Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 04.12.2019 року у справі №200/995/17
Ухвала КЦС ВП від 04.12.2019 року у справі №200/995/17
Постанова ВССУ від 28.01.2026 року у справі №200/995/17

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 січня 2026 року

м. Київ

справа № 200/995/17

провадження № 61-18529св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Ігнатенка В. М.

суддів: Грушицького А. І., Петрова Є. В., Пророка В. В., Сердюка В. В.,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 05 червня 2023 року у складі судді Цитульського В. І. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 листопада 2023 року у складі суддів Ткаченко І. Ю., Єлізаренко І. А., Пищиди М. М.

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - ОСОБА_4 , про стягнення заборгованості за договором позики,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

23 січня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_2 , в якому просив визнати недійсним договір позики

від 04 квітня 2007року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

В обґрунтування позову, зазначає, що у 2015 році його колишня дружина ОСОБА_3 звернулася до суду із позовом про поділ спільного майна подружжя. Зі змісту вказаного позову йому стало відомо про існування оскаржуваного договору позики, який позивач вважає недійсним, оскільки він його не підписував та коштів за ним не отримував.

03 жовтня 2017 року ОСОБА_2 звернувся до ОСОБА_1 та ОСОБА_3 із зустрічним позовом, у якому просив стягнути із ОСОБА_1 та ОСОБА_3 по 2 531 750 грн з кожного за договором позики від 04 квітня 2017 року.

В обґрунтування зустрічного позову зазначив, що ОСОБА_1 взяв у нього

в позику 200 000 дол США зі строком повернення до 31 грудня 2014 року, про що склав боргову розписку від 04 квітня 2007 року. Позика відбулася за згоди їхніх дружин. ОСОБА_1 визнавав існування боргу, зазначивши про це у заяві про вчинення злочину. Крім того, відповідач повернув ОСОБА_2 частину боргу у розмірі 10 000 дол США, що свідчить про часткове виконання договору позики. Оскільки грошові кошти отримані в інтересах сім`ї, позивач просить стягнути з відповідачів борг у гривневому еквіваленті солідарно.

Короткий зміст рішень суду першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 05 червня 2023 року, залишеним без змін постановою Дніпровськогоапеляційного суду від 29 листопада 2023 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання договору позики недійсним відмовлено.

Зустрічний позов ОСОБА_2 про стягнення суми боргу за договором позики задоволено.

Стягнуто із ОСОБА_1 та ОСОБА_3 солідарно на користь ОСОБА_2

5 063 500 (п`ять мільйонів шістдесят три тисячі п`ятсот) грн.

Стягнуто із ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 сплачений судовий збір у сумі по 4 000 (чотири тисячі) грн з кожного.

Установивши, що між сторонами існують договірні правовідносини позики, позичальником не виконані зобов`язання перед позикодавцем, а кошти, отримані у позику, не повернуті, суди дійшли висновку про наявність правових підстав для солідарного стягнення з відповідачів за зустрічним позовом на користь позивача заборгованості, розмір якої не спростований відповідачем.

Разом з тим вважали, що доводи ОСОБА_5 про те, що він не підписував договір, не доведені, не підтверджені належними та достатніми доказами.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

25 грудня 2023 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 05 червня 2023 року та постанову Дніпропетровського апеляційного суду від 29 листопада 2023 року.

У касаційній скарзі заявник просить скасувати рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 05 червня 2023 року та постанову Дніпропетровського апеляційного суду від 29 листопада 2023 року, ухвалити нове судове рішення про задоволення позову ОСОБА_1 та відмову

в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 .

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 29 січня 2024 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 05 червня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 листопада 2023 року, витребувано справу із суду першої інстанції.

26 квітня 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.

Верховний Суд ухвалою від 12 січня 2026 року призначив справу до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у складі колегії з п`яти суддів.

Згідно протоколу автоматизованого визначення складу колегії суддів

від 27 січня 2026 року, у зв`язку із перебуванням у відпустці суддів

Фаловської І. М., Ситнік О. М., Карпенко С. О. для розгляду касаційної скарги визначено колегію суддів: головуючий суддя - Ігнатенко В. М., склад колегії суддів: Грушицький А. І., Петров Є. В., Пророк В. В., Сердюк В. В.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження рішень суду першої та апеляційної інстанцій заявник вказує на неврахування судом висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі

№ 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 13 грудня

2017 року у справі № 6-996цс17, у постановах Верховного Суду від 10 грудня 2018 року у справі № 319/1669/16, від 08 липня 2019 року у справі

№ 524/4946/16, від 12 вересня 2019 року у справі № 604/1038/16, від 23 квітня 2020 року у справі № 501/1773/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

В обґрунтування касаційної скарги посилався на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права та зазначив, що на час ухвалення рішення судом першої інстанції оригіналу боргової розписки ні в матеріалах справи, ні у ОСОБА_2 не було. Вважає висновки судів про те, що у судових засіданнях неодноразово оглядався оригінал спірного договору, а тому його наявність у судів сумнівів не викликає, хибними.

Позиція інших учасників справи

06 березня 2024 року ОСОБА_2 засобами поштового зв`язку надіслав на адресу Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити без задоволення касаційну скаргу ОСОБА_1 , а оскаржувані рішення без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що відповідно до договору позики від 04 квітня 2007 року ОСОБА_1 отримав від ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 200 000 дол США на строк по 31 грудня 2014 року, які зобов`язався повернути. У договорі зазначено про отримання грошових коштів до підписання договору. Договір позики підписаний ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . На звороті вказаного договору містяться розписки ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , як дружин сторін договору, про їхню згоду на укладення договору.

Сторонами визнається та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_2 до суду був наданий оригінал оскаржуваного договору позики.

Проте в судовому засіданні в суді першої інстанції встановлено, що у файлі

із оригіналами документів, замість оригіналу договору позики наявна його копія.

Допитані в якості свідків ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 підтвердили факт підписання вказаного договору в будинку ОСОБА_2 за участю останнього та ОСОБА_1 .

ОСОБА_2 надано суду оригінал заяви, адресованої начальнику Управління по боротьбі з організованою злочинністю Головного управління МВС в Дніпропетровській області від ОСОБА_1 , у якій він зазначив, що позичив в 2007 році 200 000 дол США ОСОБА_6 , які останній не повернув. При цьому, у заяві ОСОБА_1 зазначив, що позичені кошти ним попередньо отримано від ОСОБА_2

ОСОБА_2 надав складений на його замовлення висновок

експертного почеркознавчого дослідження від 16 червня 2017 року, згідно якого підпис від імені ОСОБА_1 в графі «Заемщик» (мовою оригінала) договору позики від 04 квітня 2007 року, що укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , виконаний самим ОСОБА_1 .

Для проведення експертизи було надано оригінал оскаржуваного договору та вільні зразки підписів ОСОБА_1 , які долучені до матеріалів справи. Зауважень щодо таких зразків ОСОБА_1 не заявляв. Проте позивач вказував, що експерту не було надано експериментальних зразків підпису ОСОБА_1 .

В межах цивільної справи №200/18266/15-ц розглядалися позовні вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про поділ спільного боргу подружжя, що виник

у ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перед кредитором ОСОБА_2 на підставі договору позики від 04 квітня 2007 року.

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 жовтня 2017 року відмовлено у задоволенні вказаних вимог.

Підставою відмови суд апеляційної інстанції зазначив передчасність відповідних вимог, оскільки факт позики оспорюється ОСОБА_1 в межах іншого судового провадження.

Згідно власноручно складеної заяви ОСОБА_1 від 22 листопада 2013 року, адресованої начальнику управління по боротьбі з організованою злочинністю Головного управління МВС України в Дніпропетровській області, ОСОБА_1 повідомив, що грошові кошти 200 000 дол США він одержав від

ОСОБА_2 для ОСОБА_6 , але останній гроші не повернув.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи та перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав

та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який

не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно

до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода

на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує

при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини

як джерело права.

У справі, яка переглядається ОСОБА_1 звернувся до суду з первісним позовом про визнання недійсним договору позики, а ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом про стягнення суми боргу

за договором позики.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, відмовив у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 і задовольнив зустрічний позов ОСОБА_2 .

Колегія суддів ураховує, що спір стосується факту укладення договору позики між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , його змісту та виконання/невиконання сторонами.

Відповідно до частин першої та другої статті 509 ЦК України зобов`язанням

є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити

на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Згідно зі статтею 525 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання

або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше

не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Тлумачення вказаної статті ЦК України свідчить про те, що цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов`язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов`язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов`язання.

За статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними

в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору

з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частина перша статті 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 1047 ЦК України договір позики укладається

у письмовій формі, якщо його сума не менше як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян,

а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.

Частиною першою статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов`язується повернути позикодавцю позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовим ознаками у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, які встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

За своїми правовими характеристиками договір позики є реальним, оплатним

чи безоплатним договором, на підтвердження якого могла бути надана розписка.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Такий правовий висновок викладено Верховним Судом України у постановах

від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 та від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15.

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання.

З метою забезпечення правильного застосування статей 1046 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказувався факт укладення договору позики і його умови. Такі правові висновки щодо застосування статей 1046 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17.

За частиною третьою статті 61 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України, у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Згідно з частиною першою, другою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Вимогами частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування

(стаття 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку

про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

За змістом статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному

та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81

ЦПК України).

Стандарти доказування не передбачають обов`язку суду вважити доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

На цьому наголосив Верховний Суд у справі № 908/1879/17 від 04 березня 2021 року.

Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою, третьою, п`ятою, шостою статті 203 цього Кодексу.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України).

Первісні позовні вимоги ОСОБА_1 мотивовані тим, що у 2015 році його колишня дружина ОСОБА_3 звернулася до суду із позовом про поділ спільного майна подружжя, зі змісту якого йому стало відомо про існування оскаржуваного договору позики.

ОСОБА_1 заперечував факт укладення цього договору, його підписання, отримання грошових коштів на виконання договору, а також зазначив про відсутність на час розгляду справи оригіналу оспорюваного договору, ставлячи під сумнів надану ОСОБА_2 копію відповідного договору, посилався на неможливість у зв`язку з цим проведення почеркознавчої експертизи.

Верховний Суд ураховує, що відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

У матеріалах справи наявна копія договору позики, справжність якої ставиться під сумнів іншою стороною договору.

Разом з тим, суд першої інстанції дійшов висновку, з яким погодився апеляційний суд, що наявність оригіналу договору позики сумнівів не викликає. Зокрема встановлено, що оригінал вказаного договору був оглянутий під час розгляду іншої цивільної справи №200/18266/15-ц за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 та ОСОБА_7 , треті особи:

ОСОБА_2 , ОСОБА_4 про визнання договорів удаваними, визнання права спільної сумісної власності, визнання недійсними договорів дарування, поділ спільного майна, визнання права власності, поділ боргу подружжя.

Крім того, як вбачається з матеріалів цієї справи (№200/995/17),

ОСОБА_2 надавав оригінал договору під час її розгляду, який був долучений до матеріалів справи (том 1 а.с. 136), після чого ОСОБА_1 заявив клопотання про проведення експертизи щодо належності йому підпису на такому договорі. Проте вказаний договір позики було втрачено під час направлення справи для проведення відповідної експертизи, що виключило можливість його дослідження судом, а також можливість проведення такої експертизи. Такі обставини не заперечувались сторонами.

Судами встановлено, що на договорі позики містяться чотири підписи, зокрема: позичальника ОСОБА_1 , його дружини ОСОБА_7 , позикодавця ОСОБА_2 та його дружини ОСОБА_4 .

Під час розгляду справи в суді першої інстанції, аналогічно як і в межах цивільної справи №200/18266/15-ц, позикодавець, його дружина та дружина позичальника підтвердили факт укладення між сторонами договору позики. Крім того, ОСОБА_2 було допитано у якості свідка і він, будучи попередженим про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиві показання, пояснив про обставини укладення спірного договору позики з ОСОБА_1 . Натомість ОСОБА_1 не надав згоди на свій допит у якості свідка.

Факт укладення договору позики між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , окрім іншого, підтверджується заявою ОСОБА_1 від 22 листопада 2013 року, адресованою правоохоронним органам, у якій ОСОБА_1 зазначає про те, що він надав ОСОБА_6 200 000 дол США, які попередньо отримав у ОСОБА_2 .

Судами надано правову оцінку висновку експертного почеркознавчого дослідження, який був наданий ОСОБА_2 , і зазначено, що він не відповідає вимогам встановленим до висновку експерта та таким не є. Проте, прийняв його до уваги в якості письмового доказу, оскільки такий узгоджувався з іншими матеріалами справи.

Висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні (стаття 110 ЦПК України).

Отже, оригінал договору позики наявний і відповідач цього не спростував.

У силу положень статті 89 ЦПК України суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу(групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Доказів на підтвердження виконання своїх зобов`язань за договором позики, в тому числі розписок або квитанцій про грошові перекази коштів, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 суду не надали.

Безпідставними також є твердження ОСОБА_1 щодо відсутності факту передання коштів, оскільки письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику (постанова Верховного Суду від 26 квітня 2022 року у справі № 753/1349/20).

Отже, доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 не укладав договору позики, не підписував його і не отримував за ним грошових коштів спростовуються наявними в матеріалах справи доказами.

Статтею 204 ЦК України встановлена презумпція правомірності правочину. Саме на позивача покладений тягар доказування у справах про визнання правочину недійсним.

За встановлених обставин, висновки судів не суперечать узагальненим висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, у постановах Верховного Суду від 10 грудня 2018 року у справі № 319/1669/16, від 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16, від 12 вересня 2019 року у справі № 604/1038/16,

від 23 квітня 2020 року у справі № 501/1773/16-ц, на які посилався заявник як на підставу касаційного оскарження. Крім того, у кожній з наведених заявником постанов встановлені відмінні від розглядуваної справи обставини.

Суди належним чином виконали вимоги статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів і дотримались вимог статті 263 ЦПК України щодо законності та обґрунтованості рішення суду, повно і всебічно встановив обставини справи та правильно вирішив спір.

Незгода заявника із судовими рішеннями, висновками щодо встановлених обставин та оцінкою доказів не є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів

є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання виконання судом обов`язку щодо надання обґрунтування, яке випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Оскаржувані судові рішення є достатньо вмотивованими та містять висновки суду щодо питань, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Зважаючи на викладене, Верховний Суд, переглянувши судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411

ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки у цій справі оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 141, 400 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Єлісєєв Олексій Дмитрович, залишити без задоволення.

Рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 05 червня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 листопада 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач В. М. Ігнатенко

Судді А. І. Грушицький

Є. В. Петров

В. В. Пророк

В. В. Сердюк