Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 16.11.2020 року у справі №367/9200/18

Постанова

Іменем України

17 березня 2021 року

м. Київ

справа № 367/9200/18

провадження № 61-15545св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф.,

Шиповича В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі - ОСОБА_2,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, -

приватний нотаріус Ірпінського міського нотаріального округу Київської області Шурпінов Василь Іванович,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2, в інтересах якої діє адвокат Романцова Тетяна Володимирівна, на постанову Київського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Андрієнко А. М., Соколової В. В., Поліщук Н. В., від 16 липня 2020 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання договору дарування недійсним.

Позовна заява обґрунтована тим що у березні 2018 року ОСОБА_2 запропонувала позивачу продати належну йому частину квартири АДРЕСА_1 за 30 000 доларів США.

Позивач посилався на те, що після двох інсультів у 2017 році йому встановлено інвалідність та він потребує постійного лікування, а тому, оцінюючи пропозицію відповідача, планував придбати собі дешевше житло і на залишок коштів продовжити лікування.

Питаннями підготовки до укладення оспорюваного правочину займалася відповідач та її дочка. При цьому, сторони погодили, що позивач має право проживати в спірній квартирі до повного розрахунку.

30 березня 2018 року між сторонами було укладено договір дарування, відповідач видала на його ім'я нотаріально посвідчену довіреність на представництво її інтересів у всіх органах і установах, однак до цього часу грошових коштів за належну йому квартиру він у повному обсязі не отримав.

Стверджував, що був змушений вимагати хоча б розписку про зобов'язання оплатити вартість квартири, проте ОСОБА_2 відмовилась писати розписку, посилаючись на зайнятість, а 26 серпня 2018 року приїхала дочка відповідача зі своїм чоловіком, повідомила що діє від імені матері та написала договір-зобов'язання, в якому зазначила про укладення між сторонами договору дарування, право позивача проживати в кватирі

до 26 жовтня 2018 року та зобов'язання сплатити йому 13 000 доларів США до 01 травня 2019 року.

Посилаючись на те, що укладений між ним та ОСОБА_2 правочин не містить ознак договору дарування, які наведені в статті 717 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), а фактично відбулося платне відчуження належної йому частки квартири, позивач просив суд визнати недійсним договір дарування 1/2 частини квартири АДРЕСА_1, укладений між ним та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Шурпіновим В. І. та зареєстрований в реєстрі за № 308.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області, у складі судді Оладько С. І., від 18 лютого 2020 року у задоволенні позову

ОСОБА_1 відмовлено. Скасовано вжиті судом заходи забезпечення позову.

Суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не було надано належних та допустимих доказів укладення між сторонами правочину, за умовами якого відповідач зобов'язалась вчинити на користь позивача будь-яку дію майнового або немайнового характеру; відсутності волевиявлення позивача на безоплатну передачу у власність відповідача 1/2 частини спірної квартири; укладення договору дарування під впливом тяжкої для ОСОБА_1 обставини та необхідності йому у терміновому лікуванні; що відчужена частка квартири є єдиним житлом позивача.

Короткий зміст оскарженої постанови апеляційного суду

Постановою Київського апеляційного суду від 16 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_3, який діяв в інтересах

ОСОБА_1 задоволено. Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 18 лютого 2020 року скасовано та ухвалено нове про задоволення позовних вимог.

Визнано недійсним договір дарування 1/2 частки квартири АДРЕСА_1, укладений 30 березня 2018 року між

ОСОБА_1 та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Київської області Шурпіновим В. І. та зареєстрований за №
308.

Суд апеляційної інстанції виходив з того, що у зв'язку із станом здоров'я, встановленою інвалідністю, потребою у коштах на лікування у позивача виникла необхідність у продажу житла. Укладаючи оспорюваний правочин, позивач помилився щодо обставин, які мають істотне значення, оскільки вважав, що укладає договір купівлі-продажу, за умовами якого відповідач передала йому частину коштів за спірну квартиру, а частину зобов'язалася передати після укладення договору. При цьому, укладення оспорюваного договору не відповідало його внутрішній волі та не було спрямоване на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором дарування. Колегія суддів також врахувала, що фактичної передачі квартири не відбулося.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

В поданій у жовтні 2020 року до Верховного Суду касаційній скарзі на постанову Київського апеляційного суду від 16 липня 2020 року представник ОСОБА_2 - адвокат Романцова Т. В., посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване судове рішення скасувати та залишити в силі рішення Ірпінського міського суду Київської області від 18 лютого 2020 року.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 16 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі № 367/9200/18 та витребувано її матеріали з місцевого суду.

У грудні 2020 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 04 березня 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п'яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована помилковістю висновків суду апеляційної інстанції, який приймаючи оскаржену постанову застосував норми права без урахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду

від 13 лютого 2020 року у справі № 756/6516/16-ц та у постановах Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16 та

від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16.

Заявник наголошує на тому, що викладені в обґрунтування позову ОСОБА_1 доводи не підтверджені доказами, а висновки апеляційного суду ґрунтуються на припущеннях.

Покладений в основу оскарженого судового рішення договір-зобов'язання від 26 серпня 2018 року укладено не між сторонами оспорюваного договору, а між позивачем та ОСОБА_4. При цьому, такий договір-зобов'язання не посвідчений нотаріально та був укладений майже через

6 місяців після договору дарування.

ОСОБА_2 не уповноважувала будь-яку особу (осіб) діяти від її імені під час укладення договору-зобов'язання від 26 серпня 2018 року. Докази оплатності оспорюваного правочину, потреба позивача у коштах на лікування, та те що такі витрати є значними, а також докази укладення позивачем договору дарування під впливом помилки чи обману суду не надано.

Звертає увагу, що факт подальшого проживання позивача у подарованій квартирі після укладення договору дарування не є підставою для визнання його недійсним на підставі статей 203, 229, 230, 717 ЦК України. Крім того, подальше проживання позивача в квартирі обумовлено виданою 08 червня 2020 року довіреністю, за змістом якої відповідач, як законний власник, надала ОСОБА_1 вільний доступ до спірної квартири.

Відзив на касаційну скаргу не подано

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Позивач ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, є особою з інвалідністю ІІ групи за загальним захворюванням.

На підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого 03 липня

2007 року приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального кругу Київської області Стрельцовою І. М. та зареєстрованого в реєстрі за № 1915,1/2 частка квартири АДРЕСА_1 належала ОСОБА_1

30 березня 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір дарування вказаної 1/2 частки квартири. Договір дарування посвідчений приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального кругу Київської області Шурпіновим В. І. та зареєстрований в реєстрі за № 308.

Свідок ОСОБА_5 суду пояснив що в його присутності ОСОБА_1 телефонував відповідачу та просив розрахуватися за квартиру.

08 червня 2018 року ОСОБА_2 видано довіреність, посвідчену приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу

Зубковою О. Л. та зареєстровану в реєстрі за № 492, якою відповідач уповноважила ОСОБА_1 бути її представником в усіх органах, установах, підприємствах та організаціях будь-якої форми власності, у відносинах з фізичними та юридичними особами, як власника 1/2 частки квартири

АДРЕСА_1.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

За змістом пункту 1 частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанов суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин 1 і 2 статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із частиною 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною 1 статті 215 ЦК України.

Відповідно до частини 3 статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Вказаний висновок узгоджується з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17 (провадження № 12-112гс18).

За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність (частина 1 статті 717 ЦК України).

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).

Відповідно до частини 3 статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених частини 3 статті 12 ЦПК України.

Згідно з частиною 1 статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини 1 та 2 статті 77 ЦПК України).

Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Частиною 1 статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина 1 статті 229 ЦК України).

Правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним з цих підстав, повинна довести наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення.

У постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц (провадження № 61-2779св18) в контексті застосування статті 229 ЦК України вказано, що під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов'язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій:

а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування);

б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу).

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення Ірпінського міського суду Київської області від 18 лютого 2020 року та ухвалюючи нове судове рішення про задоволення позову ОСОБА_1, оцінивши наявні в справі докази в їх сукупності виходив із доведеності факту помилки позивача щодо природи оспорюваного правочину. При цьому, апеляційним судом встановлено, що при укладанні оспорюваного договору відповідач передала позивачу частину коштів за відчужуване ним майно, що свідчить про оплатність договору, ОСОБА_1 фактично не передав спірне нерухоме майно ОСОБА_2 та продовжує проживати у спірній квартирі після укладення оспорюваного договору, іншого житла не має, мав намір продати квартиру, щоб купити дешевшу, а різницю витратити на своє лікування.

Доводи касаційної скарги переважно зводяться до незгоди із обставинами встановленими апеляційним судом та необхідністю переоцінки доказів у справі.

Натомість встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц).

Касаційний перегляд вважається екстраординарним, з огляду на специфіку повноважень суду касаційної інстанції, які обмежено питаннями права та більшим ступенем формальності процедур.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України ", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.

Висновки апеляційного суду щодо застосування статті 229 ЦК України не суперечать висновкам Верховного Суду, сформульованим у постанові

від 13 лютого 2020 року у справі № 756/6516/16-ц та висновкам Верховного Суду України, викладеним в постановах від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16 та від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16, на які посилається ОСОБА_2, як на підставу касаційного оскарження.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статті 410 ЦПК України межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Колегія суддів дійшла висновку, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанцій прийнята із правильним застосуванням норм матеріального права та без порушення норм процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують, на законність оскарженого судового рішення не впливають.

Обставини, за яких відповідно до частини 1 статті 411 ЦПК України оскаржене судове рішення у цій справі підлягає обов'язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Враховуючи наведене, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін.

Підстави для нового розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2, в інтересах якої діє адвокат Романцова Тетяна Володимирівна, залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 16 липня 2020 рокузалишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді: Є. В. Синельников О. М. Осіян Н. Ю. Сакара С. Ф. Хопта В. В.

Шипович