Постанова

Іменем України

10 грудня 2018 року

м. Київ

справа № 319/1669/16-ц

провадження № 61-33115св18

Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Олійник А. С. (суддя-доповідач), Кузнєцова В.О., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - ОСОБА_5,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Апеляційного суду Запорізької області від 25 липня 2017 року у складі колегії суддів: Подліянової Г. С., Кочеткової І. В., Кримської О. М.,

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5 про стягнення боргу за борговою розпискою.

В обґрунтування позову вказав, що 27 грудня 2012 року він позичив відповідачу грошові кошти у розмірі 75 120,00 грн, які останній зобов'язувався повернути до 01 січня 2014 року. 21 січня 2013 року ОСОБА_5 додатково взяв у борг у ОСОБА_4 грошові кошти в сумі 33 000,00 грн, тому загальна сума позики склала 108 120,00 грн. Зобов`язання за договором позики оформлено борговою розпискою, власноруч складеною та підписаною ОСОБА_5

У зв'язку з тим, що відповідач не виконав свої договірні зобов'язання за договором позики, позивач просив суд стягнути з відповідача на користь позивача 211 705,42 грн у рахунок сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та 9 730,80 грн трьох процентів річних, відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а всього 221 436,22 грн.

Рішенням Куйбишевського районного суду Запорізької області від 27 лютого 2017 року в позові відмовлено.

Відмовляючи в позові, суд першої інстанції виходив з того, що між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 боргові зобов`язання виникли не з договору позики грошових коштів, оскільки фактично грошові кошти позикодавцем боржнику не передавалися, а з іншого правочину, тому позовні вимоги щодо стягнення грошових коштів на підставі статей 625, 1049 ЦК України не підлягають задоволенню.

Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 25 липня 2017 року рішення Куйбишевського районного суду Запорізької області від 27 лютого 2017 року скасовано. Ухвалено нове рішення про задоволення позову. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 заборгованість за договором позики з урахуванням індексу інфляції, трьох процентів річних у розмірі 221 436,22 грн. Вирішено питання про розподіл судового збору.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення, апеляційний суд виходив з того, що розписка ОСОБА_5 має умови отримання позичальником від позикодавця у борг визначеної грошової суми із зобов'язанням щодо її повернення у визначений строк, тому є документом, що підтверджує боргове зобов'язання. Під час розгляду справи апеляційним судом відповідач підтвердив, що 20 січня 2013 року ним отримано від позивача додаткову суму коштів, що свідчить про боргові зобов'язання між сторонами у сумі 108 120,00 грн. Відповідач не спростовував розрахунок заборгованості, наданий позивачем щодо нарахування трьох процентів річних та інфляційної складової боргу згідно із статтею 625 ЦК України.

У серпні 2017 року ОСОБА_5 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ на рішення суду апеляційної інстанції, у якій просить скасувати рішення Апеляційного суду Запорізької області від 25 липня 2017 року та залишити в силі рішення Куйбишевського районного суду Запорізької області від 27 лютого 2017 року.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 серпня 2017 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_5

У травні 2018 року вказану справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що судом апеляційної інстанції не з'ясовано правову природу оспорюваного договору, неправильно застосовано положення статей 625, 1049, 1050 ЦК України, які не регулюють спірні правовідносини між сторонами у справі.

ОСОБА_5 грошові кошти у ОСОБА_4 не брав, однак 27 грудня 2012 року та 20 січня 2013 року придбав у позивача посівний матеріал (насіння соняшнику, кукурудзи, а також засоби захисту рослин) з відстрочкою платежу до осені, оформивши правовідносини борговою розпискою на суму отриманої продукції.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судом касаційної інстанції встановлено, що оскаржуване судове рішення ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують з огляду на таке.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 27 грудня 2012 року ОСОБА_5 складено розписку, зі змісту якої вбачається, що він взяв у борг у ОСОБА_4 суму коштів у розмірі 75 220,00 грн зі строком повернення до 01 січня 2014 року. Про факт отримання коштів згідно із вказаною розпискою свідчить підпис ОСОБА_5

Судом апеляційної інстанцій також встановлено факт, який не заперечував відповідач, що ним 20 січня 2013 року від ОСОБА_4 отримано у борг 33 000,00 грн, на підтвердження чого ОСОБА_5 здійснив запис на звороті боргової розписки від 27 грудня 2012 року.

Суд апеляційної інстанції спростував висновки суду першої інстанції, що між сторонами виникли зобов'язання не з договору позики, а з іншого правочину, мотивувавши, що відповідач не довів наявність між сторонами будь-яких інших зобов'язань між сторонами.

Відповідно до положень частини першої статті 61 ЦПК України 2004 року обставини визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню.

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

За змістом статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Договір позики за своєю юридичною природою є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ, незалежно від його найменування, з якого дійсно вбачається як сам факт отримання в борг (тобто із зобов'язанням повернення) певної грошової суми, так і дата її отримання, що узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15.

Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Частиною першою статті 1049 ЦК України перезбачено, що за договором позики позичальник зобов'язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів.

Відповідно до статті 1051 ЦК України позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини.

Факт отримання коштів і наявність заборгованості у ОСОБА_5 перед ОСОБА_4 встановлено рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 25 липня 2017 року.

Встановивши обставини справи, надавши їм правову оцінку, апеляційний суд дійшов правильного висновку, що наявність будь-яких інших зобов'язань між сторонами відповідачем не доведено та не встановлено судом першої інстанції, договір позики позичальником не оспорювався, сторонами не розірваний.

Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.

Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом.

Згідно із статтею 400 ЦПК України у Верховного Суду відсутні повноваження встановлювати обставини справи і оцінювати докази.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що прийняті зобов'язання відповідач не виконав у строки, обумовлені договором позики, отримані у борг грошові кошти не повернув, тому зобов'язаний сплатити позивачу суму боргу з урахуванням індексу інфляції та трьох процентів річних згідно із статтею 625 ЦК України.

З огляду на викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що доводи касаційної скарги не спростовують висновки суду апеляційної інстанції про наявність підстав для задоволення позову.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, постійна колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення апеляційного суду - без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_5 залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду Запорізької області від 25 липня 2017 року залишити без змін.

Постанова оскарженню не підлягає.

Судді: А. С. Олійник

В.О. Кузнєцов

Г.І. Усик