Історія справи

Постанова КЦС ВП від 26.09.2025 року у справі №369/11620/20

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 вересня 2025 року

м. Київ

справа № 369/11620/20

провадження № 61-10300св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 ,розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокатка Кухаренко Ольга Володимирівна, на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 10 січня 2025 року у складі судді Пінкевич Н. С. та постанову Київського апеляційного суду від 01 липня 2025 року у складі колегії суддів Березовенко Р. В., Лапчевської О. Ф., Мостової Г. І.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту спільного проживання, визнання права власності на майно та його поділ.

Позов мотивовано тим, що з 01 червня 2012 року сторони проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу. 22 листопада 2013 року зареєстрували шлюб, який 03 липня 2020 року було розірвано рішенням Солом`янського районного суду міста Києва за спільною заявою подружжя.

ІНФОРМАЦІЯ_1 у подружжя народився син ОСОБА_3 , щодо виховання якого між сторонами укладено відповідний договір.

Позивач зазначав, що у період шлюбу сторони набули у власність квартиру АДРЕСА_1 , право власності на яку зареєстровано за відповідачкою.

Підставою для набуття права власності на квартиру є договір про участь у фонді фінансування будівництва, який 09 вересня 2013 року укладено між відповідачкою, як довірителем, та Акціонерним товариством «БТА Банк» (далі - АТ «БТА Банк»), як управителем, сума договору становила 566 370,00 грн.

Позивач зазначав, що вніс 1/2 частину грошових коштів на придбання квартири у розмірі 283 185,00 грн, які були отримані ним у результаті продажу 1/2 частини квартири, яка належала йому на праві приватної власності.

Отже, позивач вважав, що квартира АДРЕСА_1 , право власності на яку зареєстровано за відповідачкою, є спільною сумісною власністю подружжя.

Також зазначав, що під час шлюбу сторони придбали інше майно, а саме шафу холодильну КАПРІ 0 7 СК МХП вартістю 23 000,00 грн, шафу холодильну ШХ-1,0 (СМ110?S) Polair вартістю 23 000,00 грн, дві печі конвекційні Apach AD46M ECO вартістю 23 000,00 грн кожна, міксер планетарний Frosty b-20 вартістю 20 000,00 грн, міксер планетарний Frosty d-10 вартістю 20 000,00 грн, яке відповідачка використовує у своїй підприємницькій діяльності.

На підставі викладеного, ОСОБА_1 з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, просив суд:

визнати факт проживання сторін однією сім`єю у період з 01 червня 2012 року до 23 листопада 2013 року;

визнати спільною сумісною власністю сторін квартиру АДРЕСА_1 ;

визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 ;

у порядку поділу майна, що є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, виділити у власність ОСОБА_1 шафу холодильну ШХ-1,0 (СМ110-S) Polair вартістю 23 000,00 грн, піч конвекційну Apach AD46M ECO вартістю 23 000,00 грн, міксер планетарний Frosty b-20 вартістю 20 000,00 грн;

у порядку поділу майна, що є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, виділити у власність ОСОБА_2 шафу холодильну КАПРІ 0 7 СК МХП вартістю 23 000,00 грн, піч конвекційну Apach AD46M ECO вартістю 23 000,00 грн, міксер планетарний frosty d-10 вартістю 20 000,00 грн.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Києво-Святошинський районний суд Київської області рішенням від 10 січня 2025 року позов ОСОБА_1 задовольнив частково.

Встановив факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю в період з 01 червня 2012 року до 22 листопада 2013 року.

Визнав за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 .

Місцевий суд вважав, що факт спільного проживання сторін без реєстрації шлюбу з 01 червня 2012 року підтверджено належними та допустимими доказами, зокрема показаннями свідка ОСОБА_1 , які узгоджуються з показаннями свідка ОСОБА_4 (мати позивача) та свідка ОСОБА_5 (батько відповідачки), які надали пояснення щодо знайомства сторін, розвитку стосунків, початку їх спільного проживання з червня 2012 року, пошуку окремого житла для себе та подальшого придбання квартири.

ОСОБА_2 не спростувала жодним чином факт спільного проживання з позивачем до шлюбу, обмежилась лише запереченням цього факту.

Вирішуючи питання щодо визнання спільним сумісним майном подружжя квартири, придбаної за договором про участь у фонді фінансування будівництва від 09 вересня 2013 року, укладеним між АТ «БТА БАНК» та ОСОБА_6 (прізвище після реєстрації шлюбу - ОСОБА_7 ), остаточний розрахунок за яким проведено ОСОБА_6 05 листопада 2013 року, місцевий суд керувався тим, що з метою покращення житлових умов сторони спільно придбали квартиру.

Зокрема, врахував, що 27 червня 2013 року позивач відчужив належну йому 1/2 частку квартири АДРЕСА_2 , за ціною 554 400,00 грн.

Відповідачка жодних доказів на підтвердження наявності грошових коштів на придбання квартири не надала, водночас позивач визнав за нею участь у купівлі 1/2 частки спірної квартири, тому вказана обставина доказуванню не підлягала.

Щодо поділу між сторонами рухомого майна, місцевий суд виснував, що оскільки позивач не надав доказів дійсної ринкової вартості майна, не спростував доводів відповідачки про придбання нею цього майна за одержані у борг кошти, не довів обставин і часу придбання майна, тому в цій частині позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокатка Музичко Р. В., оскаржила його в апеляційному порядку.

У апеляційній скарзі зазначала, що суд першої інстанції залишив поза увагою те, що обов`язковою умовою для визнання чоловіка та жінки такими, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, є наявність спільного бюджету, спільного харчування, купівлі майна для спільного користування, участі у спільних витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин. Вважала, що показання свідків самі собою не можуть бути єдиною підставою для встановлення факту спільного проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу.

Київський апеляційний суд постановою від 01 липня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокатка Музичко Р. В.,залишив без задоволення. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 10 січня 2025 року залишив без змін.

Апеляційний суд погодився з рішенням суду першої інстанції про те, що сторони мали спільні права та обов`язки, притаманні подружжю, вели спільне господарство, спільно приймали рішення щодо грошових витрат тощо, отже, правильним є висновок про доведеність факту спільного проживання сторін без реєстрації шлюбу у зазначений період часу.

Також вважав правильним висновок місцевого суду про те, що спірна квартира належить сторонам на праві спільної сумісної власності, при цьому частки кожного з них є рівними.

Апеляційний суд вважав також обґрунтованим висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовної вимоги про поділ рухомого майна, оскільки позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження заявленої вимоги.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у серпні 2025 року, ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокатка Кухаренко О. В., просить рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Як на підставу касаційного оскарження судових рішень позивачка посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6?1026цс15, у постановах Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 522/25049/16-ц, від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15, від 11 грудня 2019 року у справі № 712/14547/16, від 12 грудня 2019 року у справі № 466/3769/16, від 24 січня 2020 року у справі № 490/10757/16, від 06 квітня 2020 року у справі № 738/1452/17, від 14 липня 2020 року у справі № 552/5693/18, від 23 вересня 2021 року у справі № 204/6931/20, від 30 червня 2022 року у справі № 694/1540/20, від 18 жовтня 2023 року у справі № 201/11673/20.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не з`ясували усіх обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, дійшли передчасних висновків про спільне проживання сторін як чоловіка та жінки до реєстрації шлюбу, поклавши в основу судових рішень лише показання свідків.

Посилається на те, що роздруківки листування із застосунків Viber, Telegram не є допустимими доказами.

У зв`язку з наведеним вважає помилковими висновки судів про те, що спірна квартира, яка є особистою приватною власністю відповідачки, належить сторонам на праві спільної сумісної власності.

У вересні 2025 року ОСОБА_1 надіслав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 22 листопада 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відділом державної реєстрації актів цивільного стану Печерського районного управління юстиції у місті Києві зареєстровано шлюб.

У період спільного проживання у подружжя народився син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 03 липня 2020 року шлюб між сторонами розірвано за спільною заявою подружжя (справа № 760/12595/20).

27 червня 2013 року позивач на підставі договору купівлі-продажу квартири продав належну йому 1/2 частку квартири АДРЕСА_2 , за ціною 554 400,00 грн.

09 вересня 2013 року між ПАТ «БТА Банк», як управителем, та ОСОБА_6 (прізвище після реєстрації шлюбу - ОСОБА_7 ), як довірителем, укладено договір про участь у фонді фінансування будівництва № 390/1 ФФБ, відповідно до пункту 1.6 якого за довірителем закріплюється об`єкт інвестування - двокімнатна квартира за будівельною адресою: АДРЕСА_3 , загальною площею 78,3 кв. м.

Згідно з письмовою розпискою від 03 вересня 2013 року ОСОБА_6 передала в рахунок оплати за квартиру АДРЕСА_4 грошові кошти у розмірі 633 690,00 грн.

Відповідно до довідки ПАТ «БТА Банк» від 05 листопада 2013 року № 138 про проведення остаточного розрахунку учасника фонду фінансування, ОСОБА_6 здійснила повну оплату закріпленого за нею об`єкта будівництва, якому відповідно до рішення виконавчого комітету від 30 січня 2009 року № 18 присвоєно адресу: АДРЕСА_5 .

17 січня 2014 року за відповідачкою зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 .

21 травня 2020 року сторони уклали нотаріально посвідчений договір щодо визначення порядку участі у вихованні та утриманні дитини.

У справі були допитані свідки.

ОСОБА_8 повідомив, що є батьком позивача. Зі слів сина ОСОБА_1 йому відомо, що сторони з червня до зими 2012 року спільно проживали у квартирі матері позивача. Надалі переїхали жити до батьків відповідачки. Зазначив, що у березні-лютому 2013 року ОСОБА_1 просив продати належну їм квартиру з метою придбання власної квартири, одружитися з відповідачкою і жити разом. З метою придбання для сторін як молодої сім`ї спірної квартири вирішили продати власну квартиру. Заперечення відповідачки на те, що половина квартири належить позивачу, свідок вважав несправедливим. Зазначив, що після розлучення відповідачка просила умовити ОСОБА_1 продати їй свою частку квартири за 12 000,00 доларів США.

ОСОБА_5 повідомив, що відповідачка є його дочкою. У 2013 році відповідачка познайомила його з позивачем та просила допомогти фінансово у придбанні спільного житла. До одруження сторін не вважав їх сім`єю, оскільки вони жили окремо, не мали взаємних зобов`язань. У 2012-2013 роках відповідачка проживала з батьками. Зазначав, що до укладення шлюбу позивач не жив у них постійно.

Позивач ОСОБА_1 повідомив, що з позивачкою знайомий зі школи. Вважав, що між ним та відповідачкою з червня 2012 року, коли почали жити разом у його матері, склалися усталені відносини, які притаманні подружжю. Взимку 2012 року сторони переїхали жити до батьків відповідачки. Навесні 2013 року стало питання щодо придбання спільного житла. Позивач мав частку у праві власності на квартиру, батьки відповідачки мали кошти та могли допомоги придбати спільне житло. Надалі позивач разом з батьками продали власну квартиру, частину від продажу якої позивач віддав матері за попередньою домовленістю з нею. Через деякий час сторони знайшли спірну квартиру та погодилися на умови її придбання. Розлучилися сторони за спільною згодою. Після розірвання шлюбу відповідачка повідомила позивача, що квартира належить лише їй.

ОСОБА_4 повідомила, що є матір`ю позивача. Вказала, що син познайомив її з відповідачкою у 2011 році. У 2012 році сторони жили у неї в чотирикімнатній квартирі, де проводили час разом, мали спільний побут та витрати. У квартирі були особисті речі відповідачки. Вважала сторін сім`єю. Погодилася на пропозицію сина щодо продажу спільної квартири, оскільки мала намір переїхати у село в будинок.

Також суди встановили, що надані позивачем на підтвердження факту спільного проживання без шлюбу світлини узгоджуються з показаннями свідків.

Відповідно до паперової копії електронного доказу (листування сторін у месенджері) у серпні 2020 року відповідачка пропонувала позивачу грошову компенсацію його частки спірної квартири у розмірі 12 000,00 доларів США. У судовому засіданні під час розгляду справи апеляційним судом відповідачка не спростувала зазначену інформацію. Визнала, що пропонувала позивачу сплатити компенсацію за його частку квартири.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду відповідають.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

У справах позовного провадження факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, як і інші юридичні факти, належить до предмета доказування і підлягає встановленню при ухваленні судового рішення, якщо цей факт пов`язаний з будь-якими заявленими позовними вимогами.

Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частина дев`ята статті 7 СК України).

При розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя (жінки та чоловіка, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі) встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи неспростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Більше того, відповідне судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна, і для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об`єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна (див. пункт 70 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц (провадження № 14-22цс20)).

Сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки (абзац 1 частини другої статті 3 СК України).

Якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу (стаття 74 СК України).

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто (пункт 3 частини першої статті 57 СК України).

У постанові Верховного Суду від 10 травня 2023 року в справі № 215/1191/17 зазначено: «У статті 74 СК України регулюються тільки майнові права та обов`язки жінки та чоловіка, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі. При цьому на рівні статті 74 СК України передбачено загальне правило: майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності цих осіб, поширюються положення глави 8 СК України. У статті 74 СК України закріплено спеціальний прийом юридичної техніки для того, щоб уникнути повторення норм СК України. Це означає, що майно, набуте цими особами за час спільного проживання, належить жінці та чоловікові, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, на праві спільної сумісної власності. Тобто і для жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, передбачено презумпцію спільності права власності. Ця презумпція може бути спростована й жінка та (або) чоловік можуть оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на жінку та (або) чоловіка, який її спростовує. Жінка та (або) чоловік, який заявляє про спростування зазначеної презумпції, зобов`язаний довести обставини, що її спростовують, на підставі належних та допустимих доказів.».

Верховний Суд у постанові від 10 травня 2023 року в справі № 215/1191/17 зазначив: «Спільною сумісною власністю жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з них вони були набуті. Як поділ спільного сумісного майна в натурі, так і визначення розміру часток жінки та чоловіка, може здійснюватися на підставі: (а) договору жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі; (б) рішення суду при наявності спору між жінкою та чоловіком, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі.».

Факт спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, у разі пред`явлення позову про поділ спільного сумісного майна набутого під час спільного проживання жінки та чоловіка однією сім`єю без реєстрації шлюбу, встановлюється під час розгляду такого позову. Також не виключається, що така обставина визнається сторонами (постанова Верховного Суду від 16 листопада 2023 року у справі № 757/19682/18-ц).

Тлумачення пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України свідчить, що по своїй суті такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися тільки тоді, коли суб`єктивне цивільне право виникло і якщо це право порушується (оспорюється або не визнається) іншою особою (постанова Верховного Суду від 21 вересня 2022 року в справі № 127/23627/20, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 233/4580/20 (провадження № 61-12524сво21)).

Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників (частина перша статті 82 ЦПК України).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

З матеріалів справи убачається, що 22 листопада 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відділом державної реєстрації актів цивільного стану Печерського районного управління юстиції у місті Києві зареєстровано шлюб, який розірвано рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 03 липня 2020 року.

09 вересня 2013 року між ПАТ «БТА Банк» та відповідачкою укладено договір про участь у фонді фінансування будівництва № 390/1 ФФБ, відповідно до якого за довірителем закріплюється об`єкт інвестування - двокімнатна квартира за будівельною адресою: АДРЕСА_3 , загальною площею 78,3 кв. м.

Відповідно до довідки ПАТ «БТА Банк» № 138 про проведення остаточного розрахунку учасника фонду фінансування 05 листопада 2013 року відповідачка здійснила повну оплату закріпленого за нею об`єкта будівництва, якому відповідно до рішення виконавчого комітету від 30 січня 2009 року № 18 присвоєно адресу: АДРЕСА_5 .

17 січня 2014 року за відповідачкою зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 підставами позову зазначав те, що під час спільного проживання однією сім`єю з відповідачкою сторони набули у власність квартиру АДРЕСА_1 , а також рухоме майно (побутову техніку), яке відповідачка використовує у своїй підприємницькій діяльності.

На час набуття у власність спірної квартири сторони не перебували у шлюбі між собою, водночас у період з червня 2012 року до укладення шлюбу (22 листопада 2013 року) сторони мали спільні права та обов`язки, притаманні подружжю, вели спільне господарство, спільно приймали рішення щодо грошових витрат, у зв`язку з чим позивач вважав, що спірна квартира належить йому та ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності.

Заперечуючи проти задоволення позовних вимог, ОСОБА_2 зазначала, що до моменту реєстрації шлюбу з позивачем вони не проживали разом як чоловік та жінка, не вели спільного господарства. Спірну квартиру вона придбала за особисті кошти до укладення шлюбу шляхом інвестування у будівництво. Зазначала, що позивач не надав доказів здійснення оплати за частину квартири. Вважала, що майно, яке позивач просить виділити кожному з подружжя в порядку поділу спільного сумісного майна, є професійним обладнанням, використовується відповідачкою у підприємницькій діяльності та придбане за отримані у борг кошти, тому просила залишити це майно їй, а позивачу присудити компенсацію його ринкової вартості.

Місцевий суд, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, оцінивши у сукупності надані сторонами докази, їх пояснення, показання свідків, виснували, що сторони мали спільні права та обов`язки, притаманні подружжю, вели спільне господарство, спільно приймали рішення щодо грошових витрат тощо, отже, вважали доведеним факт спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 без реєстрації шлюбу у зазначений період часу, у зв`язку з чим поширили правовим режим спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1 .

ОСОБА_2 не надали будь-яких доказів, що спірна квартира належить їй на праві особистої приватної власності, зокрема щодо наявності в неї грошових коштів на придбання квартири, водночас позивач, з метою придбання квартири для себе та ОСОБА_2 , 27 червня 2013 року відчужив належну йому 1/2 частку квартири АДРЕСА_2 , за ціною 554 400,00 грн.

Суди відмовили у поділі між сторонами рухомого майна, оскільки жодних доказів щодо обставин його придбання, зокрема, часу та ринкової вартості суду позивач не надав.

Щодо доводів касаційної скарги про недоведеність факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу та визнання за позивачем права власності на 1/2 частку квартири

У постанові Верховного Суду, на які посилається заявниця у касаційній скарзі як на приклад неоднакового застосування судами у цій справі норм матеріального права, вказано, що для встановлення спільного проживання однією сім`єю до уваги беруться показання свідків про спільне проживання фактичного подружжя та ведення ними спільного побуту, документи щодо місця реєстрації (фактичного проживання) чоловіка та жінки, фотографії певних подій, документи, що підтверджують придбання майна на користь сім`ї, витрачання коштів на спільні цілі (фіскальні чеки, договори купівлі-продажу, договори про відкриття банківського рахунку, депозитні договори та інші письмові докази) тощо. Показання свідків та спільні фотографії не можуть бути єдиною підставою для встановлення факту спільного проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу.

У справі, що переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій вважали доведеним факт проживання сторін без реєстрації шлюбу на момент придбання спірної квартири, оскільки встановили, що сторони з 01 червня 2012 року проживали разом як чоловік і жінка до укладення шлюбу. Шлюб між сторонами був укладений 22 листопада 2013 року.

Надавши належну правову оцінку доказам, наданим позивачем на підтвердження факту спільного проживання з відповідачкою однією сім`єю без реєстрації шлюбу у спірний період, а також поясненням відповідачки на спростування зазначеного факту, суди першої та апеляційної інстанцій, з урахуванням принципів оцінки доказів, дійшли обґрунтованого висновку про доведеність позивачем факту проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

Колегія суддів зауважує, що суди правильно врахували наявні у матеріалах справи докази, а також показання свідків, які у сукупності підтверджують факт наявності між сторонами відносин, притаманних подружжю, зокрема: проживання сторін разом; наявність взаємних сімейних прав та обов`язків; спільний відпочинок та дозвілля; спільне планування витрат, пошук окремого житла для себе як сім`ї; подальше укладення шлюбу між сторонами.

З огляду на зазначені обставини, суди дійшли обґрунтованого висновку, що дії ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зокрема початок спільних відносин у червні 2012 року, проживання сторін у матері позивача, а надалі - у батьків відповідачки, спільний вибір та придбання окремого житла, свідчать про серйозність і стабільність їхніх взаємин. Такі дії демонструють прагнення сторін до спільного життя та інтеграції в побутову й сімейну сферу, що згодом було формалізовано шляхом укладення шлюбу 22 листопада 2013 року.

Отже, суди правильно врахували наявні у матеріалах справи докази, які у їх сукупності підтверджують факт наявності між сторонами відносин, притаманних подружжю, зокрема у період придбання спірної квартири, а тому доводи касаційної скарги у вказаній частині є необґрунтованими.

Враховуючи те, що встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу є підставою для визнання майна спільною сумісною власністю осіб, які проживали спільно без державної реєстрації шлюбу, а також враховуючи відсутність спростування презумпції спільної власності подружжя, суди дійшли правильного висновку про наявність підстав для визнання за позивачем права власності на 1/2 частку спірної квартири.

Таким чином, суди правильно визначили характер спірних правовідносин, установивши, що квартира АДРЕСА_1 придбана під час фактичного проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу, та обґрунтовано врахував відсутність доказів, які б спростовували презумпцію спільності майна подружжя.

Доводи касаційної скарги про те, що між сторонами у справі у спірний період були відсутні сімейні відносини зводяться до переоцінки доказів у справі, проте Верховний Суд є судом права, а не факту, і, діючи у межах повноважень та порядку, визначених статтею 400 ЦПК України, не здійснює переоцінку доказів у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій відповідно до положень ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися безпосередньо в оцінку доказів, оскільки він не здійснює новий розгляд справи. Зазначене узгоджується, зокрема, зі змістом постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц.

Доводи касаційної скарги про те, що надані позивачем роздруківки листування електронної пошти та месенджерів Telegram не є допустимими доказами не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 червня 2023 року у справі № 916/3027/21 (провадження № 12-8гс23), вирішуючи питання щодо використання електронних доказів у справі, зазначила: «процесуальний закон чітко регламентує можливість та порядок використання інформації в електронній формі (у тому числі текстових документів, фотографій тощо, які зберігаються на мобільних телефонах або на серверах, в мережі Інтернет) як доказу у судовій справі. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом, однак є однією з форм, у якій учасник справи має право подати електронний доказ (частина третя статті 96 ГПК України), який, у свою чергу, є засобом встановлення даних, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (пункт 1 частини другої статті 73 ГПК України).

Отже, подання електронного доказу в паперовій копії саме по собі не робить такий доказ недопустимим. Суд може не взяти до уваги копію (паперову копію) електронного доказу, у випадку якщо оригінал електронного доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу. Наведений висновок є усталеним у судовій практиці (наприклад, його наведено у постановах Верховного Суду від 29 січня 2021 року у справі № 922/51/20, від 15 липня 2022 року у справі № 914/1003/21), і Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для того, щоб його змінювати.

Поняття електронного доказу є ширшим за поняття електронного документа. Електронний документ - документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов`язкові реквізити документа, в тому числі електронний підпис. Натомість електронний доказ - це будь-яка інформація в цифровій формі, що має значення для справи. Повідомлення (з додатками), відправлені електронною поштою чи через застосунки-месенджери, є електронним доказом, який розглядається та оцінюється судом відповідно до статті 86 ГПК України за своїм внутрішнім переконанням у сукупності з іншими наявними у матеріалах справи доказами.

При цьому слід враховувати, що суд може розглядати електронне листування між особами у месенджері (як і будь-яке інше листування) як доказ у справі лише в тому випадку, якщо воно дає можливість суду встановити авторів цього листування та його зміст. Відповідні висновки щодо належності та допустимості таких доказів, а також обсяг обставин, які можливо встановити за їх допомогою, суд робить у кожному конкретному випадку із врахуванням всіх обставин справи за своїм внутрішнім переконанням, і така позиція суду в окремо взятій справі не може розцінюватися як загальний висновок про застосування норм права, наведених у статті 96 ГПК України, у подібних правовідносинах.».

З огляду на викладене електронне листування між сторонами, яке оцінене судами у сукупності з іншими доказами, підтверджує встановлені судами обставини щодо фактичних шлюбних відносин у зазначений період часу.

Колегія суддів виснує, що висновки судів відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які судами правильно застосовані, тому колегія суддів Верховного Суду погоджується з такими висновками судів.

Аргументи касаційної скарги про суперечливість висновків апеляційного суду по суті спору спростовуються безпосередньо змістом оскаржуваної постанови та зводяться до незгоди заявника із ухваленим судовим рішенням.

Передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховний Суд не встановив.

Також Верховний Суд враховує, що, як неодноразово відзначав Європейський суд з прав людини, рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), заява № 49684/99).

На думку судової колегії, судові рішення є достатньо мотивованими.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокатка Кухаренко Ольга Володимирівна, залишити без задоволення.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 10 січня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 01 липня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: І. М. Фаловська

С. О. Карпенко

В. В. Сердюк