Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 15.07.2021 року у справі №761/1543/20
Постанова КЦС ВП від 23.02.2022 року у справі №761/1543/20

Постанова

Іменем України

23 лютого 2022 року

м. Київ

справа № 761/1543/20

провадження № 61-10389св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Осіяна О. М., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Хопти С. Ф., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - акціонерне товариство «Таскомбанк»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 16 грудня 2020 року у складі судді Рибака М. А. та постанову Київського апеляційного суду від 27 травня 2021 року у складі колегії суддів: Гуля В. В., Матвієнко Ю. О., Оніщука М. І.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2020 року акціонерне товариство «Таскомбанк» (далі - АТ «Таскомбанк») звернулось до суду із позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 20 березня 2008 року між ВАТ «ВТБ Банк», правонаступником якого є АТ «Таскомбанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 101.8-01/13, за умовами якого позичальнику було надано кредит у розмірі 350 000,00 доларів США із строком повернення до 20 березня 2028 року та договір про внесення змін № 2 від 10 листопада 2015 року до кредитного договору № 101.8-01/13 від 20 березня 2008 року, за умовами якого сума та валюта кредиту становить - 7 355 982,28 грн з кінцевим строком погашення до 20 березня 2028 року.

У забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між ВАТ «ВТБ Банк», правонаступником якого є АТ «Таскомбанк», та ОСОБА_2 було укладено договір поруки № 101.8-02/18 від 20 березня 2008 року з усіма супутніми змінами, зокрема договору про внесення змін № 1 від 10 листопада 2015 року до договору поруки № 101.8-02/18 від 20 березня 2008 року.

Також в забезпечення кредитного договору позичальником було укладено іпотечний договір, яким в іпотеку було передано 3-х кімнатну квартиру, загальною площею 124,10 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Вказувало, що відповідач перестав виконувати умови кредитного договору в повній мірі, а саме, перестав сплачувати заборгованість по кредиту та процентах.

Так, станом на 24 жовтня 2019 року заборгованість за кредитним договором № 101.8-01/13 від 20 березня 2008 року становить 6 242 498,12 грн, яка складається з: заборгованості по тілу кредиту (в т. ч. простроченої) - 5 191 805,45 грн; заборгованості по відсоткам (в т. ч. прострочених) - 864 864,92 грн; пені на суму простроченої заборгованості за період з 13 листопада 2018 року по 24 жовтня 2019 року - 185 827,75 грн.

Враховуючи наведене банк просив стягнути солідарно з відповідачів утворену заборгованість.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 16 грудня 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 27 травня 2021 року, позов АТ «Таскомбанк» задоволено.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором в сумі 6 242 498,12 грн, з яких: 5 191 805,45 грн заборгованості по тілу кредиту, 864 464,92 грн заборгованості по сплаті відсотків, 185 827,48 грн пені та 93 637,48 грн судового збору.

Враховуючи те, що умови кредитного договору не виконувались належним чином, внаслідок чого утворилась заборгованість, суди дійшли висновку, що така підлягає стягненню солідарно з позичальника та поручителя.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У червні 2021 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 .

Ухвалою Верховного Суду від 22 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 14 лютого 2022 року справу призначено до розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 309/4826/14-ц, провадження № 61-34609св18, від 06 лютого 2019 року у справі № 667/11010/14-ц, провадження № 61-10349св18, від 19 червня 2018 року у справі № 910/7389/17, від 29 травня 2019 року у справі № 910/11429/18, від 17 листопада 2020 року у справі № 705/3113/15, провадження № 61-20552св19, у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-979цс15 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Також заявник вказує на порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суди не дослідили зібраних у справі доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що згідно договору про відступлення права вимоги від 30 березня 2017 року АТ «Таскомбанк» набуло право вимоги за кредитним договором, проте матеріали справи не містять доказів письмового повідомлення боржника про укладення такого договору.

Вказує, що суди не достатньо дослідили матеріали справи та не врахували, що докази, надані банком, в частині нарахування заборгованості є недостовірними. При цьому розрахунки заборгованості не завірені уповноваженою на це особою.

Також вказує, що у матеріалах справи наявні докази належного виконання ОСОБА_1 своїх зобов`язань за кредитним договором згідно графіку погашення заборгованості до укладення договору про відступлення права вимоги. Загальна сума боргу, яка була нею погашена, становить 366 543 доларів США та 1 017 820 грн, що підтверджується квитанціями, які були долучені до матеріалів справи. Проте, вказані квитанції не були враховані судами попередніх інстанцій.

Також апеляційним судом не було враховано, що у зв`язку з укладенням договору про внесення змін № 2 від 10 листопада 2015 року до кредитного договору, було збільшено обсяг відповідальності поручителя, згоди на укладення такого договору він не надавав. Отже, відсутні підстави для солідарного стягнення заборгованості.

Заявник посилається на те, що ухвалюючи оскаржувані судові рішення, суди виходили із того, що між ВАТ «ВТБ Банк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 101.8-01/13, за умовами якого останній було надано кредит у розмірі 350 000 доларів США зі строком повернення до 20 березня 2028 року, та договір про внесення змін № 2 від 10 листопада 2015 року до вказаного кредитного договору, за умовами якого сума та валюта кредиту становить 7 355 982,28 грн з кінцевим терміном повернення до 20 березня 2028 року, але не врахували того, що банк дійсно підписав договір про внесення змін до кредитного договору, але не виконав свої зобов`язання і не надав ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 7 355 982,28 грн.

Судами не враховано, що ОСОБА_1 належним чином не була повідомлена про підписання договору про відступлення права вимоги відповідно до частини другої статті 24 Закону України «Про іпотеку», що призвело до того, що ОСОБА_1 , не будучи обізнаною про вказаний договір, продовжувала сплачувати грошові кошти на виконання своїх зобов`язань на рахунок ПАТ «ВТБ Банк» протягом квітня та травня 2017 року, що підтверджується квитанціями, доданими до матеріалів справи. Також вказує, що АТ «Таскомбанк» та ПАТ «ВТБ Банк» не було проведено обов`язкової державної реєстрації у встановленому законом порядку права вимоги грошових зобов`язань за фінансовими кредитами від 30 березня 2017 року. Отже, вважає, що позивачем не було надано документів, які б підтверджували законність вказаного договору.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У серпні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 від АТ «Таскомбанк», у якому вказано, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

20 березня 2008 року між ВАТ «ВТБ Банк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 101.8-01/13, за умовами якого позичальнику було надано кредит у розмірі 350 000,00 доларів США із строком повернення до 20 березня 2028 року, та договір про внесення змін № 2 від 10 листопада 2015 року до кредитного договору № 101.8-01/13 від 20 березня 2008 року, за умовами якого сума та валюта кредиту становить - 7 355 982,28 грн з кінцевим строком погашення до 20 березня 2028 року.

У забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між ВАТ «ВТБ Банк» та ОСОБА_2 було укладено договір поруки № 101.8-02/18 від 20 березня 2008 року з усіма супутніми змінами, зокрема, договору про внесення змін № 1 від 10 листопада 2015 року до договору поруки № 101.8-02/18 від 20 березня 2008 року.

Також у забезпечення кредитного договору позичальником було укладено іпотечний договір, яким в іпотеку було передано 3-х кімнатну квартиру, загальною площею 124,10 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до договору про відступлення права вимоги грошових зобов`язань за фінансовими кредитами (іпотека) № 300317іп_1 від 30 березня 2017 року АТ «Таскомбанк» є правонаступником ВАТ «ВТБ Банк». АТ «Таскомбанк» є новим кредитором боржника ОСОБА_1 по кредитному договору № 101.8-01/13 від 20 березня 2008 року з усіма додатками та змінами.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановленні в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Відповідно до статті 509 ЦК України зобов`язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (частина перша статті 530 ЦК України).

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Статтею 546 ЦК України встановлено, що виконання зобов`язання може забезпечуватися, зокрема, порукою.

За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України).

Положеннями статті 554 ЦК України визначено, що у разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

У справі, що розглядається, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, встановивши, що відповідачі не виконували належним чином своїх зобов`язань, передбачених умовами кредитного договору та договору поруки, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для стягнення з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь банку заборгованості за кредитним договором у солідарному порядку.

Доводи заявника у касаційній скарзі про те, що порука ОСОБА_2 припинилась у зв`язку із укладенням між ОСОБА_1 та банком договору про внесення змін № 2 від 10 листопада 2015 року до кредитного договору, яким було збільшено обсяг відповідальності поручителя без його згоди, не можуть бути прийняті судом, оскільки між ОСОБА_2 та банком 10 листопада 2015 року було укладено договір про внесення змін № 1 до договору поруки, пунктом 1.6 якого визначено, що укладенням цього договору поручитель дає свою згоду на зміну зобов`язань за кредитним договором внаслідок чого збільшиться обсяг його відповідальності на розмір збільшених зобов`язань за кредитним договором. Матеріали справи також містять заяву ОСОБА_2 на ім`я банку, у якій вказано, що він надає згоду на реструктуризацію кредитної заборгованості за кредитним договором від 20 березня 2008 року № 101.8-01/13 та те, що він ознайомлений та згодний зі змістом договору про внесення змін № 2 від 10 листопада 2015 року до кредитного договору від 20 березня 2008 року № 101.8-01/13.

При цьому доводи заявника про те, що матеріали справи не містять доказів отримання нею 7 355 982,28 грн, є безпідставними, оскільки вказана сума утворилась шляхом рефінансування залишку заборгованості за кредитним договором в національну валюту станом на 10 листопада 2015 року, що підтверджується умовами договору про внесення змін № 2 до кредитного договору від 20 березня 2008 року № 101.8-01/13.

Доводи касаційної скарги про те, що позичальника не було повідомлено про відступлення права вимоги за кредитним та іпотечним договорами, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень та звільнення відповідачів від відповідальності за невиконання умов договору, оскільки відповідно до частини другої статті 516 ЦК України якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов`язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов`язку первісному кредиторові є належним виконанням. Тобто, за змістом цього положення несприятливі умови для нового кредитора пов`язуються із виконанням боржником обов`язку первісному кредитору, а не у звільненні від такого обов`язку в цілому.

Також не можуть бути прийняті посилання заявника у касаційній скарзі на те, що позивачем під час розгляду справи не було надано доказів того, які б підтверджували законність укладення договору про відступлення права вимоги грошових зобов`язань за фінансовими кредитами (іпотека) від 30 березня 2017 року № 300317in_1 з огляду на таке.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя стаття 215 ЦК України).

З урахуванням того, що під час розгляду справи заявником не було спростовано презумпцію правомірності вказаного правочину, колегія суддів відхиляє посилання заявника на те, що такий було укладено з порушенням вимог закону.

При цьому з виписки по особовому рахунку, наданого позивачем, вбачається, що після 30 березня 2017 року заявник здійснювала платежі на користь АТ «Таскомбанк».

Посилання заявника у касаційній скарзі на те, що судами не було враховано, як доказ належного виконання нею зобов`язань за кредитним договором, додані нею квитанції, були предметом дослідження суду апеляційної інстанції, який правомірно вказав, що всі надані ОСОБА_1 квитанції про оплату кредитного боргу враховані у розрахунку заборгованості та підтверджені у виписці по особовому рахунку з урахуванням сум, які були зараховані на першочергові погашення.

При цьому слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58 59 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Доводи заявника про порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права під час апеляційного перегляду справи не знайшли свого підтвердження.

Вказані, а також інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні відповідачем норм матеріального і процесуального права й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» (Seryavin and others v. Ukraine, № 4909/04, § 58).

Отже, вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій з дотриманням вимог статей 263-265 382 ЦПК України повно, всебічно та об`єктивно з`ясували обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, вірно встановили правовідносини, що склалися між сторонами, й обґрунтовано задовольнили позов АТ «Таскомбанк».

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають.

Керуючись статтями 400 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 16 грудня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 27 травня 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

С. Ф. Хопта

В. В. Шипович