Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 18.03.2019 року у справі №263/14258/17

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 вересня 2019 року

м. Київ

справа № 263/14258/17

провадження № 61-4411св 19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Журавель В. І., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі - ОСОБА_2, ОСОБА_3,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 04 вересня 2018 року в складі судді Скрипниченко Т. І. та на постанову Донецького апеляційного суду від 31 січня 2019 року в складі колегії суддів Мальцевої Є. Є., Биліни Т. І., Мироненко І.

П.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про стягнення з кожного із відповідачів на свою користь по 298 523,88 грн заборгованості за договором позики.

В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначила, що 06 червня 2016 року між нею та ОСОБА_2 було укладено договір про надання безпроцентної позики, на підставі якого ОСОБА_1 передала у власність ОСОБА_2 23 880,00 доларів США, що на день укладення договору еквівалентно 597 047,76 грн, а ОСОБА_2 прийняв позику, що підтверджується розписками від 15 червня 2016 року та від 01 серпня 2016 року, та зобов'язався повернути грошові кошти, отримані в позику до 01 серпня 2017 року.

У визначений строк зобов'язання виконано не було. Враховуючи, що грошові кошти, отримані за договором позики ОСОБА_2, були використані в інтересах подружжя, а саме на купівлю та ремонт трьохкімнатної квартири в м. Маріуполь, відповідачі зобов'язані повернути ОСОБА_1 грошові кошти по 298 523,88 грн кожний.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 04 вересня 2018 року позов задоволено частково, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 298
523,88 грн заборгованості. В іншій частині позову відмовлено.

Суд першої інстанції виходив із того, що оскільки доказів, які б підтверджували, що грошові кошти, отримані ОСОБА_2 на підставі договору позики, використані в інтересах сім'ї, не надано, підстави для задоволення позову в частині стягнення з ОСОБА_3 298 523,88 грн відсутні.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Донецького апеляційного суду від 31 січня 2019 року в складі колегії суддів Мальцевої Є. Є., Биліни Т. І., Мироненко І. П. апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 04 вересня 2018 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції та зазначив, що боргові зобов'язання у ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 виникли в період шлюбу з ОСОБА_3, однак це не може бути підставою для стягнення 298 523,88 грн заборгованості з ОСОБА_3

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

26 лютого 2019 року адвокат Мастепанов О. В., який діє в інтересах ОСОБА_1, подав до Верховного Суду касаційну скаргу на зазначені судові рішення.

Ухвалою Верховного Суду від 15 березня 2019 року відкрито касаційне провадження в даній справі.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) визначено, що судом касаційної інстанції в цивільних справах є Верховний Суд.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Адвокат Мастепанов О. В. просить скасувати оскаржувані судові рішення в частині відмови в задоволенні позову про стягнення з ОСОБА_3 298 523,88 грн заборгованості як такі, що прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Рішення суду першої інстанції та апеляційного суду в частині задоволення позову ОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_2 298 523,88 грн заборгованості за договором позики не оскаржується, а тому в касаційному порядку в цій частині не переглядається.

Відзив на касаційну скаргу

Відзив на дану касаційну скаргу від інших учасників справи до Верховного Суду не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 03 червня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 укладено шлюб.

06 червня 2016 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір про надання безпроцентної позики, в якому зазначено, що ОСОБА_2 попередньо отримавши згоду на укладення даного правочину у ОСОБА_3 та діючи в інтересах подружжя ОСОБА_5, уклали цей договір. Вказаний договір укладено в простій письмовій формі.

Позикодавець передає позичальнику у власність кошти в сумі 23 880,00 доларів США, що на день укладання еквівалентно 597 047,76 грн, а позичальник приймає позику та зобов'язується повернути її у визначений договором строк (пункт 1 договору).

Позика може надаватися позикодавцем позичальнику частками строком до 02 серпня 2016 року, що підтверджується відповідною розпискою/розписками позичальника (пункт 2 договору).

Пунктом 3 договору передбачено, що позичальник надає гарантії позикодавцю, що позика буде використана в інтересах сім'ї з метою придбання останнім нерухомого майна в м. Маріуполі - трьохкімнатної квартири та вчинення в ній відповідних ремонтних робіт.

15 червня 2016 року ОСОБА_2 написав розписку про те, що отримав від ОСОБА_1 у позику відповідно до договору від 06 червня 2016 року грошові кошти в розмірі 19
900 доларів США, які зобов'язався повернути до 01 серпня 2017 року.

01 серпня 2016 року ОСОБА_2 написав розписку про те, що отримав від ОСОБА_1 відповідно до договору від 06 червня 2016 року грошові кошти в розмірі 3980
доларів США, які зобов'язався повернути до 01 серпня 2017 року.

25 липня 2016 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_2, ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1. Вартість квартири 136 500 грн.

28 листопада 2017 року шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 розірвано.

Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 21 грудня 2017 року квартира за адресою: АДРЕСА_1 перебуває у спільній частковій власності ОСОБА_3 (1/2 частки) та ОСОБА_2 (1/2 частки).

01 вересня 2017 року ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 отримав від ОСОБА_1 вимогу про повернення грошових коштів, в якій остання просила повернути 23880 дол. США (597 047,76 грн. ) за укладеним договором позики від 06 червня 2016 року.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з положеннями частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин 1 і 2 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржуване судове рішення не відповідає зазначеним вимогам закону.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно з частиною 1 статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти в такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, встановленому договором або законом.

Відповідно до частини 3 статті 61 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до статті 65 СК України при укладенні договору одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Для укладення одним із подружжя договорів стосовно цінного майна згода другого з подружжя має бути подана письмово. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.

Тлумачення частини 4 статті 65 СК України свідчить, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов'язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім'ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. Тільки поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов'язану особу (боржника). Тобто, на рівні закону закріплено об'єктивний підхід, оскільки він не пов'язує виникнення обов'язку другого з подружжя з фактом надання ним згоди на вчинення правочину. Навіть якщо другий з подружжя не знав про укладення договору, він вважатиметься зобов'язаною особою, якщо об'єктивно цей договір було укладено в інтересах сім'ї та одержане майно було використано в інтересах сім'ї. Такий підхід в першу чергу спрямований на забезпечення інтересів кредиторів. Той з подружжя, хто не був учасником договору, не може посилатися на відсутність своєї згоди, якщо договір було укладено в інтересах сім'ї.

Аналогічний висновок викладений в постанові Верховного Суду України від 19 червня 2013 року в справі № 6-55цс13.

Правильним є висновок апеляційного суду про те, що сама по собі обставина виникнення боргового зобов'язання ОСОБА_2 в період шлюбу не є підставою для задоволення позову до ОСОБА_3

Визначальною у даному спорі є обставина використання в інтересах сім'ї грошових коштів, одержаних у позику.

Відповідно до висновку постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року в справі № 372/504/17, "у статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує".

Апеляційний суд, погоджуючись із висновком суду першої інстанції, не врахував вказаний висновок та не надав належної оцінки доказам, як це передбачено частиною 3 статті 89 ЦПК України, наявним у матеріалах справи, а саме змісту договору про надання безпроцентної позики як самостійного письмового доказу, так і в сукупності з іншими доказами по справі, зокрема, договором купівлі-продажу квартири, що належить у рівних частках відповідачам. Не з'ясував, зокрема, в який період відбулася купівля будівельних матеріалів та чи були вони використані в інтересах сім'ї, чи всі отримані в позику грошові кошти, з урахуванням пред'явлених позовних вимог, використані в інтересах сім'ї ОСОБА_5.

Ураховуючи викладене, висновок апеляційного суду про недоведеність укладеного договору позики в інтересах сім'ї ОСОБА_5 не ґрунтується на повно та всебічно з'ясованих обставинах справи.

Оскільки касаційний суд в силу вимог статті 400 ЦПК України позбавлений можливості встановлювати нові обставини, колегія суддів дійшла висновку про наявність передбачених частиною 3 статті 411 ЦПК України підстав для часткового задоволення касаційної скарги, скасування рішення суду апеляційної інстанції та направлення справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Донецького апеляційного суду від 31 січня 2019 року в частині відмови в стягненні з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 298 523,88 грн заборгованості скасувати.

Справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді Н. О. Антоненко

В. І. Журавель

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук