Історія справи

Постанова КЦС ВП від 22.10.2025 року у справі №345/5137/23

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 жовтня 2025 року

м. Київ

справа № 345/5137/23

провадження № 61-194св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Луспеника Д. Д., суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В.,Гулька Б. І., Лідовця Р. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Виконавчий комітет Калуської міської ради,

третя особа (за зустрічним позовом) - Управління комунальної власності Калуської міської ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Івано-Франківського апеляційного суду

від 28 листопада 2024 року у складі колегії суддів: Василишин Л. В., Бойчука І. В., Максюти І. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом (який надалі уточнив) до Виконавчого комітету Калуської міської ради про визнання наймачем житлового приміщення та зобов`язання укласти договір найму житлового приміщення.

Позовну заяву обґрунтовано тим, що 08 лютого 2007 року позивач зареєструвався за місцем проживання на АДРЕСА_1 . Реєстрація та вселення у житлове приміщення відбулося за згодою наймача та його родича ОСОБА_2 та всіх його повнолітніх членів сім`ї. Його реєстрація у вказаній квартирі відбулась за відсутності зауважень зі сторони наймодавця, що діяв на той час, а саме КП «ЖЕО № 5», та Калуського ВГІРФО, на яке на той час було покладено функції контролю за наданням дозволу на реєстрацію та зняття з реєстрації за місцем проживання.

У жовтні 2008 року ОСОБА_2 виїхав з України на постійне місце проживання до російської федерації. На його неодноразові запити до Виконавчого комітету Калуської міської ради про укладення договору найму або внесення змін

в існуючий договір найму спірної квартири йому було відмовлено через ненадання ним ордера на вселення в квартиру та доказів правомірності його вселення

у квартиру. У попереднього наймача квартири, який дав згоду на його реєстрацію

у квартирі, ордер на вселення не зберігся. Він неодноразово звертався до Виконавчого комітету Калуської міської ради про надання інформації про місцезнаходження ордера на вселення чи його корінця, проте позитивної відповіді не отримав.

Посилаючись на те, що у вказаному житловому приміщенні він зареєстрований відповідно до вимог чинного законодавства, користується протягом значного часу на постійній основі, добросовісно виконує функції щодо утримання цього житлового приміщення в належному стані, а Виконавчий комітет Калуської міської ради уникає та відмовляє йому в укладенні договору найму вказаної квартири, позивач, з урахуванням заяви про зміну предмета позову, просив ухвалити рішення про визнання його наймачем житлового приміщення - квартири за адресою: АДРЕСА_1 , та зобов`язання укласти договір найму житлового приміщення.

У листопаді 2023 року Виконавчий комітет Калуської міської ради звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про виселення із самовільно зайнятого житлового приміщення без надання іншого житла та скасування реєстрації місця проживання в житловому приміщенні.

Зустрічний позов мотивовано тим, що рішенням сесії Калуської міської ради

від 12 листопада 1999 року № 228 «Про передачу у комунальну власність міста об`єктів житлового і нежитлового фондів та об`єктів соціальної інфраструктури ВАТ «ОРІАНА» у комунальну власність міста передано житловий будинок АДРЕСА_2 . Рішенням сесії Калуської міської ради від 30 червня 2022 року № 1444 «Про внесення змін в рішення Калуської міської ради від 27 червня 2019 року № 2391 «Про списання житлового фонду» квартира АДРЕСА_3 , віднесена до комунальної власності територіальної громади міста Калуша та прийнята на баланс управління комунальної власності.

Позивач за зустрічним позовом зазначав, що ОСОБА_1 був зареєстрований

у спірній квартирі без згоди наймодавця, будь-яких законних підстав для проживання у квартирі не має.

А тому Виконавчий комітет Калуської міської ради просив суд винести рішення, яким виселити ОСОБА_1 із самовільно зайнятого житлового приміщення на АДРЕСА_1 без надання іншого житла та скасувати реєстрацію його місця проживання за вказаною адресою.

Ухвалою Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 25 січня 2024 року до участі у справі за позовом Виконавчого комітету Калуської міської ради до ОСОБА_1 про виселення із самовільно зайнятого житлового приміщення без надання іншого житла та скасування реєстрації місця проживання

в житловому приміщенні залучено як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача, - Управління комунальної власності Калуської міської ради.

Ухвалою Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 29 лютого 2024 року вказані позови об`єднані в одне провадження.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області

від 22 березня 2024 року у складі судді Якиміва Р. В. позов ОСОБА_1 задоволено.Визнано ОСОБА_1 наймачем квартири за адресою: АДРЕСА_1 . Зобов`язано Виконавчий комітет Калуської міської ради укласти договір найму житлового приміщення, а саме квартири за адресою: АДРЕСА_1 . Відмовлено у задоволенні зустрічного позову Виконавчого комітету Калуської міської ради про виселення ОСОБА_1 із самовільно зайнятого житлового приміщення без надання іншого житла та скасування реєстрації місця проживання в житловому приміщенні.

Суд першої інстанції задовольнив первісний позов та відмовив у задоволенні зустрічного позову, оскільки дійшов висновку, що ОСОБА_1 був вселений наймачем до спірної квартири з дотриманням норм статті 65 Житлового кодексу

Української РСР, в якій він проживає вже протягом 17-ти років, тому таке вселення не може вважатися ані незаконним заволодінням, ані самовільним зайняттям жилого приміщення.

ОСОБА_1 08 лютого 2007 року був зареєстрований за місцем проживання на АДРЕСА_1 . Така реєстрація та вселення у вказане житлове приміщення відбулося за згодою наймача

ОСОБА_2 , всіх його повнолітніх членів сім`ї, наймодавця, що діяв на той час,

а саме КП «ЖЕО №5», та Калуського ВГІРФО, на яке на той час було покладено функції контролю за наданням дозволу на реєстрацію та зняття з реєстрації за місцем проживання та яким у його паспорті було поставлено відповідний штамп. Із 08 лютого 2007 року позивач за первісним позовом постійно проживає у цій квартирі, що вказує на тривалий час проживання, а саме більше 17-ти років. При вселенні між ним, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням протягом часу проживання в квартирі. Він дбає про житло, підтримує квартиру в належному технічному стані, сплачує комунальні послуги. Разом з тим, відповідно до повідомлення КП «ЖЕО № 5» від 04 травня 2006 року, суд встановив факт відсутності ордера на вказане житло у попереднього наймача, який визнаний за рішенням суду від 27 січня 2022 року таким, що втратив право на користування квартирою АДРЕСА_3 , а тому суд дійшов висновку, що

ОСОБА_1 належить право користувача вказаної квартири.

Водночас у судове засідання жодних належних та допустимих доказів самовільного вселення ОСОБА_1 в житлове приміщення чи вселення в квартиру АДРЕСА_3 , з порушенням існуючих на той час вимог щодо вселення та реєстрації місця проживання Виконавчим комітетом Калуської міської ради суду не надано та в судовому засіданні не встановлено.

З урахуванням викладеного суд першої інстанції дійшов висновку, що договірні відносини найму житлового приміщення фактично існують, позивач за первісним позовом виконує всі зобов`язання, які випливають з договору найму жилого приміщення, а тому позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання його наймачем житлового приміщення та зобов`язання укласти договір найму житлового приміщення підлягають задоволенню, що, відповідно, виключає можливість задоволення позовних вимог за зустрічним позовом про виселення ОСОБА_1 із самовільно зайнятого житлового приміщення без надання іншого житла та скасування реєстрації місця проживання в цьому житловому приміщенні.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 28 листопада 2024 року апеляційну скаргу Виконавчого комітету Калуської міської ради задоволено частково. Рішення Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області

від 22 березня 2024 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову

в задоволенні позову ОСОБА_1 . Зустрічний позов Виконавчого комітету Калуської міської ради задоволено частково. Виселено ОСОБА_1 із житлового приміщення - квартири АДРЕСА_1 , без надання іншого житлового приміщення. У задоволенні вимоги Виконавчого комітету Калуської міської ради про скасування реєстрації місця проживання

ОСОБА_1 в житловому приміщенні відмовлено.

Висновки апеляційного суду щодо первісного позову обумовлені тим, що ОСОБА_1 із 08 лютого 2007 року зареєстрований у квартирі

АДРЕСА_3 квартиронаймачем, яким, із врахуванням принципу обов`язковості судових рішень, був ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Разом з тим ОСОБА_1 не надав будь-яких належних та допустимих доказів на підтвердження того, що він вселився в спірне жиле приміщення як член сім`ї наймача ОСОБА_2 та, відповідно, набув рівного з наймачем права користування спірною квартирою.

Доводячи факт постійного проживання із наймачем спірної квартири та ведення

з ним спільного господарства, ОСОБА_1 стверджував, що після реєстрації він разом з іншими мешканцями квартири здійснював оплату комунальних послуг, на підтвердження чого надав квитанції. Проте долучені до матеріалів справи квитанції підтверджують лише сам факт оплати ним комунальних послуг частково

у 2009 році та у 2023 роках та не можуть свідчити про проживання позивача однією сім`єю з наймачем.

Жодних належних та достатніх доказів у розумінні приписів статей 77 80 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), які б підтверджували ведення із ОСОБА_2 спільного бюджету, спільного харчування, купівлі майна для спільного користування, ОСОБА_1 не надав.

Натомість із витребуваної для огляду цивільної справи № 345/5627/21 встановлено, що у грудні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Калуського міськрайонного суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням. При цьому в обґрунтування позову зазначав, що у жовтні 2008 року ОСОБА_2 поїхав у російську федерацію, забравши всі свої особисті речі, та з цього часу не повертався до м. Калуша Івано-Франківської області.

Заочним рішенням Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області

від 27 січня 2022 року у справі № 345/5627/21 позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , таким, що втратив право на користування квартирою АДРЕСА_3 . При цьому судом із актів обстеження факту непроживання від 02 березня 2018 року № 51 та від 26 серпня 2021 року встановлено, що ОСОБА_2 не проживає у квартирі на

АДРЕСА_1 з 2016 року. Також у матеріалах справи № 345/5627/21 є заява

ОСОБА_1 від 08 листопада 2021 року до Калуського відділу поліції Головного управління національної поліції Івано-Франківської області про розшук особи, що безвісти відсутня, у якій він зазначав, що його родич ОСОБА_2 з 2010 року фактично не проживає у спірній квартирі і з того часу у нього відсутній будь-який зв`язок з ним.

Крім того, Івано-Франківським апеляційним судом з даних Єдиного державного реєстру судових рішень, який є загальнодоступним, з`ясовано, що у 2019 році

ОСОБА_1 звертався до суду із заявою про встановлення факту проживання однією сім`єю з ОСОБА_2 .

Рішенням Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області

від 27 травня 2019 року у задоволенні заяви відмовлено. Суд встановив, що заявником не надано доказів на підтвердження факту спільного проживання

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю, також ним не представлено доказів ведення спільного господарства з ОСОБА_2 , наявності у них спільного бюджету, здійснення спільних витрат, придбання іншого майна в інтересах сім`ї.

Також за даними Єдиного державного реєстру судових рішень у 2020 році ОСОБА_1 звертався до суду із позовом до ОСОБА_2 про визначення порядку користування квартирою на АДРЕСА_1 та просив виділити йому в користування житлову кімнату № 5 на плані технічного паспорта - площею

17,2 кв. м, у користування ОСОБА_2 виділити житлову кімнату № 4 на плані технічного паспорта - площею 10,7 кв. м. У спільному користуванні залишити коридор № 1 площею 602 кв. м, кухню № 3 на плані технічного паспорта площею 5,4 кв. м, туалет та ванну кімнату № 2 на плані технічного паспорта площею

2,5 кв. м. Свої вимоги мотивував тим, що в квартирі на

АДРЕСА_1 , яка є не приватизованою, зареєстровані та проживають дві особи: він та відповідач у справі ОСОБА_2 . Ними була досягнута усна домовленість щодо порядку користування квартирою, проте останнім часом відповідач почав ігнорувати порядок користування квартирою, що призводить до незначних суперечок та конфліктів. На неодноразові звернення з проханням дотримуватися встановленого порядку користування квартирою відповідач не реагує та постійно заходить до його кімнати, тривалий час дивиться передачі та голосно коментує, що створює для нього психологічне навантаження.

Рішенням Калуського міськрайонного суду від 10 лютого 2021 року у задоволенні вказаного позову відмовлено.

Отже, ОСОБА_1 не довів факту вселення у встановленому законом порядку у спірну квартиру як члена сім`ї наймача. Тому суд апеляційної інстанції вважав, що позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання наймачем житлового приміщення та зобов`язання укласти договір найму житлового приміщення задоволенню не підлягали.

Висновок суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 належить право постійного користування спірною квартирою, оскільки він протягом тривалого часу там проживає, а договірні відносини найму існують фактично, є помилковим. У цьому випадку відсутні як правові підстави для проживання ОСОБА_1 у спірній квартирі як члена сім`ї наймача, так і підстави для проживання його в іншому статусі, як піднаймача, оскільки відсутні будь-які угоди щодо порядку користування

з попереднім наймачем.

Окрім того, основний наймач рішенням суду від 27 січня 2022 року визнаний таким, що втратив право користування житлом.

Посилання позивача на реєстрацію місця проживання в цьому житлі та часткову сплату комунальних послуг самі по собі наведені вище обставини не підтверджують. Реєстрація місця проживання не є самостійною підставою для визнання позивача наймачем та для укладення договору найму, як і сплата комунальних послуг за проживання і використання послуг.

Апеляційний суд дійшов висновку про відмову у задоволенні зустрічного позову Виконавчого комітету Калуської міської ради до ОСОБА_1 про виселення із зайнятого житлового приміщення без надання іншого житла, оскільки ОСОБА_1 не надав доказів, що він був членом сім`ї ОСОБА_2 , жодних угод між сторонами щодо порядку користування спірним житлом укладено не було.

Водночас суд апеляційної інстанції врахував, що відповідно до інформації

з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру права власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна ОСОБА_1 на праві приватної власності належить двокімнатна квартира АДРЕСА_6 , трикімнатна квартира

АДРЕСА_7 , тобто виселення не буде надмірним тягарем при вирішенні питання про пропорційність вжитих заходів задля відновлення порушеного права органу місцевого самоврядування як власника житла.

Разом з тим апеляційний суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовної вимоги щодо скасування реєстрації ОСОБА_1 , посилаючись на те, що при виселенні особи юридичним наслідком є зняття такої особи з реєстраційного обліку за адресою житла.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У грудні 2024 року ОСОБА_1 звернувся засобами поштового зв`язку до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 28 листопада 2024 року, в якій просить скасувати оскаржувану постанову та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Разом із касаційною скаргою подав клопотання про звільнення/відстрочення/розстрочення сплати судового збору або зменшення розміру судового збору за подання касаційної скарги.

Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц, від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18-ц, від 21 травня 2020 року у справі № 428/3476/17, від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 від 27 серпня 2024 року у справі № 201/193/22 (пункт 1 частини другої

статті 389 ЦПК України).

У касаційній скарзі заявник також зазначає, що:

- за змістом рішень Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму,

є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), а тому наступне виселення її з відповідного житла

є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла;

- відсутність ордера на вселення у спірне приміщення саме по собі не є підставою для висновку, що житло, займане особою тривалий час, за наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання, не є житлом у розумінні пункту 1 статті 8 Конвенції;

- тривалий час проживання у спірній квартирі є достатньою підставою для того, щоб вважати спірну квартиру житлом відповідача в розумінні статті 8 Конвенції;

- втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло;

- під час розгляду апеляційної скарги відбулося порушення принципу правової визначеності й суд апеляційної інстанції не розглянув ключові аргументи заявника;

- вселення у спірну квартиру відбулося з дотриманням усіх вимог житлового законодавства, за згодою наймача, наймодавця, що діяв на той час, а саме

КП «ЖЕО № 5», та Калуського ВГІРФО, на яке на той час було покладено функції контролю за наданням дозволу на реєстрацію та зняття з реєстрації за місцем проживання та яким у його паспорт був поставлений відповідний штамп;

- відповідач не надав доказів, які б підтверджували факт самовільного вселення позивача. Документи, надані Виконавчим комітетом Калуської міської ради на запит апеляційного суду, не містять відомостей про вселення позивача у спірну квартиру самостійно. Немає вини заявника у відсутності у відповідача документів, оформлених позивачем належним чином у свій час, де було б зафіксовано отримання згоди наймача та наймодавця на вселення до житлового приміщення;

- висновок апеляційного суду про те, що виселення не буде надмірним тягарем при вирішенні питання про пропорційність вжитих заходів задля відновлення порушеного права органу місцевого самоврядування як власника житла,

є помилковим, оскільки квартира АДРЕСА_8 належить ОСОБА_3 , а квартира АДРЕСА_7 належить громадянам ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 (що підтверджується доданою інформаційною довідкою від 16 грудня 2024 року № 408330472). При виселенні заявник стане безхатченком;

- заявник своїми сплаченими внесками за утримання та обслуговування квартири (будинку) повністю виплатив її вартість, в той час як відповідач за ці ж роки не вклав жодної гривні та не здійснював жодних заходів щодо утримання майна. Водночас нараховані платежі за обслуговування квартири (будинку) приймалися наймодавцем від заявника, що в певній мірі свідчить про наявність певних договірних відносин. Додатково багаторічне листування з приводу ремонту між сторонами теж свідчить про наявність відносин між ними як наймодавцем та наймачем;

- заявник не є таким, що самоправно вселився в квартиру, тому підстави, передбачені, у тому числі, й статтею 116 Житлового кодексу Української РСР, для його виселення відсутні;

- позивач за зустрічним позовом обрав неправильний (неефективний) спосіб захисту, так як плутає поняття самовільно зайнятого приміщення і поняття неправомірного користування житловим приміщенням.

У лютому 2025 року від Виконавчого комітету Калуської міської ради до Верховного Суду засобами поштового зв`язку надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому, посилаючись на необґрунтованість касаційної скарги, відповідач за первісним позовом просить залишити її без задоволення,

а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін, оскільки вона є законною.

У лютому 2025 року від ОСОБА_1 до Верховного Суду через систему «Електронний суд» надійшла відповідь на відзив Виконавчого комітету Калуської міської ради,

в якому позивач за первісним позовом не погоджується із наведеними у відзиві доводами відповідача, зазначає про законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції.

Інші відзиви на касаційну скаргу станом на час розгляду справи Верховним Судом не надходили.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду касаційну скаргу ОСОБА_1 передано на розгляд судді-доповідачеві Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.

Ухвалою Верховного Суду від 15 січня 2025 року клопотання ОСОБА_1 задоволено частково. Зменшено розмір судового збору, що підлягає сплаті за подання касаційної скарги ОСОБА_1 , до 1 435,80 грн; касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху, надано час на усунення недоліків, зокрема сплатити судовий збір.

У визначений в ухвалі строк ОСОБА_1 подав матеріали на усунення недоліків, зокрема квитанцію про сплату судового збору у розмірі 1 435,80 грн.

Ухвалою Верховного Суду від 04 лютого 2025 року відкрито касаційне оскарження у справі за касаційною скаргою (з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано матеріали справи № 345/5137/23 із Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

У лютому 2025 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи № 345/5137/23.

Ухвалою від 13 жовтня 2025 року Верховний Суд призначив справу до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 16 жовтня 2025 року справу передано судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Гулько Б. І., Коломієць Г. В., Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Відповідно до рішення Калуської міської ради від 12 грудня 1999 року № 228 «Про передачу у комунальну власність міста об`єктів житлового і нежитлового фондів та об`єктів соціальної інфраструктури ВАТ «Оріана» у комунальну власність міста передано житловий будинок АДРЕСА_2 .

Згідно з рішенням Калуської міської ради від 30 червня 2022 року № 1444 «Про внесення змін в рішення Калуської міської ради від 27 червня 2019 року № 2391 «Про списання житлового фонду» квартира АДРЕСА_3 віднесена до комунальної власності територіальної громади міста Калуша та прийнята на баланс управління комунальної власності.

Відповідно до повідомлення виконавчого комітету Калуської міської ради

від 09 листопада 2021 року квартира

АДРЕСА_3 не приватизовувалась та на теперешній час відноситься до комунального житлового фонду Калуської міської територіальної громади.

За змістом листа КП «ЖЕО № 5» від 04 травня 2006 року ОСОБА_7 відмовлено

в укладенні договору найму квартири АДРЕСА_3 у зв`язку

з відсутністю ордера на жиле приміщення.

Постановою Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області

від 25 грудня 2006 року частково задоволено позов ОСОБА_7 до

ОСОБА_8 про оскарження неправомірних дій посадової особи. Визнано неправомірними дії директора КП «ЖЕО № 5» Ліщинського М. С. про відмову

в укладенні договору найму на квартиру АДРЕСА_3 із ОСОБА_7 та зобов`язано його укласти такий договір. У задоволенні стягнення моральної шкоди відмовлено.

10 лютого 2018 року між КП «Екосервіс» Калуської міської ради та мешканцем квартири АДРЕСА_3 ОСОБА_1 укладено договір про надання послуг з вивезення та захоронення твердих побутових відходів.

Відповідно до довідок Управління «Центр надання адміністративних послуг» виконавчого комітету Калуської міської ради у 2018-2021 роках ОСОБА_1 ,

ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 .

Заочним рішенням Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області

від 27 січня 2022 року у справі № 345/5627/21 задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про втрату права на житло. Ухвалено визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право на користування квартирою АДРЕСА_3 .

Згідно з довідками Управління «Центр надання адміністративних послуг» виконавчого комітету Калуської міської ради від 08 лютого 2022 року, 02 серпня 2022 року, 27 квітня 2023 року, ОСОБА_1 зареєстрований за адресою:

АДРЕСА_1 .

Відповідно до акта ТОВ «М-Монтаж» від 14 березня 2023 року ОСОБА_1 проживає за адресою: АДРЕСА_1 , з 2007 року.

За змістом квитанцій та платіжних доручень ОСОБА_1 у 2023 році проводив оплату за комунальні послуги за адресою: АДРЕСА_1 .

З`ясовано, що ОСОБА_1 неодноразово звертався до Калуської міської ради із заявами про укладення з ним договору найму квартири

АДРЕСА_9 .

Калуська міська рада листами від 13 квітня 2022 року, 01 листопада 2022 року,

22 грудня 2022 року, 28 грудня 2022 року, 09 лютого 2023 року, 14 липня 2023 року повідомила ОСОБА_1 щодо відсутності підстав для укладення з ним договору найму квартири АДРЕСА_3 через ненадання відповідних документів, зокрема ордера.

Апеляційний суд також установив, що відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру права власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна ОСОБА_1 на праві приватної власності належить двокімнатна квартира

АДРЕСА_6 , трикімнатна квартира АДРЕСА_7 .

У справі № 345/5627/21 судом із актів обстеження факту непроживання

від 02 березня 2018 року № 51 та від 26 серпня 2021 року встановлено, що

ОСОБА_2 не проживає у квартирі на АДРЕСА_1 з 2016 року. Також у матеріалах справи № 345/5627/21 є заява ОСОБА_1 від 08 листопада

2021 року до Калуського відділу поліції Головного управління національної поліції Івано-Франківської області про розшук особи, що безвісно відсутня, в якій він зазначав, що його родич ОСОБА_2 з 2010 року фактично не проживає у спірній квартирі і з того часу у нього відсутній будь-який зв`язок з ним.

У 2019 році ОСОБА_1 звертався до суду із заявою про встановлення факту проживання однією сім`єю з ОСОБА_2 .

Рішенням Калуського міськрайонного суду від 27 травня 2019 року у справі № 345/58/19 у задоволенні заяви відмовлено. Судом було встановлено, що заявник не надав доказів на підтвердження факту спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю, також ним не надано доказів ведення спільного господарства з ОСОБА_2 , наявності у них спільного бюджету, здійснення спільних витрат, придбання іншого майна в інтересах сім`ї.

Також за даними Єдиного державного реєстру судових рішень у 2020 році ОСОБА_1 звертався до суду із позовом до ОСОБА_2 про визначення порядку користування квартирою АДРЕСА_1 та просив виділити йому

в користування житлову кімнату № 5 на плані технічного паспорта площею

17,2 кв. м, а в користування ОСОБА_2 виділити житлову кімнату № 4 на плані технічного паспорта площею 10,7 кв. м. У спільному користуванні залишити коридор № 1 площею 602 кв. м, кухню № 3 на плані технічного паспорта площею 5,4 кв. м, туалет та ванну кімнату № 2 на плані технічного паспорта площею

2,5 кв. м. Свої вимоги мотивував тим, що в квартирі на

АДРЕСА_1 , яка є не приватизованою, зареєстровані та проживають дві особи: він та відповідач у справі ОСОБА_2 . Ними була досягнута усна домовленість щодо порядку користування квартирою, проте останнім часом відповідач почав ігнорувати порядок користування квартирою, що призводить до незначних суперечок та конфліктів. На неодноразові звернення з проханням дотримуватися встановленого порядку користування квартирою відповідач не реагує та постійно заходить до його кімнати, тривалий час дивиться передачі та голосно коментує, що створює для нього психологічне навантаження.

Рішенням Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області

від 10 лютого 2021 року у справі № 345/3181/20 у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Правове регулювання та мотиви, з яких виходить Верховний Суд

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним

і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова апеляційного суду відповідає з огляду на таке.

Стаття 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

При вирішенні спору суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Звертаючись із цим позовом, ОСОБА_1 просив визнати його наймачем квартири АДРЕСА_3 та зобов`язати Виконавчий комітет Калуської міської ради укласти з ним договір найму цієї квартири. У свою чергу Виконавчий комітет Калуської міської ради просив суд виселити ОСОБА_1 із спірної квартири, як самовільно зайнятої, без надання іншого житлового приміщення, та скасувати його реєстрацію місця проживання у ній.

Спірна квартира відноситься до комунальної власності територіальної громади міста Калуша, що сторонами не заперечується. ОСОБА_1 із 08 лютого 2007 року зареєстрований за адресою спірної квартири, наймачем якої був ОСОБА_2 , який наразі у ній не проживає.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 58 Житлового кодексу України (далі - ЖК України) на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської ради видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення.

Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім`я якого видано ордер (стаття 61 ЖК України).

За змістом статті 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору.

До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом

з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.

Згідно зі статтею 65 ЖК України наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити

в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно.

Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають

з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселились до наймача, суд повинен з`ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім`ї наймача, чи зареєстровані вони в цьому житловому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням.

Наявність чи відсутність реєстрації сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилася туди як член сім`ї наймача приміщення, або ж для відмови їй у цьому. Відсутність письмової згоди членів сім`ї наймача на вселення сама по собі не свідчить про те, що особи, які вселилися, не набули права користування жилим приміщенням, якщо за обставинами справи безспірно встановлено, що вони висловлювали таку згоду.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 12 червня 2020 року у справі № 755/16392/17 (провадження № 61-310св19), від 15 квітня 2020 року

у справі № 466/5057/17 (провадження № 61-42617св18), від 26 грудня 2024 року

у справі № 489/1183/21 (провадження № 61-7939св24).

Згідно з частиною першою статті 82 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У статті 89 ЦПК України зазначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язку вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, щоб реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц, провадження № 14-400цс19).

Ураховуючи зазначені норми матеріального права, а також докази, які містяться

у матеріалах справи, суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та приймаючи нову постанову про відмову у задоволенні первісних позовних вимог ОСОБА_1 і часткове задоволення зустрічних позовних вимог Виконавчого комітету Калуської міської ради, дійшов правильного висновку про недоведеність заявлених позовних вимог ОСОБА_1 про визнання наймачем житлового приміщення та зобов`язання укласти договір найму житлового приміщення, оскільки позивач не довів факту вселення у встановленому законом порядку у спірну квартиру як члена сім`ї наймача.

Такі обґрунтовані висновки суду апеляційної інстанції підтверджуються тим, що:

у позивача відсутні будь-які документи, що підтверджують право власності чи користування спірною квартирою;

позивач не надав достатніх та переконливих доказів вселення до спірної квартири саме з дозволу наймача і членів його сім`ї;

відсутні докази, що свідчать про проживання ОСОБА_1 із наймачем

ОСОБА_2 однією сім`єю;

заочним рішенням у справі № 345/5627/21 ОСОБА_2 визнано таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_3 ;

Калуський міськрайонний суд Івано-Франківської області у справі № 345/58/19 відмовив у задоволенні заяви ОСОБА_1 , заінтересована особа: ОСОБА_7 , про встановлення факту проживання однією сім`єю;

у справі № 345/3181/20 суд відмовив ОСОБА_1 у задоволенні позову ОСОБА_2 про встановлення порядку користування спірною квартирою;

відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру права власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна ОСОБА_1 на праві приватної власності належить двокімнатна квартира АДРЕСА_6 , трикімнатна квартира АДРЕСА_7 . Посилання відповідача за зустрічним позовом, що ці квартири відчужено, відповідними доказами у суді апеляційної інстанції не підтверджено.

Таким чином, суд апеляційної інстанції дослідив усі наявні у справі докази у їх сукупності та співставленні, надав їм належну оцінку, правильно визначив характер спірних правовідносин і норми права, які підлягали застосуванню до цих правовідносин, і дійшов обґрунтованого висновку щодо суті спору.

Доводи касаційної скарги про те, що вселення позивача у спірну квартиру відбулося з дотриманням усіх вимог житлового законодавства, відхиляються, оскільки на підтвердження таких аргументів заявник не надав відповідних доказів,

а за правилами частини шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Аргументи касаційної скарги про сплату комунальних послуг за користування житлом не спростовують обставин вселення у спірну квартиру у не встановленому законом порядку та не можуть бути самостійною підставою для визнання його наймачем спірної квартири. Окрім цього, надані заявником квитанції стосуються лише певного періоду часу, тобто носять вибірковий характер.

Згідно з частиною першою статті 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, встановлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення

в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом.

Осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення (частина третя статті 116 ЖК України).

Системний аналіз положень вказаних статей дає підстави для висновку, що закон визначає такі підстави для набуття права користування приміщеннями, віднесеними до державного або громадського житлового фонду: отримання ордера, укладення договору найму або вселення як члена сім`ї наймача. У разі відсутності однієї із вказаних підстав у особи, яка вселилась до жилого приміщення державного або громадського житлового фонду, вона вважається такою, що самоправно його зайняла.

Подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 04 серпня 2021 року у справі № 755/5706/18 (провадження № 61-11877св20), від 06 липня 2022 року у справі № 753/8081/19 (провадження № 61-2799св22).

За частиною четвертою статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Статтями 98 99 ЖК України визначено правовий статус тимчасових мешканців жилого приміщення, та визначено, що вони не набувають самостійного права на займане жиле приміщення незалежно від тривалості проживання.

Статтею 8 Конвенції кожній особі гарантується право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється не лише на власника квартири, але і на наймача (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі «Ларкос проти Кіпру», заява № 29515/95).

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави

у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених

у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення

статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти росії» (Prokopovich v. russia), заява № 58255/00, пункт 36).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України», заява № 39948/06, пункт 47).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення ЄСПЛ від 16 липня 2009 року у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, пункт 56). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин

з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, пункт 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», пункт 50; рішення ЄСПЛ від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ від 05 січня 2000 року у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), [ВП], заява № 33202/96, пункт 110).

Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності

у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц, провадження № 14-298цс19; від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, провадження № 14-64цс20).

У постанові Верховного Суду України від 11 липня 2012 року у справі № 6-60цс12 викладено висновок, згідно з яким «у осіб, які вселилися до наймача, виникають усі права й обов`язки за договором найму жилого приміщення, якщо особи постійно проживали разом із наймачем і вели з ним спільне господарство та були визнані членами сім`ї наймача (частини перша та друга статті 64 ЖК України). Крім того, особи, які вселилися до наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо особи вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача та якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням (стаття 65 ЖК України). Під час вирішення спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з`ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку при їх вселенні та наявності згоди на це всіх членів сім`ї наймача та обумовлення угодою між указаними особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням, й інші обставини справи, що мають значення для справи, а саме: чи було це приміщення постійним місцем проживання цих осіб, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання».

Право користування житловим приміщенням нарівні з наймачем виникає у тих осіб, які вселилися як члени сім`ї наймача в установленому законом порядку (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 вересня 2021 року у справі № 200/17337/17, провадження

№ 61-865сво21).

У постанові Верховного Суду від 18 травня 2022 року у справі № 463/2277/20-ц (провадження № 61-2027св22) зазначено, що «під час вирішення спору про право користування житловим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з`ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку при їх вселенні, наявність згоди на це всіх членів сім`ї наймача та обумовлення угодою між згаданими особами, наймачем

і членами сім`ї, які проживають з ним, певного порядку користування жилим приміщенням, й інші обставини, які мають значення для справи, а саме: чи було це приміщення постійним місцем проживання цих осіб, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання. Оскільки відповідно до вимог закону вселення та проживання в квартирі може бути здійснено лише

у встановленому порядку, членом сім`ї наймача, в розумінні частини другої статті 64 ЖК України, може бути визнано лише осіб, які вселилися у встановленому порядку та на відповідній правовій підставі постійно проживають у квартирі разом з наймачем. За змістом статті 65 ЖК України за особою не може бути визнано право користування житловим приміщенням, якщо вона зберігає постійне місце проживання в іншому житловому приміщенні».

Верховний Суд зауважує, що зміст «трискладового тесту» для оцінки відповідності втручання у право особи європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії, які мають оцінюватися у сукупності: 1) законність втручання; 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересам);

3) дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами

і переслідуваною метою, тобто необхідність в демократичному суспільстві (постанова Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 766/13376/17, провадження № 61-20634св21).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), на яку міститься посилання

у касаційній скарзі, зазначила, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним

у демократичному суспільстві.

Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та, відповідно, ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі (постанови Верховного Суду від 23 жовтня 2024 року

у справі № 523/7813/20, провадження № 61-17223св23; від 06 листопада 2024 року у справі № 752/27110/21, провадження № 61-6435св24).

У справі, яка переглядається Верховним Судом, апеляційний суд правильно встановив, що відповідач за зустрічним позовом самоправно займає спірне житлове приміщення без будь-яких правових підстав, а тому задоволення зустрічного позову Виконавчого комітету Калуської міської ради узгоджується

з нормами національного та міжнародного права, прецедентною практикою ЄСПЛ, а доводи касаційної скарги у цій частині безпідставні.

Як установив суд апеляційної інстанції, відповідач за зустрічним позовом має дві інші квартири у власності (двокімнатна квартира

АДРЕСА_6 , трикімнатна квартира АДРЕСА_7 ), тому виселення не буде надмірним тягарем при вирішенні питання про пропорційність вжитих заходів задля відновлення порушеного права територіальної громади міста Калуша як власника житла, інтереси якої представляє Виконавчий комітет Калуської міської ради.

Заявник у касаційній скарзі посилається на те, що ці квартири належать іншим особам, на підтвердження чого надає Інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна. Водночас суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, про що зазначено у статті 400 ЦПК України, тому Верховний Суд не бере до уваги документи, додані заявником до його касаційної скарги, та відповідачем у його відзиві, на підтвердження їхніх доводів, що не були предметом розгляду судами попередніх інстанцій, та здійснює розгляд справи за наявними у справі матеріалами, якими підтверджується, що виявлені квартири знаходяться у власності позивача (а. с. 46-48 т. 2).

З урахуванням усіх фактичних обставин цієї справи, ОСОБА_1 , вселившись у спірну квартиру, не міг мати правомірних очікувань на постійне проживання у ній, оскільки самовільно заселився та проживав у спірній квартирі. При цьому тривалість проживання позивача у спірній квартирі у силу положень ЖК України не надає йому права на займане спірне житлове приміщення, оскільки він самоправно його зайняв.

Разом з тим неможливість територіальної громади міста Калуша повноцінно здійснювати свої правомочності щодо володіння, користування та розпорядження спірним нерухомим житлом необхідно розцінювати у цьому випадку як порушення її прав власника у контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

У свою чергу відповідач не має обов`язку забезпечувати позивача житлом.

У цілому доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду щодо вирішення справи по суті не спростовують, значною мірою зводяться до встановлення протилежних зазначеному обставин, тоді як встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Велика Палата Верховного Суду в постановах від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) та від 22 лютого 2022 року у справі № 201/16373/16-ц (провадження № 14-27цс21) зазначила, що для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення. Слово «подібний» в українській мові має такі значення: такий, який має спільні риси з ким-, чим-небудь, схожий на когось, щось; такий самий; такий, як той (про якого йде мова). Тому термін «подібні правовідносини» може означати як правовідносини, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і правовідносини, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші.

Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, а саме взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 389 та пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України, таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників)

є основним, а два інші - додатковими. Суб`єктний і об`єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб`єктний склад саме цих правовідносин та/чи їх специфічний об`єкт.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 жовтня 2021 року

у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) зазначила, що в кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід визначати з огляду на те, які правовідносини є спірними, порівнювати права та обов`язки сторін цих правовідносин відповідно до правового чи їх договірного регулювання (пункт 31) з урахуванням обставин кожної конкретної справи (пункт 32).

Ураховуючи викладене, оскаржуване судове рішення не суперечить постановам Верховного Суду, на які посилається заявник у касаційній скарзі.

Інші доводи касаційної скарги є безпідставними, апеляційний суд надав їм правильну оцінку, на законність оскаржуваного судового рішення вони не впливають, зводяться до власного тлумачення норм права, необхідності переоцінки доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

У справі, що розглядається, вичерпно надано оцінку питанню визнання позивача наймачем спірної квартири та виселення з неї. Наявність у заявника іншої точки зору на встановлені судами обставини та щодо оцінки наявних у матеріалах доказів не спростовує законності та обґрунтованості ухваленого у справі рішення та фактично зводиться до спонукання касаційного суду до прийняття іншого рішення - на користь позивача.

Касаційна скарга не містить доводів щодо неправильності висновків апеляційного суду про відмову в задоволенні зустрічної позовної вимоги щодо скасування реєстрації місця проживання ОСОБА_1 у спірній квартирі АДРЕСА_3 , тому у суду касаційної інстанції немає підстав надавати цьому правову оцінку.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення

у судовому рішенні, питання вичерпності висновків апеляційного суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків апеляційного суду по суті спору.

ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00).

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти російської федерації», «Нєлюбін проти російської федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Колегією суддів також враховано усталену практику ЄСПЛ, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення ЄСПЛ у справі RuizTorija v. Spain серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

У контексті вказаної практики Верховний Суд уважає наведене обґрунтування цієї постанови достатнім.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте

в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судового рішення, суд касаційної інстанції не встановив.

Верховний Суд вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення,

а постанову апеляційного суду - без змін.

Щодо розподілу судових витрат

Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку

з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги покладаються на особу, яка подала касаційну скаргу.

Керуючись статтями 400, 409, 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 28 листопада 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийД. Д. Луспеник Судді:І. Ю. Гулейков Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець