, оскільки позивач зазнав моральних страждань у зв'язку з приниженням його честі та гідності, погіршенням ділової репутації, що, як наслідок, спричинило також і погіршення здоров'я останнього.

У справі № 923/99/18 розглядалися позовні вимоги заступника керівника Херсонської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Виконавчого комітету Херсонської міської ради до Акціонерного товариства "Херсонобленерго" про стягнення з відповідача 1 219 799,70 грн упущеної вигоди, спричиненої невиконанням обов'язку з укладення договору про залучення, розрахунку розміру і використання коштів пайової участі замовників будівництва у розвиток інфраструктури м. Херсона за реконструкцію будівлі виробничого корпусу з адміністративними приміщеннями з будівництвом складського приміщення на території бази ПАТ "ЕК "Херсонобленерго", за адресою: м. Херсон, вул. Пестеля,
5. Вказані вимоги було обґрунтовано тим, що відповідач, як замовник будівництва, не звертався до Виконавчого комітету Херсонської міської ради, відповідний договір пайової участі не укладав, кошти пайової участі до місцевого бюджету не сплачував.

У справі № 904/1081/18 розглядалися позовні вимоги Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Придніпровська залізниця" Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" до Відкритого акціонерного товариства "Мозирський нафтопереробний завод" про стягнення збитків у розмірі 1 060 340,06 грн. Вказані вимоги було обґрунтовано тим, що 25.07.2017 на станції Діївка Регіональної філії "Придніпровська залізниця" Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" стався випадок витікання вантажу - бензину моторного, клас небезпеки 3, номер ООН 1203, АК №305 у вагоні №73033300, який слідував за залізничною накладною №21610879.

Внаслідок зазначеної події, позивач зазнав збитки на суму 1 060 340,06 грн, які пов'язані з усуненням наслідків витікання бензину з вагону № 73033300. Оскільки відправником вказаного вагону-цистерни є відповідач, позивач просив стягнути з нього суму збитків.

У справі № 3-1553гс16 розглядалися позовні вимоги Запорізької міської ради до Фізичної особи-підприємця Вовка Станіслава Петровича про стягнення збитків у розмірі 3 200,00 грн. Зазначені вимоги було обґрунтовані тим, що Фізична особа-підприємець Вовк Станіслав Петрович відповідно до Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" та Порядку залучення, розрахунку розміру і використання коштів пайової участі у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Запоріжжя, затвердженого рішенням Запорізької міськради від 24.12.2012 № 77, зобов'язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Запоріжжя шляхом укладення договору про пайову участь. Однак, порушуючи вимоги Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", відповідач договору про пайову участь із Запорізькою міськрадою не уклав і не сплатив пайового внеску, внаслідок чого позивачеві завдано збитків у виді упущеної вигоди.

Отже, предмет, підстави позовів і обставини у вказаних справах та у цій справі також не є подібними.

Що стосується посилання заявника на неврахування апеляційним судом висновків касаційної інстанції про обов'язок саме суду надавати правову кваліфікацію відносинам сторін та визначати норму права, яка підлягає застосуванню до спірних правовідносин, викладених в постановах Верховного Суду від 04.12.2019 у справі №917/1739/17, від 25.06.2019 у справі №924/1473/15, колегія суддів зазначає наступне.

Так, у справі № 917/1739/17 розглядалися позовні вимоги Кременчуцької міської ради до Фізичної особи-підприємця Трохимчук М. С. про стягнення 174 014,95 грн збитків, завданих територіальній громаді м. Кременчук внаслідок порушення земельного законодавства. Зазначені вимоги було обґрунтовано тим, що у період з
01.09.2010 року по 27.09.2016 відповідач використовував земельну ділянку без правовстановлюючих документів, орендну плату за договором не сплачував, хоча земельна ділянка використовувалась для розміщення об'єкта нерухомого майна, що призвело до неотримання доходу від орендної плати за землю, який позивач отримав би у разі оформлення відповідачем правовстановлюючих документів на вказану земельну ділянку згідно з вимогами статей 125, 126 Земельного кодексу України.

У справі № 924/1473/15 розглядалися позовні вимоги військового прокурора Хмельницького гарнізону Західного регіону України в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції у спірних відносинах - Міністерства оборони України та Квартирно-експлуатаційного відділу м. Хмельницький до Славутської міської ради Хмельницької області про визнання недійсним та часткового скасування рішення сьомого скликання ради від 27.01.2017 року №17.2-16/2017 "Про затвердження документації із землеустрою, передачу земельних ділянок у власність та користування", зокрема пунктів 8,8.1 цього рішення, та визнання права постійного користування земельною ділянкою загальною площею 12,8659 га, що розташована на вул. Військовій, м. Славута, Хмельницької області, за Міністерством оборони України в особі Квартирно-експлуатаційного відділу м.

Хмельницький (з урахуванням заяви про зміну предмета позову). Зазначені вимоги (з урахуванням вказаної заяви) було обґрунтовано тим, що рішеннями Славутської міської ради від 05.04.2013 № 12.8-28/2013 та від 31.05.2013 № 17.2-30/2013 надано територіальній громаді м. Славути в особі ради для створення індустріального парку земельну ділянку загальною площею 50 га, яка частково (на 12,8659 га) накладається на земельну ділянку військового містечка № 21 площею 109,8 га, що належить до земель оборони, та постійним користувачем якої є Квартирно-експлуатаційний відділ м. Хмельницький. Відповідач розпорядився землями оборони з порушенням встановленого порядку, без дозволу Міністерства оборони України на її вилучення з постійного користування, порушуючи вимоги статті 19 Конституції України, статей 16, 22 Цивільного кодексу України, статей 12, 77, 84, 92, 153, 155, 158 Земельного кодексу України, статей 3, 10, 14 Закону України "Про Збройні Сили України", статті 10 Закону України "Про оборону України".

Отже, правовідносини у вказаних справах та у справі, що переглядається, не є подібними, оскільки вони відрізняються предметом, підставами позову та правовим регулюванням спірних правовідносин.

Що стосується посилання заявника на неврахування апеляційним судом висновків касаційної інстанції про застосування норм статей 512, 526, 528 Цивільного кодексу України у аналогічних правовідносинах, викладений в постановах Верховного Суду України від 10.06.2015 у справі № 6-15цс15, постановах Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 205/506/17, від 16.10.2019 у справі № 332/731/17, від 29.04.2020 у справі № 523/18422/14-ц, колегія суддів зазначає наступне.

Так, у справі № 6-15цс15 розглядалися позовні вимоги ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк", третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю "Виробничо-комерційна фірма "Нобліс", про стягнення безпідставно отриманих коштів. Вказані вимоги було обґрунтовано тим, що за пропозицією директора Товариства з обмеженою відповідальністю "Виробничо-комерційна фірма "Нобліс" тимчасово сплатити відповідачу кошти для погашення заборгованості товариства за кредитним договором від 21.12.2007, позивач сплатив Публічному акціонерному товариству "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" грошові кошти у розмірі 766 250 грн.

Однак, відповідач, який отримав кошти безпідставно і незаконно, відмовився їх повернути.

У справі № 205/506/17 розглядалися позовні вимоги ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства "Альфа-Банк", ОСОБА_3 про стягнення безпідставно отриманих коштів. Зазначені вимоги було обґрунтовано тим, що в жовтні 2014 року до ОСОБА_2 звернувся ОСОБА_3 із проханням сплатити за нього кредитні кошти у розмірі близько 40 000 грн за кредитним договором від 23.09.2014, укладеним між ОСОБА_3 та Публічним акціонерним товариством "Альфа-Банк", із подальшим оформленням договору позики, посилаючись на фінансові труднощі. Позивачем через касу банку було сплачено кошти в розмірі 37 153,54 грн, проте ОСОБА_3 ухилився від укладення договору позики та кошти не повернув. Позивач вважав, що банк не мав права зараховувати кошти без достатньої правової підстави, тобто без розпорядження клієнта або надання належно оформленої довіреності на ім'я позивача від імені ОСОБА_3.

У справі № 332/731/17 розглядалися позовні вимоги ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про стягнення з відповідача на свою користь безпідставно набутих коштів в сумі 3
576,73 доларів США, що на день подання позову за курсом НБУ складало 96 647,97
грн. Вказані вимоги було обґрунтовано тим, що відповідач та Акціонерний поштово-пенсійний банк "Аваль" у 2005 році в рамках співпраці з Державним фондом сприяння молодіжному житловому будівництву уклали кредитний договір, за умовами якого банк надав ОСОБА_5 кредит з лімітом 19000 доларів США строком на 180 місяців для придбання квартири. З листопада 2011 року ОСОБА_5 припинив виплати за кредитом. При цьому у 2012 році ОСОБА_5 видав нотаріально посвідчену довіреність на ім'я ОСОБА_4, в якій уповноважив позивача здійснювати всі операції за кредитним договором. Позивач зазначала, що протягом 2012-2015 років нею було погашено заборгованість ОСОБА_5 перед банком на загальну суму 5
477,18 доларів США, що за вирахуванням отриманої позивачем компенсації від Державного фонду сприяння молодіжному житловому будівництву складає ціну позову в розмірі 3 576,73 доларів США, які ОСОБА_4 просила стягнути з відповідача у порядку статті 1212 Цивільного кодексу України як безпідставно набуті ним кошти.

У справі № 523/18422/14-ц розглядалися позовні вимоги ОСОБА_6 до ОСОБА_7, третя особа - ОСОБА_8, про: 1) розірвання договору позики, укладеного між ОСОБА_6 та ОСОБА_7; 2) зобов'язання ОСОБА_7 прийняти від ОСОБА_6 грошові кошти у розмірі 147 710,64 грн, що в еквіваленті станом на 27.06.2013 складало 18 480 доларів США; 3) визнання припиненим договору іпотеки, укладеного між сторонами, після прийняття ОСОБА_7 грошових коштів за договором позики; 4) встановлення порядку виконання рішення, визначивши, що це рішення у разі його виконання є підставою для виключення з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна запису про арешт предмету іпотеки. Зазначені вимоги було обґрунтовано тим, що
28.07.2012 між позивачем та ОСОБА_7 укладено договір позики за яким остання надала позивачу у борг грошові кошти у розмірі 196 947,52 грн, що в еквіваленті складало 24 640 доларів США, за курсом Національного банку України станом на
28.07.2012. Крім того, для забезпечення виконання зобов'язань за вищевказаним договором позики між сторонами було укладено договір іпотеки нежитлових приміщень. У 2013 році ОСОБА_6 намагалась повернути ОСОБА_7 залишок заборгованості, однак остання відмовилась його приймати.

Водночас у вказаній справі ОСОБА_8 подав позов до ОСОБА_6, третя особа - ОСОБА_7, про стягнення суми боргу. Зазначена позовна заява була мотивована тим, що ОСОБА_7 отримала від нього грошові кошти у сумі 22440 доларів США в рахунок повного виконання ОСОБА_8 зобов'язань ОСОБА_6 за договором позики від
28.07.2012. На думку ОСОБА_8, відповідно до статей 512, 514, 516 Цивільного кодексу України фактично відбулася заміна кредитора за вказаним договором позики внаслідок чого він став новим кредитором і до нього перейшли усі права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав. Позичальник не виконала свої зобов'язання за договором позики, борг не повернула, унаслідок чого виникла заборгованість, яка станом на
23.05.2016 становила 1 064 742,92 грн, з яких: основний борг у розмірі 554
433,13 грн, що еквівалентно 22 тис. доларам США; штраф у розмірі 44 562,33 грн; пеня у розмірі 465 747,46 грн.

Таким чином, правовідносини у вказаних справах та у справі, що переглядається, також не є подібними, оскільки вони відрізняються предметом, підставами позову та правовим регулюванням спірних правовідносин.

Що стосується доводів касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норм статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" у подібних правовідносинах колегія суддів зазначає наступне.

Як зазначалося вище, відповідно до пункту 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, вказаних у пунктах 1,4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Відповідно до статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" (у редакції, чинній на момент звернення з позовом до суду) порядок залучення, розрахунку розміру і використання коштів пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту встановлюють органи місцевого самоврядування відповідно до статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності". Замовник, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов'язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті. Пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту полягає у перерахуванні замовником до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури.

Величина пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту визначається у договорі, укладеному з органом місцевого самоврядування (відповідно до встановленого органом місцевого самоврядування розміру пайової участі у розвитку інфраструктури), з урахуванням загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта, визначеної згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами.

Таким чином, зі змісту вищезазначеної статті убачається, що її основною метою є забезпечення сплати внеску пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту до відповідного бюджету. При цьому відносини замовника з іншими особами стосовно сплати вказаного внеску цією статтею не регулюються.

Апеляційним господарським судом у цій справі встановлено, що 19.12.2018 на виконання статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності"одавчих вимог, а також відповідно до рішення Київської міської ради від 15.11.2016 №411/1415 (із змінами) та розпорядження Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від
30.09.2013 № 1717 (в редакції розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 20.10.2017 №1310) між ТОВ "Будівельна компанія "Міськбудінвест" і Департаментом економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) укладено договір пайової участі у створенні і розвитку соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Києва № 215, адреса об'єкта: просп. Перемоги 55/2 у Солом'янському районі м. Києва. Відповідно до цього договору ТОВ "Будівельна компанія "Міськбудінвест" сплатило 14 156 240,64 грн пайового внеску за об'єкт згідно з Генеральною угодою, що підтверджується платіжним дорученням №5897 від 21.12.2018, в призначенні якого міститься посилання на договір від 19.12.2018 № 215.

При цьому, як встановлено апеляційним судом та вбачається з матеріалів справи, Міністерство оборони України не є стороною вказаного договору, а у справі відсутні будь-які докази того, що Відповідач надавав згоду на укладення цього договору і у нього виникли зобов'язання щодо сплати внеску пайової участі на користь Позивача пропорційно фактично отриманим квартирам в конкретному об'єкті (за адресою: просп. Перемоги 55/2 у Солом'янському районі м. Києва).

З огляду на викладене, а також враховуючи одночасне посилання заявника на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норм статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" та неврахування апеляційним судом висновків касаційної інстанції щодо застосування вказаної статті, доводи ТОВ "Будівельна компанія "Міськбудінвест" про наявність передбаченої пунктом 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підстави для подання касаційної скарги є необґрунтованими.

Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку).

Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зважаючи на те, що наведені скаржником підстави касаційного оскарження після відкриття касаційного провадження не отримали підтвердження, колегія суддів відповідно до пунктів 4, 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія "Міськбудінвест" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 20.07.2020 у справі № 910/12509/19.

Керуючись статтями 234, 235, 296, 300 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія "Міськбудінвест" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 20.07.2020 у справі № 910/12509/19 закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Зуєв

Судді Н. О. Багай

Ю. Я. Чумак