Історія справи

Ухвала КАС ВП від 21.02.2021 року у справі №560/2222/20

УХВАЛА

18 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 560/2222/20

адміністративне провадження № К/9901/3912/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Н. В. Коваленко,

суддів: Я. О. Берназюка, І. В. Желєзного,

перевіривши касаційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області на рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 22 травня 2020 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 03 грудня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області про визнання відмови протиправною та зобов'язання вчинити дії,

УСТАНОВИЛ:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області, в якому просив суд визнати протиправною відмову Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницький області та зобов'язати його вчинити дії.

Рішенням Хмельницького окружного адміністративного суду від 22 травня 2020 року, залишеним без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 03 грудня 2020 року, позов задоволено частково.

Визнано у листі Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області С-2072-П-02.26-04 від 12 грудня 2019 року протиправним висновок щодо відсутності підстав для призначення ОСОБА_1 пенсії по інвалідності державного службовця відповідно до статті 37 Закону України від 16 грудня 1993 року № 3723-XII "Про державну службу".

Визнано протиправним вирішення Головним управлінням Пенсійного фонду України в Хмельницькій області заяви ОСОБА_1 від 21 січня 2020 року листом від 26 лютого 2020 року № 775-536/С-03/08-2200/20, а також висновок щодо відсутності підстав для призначення ОСОБА_1 пенсії по інвалідності державного службовця відповідно до статті 37 Закону України від 16 грудня 1993 року № 3723-XII "Про державну службу".

Визнано протиправним незарахування Головним управлінням Пенсійного фонду України в Хмельницькій області періодів роботи ОСОБА_1 з 20 квітня 2006 року по 31 грудня 2019 року в органах місцевого самоврядування на відповідних посадах.

Зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області зарахувати періоди роботи ОСОБА_1 з 20 квітня 2006 року по 31 грудня 2019 року в органах місцевого самоврядування на відповідних посадах до стажу державної служби.

Зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 21 січня 2020 року (вх. №536/С-2200-20 від 28 січня 2020 року) про призначення (переведення) пенсії державного службовця, після подання ОСОБА_1 довідки про суми заробітної плати, з якої було сплачено єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, яка подається для призначення пенсії державними службовцями, та прийняти відповідне рішення.

В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, Головне управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області (далі - скаржник) звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою.

Предметом розгляду в цій справі є дії Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області щодо незарахування періодів роботи ОСОБА_1 з 20 квітня 2006 року по 31 грудня 2019 року в органах місцевого самоврядування на відповідних посадах, а також висновок у формі листа щодо відсутності підстав для призначення ОСОБА_1 пенсії по інвалідності державного службовця відповідно до статті 37 Закону України від 16 грудня 1993 року № 3723-XII "Про державну службу". Таким чином, спір у цій справі виник з приводу оскарження фізичною особою дій суб'єкта владних повноважень щодо відмови у призначенні пенсії без урахування відповідного періоду трудового стажу в органах місцевого самоврядування.

Судом установлено, що розгляд справи в суді першої інстанції відбувався у порядку спрощеного позовного провадження.

Відповідно до частини 2 статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України спрощене позовне провадження призначене для розгляду справ незначної складності або інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.

Відповідно до пункту 20 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративна справа незначної складності (малозначна справа) - адміністративна справа, у якій характер спірних правовідносин, предмет доказування та склад учасників тощо не вимагають проведення підготовчого провадження та (або) судового засідання для повного та всебічного встановлення її обставин.

Згідно з пунктом 3 частини 6 статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України, для цілей пунктом 3 частини 6 статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України справами незначної складності є, зокрема, справи щодо оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг.

Аналіз наведених норм в контексті правовідносин, що є предметом розгляду у даній справі, свідчить про те, що в даному випадку оскаржуються судові рішення, постановлені у справі незначної складності.

Відповідно до частини 4 статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частини 4 статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України.

За правилами пункту 2 частини 5 статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного провадження (крім справ, які відповідно до пункту 2 частини 5 статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України розглядаються за правилами загального позовного провадження) не підлягають касаційному оскарженню, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до пункту 2 частини 5 статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.

Тлумачення положень вказаних норм у їхньому взаємозв'язку дає змогу дійти висновку, що процесуальний закон пов'язує можливість касаційного перегляду у справах незначної складності тільки з тими юридичними фактами, вичерпний перелік яких викладений у підпунктах "а ", "б ", "в " та "г" пункту 2 частини 5 статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України. Водночас обов'язок доведення наявності таких виняткових обставин покладається на особу, яка звертається до суду з касаційною скаргою.

Вказані критерії прийнятності касаційної скарги встановлені задля можливості забезпечення Верховним Судом ключової мети касаційного перегляду - виправлення судових помилок та усунення недоліків судочинства, що призвели до порушення прав учасників справи. Касаційний перегляд за своєю сутністю має екстраординарний характер і спрямований на забезпечення основоположних гарантій справедливого судового розгляду, які становлять зміст конституційного принципу верховенства права.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 333 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.

Пунктом 8 частини 2 статті 129 Конституції України, який кореспондується з положеннями статті 14 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" і статтею 13 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що основними засадами судочинства є забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках.

Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини 3 статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію "суду права", що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави. Тим самим Верховний Суд за допомогою загальної правозастосовчої діяльності дозволяє досягнути індивідуального блага з урахуванням того, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Згідно з імперативними вимогами статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права; при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не можуть приймати рішення, які скасовують судові рішення або зупиняють їх виконання.

Таким чином, призначення Верховного Суду як найвищої судової установи в Україні - це, у першу чергу, сформувати обґрунтовану правову позицію стосовно застосування всіма судами у подальшій роботі конкретної норми матеріального права або дотримання норми процесуального права, що була неправильно використана судом і таким чином спрямувати судову практику в єдине і правильне правозастосування (вказати напрямок у якому слід здійснювати вибір правової норми); на прикладі конкретної справи роз'яснити зміст акта законодавства в аспекті його розуміння та реалізації на практиці в інших справах з вказівкою на обставини, що потрібно враховувати при застосуванні тієї чи іншої правової норми, але не нав'язуючи, при цьому, нижчестоящим судам результат вирішення конкретної судової справи.

Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх громадян перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.

Такий визначений законодавцем підхід до роботи Верховного Суду (формування в окремих справах конкретних правових висновків, що є обов'язковим для всіх судів та суб'єктів владних повноважень) є особливо актуальним у світлі положень частини 5 статті 125 Конституції України, згідно з якою адміністративні суди діють з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин.

Як зазначив Європейський Суд з прав людини у рішенні у справі "Науменко проти України" (заява № 41984/98, п. 52), правова певність (визначеність) передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, недопустимості повторного розгляду вже раз вирішеної справи; цей принцип наполягає на тому, що жодна сторона не має права домагатися перегляду кінцевого і обов'язкового рішення тільки з метою нового слухання і вирішення справи; повноваження судів вищої ланки переглядати рішення повинні використовуватися для виправлення судових помилок, помилок у здійсненні правосуддя, а не заміни рішень; перегляд в порядку нагляду не може розглядатися як прихована апеляція, і сама можливість двох поглядів на один предмет не є підставою для повторного розгляду; відхилення від цього принципу можливе тільки, коли воно спричинене незалежними і непереборними обставинами.

Такий підхід повною мірою відповідає принципу субсидіарності (the principle of subsidiarity), який гарантує вирішення питання на тому рівні, який є достатнім з огляду на складність такого питання.

В обґрунтування права на касаційне оскарження скаржник зазначає, що вказана справа має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, а також те, що у спірних правовідносинах відсутній висновок Верхового Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

В решті, скаржник на підтвердження своєї позиції фактично зазначає про необхідність здійснення переоцінки встановлених судами у справі обставин, а також надати перевагу одним доказам над іншими, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції згідно з положеннями частини 2 статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України.

Крім того суд, оцінивши твердження скаржника з посиланням на помилкове застосування судом апеляційної інстанції висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у рішенні від 13 лютого 2019 року у зразковій справі № 822/524/18, яким вирішено правовідносини щодо переведення особи на пенсію державного службовця по інвалідності за наявності необхідного стажу державного службовця, оскільки предметом спірних правовідносин, на його думку, є зарахування періоду роботи в органах місцевого самоврядування до стажу державної служби та призначення пенсії державного службовця по інвалідності за відсутності відповідного стажу, суд вважає за необхідне зазначити таке.

Велика Палата Верховного Суду в межах адміністративної справи № 822/524/18 дійшла висновку, що оскільки позивач в межах вказаної справи є інвалідом ІІ групи, має стаж на посаді державної служби понад 20 років, перед зверненням за призначенням пенсії працювала на посаді, віднесеній до посад державних службовців, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що позивач має право на призначення пенсії по інвалідності згідно зі статті 37 Закону України від 16 грудня 1993 року № 3723-XII "Про державну службу", а тому відповідно наявні правові підстави для переведення позивача з пенсії по інвалідності, призначеної їй відповідно до Закону України від 09 липня 2003 року № 1058-IV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", на пенсію державного службовця по інвалідності ІІ групи відповідно до Закону України від 16 грудня 1993 року № 3723-XII "Про державну службу".

З урахуванням викладеного, рішення у справі № 822/524/18 прийняте з аналогічних фактичних обставин, що і у справі № 560/2222/20.

Разом з тим, колегією суддів не може бути прийнято до уваги посилання на існування обставин, визначених підпунктом "а" пункту 2 частини 5 статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки скаржником не обґрунтовано в чому саме полягає фундаментальне значення саме цієї справи для формування єдиної правозастосовчої практики із зазначенням новітніх, проблемних, засадничих, раніше ґрунтовно не досліджуваних питань права, відповідь касаційного суду на які мала б надати нового, уніфікованого розуміння та застосування права як для сторін спору, так і для невизначеного, але широкого кола суб'єктів правовідносин.

На підставі вищенаведеного та з урахуванням того, що оскаржувані судові рішення прийнято у справі незначної складності, а передбачені пунктом 2 частини 5 статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України виняткові обставини для перегляду Верховним Судом цієї справи в касаційному порядку скаржником належним чином не обґрунтовані у касаційній скарзі та не підтверджені відповідними доказами, у відкритті касаційного провадження слід відмовити.

Аналогічна правова позиція стосовно віднесення даної категорії справ до справ незначної складності викладена Верховним Судом в ухвалах від 18 січня 2021 року у справі № 300/1741/20, від 25 січня 2021 року у справі № 300/2044/20.

Керуючись статтями 248, 328, 333, 355, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

УХВАЛИВ:

1. Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області на рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 22 травня 2020 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 03 грудня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області про визнання відмови протиправною та зобов'язання вчинити дії.

2. Надіслати Головному управлінню Пенсійного фонду України в Хмельницькій області копію ухвали про відмову у відкритті касаційного провадження разом із касаційною скаргою та доданими до скарги матеріалами.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддями, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Н. В. Коваленко

Суддя Я. О. Берназюк

Суддя І. В. Желєзний