Ухвала

18 березня 2020 року

м. Київ

справа № 447/455/17

провадження № 61-20711св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.

суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач -ОСОБА_2,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 08 жовтня 2019 року у складі колегії суддів: Шандри М. М., Левика Я. А., Струс Л. Б.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання припиненим права користування житлом та зобов'язання вчинити дії.

Позовна заява мотивована тим, що 19 лютого 2007 року вона уклала шлюб з ОСОБА_2. Від подружнього життя у них народився син - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1.

На підставі договорів купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки від 25 жовтня 2012 року, посвідчених приватним нотаріусом Миколаївського районного нотаріального округу Львівської області Алексєєвою А. М. і зареєстрованих у реєстрі під № 2740 і № 2742, вона набула право власності на житловий будинок та земельну ділянку, на якій він розташований за адресою: АДРЕСА_1. Вказаний житловий будинок і земельну ділянку вона придбала за власні кошти та вони є її приватною власністю, що вбачається зі змісту зазначених договорів та на що дав письмову згоду ОСОБА_2.

З дня укладення зазначених договорів у вказаному будинку зареєстровані та проживають вона з сином. Водночас, відповідач зареєстрований за місцем проживання своїх батьків за адресою: АДРЕСА_2. Після вселення у згаданий будинок вона дала усний дозвіл відповідачу на проживання у ньому на тій підставі, що він був її чоловіком.

На підставі рішення Миколаївського районного суду від 20 грудня 2016 року, яке набрало законної сили 03 січня 2017 року, шлюб між ними розірвано і з цього часу припинилася обставина, яка була підставою набуття відповідачем права користування її житловим будинком. Однак, відповідач відмовився залишити будинок і по цей час продовжує мешкати у ньому.

Вважала, що подальше проживання відповідача у вказаному будинку є неможливим з тих підстав, що цей будинок складається лише з двох житлових кімнат, одна із яких призначена для сина, а іншу вона не можу ділити з відповідачем, оскільки вони не є подружжям.

Через те, що відповідач відмовляється залишити її будинок, вона змушена була забрати сина і перейти на тимчасове проживання до своїх батьків.

Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просила суд визнати припиненим право ОСОБА_2 користуватися житловим будинком, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та зобов'язати ОСОБА_2 звільнити вказаний житловий будинок.

У квітні 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання житлового будинку об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Зустрічна позовна заява мотивована тим, що після придбання вказаного житлового будинку він в інтересах сім'ї уклав договір позики грошей для реконструкції будинку. Ним виконані будівельні роботи на суму понад 150 000 грн, зокрема: влаштовано відмостку навколо будинку, побудовано новий паркан, вбиральню, доріжку, замінено двері, вікна у будинку тощо. За рахунок цього житловий будинок значно покращився, змінилась його характеристика, що істотно збільшило його у своїй вартості.

Вважав, що оскільки за час їх з відповідачем шлюбу цінність житлового будинку істотно збільшилася внаслідок його трудових та грошових затрат, то він може бути визнаний об'єктом спільної сумісної власності.

Ураховуючи наведене, ОСОБА_2 просив суд визнати житловий будинок разом з господарськими будівлями за адресою: АДРЕСА_1, об'єктом спільної сумісної власності його подружжя з ОСОБА_1.

Протокольною ухвалою Миколаївського районного суду Львівської області від 07 квітня 2017 року позов ОСОБА_1 та зустрічний позов ОСОБА_2 об'єднано в одне провадження для спільного розгляду.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Миколаївського районного суду Львівської області від 27 лютого 2019 року у складі судді Карбовніка І. М. позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано припиненим право ОСОБА_2 користуватися житловим будинком, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

Зобов'язано ОСОБА_2 звільнити житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку АДРЕСА_1, тому відповідно до положень статті 391 ЦК України має право вимагати усунення перешкод у здійсненні нею права користування та розпорядження своїм майном.

Суд не вбачав підстав для задоволення зустрічних позовних вимог ОСОБА_2, оскільки він не довів свої посилання про істотне збільшення вартості житлового будинку за час шлюбу.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Львівського апеляційного суду від 08 жовтня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.

Рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 27 лютого 2019 року скасовано в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1.

У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 27 лютого 2019 року в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судового збору у розмірі 1 280
грн скасовано.

В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що ОСОБА_2 зберігає право користування спірним житловим приміщенням і після припинення сімейних відносин з ОСОБА_1 відповідно до частини 4 статті 156 ЖК Української РСР, тому суд першої інстанції помилково застосував до спірних правовідносин норми статей 319, 321, 391 ЦК України та дійшов необґрунтованого висновку про наявність правових підстав для визнання припиненим права ОСОБА_2 користуватися житловим будинком.

При цьому, апеляційний суд погодився з висновками районного суду про те, що позивачем за зустрічним позовом не надано жодних належних, допустимих та достовірних доказів про істотне збільшення вартості спірного житлового будинку внаслідок спільних трудових чи грошових затрат.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 і залишити в силі у цій частині рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 27 лютого 2019 року.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд помилково не застосував до спірних правовідносин положення статей 319, 395, 406 ЦК України щодо захисту права власності та не врахував, що правовою підставою для проживання ОСОБА_2 у спірному будинку були їх шлюбні відносини, з припиненням яких припинилася й підстава для проживання останнього у будинку.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У грудні 2019 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, в якому вказує, що її доводи є безпідставними та не впливають на правильність вирішення апеляційним судом справи. Вважає, що суд апеляційної інстанції правильно застосував до спірних правовідносин положення частини 4 статті 156 ЖК Української РСР, тому просить залишити без задоволення касаційну скаргу, а оскаржувану постанову - без змін.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою судді Верховного Суду від 21 листопада 2019 року відкрито провадження у справі та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 лютого 2020 року справу призначено до розгляду.

Мотиви передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку по необхідність передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з таких підстав.

Відповідно до частини другої розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Відповідно до частини 5 статті 403 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1, апеляційний суд керувався положенням частини 4 статті 156 ЖК Української РСР та вважав, що ОСОБА_2 зберігає право користування спірним житловим приміщенням і після припинення сімейних відносин з ОСОБА_1.

Вказана правова позиція була сталою практикою Верховного Суду України та, відповідно, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ і, як наслідок, практикою національних судів.

Вона неодноразово викладалася ними у своїх постановах, зокрема: від 28 травня 2008 році у справі № 6-12263св07, від 01 жовтня 2008 року у справі № 6-12104св08, від 15 жовтня 2008 року у справі № 6-13864св08, від 10 лютого 2009 року у справі № 6-25994св08, від 10 червня 2009 року, від 09 листопада 2017 року у справі № 598/1718/16-ц та інших.

У подальшому неодноразово такого ж правового висновку доходив й Верховний Суд, зокрема, у постановах: від 21 березня 2019 року у справі № 333/4789/16 (провадження № 61-30062св18), від 05 червня 2019 року у справі № 638/13520/15-ц (провадження № 61-9065св18) та інших.

Проте, колегія суддів, яка переглядає справу, не може повністю погодитися з такими висновками.

Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Відповідно до частини 1 статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно із частиною 1 статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина 1 статті 321 ЦК України).

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Аналіз положень глави 32 ЦК України свідчить, що сервітут - це право обмеженого користування чужим нерухомим майном в певних межах, не пов'язане з позбавленням власника нерухомого майна можливості володіння, користування та розпорядження щодо цього майна.

Згідно із частиною 1 статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Відповідно до частини 2 статті 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.

Колегія суддів вважає, що особа, яка вселилася у житло в якості члена сім'ї власника житлового будинку набуває право користуванням чужим майном, яке по своїй суті є особистим сервітутом. Право такої особи на користування чужим майном, за наявності обставин, які мають істотне значення, зокрема, у разі припинення сімейних відносин, підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини 2 статті 406 ЦК України.

До таких самих висновків неодноразово доходив і Верховний Суд, зокрема, у постановах: від 08 травня 2019 року у справі № 601/1114/18 (провадження № 61-3916св19), від 04 грудня 2019 року у справі № 235/9835/15-ц (провадження № 61-8142св18), від 15 січня 2020 року у справі № 686/11782/17-ц (провадження 61-38672св18) та інших.

Зазначене свідчить про існування різної практики суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини 4 статті 17 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" єдність системи судоустрою забезпечується, зокрема єдністю судової практики (пункт 4).

Єдність судової практики є фундаментальною засадою здійснення судочинства і визначається тим, що має гарантувати стабільність правопорядку, об'єктивність і прогнозованість правосуддя. Застосування ж судами різних підходів до тлумачення законодавства, навпаки, призводить до невизначеності закону, його суперечливого та довільного застосування. Також єдність судової практики є складовою вимогою принципу правової визначеності.

Наявність глибоких і довгострокових розходжень у судовій практиці, неспроможність правової системи держави подолати їх призводить до порушення права на справедливий судовий розгляд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Саме на державу покладається обов'язок створити у своїй правовій системі ефективні механізми, що нададуть можливість подолати можливі розбіжності в судовій практиці (Brezovec v.

Croatia, no. 13488/07,29 March 2011).

Розходження у практиці вищого суду за умови, якщо вони виступають останньою інстанцією у справі і їх рішення є остаточними, неприпустимі й призводять до порушення вказаної вище Конвенції.

Поява конфліктуючих судових рішень є об'єктивним явищем, від якого не застрахована будь-яка судова система. Однак для забезпечення єдності судової практики вони не повинні мати "глобальний" характер і в максимально стислий строк повинен розпочатися процес гармонізації правозастосування.

Європейський суд з прав людини зазначає, що відсутність механізму, який забезпечує узгодженість практики національних судів, утворює стан постійної невизначеності (Tudor Tudor v. Romania, no. 21911/03, § 31,24 March 2009).

Колегія суддів вважає, що незважаючи на закріплення права членів сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, на користування цим житлом нормою ЦК України, все ж виникає воно на підставі волевиявлення власника житла, який дозволяє члену своєї сім'ї вселитися до нього. У зв'язку із цим, обмеження власника у можливості виселення колишнього члена сім'ї є невиправданим втручанням як у його право власності, так і у право на повагу до його приватного і сімейного життя, до його житла

Разом з тим, вказаний підхід до вирішення такої категорії справ не узгоджується з положенням частини 4 статті 156 ЖК Української РСР, у якій передбачено, що припинення сімейних відносин із власником будинку (квартири) не позбавляє членів сім'ї права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) й колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені у частини 4 статті 156 ЖК Української РСР.

Згідно з пунктом 7 Перехідних положень ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.

Так, у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року № 6-709цс 19 (справа № 688/63/15-ц) зазначено: "Відтак за порівняльним аналізом статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України слід дійти до висновку що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жилого приміщення, будинку, квартиру тощо, від будь яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім'ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім'ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім'ї власника без поважних причин понад один рік".

У постанові Верховного Суду України від 06 липня 2016 року у справі № 6-3095цс15 зроблено правовий висновок про те, що "Згідно із частиною 4 статті 156 ЖК УРСР до членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені у частиною 4 статті 156 ЖК УРСР, тобто дружина (чоловік), діти і батьки кожного з подружжя. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням... Ураховуючи вищезазначене, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 мають право на користування жилим будинком АДРЕСА_1 як члени сім'ї спадкоємця - власника 1/4 частини цього будинку ОСОБА_2, яке належить їм та захищається нормами статей 109, 156 ЖК України та статті 405 ЦК України".

З урахуванням наведених вище мотивів та обґрунтувань колегія суддів вважає, що є всі підстави для відступлення від наведених вище правових висновків Верховного Суду України.

Зазначене свідчить про виключну правову проблему, що полягає у існуванні протилежних за змістом правових норм, які регулюють наслідки припинення сімейних відносин члена сім'ї з власником будинку (квартири), зокрема, припинення права таких членів сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, на користування цим житлом.

Враховуючи наведене, а саме існування різних правових норм в законодавстві України щодо правовідносин, які виникли у цій справі, та які суперечать одна одній, а також різну судову практику на рівні суду касаційної інстанції, колегія вважає, що справа містить виключну правову проблему і передача цієї справи до Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики для забезпечення принципу правової визначеності в державі.

З урахуванням наведеного та положень статей 402, 403, 404 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду справу № 447/455/17 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання припиненим права користування житлом та зобов'язання вчинити дії, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 08 жовтня 2019 року.

Ухвала суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Б. І. Гулько Р. А. Лідовець Ю.

В. Черняк