Історія справи

Постанова ВСУ від 07.02.2024 року у справі №904/1297/23

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 лютого 2024 року

м. Київ

cправа № 904/1297/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Студенець В.І. - головуючий, судді: Бакуліна С.В., Баранець О.М.

за участю секретаря судового засідання: Натаріної О.О.

розглянувши касаційну скаргу Фермерського господарства "Дніпро"

на рішення Господарського суду Дніпропетровської області

(суддя - Крижний О.М.)

від 20.06.2023

та постанову Центрального апеляційного господарського суду

(головуючий суддя - Іванов О.Г., судді: Дармін М.О., Чус О.В.)

від 19.10.2023

у справі № 904/1297/23

за позовом Фермерського господарства "Дніпро"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Капітал-Дніпро"

про визнання договору про надання фінансового кредиту № ФК060121Д від 06.01.2021 недійсним,

за участю представників учасників справи:

позивача - Макаренко В.А.

відповідача - Кислий Є.І.

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

1. Короткий зміст позовних вимог

1.1. Фермерське господарство "Дніпро" (далі - ФГ "Дніпро") звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Капітал-Дніпро" (далі - ТОВ "ФК "Капітал-Дніпро") про визнання договору про надання фінансового кредиту №ФК060121 Д від 06.01.2021 недійсним.

1.2. Позовні вимоги мотивовані наявністю в умовах спірного договору істотного дисбалансу договірних прав та обов`язків сторін на шкоду споживача.

2. Зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

2.1. Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 20.06.2023 у справі №904/1297/23 у задоволенні позову відмовлено.

2.2. Відмовляючи в позові, суд першої інстанції виходив з того, що відсутні підстави для висновку про невідповідність змісту спірного договору вимогам Цивільного кодексу України та іншим актам цивільного законодавства, що виключає підстави для визнання його недійсним із зазначених у позові мотивів.

2.3. Постановою Центрального апеляційного господарського суду від 19.10.2023 рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 20.06.2023 у справі №904/1297/23 залишено без змін.

2.4. Суд апеляційної інстанції погодився з висновком місцевого господарського суду про відсутність правових підстав для задоволення заявлених позовних вимог.

3. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнений виклад позиції інших учасників справи

3.1. Не погоджуючись з рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 20.06.2023 та постановою Центрального апеляційного господарського суду від 19.10.2023 у справі №904/1297/23, Фермерське господарство "Дніпро" подало касаційну скаргу, якою просить оскаржувані рішення місцевого господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції скасувати, та ухвалити нове рішення про задоволення позову та визнати недійсним договір про надання фінансового кредиту.

3.2. Підставами касаційного оскарження Фермерське господарство "Дніпро" визначило пункти 1, 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

3.3. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставою касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

3.4. Фермерське господарство "Дніпро" підставою касаційного оскарження зазначає пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, оскільки вважає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо їх застосування, викладених у постанові Верховного Суду від 22.05.2019 у справі №910/6404/18 щодо застосування у спірних правовідносинах положень Закону України "Про захист прав споживачів", а також у постанові від 11.09.2018 у справі № 910/18812/17 (аналогічні правові позиції викладені у постановах Верховного Суду України від 19.08.2014 у справі №3-59гс14, від 06.04.2016 у справі № 3-84гс16) щодо застосування положень статті 241 Цивільного кодексу України; постановах Верховного Суду від 10.10.2019 у справі № 904/8902/17, від 07.12.2018 у справі № 910/7547/17, від 12.07.2018 у справі № 910/11436/16, від 10.10.2012 у справі № 6-110цс12; постанові Верховного Суду України від 16.11.2016 у справі № 6-1746цс16.

3.5. Згідно з пунктом 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема, у випадку якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.

3.6. Також підставою касаційного оскарження зазначає пункт 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а саме: пункт 5 частини першої та пункт 3 частини третьої статті 310 Господарського процесуального кодексу України, оскільки вважає, що справу місцевим господарським судом розглянуто за відсутності будь-якого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час та місце судового засідання та судом першої інстанції в порушення пункту 5 частини першої статті 227 Господарського процесуального кодексу України не зупинено провадження у справі, що переглядається.

3.7. У відзиві на касаційну скаргу ТОВ "ФК "Капітал-Дніпро" проти вимог та доводів останньої заперечила та просила суд відмовити у її задоволенні, а оскаржувані судові рішення залишити без змін. Відзив мотивовано тим, що судові рішення Верховного Суду, на які посилається скаржник не є релевантними до спірних правовідносин.

4. Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

Між Товариством з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Капітал-Дніпро" (кредитор) та Фермерським господарством "Дніпро" (позичальник) укладено договір про надання фінансового кредиту №ФК060121Д від 06.01.2021 (далі -договір).

Відповідно до умов пункту 1.1 договору, кредитор зобов`язується надати позичальнику в тимчасове користування, на умовах забезпеченості, зворотності, терміновості, обіговості траншів, платності, кредитні кошти, одним або кількома траншами, з максимальним лімітом кредитування у сумі 24 071 721,20 грн, яка еквівалентна 851 794,81 доларам США згідно з міжбанківським валютним курсом гривні до іноземної валюти - долара США на день, що передує дню укладення сторонами цього договору (05.01.2021), встановленим на міжбанківському валютному ринку України за даними ресурсу УкрДілінг, розміщеними на веб-сторінці http://www.idinform.com/ на час закриття торгів за ціною пропозиції/купівлі (ASK), а саме: 28,26 грн. за 1 долар США, з яких:

- субліміт -1 - це кредитні кошти у сумі 17 000 000,00 грн, яка еквівалентна 601 556,97 доларам США;

- субліміт-2 - це кредитні кошти у сумі 7 071 721,20 грн, яка еквівалентна 250 237,84 доларам США.

Позичальник зобов`язується повернути кредитні кошти та сплатити кредитору проценти за користування кредитними коштами у порядку і строки, визначені цим договором (пунктом 1.2 договору).

Згідно з пунктом 2.1 договору кредитні кошти за цим договором, в межах одного або декількох траншів, надаються позичальнику на підставі письмової (их) заявки (ок) Позичальника, яка (які) має (ють) містити дані про суму відповідного траншу кредитних коштів в межах максимального ліміту кредитування за цим договором та бути підписана (і) уповноваженою особою позичальника і скріплена (і) його печаткою.

Спосіб надання кредитних коштів позичальнику: безготівкова форма, шляхом перерахування таких грошових коштів з банківського рахунку кредитора на банківський рахунок позичальника, які погоджені сторонами у цьому договорі (пункт 2.3 договору).

Дата видачі кредитних коштів (кожного траншу) позичальнику: це дата списання таких грошових коштів з банківського рахунку кредитора, який погоджено сторонами у цьому договорі (пункт 2.4 договору).

Строк повернення кредитних коштів позичальником: до "15" грудня 2021 року (включно) (пункт 2.5 договору).

Умовами пункту 2.5.1 договору сторони визначили, якщо на день, що передує дню повернення Позичальником кредитних коштів, відбулося збільшення міжбанківського валютного курсу гривні до іноземної валюти - долара США, згідно інформації УкрДілінг, розміщеної на веб-сторінці http://www.udinform.com/ на час закриття торгів за ціною пропозиції/купівлі (ASK) у порівнянні із міжбанківським валютним курсом гривні до іноземної валюти - долара США, визначеним сторонами на день, що передує дню укладання цього договору, згідно інформації УкрДілінг, розміщеної на веб-сторінці http://www.udinform.com/ на час закриття торгів за ціною пропозиції/купівлі (ASK), то сума кредитних коштів у гривнях, що підлягає поверненню позичальником по цьому договору, визначається позичальником за міжбанківським валютним курсом гривні до іноземної валюти - долара США, згідно інформації УкрДілінг, розміщеної на веб-сторінці http://www.udinform.com/ на час закриття торгів за ціною пропозиції/купівлі (ASK), на день, що передує дню повернення позичальником суми кредитних коштів. Така зміна суми кредитних коштів не потребує додаткового погодження із кредитором та підписання сторонами додаткової угоди. Позичальник зобов`язаний самостійно визначити суму кредитних коштів у гривнях та повернути її кредитору відповідно до порядку та у строки, що погоджені сторонами у цьому договорі.

Згідно з пунктом 2.8.4 договору, якщо позичальник порушив умови пунктів 2.8, 2.8.1, 2.8.3 цього договору, то зобов`язання позичальника щодо строку повернення кредитних коштів та строку сплати процентів за користування кредитними коштами, встановлених умовами цього договору, є зміненими, а саме: позичальник зобов`язаний достроково повернути кредитні кошти та достроково сплатити проценти за користування кредитними коштами протягом 10 (десяти) банківських днів з дати отримання позичальником письмової вимоги кредитора, відправленої позичальнику цінним листом з описом вкладення. Датою отримання такої письмової вимоги кредитора буде вважатися календарна дата штемпеля відділення поштового зв`язку України за місцем знаходження (поштовим індексом) позичальника та/або дані, отримані кредитором в результаті відстеження такого поштового відправлення, підтверджені роздруківкою з офіційної веб-сторінки Укрпошта.

Дострокове повернення позичальником суми кредитних коштів відбувається у спосіб, встановлений у пункті 2.5.1 цього договору.

Дострокова сплата позичальником процентів за користування кредитними коштами відбувається у спосіб, встановлений у пункті 3.2.1 цього договору.

У випадку не виконання позичальником дострокового повернення кредитних коштів та/або дострокової сплати процентів за користування кредитними коштами у строки, встановлені у пункті 2.8.4. цього договору, позичальник зобов`язаний додатково сплатити на користь кредитора штраф у розмірі 20 (двадцяти) процентів від суми невиконання або неналежно виконаного грошового зобов`язання (пункт 2.8.5 договору).

У випадку не виконання позичальником дострокового повернення кредитних коштів та/або дострокової сплати процентів за користування кредитними коштами у строки встановлені у цьому пункті договору, позичальник зобов`язаний додатково сплатити на користь кредитора штраф у розмірі 20 (двадцять) процентів від суми невиконаного або неналежно виконаного грошового зобов`язання (абз. 4 пункту 2.9, абз. 5 пункту 2.10 договору).

Відповідно до пункту 3.2.1 договору нарахування та сплата процентів річних за користування кредитними коштами здійснюється у наступний спосіб: якщо на день, що передує дню нарахування та сплати позичальником процентів річних за користування кредитними коштами, відбулося збільшення міжбанківського валютного курсу гривні до іноземної валюти - долара США, згідно інформації УкрДілінг, розміщеної на веб-сторінці http://www.udinform.com/ на час закриття торгів за ціною пропозиції/купівлі (ASK), у порівнянні із міжбанківським валютним курсом гривні до іноземної валюти - долара США, визначеним сторонами на день, що передує дню укладання цього договору, згідно інформації УкрДілінг, розміщеної на веб-сторінці http://www.udinform.com/ на час закриття торгів за ціною пропозиції/купівлі (ASK), то сума кредитних коштів у гривнях, на яку здійснюється нарахування процентів річних за користування кредитними коштами, визначається за міжбанківським валютним курсом гривні до іноземної валюти - долара США, згідно інформації УкрДілінг, розміщеної на веб-сторінці http://www.udinform.com/ на час закриття торгів за ціною пропозиції/купівлі (ASK), на день, що передує дню нарахування та сплаті позичальником процентів річних за користування кредитними коштами.

Пунктом 4.1.2 договору визначено, що якщо на день, що передує дню нарахування кредитором одноразової комісії за надання кредитних коштів, відбулося збільшення міжбанківського валютного курсу гривні до іноземної валюти - долара США, згідно інформації УкрДілінг, розміщеної на веб-сторінці http://www.udinform.com/ на час закриття торгів за ціною пропозиції/купівлі (ASK), у порівнянні із міжбанківським валютним курсом гривні до іноземної валюти - долара США, визначеним сторонами на день, що передує дню укладання цього договору, згідно інформації УкрДілінг, розміщеної на веб-сторінці http://www.udinform.com/ на час закриття торгів за ціною пропозиції/купівлі (ASK), то сума кредитних коштів у гривнях, на яку здійснюється нарахування одноразової комісії визначається кредитором за міжбанківським валютним курсом гривні до іноземної валюти - долара США, згідно інформації УкрДілінг, розміщеної на веб-сторінці http://www.udinform.com/ на час закриття торгів за ціною пропозиції/купівлі (ASK), на день, що передує дню нарахування Кредитором одноразової комісії на надання кредитних коштів.

Цей договір набирає сили з моменту його підписання обома сторонами і діє до "15" грудня 2021 року.

Крім того, позичальником підписано підтвердження ознайомлення його з умовами кредитування, відповідно до якого сторони погодили, що позичальник, підписанням цього додатку № 1, який є невід`ємною частиною договору про надання фінансового кредиту № ФК060121Д/2 від 06.01.2021, свідчить, що отримав в повному обсязі інформацію, зазначену в частині другій статті 12 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг".

Обґрунтовуючи невідповідність спірного договору вимогам частини першої статті 203 Цивільного кодексу України, позивач зазначає, що пункти спірного договору не відповідають положенням статті 18 Закону України "Про захист споживачів", оскільки встановлюють жорсткі обов`язки для споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця. Таким чином, фермерське господарство вважає, що всупереч принципу добросовісності, в договорі про надання фінансового кредиту № ФК060121Д від 06.01.2021, є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача.

Крім того, на думку позивача, положення пунктів 2.8.4, 2.8.5 абз. 4 пункту 2.9, абз. 5 пункту 2.10 не відповідають вимогам статті 12 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", яка забороняє покладати на споживачів фінансових послуг будь-яку відповідальність за дострокове виконання умов договору.

5. Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої та апеляційної інстанцій з посиланням на норми права, яким керувався суд

5.1. Відповідно до положень статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

5.2. Верховний Суд у постанові від 17.01.2023 у справі №910/20309/21 зазначив, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження. При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, статтею 287 Господарського процесуального кодексу України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.

5.3. Фермерське господарство "Дніпро" підставою касаційного оскарження зазначає пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, оскільки вважає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо їх застосування, викладених у постанові Верховного Суду від 22.05.2019 у справі № 910/6404/18 щодо застосування у спірних правовідносинах положень Закону України "Про захист прав споживачів", а також у постанові від 11.09.2018 у справі № 910/18812/17 (аналогічні правові позиції викладені у постановах Верховного Суду України від 19.08.2014 у справі № 3-59гс14, від 06.04.2016 у справі № 3-84гс16) щодо застосування положень статті 241 Цивільного кодексу України; постановах Верховного Суду від 10.10.2019 у справі № 904/8902/17, від 07.12.2018 у справі № 910/7547/17, від 12.07.2018 у справі № 910/11436/16, від 10.10.2012 у справі № 6-110цс12; постанові Верховного Суду України від 16.11.2016 у справі № 6-1746цс16.

5.4. У контексті статті 287 Господарського процесуального кодексу України для встановлення подібності правовідносин враховується склад таких правовідносин, а саме: суб`єкт, об`єкт та зміст (взаємні права та обов`язки). Разом з тим наявності простої тотожності цих трьох критеріїв замало і врахування лише їх не завжди є правильним. Тому, судова практика визнає судовими рішеннями у подібних правовідносинах такі рішення, де подібними є: 1) предмети спору, 2) підстави позову, 3) зміст позовних вимог, 4) встановлені судом фактичні обставини, а також має місце 5) однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.

Положення статті 287 Господарського процесуального кодексу України спрямовано на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 визначила наступні критерії подібності правовідносин у розумінні норм процесуального законодавства.

Для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини другої статті 389 (пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України; пункту 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України) та пункту 5 частини першої статті 396 Цивільного процесуального кодексу України (пункту 5 частини першої статті 296 Господарського процесуального кодексу України; пункту 5 частини першої статті 339 Кодексу адміністративного судочинства України) таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи (див. постанови від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі №925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)). Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

Задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин (подібність відносин) Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 конкретизувала:

- висновок про те, що така подібність означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу правовідносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин) (викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16 (пункт 32), від 25.04.2018 у справі № 925/3/17 (пункт 38), від 11.04.2018 у справі № 910/12294/16 (пункт 16), від 16.05.2018 у справі № 910/24257/16 (пункт 40), у постановах Верховного Суду України від 21.12.2016 у справі № 910/8956/15, від 06.09.2017 у справі № 910/3040/16, від 13.09.2017 у справі № 923/682/16 тощо);

- висновок про те, що під судовими рішеннями у подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, за змістом яких тотожними, аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин (викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15.05.2018 у справі № 373/1281/16-ц, від 16.05.2018 у справі № 760/21151/15-ц, від 29.05.2018 у справах № 305/1180/15-ц і № 369/238/15-ц (реєстровий номер 74842779), від 06.06.2018 у справах № 308/6914/16-ц, № 569/1651/16-ц та № 372/1387/13-ц, від 20.06.2018 у справі № 697/2751/14-ц, від 31.10.2018 у справі № 648/2419/13-ц, від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11, від 16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц тощо).

Здійснена Великою Палатою Верховного Суду конкретизація полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

При цьому, слід виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Відповідно, неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.

5.5. Однією із підстав касаційного оскарження Фермерське господарство "Дніпро" зазначило, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо їх застосування, викладених у постанові Верховного Суду від 22.05.2019 у справі № 910/6404/18 щодо застосування у спірних правовідносинах положень Закону України "Про захист прав споживачів", а також у постанові від 11.09.2018 у справі № 910/18812/17 (аналогічні правові позиції викладені у постановах Верховного Суду України від 19.08.2014 у справі № 3-59гс14, від 06.04.2016 у справі № 3-84гс16) щодо застосування положень статті 241 Цивільного кодексу України.

Преамбулою Закону України "Про захист прав споживачів" визначено, що цей Закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.

Відповідно до пункту 22 частини першої статті 1 Закону України "Про захист прав споживачів" споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника.

Відповідно до положень частин четвертої, п`ятої статті 12 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" фінансова установа під час надання інформації клієнту зобов`язана дотримуватися вимог законодавства про захист прав споживачів. Забороняється покладати на споживача фінансових послуг сплату будь-яких платежів, відшкодувань, штрафних санкцій за реалізацію ним права на відмову від договору, предметом якого є надання йому фінансової послуги, чи за дострокове розірвання (ініціювання дострокового розірвання) споживачем фінансових послуг такого договору, а також забороняється стягувати такі платежі, відшкодування, штрафні санкції.

Згідно пунктом 7-1 частини першої статті 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" споживач фінансових послуг - фізична особа, яка отримує або має намір отримати фінансову послугу для задоволення особистих потреб, не пов`язаних із підприємницькою, незалежною професійною діяльністю.

Відповідно до пунктів 1, 11 частини першої статті 11 Закону України "Про споживче кредитування" договір про споживчий кредит - вид кредитного договору, за яким кредитодавець зобов`язується надати споживчий кредит у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач (позичальник) зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти за користування кредитом на умовах, встановлених договором; споживчий кредит (кредит) - грошові кошти, що надаються споживачу (позичальникові) на придбання товарів (робіт, послуг) для задоволення потреб, не пов`язаних з підприємницькою, незалежною професійною діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника.

Отже, якщо договір, у тому числі кредитний, укладений на задоволення особистих потреб фізичної особи і не пов`язаний з підприємницькою діяльністю такої фізичної особи чи виконанням ним обов`язків як найманим працівником, такий договір є споживчим, відтак і сам спір у будь-якому випадку стосується прав сторони договору, як споживача, а вирішення такого спору, незалежно від його ініціатора, має ґрунтуватися та враховувати і вимоги Закону України "Про захист прав споживачів".

Разом з тим, судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач відповідно до Витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань за організаційною правовою формою є фермерське господарство.

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про фермерське господарство" фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм у власність та/або користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства, відповідно до закону.

Пунктом 1.3 договору про надання фінансового кредиту визначено, що цілі, на які мають бути використані кредитні кошти: поповнення обігових коштів.

Отже, з огляду на викладене, встановивши, що позивач як сторона договору, є юридичною особою, а спірний договір не є договором споживчого кредиту, а є господарським договором, суди дійшли висновків про відсутність підстав для застосування Закону України "Про захист прав споживачів".

У справі №910/6404/18 спір про визнання недійсним іпотечного договору виник у зв`язку з тим, що спірний договір укладено з порушенням прав іпотекодавця та суперечить чинному законодавству. Суди, приймаючи рішення про відмову у задоволенні позову, з висновками яких погодився і Верховний Суд, виходили з того, що позивачем не доведено наявності підстав, з якими закон пов`язує визнання оспорюваного правочину недійсним на підставі статті 18 Закону України "Про іпотеку" та положень 203 215 Цивільного кодексу України. До того ж, Верховний Суд також зазначив, що оскільки генеральний договір про надання кредитних послуг та договір іпотеки укладені банком з юридичною особою - товариством з обмеженою відповідальністю, позивач (ТОВ) у спірних правовідносинах не є споживачем, і тому норми Закону України "Про захист прав споживачів" на нього не розповсюджуються.

Правова позиція, на якій наголошено скаржником у зазначеній справі, стосовно не застосування щодо подібних правовідносин положень Закону України "Про захист прав споживачів", врахована судами попередніх інстанцій у справі, що переглядається, з огляду на що доводи касаційної скарги відхиляються.

5.6. Стосовно доводів скаржника про застосування положень статті 241 Цивільного кодексу України без урахування висновку, викладеного Верховним Судом у постанові від 11.09.2018 у справі № 910/18812/17 (аналогічні правові позиції викладені у постановах Верховного Суду України від 19.08.2014 у справі № 3-59гс14, від 06.04.2016 у справі № 3-84гс16) щодо вчинення правочину представником з перевищенням повноважень, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до статті 241 Цивільного кодексу України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов`язки з моменту вчинення цього правочину.

У справі № 910/18812/17 про визнання недійсним договору застави, Верховний Суд висловив позицію стосовно застосування судами положень статті 241 Цивільного кодексу України, відповідно до якої наступне схвалення правочину законодавець не вважає винятково прийняття юридичного рішення про схвалення правочину. Схвалення може відбуватися також і в формі мовчазної згоди, і у вигляді певних поведінкових актів (так званих конклюдентних дій) особи - сторони правочину. З огляду на що, визнав обґрунтованим висновок місцевого господарського суду, що шляхом підписання додаткових угод до оспорюваного договору (представник позивача діяв відповідно до виданих генеральних довіреностей) протягом майже трьох років було вчинено конклюдентні дії щодо схвалення оспорюваного правочину.

Проте, при розгляді справи № 904/1297/23, що переглядається, позивач (скаржник) не обґрунтовував свої вимоги необхідністю застосування положень статті 241 Цивільного кодексу України у зв`язку з перевищенням повноважень представником сторони договору та не заперечував укладення договору уповноваженими особами.

Таким чином, спірні правовідносини у справі № 904/1297/23, що розглядається, враховуючи їх зміст та правове регулювання, є неподібними за змістом та матеріально-правовим регулюванням з правовідносинами у справі № 910/18812/17.

З цих самих підстав є необґрунтованими й посилання позивача на постанови Верховного Суду України від 19.08.2014 у справі № 3-59гс14, від 06.04.2016 у справі № 3-84гс16.

5.7. Фермерське господарство "Дніпро" також зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо їх застосування, викладених у постановах Верховного Суду від 10.10.2019 у справі № 904/8902/17, від 07.12.2018 у справі № 910/7547/17, від 12.07.2018 у справі №910/11436/16, від 10.10.2012 у справі № 6-110цс12; постанові Верховного Суду України від 16.11.2016 у справі № 6-1746цс16.

Так скаржник зазначив, що Верховний Суд у постанові від 10.10.2019 у справі № 904/8902/17 зробив висновок, що винагорода за користування кредитом за формулою, яка залежить від коефіцієнта зміни курсу гривні до долара США не відповідає вимогам змінюваної процентної ставки.

У справі № 904/8902/17 в межах справи про банкрутство заявлено вимогу про визнання недійсним кредитного договору в частині сплати винагороди за користування кредитом, обґрунтовуючи її тим, що спірні положення кредитного договору передбачають встановлення подвійної плати за користування кредитом. Суди обох інстанцій, з висновками яких погодився і Верховний Суд, визнаючи частково недійсним кредитний договір з урахуванням змін та доповнень в частині сплати винагороди за користування кредитом, дійшли висновків, що положеннями кредитного договору встановлено обов`язок боржника окрім сплати відсотків за користування кредитом сплачувати винагороду за користування кредитом, чим фактично визначено додаткову (подвійну) плату за користування кредитом. Верховний Суд також зазначив, що винагорода банку за надані послуги має компенсаційний характер і її призначення полягає у тому, щоб покрити витрати банку, понесені ним у зв`язку з наданням кредиту. При цьому Верховний Суд також зазначив, що нарахування/виплата такої винагороди не може бути передбачена ні за що інше, як надання якихось послуг банком, і винагорода не може нараховуватися за належне виконання своїх обов`язків клієнтом (за користування кредитом), оскільки вона не може стосуватися чи враховувати проценти, які є самостійною платою за користування кредитними коштами. Крім того, Верховний Суд зазначив, що свобода договору передбачає абсолютну прозорість всіх його елементів, що не вбачається з оспорюваної редакції формули винагороди, яка не містить зазначення послуги, за яку вона нараховується, та не надає можливості визначити точну суму або відсоток, які мають бути в подальшому сплачені та фактичну кінцеву сукупну вартість кредиту.

Натомість у справі, що переглядається, сторонами не передбачено сплати винагороди за користування кредитом. Судами встановлено, що за умовами укладеного між сторонами договору за користування кредитними коштами позичальник зобов`язується сплачувати кредитору проценти. При цьому між сторонами погоджено фіксовану процентну ставку по кредиту: розмір процентів за користування кредитними коштами (процентна ставка) по субліміту-1 складає 20 процентів річних (підпункт 3.1.1 договору); розмір процентів за користування кредитними коштами (процентна ставка) по субліміту-2 складає 0,000001 процентів річних (підпункт 3.1.2 договору). Також судами встановлено, що відповідно до умов договору (пункт 4.1) позичальник зобов`язаний сплатити кредитору одноразову комісію за надання кредитних коштів у розмірі 1 (один) процент від загальної суми отриманих від кредитора кредитних коштів по цьому договору, яка зараховується кредитором позичальнику в день надання позичальником відповідної письмової заявки, погодженої сторонами у пункті 2.1 цього договору.

З огляду на викладене, колегія суддів зазначає, що спірні правовідносини у цій справі, та у справі № 904/8902/17 є неподібними за змістовним критерієм.

У справі № 910/7547/17 предметом спору були вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень з огляду на те, що договір укладено з пов`язаною особою з метою ухилення від звернення стягнення з боку Банку на майно позивача, яке не перебувало в заставі та іпотеці та оспорюваний договір є фіктивним. Верховний Суд зазначив, що позов про визнання недійсним договору, поданий позивачем, який є стороною цього правочину, що за його твердженням було вчинено з метою уникнення звернення стягнення на майно, не підлягає задоволенню як такий, що спрямований на одержання судового захисту права, яким особа зловживала.

У постанові від 12.07.2018 справі № 910/11436/16 Верховним Судом вирішувалося питання щодо можливості розгляду справ у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів(договорів), укладених боржником, господарським судом у провадженні якого перебуває справа про банкрутство. В іншій постанові у цій же справі (від 12.07.2018) предметом розгляду були кредиторські вимоги у процедурі банкрутства та пропуск встановленого законодавством строку для заявлення у процедурі банкрутства грошових вимог.

У справі № 6-110цс12 предметом спору було зобов`язання власника квартири укласти з виконавцем житлово-комунальних послуг житлового будинку договір про надання послуг з утримання будинку та прибудинкової території.

У постанові Верховного Суду України від 16.11.2016 у справі № 6-1746цс16 йде мова про неоднозначне застосування Закону України "Про захист прав споживачів" щодо споживчого кредиту, укладеного на задоволення особистих потреб фізичної особи - позивача у справі.

З огляду на викладене, колегія суддів зазначає, що правовідносини у зазначених справах, є неподібними до правовідносин у справі, що переглядається, оскільки вони відрізняються як предметом спору, так і підставами позову, змістом позовних вимог, а також матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин.

5.8. Також підставою касаційного оскарження зазначено пункт 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а саме: пункт 5 частини першої та пункт 3 частини третьої статті 310 Господарського процесуального кодексу України, оскільки вважає, що справу місцевим господарським судом розглянуто за відсутності будь-якого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час та місце судового засідання та судом першої інстанції в порушення пункту 5 частини першої статті 227 Господарського процесуального кодексу України не зупинено провадження у справі, що переглядається.

Згідно із вимогами пункту 5 частини першої статті 310 Господарського процесуального кодексу України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо справу розглянуто за відсутності будь-якого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами, ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 20.03.2023 відкрито провадження у справі, ухвалено розглядати справу за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 07.06.2023 закрито підготовче провадження, призначено справу до судового розгляду по суті на 20.06.2023. При цьому, як вбачається із протоколу судового засідання від 07.06.2023, позивач забезпечив явку свого представника - адвоката Макаренко В.А.

У судове засідання 20.06.2023 представник позивача не з`явився, подав клопотання про відкладення розгляду справи, оскільки не може забезпечити явку до Господарського суду Дніпропетровської області на 20.06.2023 на 10 год. 45 хв. у зв`язку з сімейними обставинами, пов`язаними із захворюванням сина.

Частинами першою та другою статті 216 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд відкладає розгляд справи у випадках, встановлених частиною другою статті 202 цього Кодексу. Якщо спір, розгляд якого по суті розпочато, не може бути вирішено в даному судовому засіданні, судом може бути оголошено перерву в межах встановлених цим Кодексом строків розгляду справи, тривалість якої визначається відповідно до обставин, що її викликали, з наступною вказівкою про це в рішенні або ухвалі.

Згідно з частиною першою статті 202 Господарського процесуального кодексу України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті.

Судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що позивачем подано клопотання про відкладення судового засідання, відповідно до якого представник позивача зазначив неможливість забезпечення явки, у зв`язку із хворобою сина, про що додав копію довідки від 30.05.2023.

Надаючи оцінку клопотанню про відкладення та поданим на його обґрунтування доказам, місцевий господарський суд, відмовляючи у його задоволенні, виходив з того, що представник позивача був присутнім у судовому засіданні 07.06.2023 та у судовому засіданні з представниками сторін погоджував дату наступного судового засідання, а саме 20.06.2023, проти якої представник позивача не заперечував. Суд також звернув увагу, що у довідці від 30.05.2023 зафіксовано, що дитина не відвідувала колектив з 30.05.2023 по 25.06.2023 (на майбутнє). При цьому зазначено "у теперішній час дитина здорова". До того ж суд звертав увагу, що представнику позивача було роз`яснено наявність технічної можливості прийняти участь у судовому засіданні у режимі відеоконференції. Однак представником позивача не подавалося клопотання про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції.

Доводи касаційної скарги про розгляд місцевим господарським судом справи без участі представника позивача скаржник мотивує безпідставним відхиленням його клопотання про відкладення розгляду справи, призначеного в судовому засіданні на 20.06.2023 та не направленням судом ухвали про відкладення.

Водночас матеріали справи свідчать про те, що представник позивача був присутній у судовому засіданні Господарського суду Дніпропетровської області, яке відбулося 07.06.2023, і відповідно був обізнаним про наступне судове засідання, зокрема, у протоколі судового засідання зазначено, що за результатами засідання закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті на 20.06.2023 на 10:45 год. При цьому представник позивача у поданому до місцевого господарського суду клопотанні про відкладення продемонстрував свою обізнаність про призначення справи до судового розгляду на 20.06.2023.

Отже, наведені доводи не можуть слугувати підставою для скасування оскаржуваних судових рішень із зазначених скаржником підстав.

Щодо доводів касаційної скарги про порушення пункту 5 частини першої статті 227 Господарського процесуального кодексу України колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 227 Господарського процесуального кодексу України суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у випадку об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Від позивача надійшло клопотання про зупинення провадження у цій справі у зв`язку з об`єктивною неможливістю розгляду цієї справи до вирішення іншої справи за № 160/6153/23, яка розглядається в Дніпропетровському окружному адміністративному суді за позовом ОСОБА_1 до відділу примусового виконання рішень управління забезпечення примусового виконання рішень управління забезпечення примусового виконання рішень у Дніпропетровській області Південно-Східного міжрегіонального управління міністерства юстиції України (м. Дніпро) про визнання протиправними дій та скасування постанови № 69291318 від 23.06.2022, якою, як зазначає позивач, накладено арешт на право оренди (речове право) Фермерського господарства "Дніпро" щодо оренди всіх земельних ділянок приватної та комунальної власності (більше 2 000 га), в тому числі і земельної ділянки, що належить ОСОБА_1.

Представник відповідача проти задоволення клопотання про зупинення провадження у справі заперечував з огляду на відсутність об`єктивної неможливості розгляду даної справи до набрання законної сили рішенням у справі № 160/6153/23.

Під неможливістю розгляду даної справи слід розуміти неможливість для даного господарського суду самостійно встановити обставини, які встановлюються іншим судом в іншій справі, у зв`язку з непідвідомчістю або непідсудністю іншої справи даному господарському суду, тощо.

Верховним Судом у справі № 910/13545/17 сформульовано правовий висновок, відповідно до якого для вирішення питання про зупинення провадження у справі господарський суд у кожному конкретному випадку повинен з`ясовувати як пов`язана справа, що розглядається даним судом, зі справою, що розглядається іншим судом, а також чим обумовлюється неможливість розгляду даної справи.

При цьому пов`язаність справ з розглядуваною не є достатньою підставою для зупинення провадження у справі за змістом пункту 5 частини першої статті 227 Господарського процесуального кодексу України.

Суд першої інстанції, проаналізувавши підстави, зазначені відповідачем в обґрунтування необхідності зупинення провадження у справі № 904/1297/23, дійшов висновку про відсутність обставин об`єктивної неможливості розгляду даної справи до набрання законної сили рішенням у справі № 160/6153/23. Крім того, місцевий господарський суд не встановив пов`язаності справи № 160/6153/23 з розглядуваною, оскільки предметом даної справи є визнання недійсним договору про надання фінансового кредиту, а у справі № 160/6153/23 оскаржуються дії та постанова державного виконавця. Місцевий господарський суд дійшов висновку, що розгляд судом справи про визнання протиправними дій державного виконавця з виконання ухвали про забезпечення позову у іншій справі не перешкоджає розгляду справи про визнання недійсним договору. Предмети судового розгляду та дослідження у зазначених справах є різними і відсутні процесуальні перешкоди та необхідність у зупиненні провадження у справі.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає безпідставними доводи скаржника про порушення місцевим господарським судом під час розгляду клопотання про зупинення провадження у справі пункту 5 частини першої статті 227 Господарського процесуального кодексу України.

Отже, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не підтвердилася під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних судових рішень з цієї підстави.

Відносно доводів скаржника про невідповідність положень пунктів 2.8.4, 2.8.5 абз. 4 пункту 2.9, абз. 5 пункту 2.10 вимогам статті 12 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", яка забороняє покладати на споживачів фінансових послуг будь-яку відповідальність за дострокове виконання умов договору, колегія суддів зазначає, що за встановленими судами попередніх інстанцій обставинами, зазначені умови договору передбачають відповідальність позичальника за невиконання обов`язку щодо повернення кредиту на вимогу кредитора, у випадку реалізації останнім свого права вимагати дострокового повернення коштів та сплати процентів та не встановлюють жодної відповідальності позичальника за дострокове виконання ним умов договору, як помилково стверджує скаржник.

Також необґрунтованими є доводи скаржника, що судами попередніх інстанцій не застосовано до спірних правовідносин положення частин першої та другої статті 228 Цивільного кодексу України. Навпаки, суди першої та апеляційної інстанцій, врахувавши правову позицію Верховного Суду, викладену у справі №910/4932/19, дійшли висновку, що зазначені норми права не є застосовними до спірних правовідносин, оскільки укладення договору кредитування не порушує публічний порядок.

Безпідставними є також доводи касаційної скарги щодо нез`ясування обставин на предмет недійсності пункту 9.3 договору, оскільки суд апеляційної інстанції у постанові надав оцінку пункту 9.3 договору на відповідність його актам цивільного законодавства та виходив із свободи договору.

До того ж колегія суддів зазначає, що доводи скаржника фактично зводяться до незгоди скаржника із наданою судами оцінкою обставин справи та вказують на переоцінку доказів у справі, що суперечить положенням статті 300 Господарського процесуального кодексу України.

6. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

6.1. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, про те, що судом апеляційної інстанції не було враховано висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у зазначених постановах Верховного Суду не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, оскільки правовідносини у зазначених справах не є подібними з правовідносинами у справі, що переглядається, колегія суддів дійшла висновку про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою Фермерського господарства "Дніпро" в цій частині.

6.2. Пунктом 1 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

6.3. Згідно з частиною першою статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

6.4. З огляду на встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи, виходячи із меж перегляду справи в касаційній інстанції, колегія суддів вважає, що відсутні правові підстави для зміни чи скасування оскаржуваних рішення місцевого господарського суду та постанови суду апеляційної інстанції.

7. Судові витрати

7.1. З огляду на те, що Верховний Суд залишає касаційну скаргу без задоволення, судові витрати, пов`язані з розглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 236 238 240 296 300 301 308 309 314 315 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В:

1. Закрити касаційне провадження за касаційної скаргою Фермерського господарства "Дніпро" в частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

2. Касаційну скаргу Фермерського господарства "Дніпро" в іншій частині залишити без задоволення.

3. Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 20.06.2023 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 19.10.2023 у справі №904/1297/23 залишити без змін.

4. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та не підлягає оскарженню.

Головуючий В. Студенець

Судді С. Бакуліна

О. Баранець