Присоединяйтесь к нам в социальных сетях:

Стаття 60. Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя

1. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

2. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

КОММЕНТАРИЙ от ресурса "ПРОТОКОЛ":

Аналізуйте судовий акт: Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя (ВС/ВП у справі № 638/18231/15-ц від 30.06.2020)

З положень Цивільного та Сімейного кодексів України прямо випливає презумпція спільної сумісної власності подружжя. Тобто в цілому ці норми є досить прозорими та в принципі без врахування «особо запущенных случаев» великої проблеми у застосуванні на практиці не викликають.

Але хочу звернути увагу читача на те, нормами ЦК України та СК України прямо не врегульовано питання поділу боргового зобов`язання між колишнім подружжям.

Тож, майно подружжя поділили, а борг лишився лише на тому з подружжя хто безпосередньо є боржником. Якось нечесно…

Однак, у будь-якому випадку вихід є і з таких ситуацій.

У даній справі кредитор звернувся до суду із позовом про стягнення з боржника та його дружини суми боргу у солідарному порядку шляхом накладення стягнення на майно відповідачів, а саме належної їм квартири.

Судом першої інстанції позовні вимоги було задоволене частково – борг було стягнуто з обох відповідачів, однак у задоволенні вимог про накладення стягнення за рахунок квартири було відмовлено.

Задовольняючи вимоги місцевий суд послався на те, що дружина боржника при укладанні нотаріального договору позики надала свою згоду на укладення згаданого договору та у цій заяві не зазначила, що її чоловік бере позику на особисті потреби, а не на потреби сім’ї.

Апеляційний суд в цілому з такими висновками погодився, що і стало підставою для звернення співвідповідачки із скаргою до суду касаційної інстанції.

При цьому касаційну скаргу було вмотивовано тим, що договором позики на неї як дружину кредитора не покладається обов’язок його виконання, а надання нею як дружиною згоди на укладення договору не покладає на неї солідарного обов`язку з боржником.

Велика Палата із такими доводами не погодилась та у задоволенні скарги відмовила.

Приймаючи таке рішення Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові зазначила, що статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Положеннями статті 60 СК України встанлвлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.

Одночасно за частиною четвертою статті 65 СК України договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Отже при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя.

Тож правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов’язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім’ї.

При цьому при вирішенні спору про порядок виконання колишнім подружжям зобов`язань, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї, якщо питання про поділ цих зобов`язань не було зі згоди кредитора вирішене при поділі спільного майна цього подружжя, суди повинні керуватися тим, що подружжя має відповідати за такими зобов`язаннями солідарно усім своїм майном.

Якщо один із колишнього подружжя в повному обсязі виконав зобов`язання, то він у порядку частини першої статті 544 ЦК України має право на зворотну вимогу (регрес) до іншого з подружжя у відповідній частині.

Аналізуйте судовий акт: Щоб уникнути презумпції спільності права власності на майно подружжя ФОП повинен довести у суді, що спірне майно, яке використовується у господарській діяльності було придбане за особисті кошти (ВССУ, № 361/8273/16-ц, від 01.11.2017р.)

Мабуть остаточно презумпцію спільності права власності на майно подружжя, або її відсутність у чітко визначених випадках розтлумачить новий Верховний Суд. В цій справі знову постало питання правового режиму майна фізичної особи –підприємця, який розлучився, проте встиг набути майна за час шлюбу. При цьому це майно використовується постійно у господарській діяльності ФОПу (торговельні павільйони - МАФи, із зазначенням місце розташування на схемі ринку під № 5, 6, 7).

Судову справу ініціював ФОП. Суд першої інстанції визнав право особистої приватної власності ФОПу на торгівельні павільйони саме тому, що вони використовуються ним у господарській діяльності, і у справі не було доведено відповідачем, що ці МАФи були придбані за спільні кошти подружжя.

Суд апеляційної інстанції з яким погодився суд касаційної інстанції навпаки скасував рішення суду першої інстанції та відмовив у задоволенні позову ФОПу. Зокрема ВССУ підкреслив, що саме ФОП повинен довести у суді, що спірне майно не було придбане за спільні кошти подружжя, а було придбане за особисті кошти ФОПу. Лише тоді у спорі про поділ майна подружжя не застосовується ст. 60 СК України - "підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя" і спростовується презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними у період шлюбу.

Ухвалюючи рішення ВССУ послався на Постанову ВСУ у справі № 6-21цс15 від 11 березня 2015р.

Водночас суди також застосували для вирішення спору частину 2, ст. 52 ЦК України, яка передбачає, що "Фізична особа - підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна."

Отже, перед адвокатами постає питання, яким чином у подібних справах доводити суду, що майно ФОП, яке використовується у господарській діяльності, придбане за особисті кошти, і чи вважаються доходи ФОПу від господарської діяльності особистими коштами, а не спільними коштами подружжя. Особливо це важливо, коли ФОП багато років інвестує отримані ним доходи у подальший розвиток свого бізнесу та придбає нерухомість для розвитку свого бізнесу.

Аналізуйте судовий акт: Майно набуте за договором довічного утримання є спільною сумісною власністю подружжя, якщо набувач не доведе, що таке майно набувалось не в інтересах сім’ї, хоча і за спільні сімейні кошти (ВСУ від 24 травня 2017р., № 6-843цс17)

Укладання договорів довічного утримання стало вже поширеною практикою. Відповідно до ст. 744 ЦК України за договором довічного утримання відчужувач відразу передає набувачеві у власність нерухомість або інше цінне майно, а набувач зобов’язується утримувати відчужувача довічно. І тут виникає питання: чи відноситься таке набуте майно до спільного сумісного майна подружжя. Адже, набувач в момент переходу права власності вже мати сім’ю?

В контексті цього питання ВСУ розглянув цікаву справу, де відчужувач за договором довічного утримання, ще не помер, а подружжя вже розлучилося і почало ділити спільне майно. Так, колишня дружина набувача подала до суду позов про визнання будинку набутого за договором довічного утримання сумісною власністю подружжя та про поділ цього будинку навпіл. Окрім цього набувач, а не відчужувач самостійно звернувся із позовом про розірвання договору довічного утримання обгрунтовуючи неможливістю виконувати прийняті на себе зобов’язання.

ВСУ зокрема підкреслив, що відповідно до ст. 60 СК України у сімейному праві діє презумції права спільної сумісної власності майна подружжя, «яка не потребує доказування та не потребує встановлення інших обставин, крім набуття майна за час шлюбу, та існує поки не спростована.» І ця презумція діє також і для майна набутого на підставі договору довічного утримання. Таке майно, як у будь-яке інше спільне сумісне майно набуте під час шлюбу підлягає поділу в порядку, передбаченому ст. 70 СК України

Водночас ВСУ підкреслив, що той з подружжя, хто оспорює презумцію права спільної сумісної власності на окремі об'єкти майна повинен довести в суді на підставі ч. 3 с. 61 СК України, що справжньою метою укладання договору, в даному випадку довічного утримання, були не інтереси сім'ї, а його особисті інтереси. Набувач цього не довів.

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ ВСУ у справі за № 6-843цс17: Для врегулювання спорів, які виникають із майнових відносин між подружжям, у тому числі колишнім, підлягають застосуванню передусім норми Сімейного кодексу України.

За загальним правилом застосування презумпції згідно зі ст. 60 СК України майно, одержане одним із подружжя як набувачем за договором довічного утримання, що укладений під час перебування набувача в шлюбі, є об’єктом спільної сумісної власності подружжя. Той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов’язаний довести обставини, що її спростовують. Зокрема, за ч. 3 ст. 61 СК України – довести, що хоча майно придбавалося в період шлюбу, в тому числі з використанням коштів сімейного бюджету, проте справжньою метою укладення договору довічного утримання були не інтереси сім’ї, а власні, особисті інтереси одного з подружжя, не пов’язані із сімейними.

Аналізуйте судовий акт: Стаття 60 СК України: Факт придбання майна під час шлюбу автоматично не відносить це майно до спільної сумісної власності подружжя, треба перевіряти за які кошти таке майно було набуте (ВСУ від 7 вересня 2016 року у справі №6-801цс16)

ВСУ потроху почав вносити ясність у питання поділу майна при розлученні придбаного за кредитні кошти одним із подружжя і оформленого на себе. Так, відповідач перебуваючи у шлюбі, купив автомобіль уклавши договір з банком, який профінансував угоду і при розлученні залишив автомобіль собі. Проте позивач посилаючись на те, що автомобіль, який є спільною сумісною власністю, неможливо поділити, зажадав відсудити у відповідачу половину його вартості у вигляді грошової компенсації.

Хоча суд першої інстанції і відмовив у задоволенні позову, апеляційний та касаційний суди задовольнили таку вимогу. Проте ВСУ скасував ці рішення і направив справу на новий розгляд. ВСУ ще раз розтлумачив ст. ст. 57, 60 СК України наступним чином: «сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об’єктів права спільної сумісної власності подружжя.» При розгляді таких спорів судам необхідно з’ясовувати за які кошти придбавалось спірне майно: особисті чи спільні. Або як було набуте спірне майно: внаслідок спільної чи особистої праці. І тільки після цього ухвалювати рішення.

В цій справі на новому розгляді ВСУ зобов’язав суд встановити: «яка частина коштів за автомобіль була сплачена у період шлюбу, хто та за які кошти сплачував кредит після припинення шлюбних відносин, чи повністю виплачений кредит отриманий для придбання спірного автомобіля.»

Аналізуйте судовий акт: Якщо один з члені подружжя доведе, що майно набуте ним у шлюбі було придбано за особисті, а не спільні кошти, то таке майно НЕ є спільною сумісною власністю подружжя, а є особистою власністю цього члена подружжя (ВСУ у справі № 6-1568цс16)

У більшості випадків поділ судом спільного майна подружжя вважається хоча б одним з членів подружжя несправедливим. Власне, тому і потрібен суд у цьому питанні, оскільки подружжя дуже рідко цивілізовано може домовитись і практично завжди переносить особисті образи на питання поділу майна. А ці питання жодним чином не пов’язані…

ВСУ ухвалив багато рішень у питанні поділу спільного сумісного майна подружжя, проте на жаль досі немає чіткої і зрозумілої практики. Правило «все навпіл» набуте під час шлюбу незалежно від будь-чого діє, але ВСУ все частіше у окремо взятих постановах робить з цього правила виключення. До речі це відбувається також, в тому числі, завдяки тому, що багато суддів вищий судових інстанцій де-факто живуть із молодими співмешканками і не мають бажання «навпіл ділитись» про розлученні.

Так чи інакше, ВСУ вже не вперше підкреслює для судів важливість встановлення факту, за які кошти було придбане спірне майно. За спільні сімейні кошти (або набуте внаслідок спільної праці) чи за особисті кошти. І тут, якщо один з членів подружжя доведе, що майно було придбане за особисті кошти або навіть кошти третьої особи (наприклад, банк), то спірне майно втрачає статус спільного сумісного і стає особистою приватною власністю цього члена подружжя.

Аналізуйте судовий акт: Майно ФОП придбане за кошти від своєї діяльності слід розглядати як особисту приватну власність, яка не підлягає поділу між подружжям при розлученні (ВСУ у справі № 6-1327цс15 від 18 травня 2016р.)

ВСУ продовжує конкретизувати сакраментальне питання поділу спільної сумісної власності подружжя. На цей раз мова іде про майно ФОП, тобто коли один із подружжя набуває право власності на майно як суб’єкт господарської діяльності за рахунок коштів (прибутку) отриманого від підприємницької діяльності і оформлює це на майно «на ФОП.» (до речі наприклад у випадку нерухомості це технічно неможливо). Отже, ВСУ роз’яснив, що таке майно є особистою приватною власністю члена подружжя, зареєстрованого як ФОП і не підлягає поділу. Проте за умови, якщо це майно не використовується в інтересах сім’ї та використовується в інтересах підприємницької діяльності з метою отримання прибутку. Як це доводити в суді, наприклад у випадку спору щодо автомобілю, який може використовуватись і в бізнесі, і в поїздках на природу сім’єю – питання відкрите. І хто з подружжя повинен це доводити, також остаточно неясно?

Аналізуйте судовий акт: І в радості, і в горі: майно фізичної особи-підприємця може бути об’єктом спільної сумісної власності подружжя і предметом поділу між ними (Постанова ВСУ у справі № 6-21цс15 від 11 березня 2015р.).

Як часом буває, коли подружжя не знаходить згоди щодо поділу спільного сумісного майна на допомогу приходить суд. Особа з метою визнання за нею права на частину майна, що на її думку є об’єктом спільної сумісної власності, звернулася до суду. І на думку суду, наявний у одного з подружжя статусу підприємця, не може бути підставою не віднесення належного йому майна за документами до спільної сумісної власності.

Правова позиція: Верховний Суд України у справі № 6-21цс15 зазначив, що системний аналіз статей 57, 60, 61 СК України дозволяє дійти висновку про те, що майно фізичної особи-підприємця може бути об’єктом спільної сумісної власності подружжя і предметом поділу між ними з урахуванням загальних вимог законодавства щодо критеріїв визначення спільного майна подружжя та способів поділу його між ними.

Під час здійснення поділу майна в судовому порядку суд повинен виходити з презумпції рівності часток, а також з вимог статті 71 СК України, відповідно до якої поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі або реалізується через виплату грошової компенсації вартості його частки у разі неподільності майна (частина друга статті 364 ЦК України). При цьому, відповідно до частини третьої статті 71 СК України речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя.

У справі, яка переглядається, судом встановлено, що нерухоме майно (нежитлові будівлі) набуте ОСОБА_2 в період шлюбу та використовується нею для здійснення підприємницької діяльності.

Разом із тим, зробивши висновок про те, що спірне майно відноситься до правового режиму спільної сумісної власності подружжя, суд апеляційної інстанції водночас дійшов взаємовиключних висновків про те, що це майно належить ОСОБА_2 як фізичній особі-підприємцю, та не вирішив по суті спір щодо поділу зазначеного майна.

Аналізуйте судовий акт: Приватизована громадянином під час шлюбу земельна ділянка є його власністю і не відноситься до спільної сумісної власності подружжя (Постанова ВСУ у справі № 6-2710цс15 від 16 грудня 2015р.)

Правова позиція ВСУ у справі № 6-2710цс15. Відповідно до положень статей 6, 17 ЗК України 1992 року, Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року № 15 «Про приватизацію земельних ділянок», Порядку передачі земельних ділянок у приватну власність громадян (затверджений наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 15 лютого 1993 року № 10) і ст. 22 КпШС України, які були чинними на час приватизації ОСОБА_2 спірної земельної ділянки, земельна ділянка, одержана громадянином у період шлюбу в приватну власність для будівництва та обслуговування жилого будинку й господарських будівель, ведення особистого підсобного господарства, садівництва, дачного і гаражного будівництва, є його власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку у земельному фонді.

Разом з тим, виходячи зі ст. 30 ЗК України 1992 року, згідно з якою при переході права власності на будівлю і споруди разом з цими об’єктами переходить і право власності на земельну ділянку без зміни її цільового призначення, у разі будівництва подружжям на земельній ділянці будівель і споруд право власності на земельну ділянку відповідно виникає й в учасників спільної власності на ці будівлі та споруди. Аналогічне право в учасників спільної власності на будівлі і споруди виникає при приватизації земельних ділянок, на яких останні знаходяться.

Також згідно з існуючим на час спорудження спірного житлового будинку законодавством (ст.ст. 6, 30 ЗК України, ст.ст. 16, 17 Закону України «Про власність») індивідуальне житлове будівництво здійснювалося з метою забезпечення житловою площею тих громадян і членів їх сімей, яким у встановленому порядку надано право на земельну ділянку для будівництва будинку. У зв’язку з цим сама по собі участь інших осіб у спорудженні будинку не може слугувати підставою для визнання за такими особами права власності на частку у спорудженому будинку. Такі особи можуть лише вимагати відшкодування власником будинку понесених ними затрат. Лише у виняткових випадках, якщо з урахуванням всіх обставин справи та в результаті з’ясування істинних правовідносин сторін буде встановлено, що сторонні особи брали участь у спорудженні будинку на підставі укладеної із забудівником та членами його сім’ї угоди про створення спільної власності на будинок з метою забезпечення зазначених осіб жилими приміщеннями, за особами, які, не будучи членами сім’ї забудівника, брали участь у спорудженні будинку, може визнаватися право на частку в будинку.

Відповідно до ч. 2 ст. 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Отже, новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього. Однак до цього, не будучи житловим будинку з юридичної точки зору, об’єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов’язки, відтак є майном, яке за умов, передбачених законом, може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними.

Аналізуйте судовий акт: Майно набуте під час цивільного шлюбу до 1 січня 2004р. є об'єктом спільної сумісної власності, якщо придбане внаслідок спільної праці (Постанова ВСУ від 25 грудня 2013р. у справі № 6 -135цс13)

Правова позиція Верховного Суду України: Майно, набуте до 1 січня 2004 року під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім’ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їх спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

У зв’язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім’єю, слід установити не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок спільної праці.

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.