Історія справи

Постанова КЦС ВП від 10.04.2024 року у справі №755/5942/20

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 квітня 2024 року

м. Київ

справа № 755/5942/20

провадження № 61-847св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Ситнік О. М.

суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Пророка В. В.,

розглянув у порядку письмового позовного провадженнякасаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Смирнова Михайла Владиславовича на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 20 квітня 2023 року у складі судді Шевченко Т. М. та постанову Київського апеляційного суду від 30 листопада 2023 року у складі колегії суддів: Ратнікової В. М., Борисової О. В., Левенця Б. Б.,

у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики; за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , ОСОБА_2 про визнання договорів недійсними та

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2020 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом, у якому зазначив, що 04 лютого 2016 року ОСОБА_1 позичив у ОСОБА_4 235 000,00 доларів США, які зобов`язався повернути не пізніше 15 листопада 2018 року, що підтверджено розпискою.

Відповідачі перебувають у шлюбі та грошові кошти отримувались у позику в інтересах сім`ї, що підтверджується текстом розписки.

У 2019 році ОСОБА_4 звертався до Самарського районного суду м. Дніпропетровська з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики, який на підставі обіцянок позичальника повернути борг за заявою позивача залишено без розгляду.

Проте позичальник ОСОБА_1 борг не повернув.

16 квітня 2020 року за договором відступлення ОСОБА_4 передав ОСОБА_2 право вимоги за договором позики.

Посилаючись на неналежне виконання відповідачами своїх зобов`язань за договором позики, внаслідок чого утворилась заборгованість, ОСОБА_2 як новий кредитор просив стягнути з солідарно з відповідачів борг за договором позики у розмірі 235 000,00 доларів США.

У січні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом, у якому зазначив, що він грошових коштів від ОСОБА_4 не отримував та ніколи з ним знайомий не був. Розписка, на яку посилається позивач, була написана ним не у лютому 2016 року, а у травні 2019 року, і не на підтвердження отримання грошових коштів у борг, а внаслідок введення його в оману знайомим ОСОБА_5 , який пообіцяв сприяння йому у вирішенні майнових проблем, що виникли через розлучення з дружиною ОСОБА_3 .

Стверджував, що він мав умисел на вчинення саме фіктивного правочину без створення правових наслідків, які в ньому зафіксовані. Він є суб`єктом декларування і зобов`язаний декларувати зміни свого майнового стану та боргові зобов`язання, проте в його декларації жодним чином не відображено суми, яку він нібито отримав у борг.

Первинний кредитор ОСОБА_4 у телефонній розмові з ним 23 квітня 2020 року визнав, що з позивачем за зустрічним позовом не знайомий, останній перед ним боргів немає. Крім того, ОСОБА_4 не мав у наявності грошових коштів у розмірі 235 000,00 доларів США, оскільки має незначні доходи.

ОСОБА_4 і ОСОБА_2 за пропозицією спільного знайомого ОСОБА_5 вирішили скористатись його довірою та шляхом шахрайських дій заволодіти його майном, у зв`язку з чим він звернувся до правоохоронних органів із заявою про внесення до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) відомостей про кримінальне правопорушення, передбачене частиною першою статті 190 Кримінального кодексу України (далі - КК України).

ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним договір позики, укладений між ним та ОСОБА_4 , на підтвердження якого була видана боргова розписка від 04 лютого 2016 року, внаслідок його фіктивності; визнати недійсним договір відступлення права вимоги від 16 квітня 2020 року.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

20 квітня 2023 року рішенням Голосіївського районного суду м. Києва первісний позов ОСОБА_2 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики у розмірі 235 000,00 доларів. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 про визнання договорів недійсними відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду мотивовано тим, що факт укладення договору позики та отримання ОСОБА_1 у борг від ОСОБА_4 грошових коштів у розмірі 235 000,00 доларів США підтверджується розпискою, датованою 04 лютого 2016 року, але складеною в інший час (липень 2016 року - вересень 2019 року). Належних та допустимих доказів, які б свідчили про безгрошовість договору позики, неотримання позичальником суми позики, ОСОБА_1 не надано.

Суд врахував правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 вересня 2020 року у справі № 916/667/18 (провадження № 12-145гс19).

Відмовляючи у задоволенні первісного позову в частині вимог до ОСОБА_3 , суд першої інстанції керувався тим, що під час розгляду справи судом не встановлено та матеріали справи не містять належних та допустимих доказів, що грошові кошти, одержані ОСОБА_1 за договором позики, використані в інтересах сім`ї колишнього подружжя.

30 листопада 2023 року постановою Київського апеляційного суду апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Продан І. О. залишено без задоволення, рішення Голосіївського районного суду м. Києвавід 20 квітня 2023 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження наявності умислу в учасників оспорюваного правочину на укладення договору позики без наміру створення правових наслідків, які ними обумовлювалися.Обставини щодо невиконання ОСОБА_1 обов`язку з повернення позики підтверджені зібраними та дослідженими судом першої інстанції доказами та свідчать про порушення прав позивача.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

15 січня 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Смирнов М. В. через систему «Електронний суд» надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 20 квітня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 листопада 2023 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

На обґрунтування наявності підстав касаційного оскарження судових рішень за пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) особа, яка подала касаційну скаргу, послалася на те, що суди попередніх інстанцій не врахували правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 752/19567/14-ц, від 18 травня 2020 року у справі № 177/1659/17, від 23 грудня 2021 року у справі № 501/1243/20, від 26 квітня 2022 року у справі № 753/1349/20, про те, що розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником у борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів.У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього з метою правильного застосування статей 1046 1047 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Також заявник звернув увагу на постанови Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15 та Верховного Суду від 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16-ц.

Обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження за пунктом 4 частини другої статті 389 ЦПК України, особа, яка подала касаційну скаргу, вказала, що суди першої та апеляційної інстанцій належним чином не дослідили зібрані у справі докази.

Доводи інших учасників справи

Відзивів на касаційну скаргу від інших учасників справи не надходило.

Рух справи в суді касаційної інстанції

20 лютого 2024 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду відкрито касаційне провадження у цивільній справі № 755/5942/20 та витребувано її із Голосіївського районного суду м. Києва. Зупинено виконання рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 20 квітня 2023 року в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованості за договором позики та судового збору до закінчення касаційного провадження.

У лютому 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.

02 квітня 2024 року ухвалою Верховного Суду справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Відповідно до розписки від 04 лютого 2016 року ОСОБА_1 отримав у борг від ОСОБА_4 235 000,00 доларів США в інтересах сім?ї, а також для спільного відпочинку, придбання квартир, побутової техніки і проведення ремонту в придбаних квартирах та зобов`язався повернути зазначену суму до 15 листопада 2018 року; позика є безвідсотковою (т. 1, а. с. 3).

У травні 2019 року ОСОБА_4 звернувся до Самарського районного суду м. Дніпропетровська (справа № 206/2777/19) з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики (т. 1, а. с. 58, 59).

23 серпня 2019 року ухвалою Самарського районного суду м. Дніпропетровська позов ОСОБА_4 залишено без розгляду з тих підстав, що у підготовчому судовому засіданні від ОСОБА_4 надійшла заява, в якій він просив суд залишити його позов без розгляду у зв`язку з примиренням сторін. ОСОБА_1 не заперечував проти залишення позову без розгляду.

Під час розгляду справи № 206/2777/19 ОСОБА_1 звертався до Самарського районного суду м. Дніпропетровська із заявою, в якій зазначив, що факти, викладені у позовній заяві, відповідають дійсності, але проти позову він заперечує з підстав, зазначених у статті 607 ЦК України, а саме, що зобов`язання припиняється неможливістю його виконання у зв`язку з обставиною, за яку жодна із сторін не відповідає. Зазначив, що він не отримав прибуток, на який сподівався. Така подія настала незалежно від його вини та (або) вини ОСОБА_4 , що відповідає положенням статті 607 ЦК України. У позові просив відмовити (т. 1, а. с. 196).

16 квітня 2020 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 у простій письмовій формі укладено договір про відступлення права вимоги за розпискою від 04 лютого 2016 року, за умовами якого первісний кредитор ОСОБА_4 відступив, а новий кредитор ОСОБА_2 набув прав первісного кредитора, належних первісному кредитору згідно з розпискою від 04 лютого 2016 року, укладеною між первісним кредитором ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , за якою первісний кредитор позичив ОСОБА_1 235 000,00 доларів США зі строком повернення до 15 листопада 2018 року (т. 1, а. с. 4).

У договорі обумовлено, що право вимоги за основним договором відступається в повному обсязі та на умовах, як існують на момент відступлення права вимоги (пункт 1.2); новий кредитор одержує право (замість первісного кредитора) вимагати від боржника належного виконання всіх зобов`язань за основним договором (пункт 1.3); у день укладення цього договору первісний кредитор зобов`язаний передати новому кредитору документи, що засвідчують відступлені права, а саме: оригінал розписки (пункт 2.2.2); за передане право вимоги до боржника за основним договором новий кредитор сплачує первісному кредитору суму в розмірі 50 % отриманої від боржника на виконання зобов`язань за розпискою суми (пункт 3.2).

У травні 2020 року ОСОБА_1 звернувся із заявою до Дніпровського управління поліції Головного управління Національної поліції у місті Києві (далі - Дніпровське УП ГУ НП у м. Києві) про внесення до ЄРДР відомостей про кримінальне правопорушення, передбачене частиною першою статті 190 КК України, із зазначенням обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, про те, що невстановлена особа, яка відома йому як ОСОБА_4 , вчинила відносно нього шахрайські дії, які виразились у поданні до суду позовної заяви щодо стягнення з нього неіснуючого боргу та вжиття заходів забезпечення позову (т. 1, а. с. 126).

08 червня 2021 року ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва призначалася судово-технічна експертиза, проведення якої доручено експертам Київського науково-дослідного інституту судових експертиз, на вирішення якої постановлено наступні питання: 1) чи виготовлено рукописний текст у той час, яким датований документ - розписка від 04 лютого 2016 року? 2) у який період часу був виконаний рукописний текст у документі - розписці від 04 лютого 2016 року ОСОБА_1 на ім?я ОСОБА_4 .? (т. 1, а. с. 209, 210).

У висновку експертів від 09 червня 2022 року № 21354/21-34/14493?14503/22-34, складеного за наслідками проведення судово-технічної експертизи, встановлено, що записи в розписці від імені ОСОБА_1 , датованій 04 лютого 2016 року, виконані кульковою ручкою (ручками), спорядженою (спорядженими) пастою (пастами) синьо-фіолетового кольору. У розписці від імені ОСОБА_1 , датованій 04 лютого 2016 року, відсутні ознаки штучного зістарювання документа. У розписці від імені ОСОБА_1 , датованій 04 лютого 2016 року, записи виконано у період часу липень 2016 року - вересень 2019 року. У розписці від імені ОСОБА_1 , датованій 04 лютого 2016 року, записи виконано не у вказану в документі дату (т. 1, а. с. 74-88).

Позиція Верховного Суду

Касаційне провадження у справі відкрито з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги та виснував, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно з частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).

Правочином є, перш за все, вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів) (постанови Верховного Суду від 10 січня 2024 року у справі № 278/1621/21 (провадження № 61-13700св23), від 21 квітня 2022 року у справі № 397/791/17 (провадження № 61-6572св19) та інші).

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (частина третя статті 203 ЦК України).

У статті 204 ЦК України закріплено принцип презумпції правомірності правочину.

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Статтею 525 ЦК України передбачено, що одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Тлумачення статті 629 ЦК України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду) (постанови Верховного Суду 28 лютого 2024 року у справі № 159/4766/21 (провадження № 61-15464св23), від 13 грудня 2023 року у справі № 295/13310/21 (провадження № 61-12351св22), Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18)).

Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить обов`язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику (постанови Верховного Суду від 24 січня 2024 року у справі № 686/18121/21 (провадження № 61-14050св23), від 19 травня 2021 року у справі № 128/891/20-ц (провадження № 61-4560св21) та інші).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 вересня 2020 року у справі № 916/667/18 (провадження № 12-145гс19) звернула увагу на те, що під розпискою на практиці, як правило, розуміється письмовий документ, який містить відомості про певні обставини, наприклад про отримання однією особою від іншої грошей, іншого майна тощо. Розписка у такому значенні є письмовим доказом згідно із частиною першою, пунктом 1 частини другої статті 73 Господарського процесуального кодексу України.

Таке розуміння узгоджується із законом. Відповідно до частини першої статті 545 ЦК України, прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Відповідно до частини першої статті 545 ЦК України в разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання; у цьому разі настає прострочення кредитора. Відповідно до абзацу третього частини першої статті 937 ЦК України письмова форма договору зберігання вважається дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчено розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем. Відповідно до частини другої статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Водночас законом не встановлено, що факт отримання грошових коштів має бути підтверджений певними засобами доказування. Тому кожна зі сторін може доводити таку обставину або спростовувати її будь-якими доказами. Зокрема, таким доказом може бути положення договору про одержання однією стороною від іншої грошових коштів. Натомість заінтересована сторона може спростовувати цю обставину іншими доказами, які, наприклад, свідчать про підписання договору або розписки, якщо вона втілена в окремому документі, під впливом помилки, обману, насильства тощо.

Суд має оцінити докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; суд надає оцінку як зібраним у справі доказам у цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

За вимогами статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16, Верховний Суд у постановах від 11 березня 2024 року у справі № 610/1475/20 (провадження № 61-15794св23), від 17 січня 2024 року у справі № 757/11883/18-ц (провадження № 61-9790св22) та інших зазначили, що для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Основними ознаками фіктивного правочину є введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання такого договору недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Фактичними обставинами справи, встановленими судами попередніх інстанцій, як судами факту, на підставі наданих сторонами доказів, дослідження яких також входить до повноважень судів першої та апеляційної інстанцій, встановлено, що спір між сторонами стосується стягнення заборгованості за договором позики, укладеним з однією сторони ОСОБА_4 - позикодавцем, і з іншої сторони ОСОБА_1 - позичальником.

На підтвердження факту укладення договору позики та його умов позивач за первісним позовом надав суду розписку від 04 лютого 2016 року, в якій посвідчено, що ОСОБА_1 отримав від ОСОБА_4 235 000,00 доларів США, які зобов`язався повернути позикодавцю до 15 листопада 2018 року. Тобто розписка від 04 лютого 2016 року підтверджує існування зобов`язання, яке виникло із договору позики.

Та обставина, що ОСОБА_1 склав розписку, датовану 04 лютого 2016 року, у інший час (липень 2016 року - вересень 2019 року) не спростовує існування між сторонами договірних правовідносин, передачу грошових коштів у борг ОСОБА_1 й обов`язок їх повернути.

Із наданих сторонами та досліджених судами доказів убачається, що позичальник ОСОБА_1 до настання строку виконання зобов`язання не оспорював договір позики.

Під час розгляду іншої цивільної справи № 206/2777/19 ОСОБА_1 визнав факт складання розписки та існування за нею заборгованості. Проте вказував, що повернення боргу неможливе із незалежних він нього обставин (т. 1, а. с. 196).

Належних та допустимих доказів на підтвердження фіктивності укладеного договору позики відповідно до вимог статті 234 ЦК України, якими обґрунтовано зустрічні позовні вимоги, ОСОБА_1 не надав.

Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них (постанови Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року у справі № 727/7659/21 (провадження № 61-808св23), Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18)).

Факт звернення відповідача (позивача за зустрічним позовом) ОСОБА_1 вже після пред`явлення новим кредитором позову до суду (квітень 2020 року) до органів поліції та проведення Дніпровським УП ГУ НП у м. Києві досудового розслідування у кримінальному провадженні, внесеному до ЄРДР 08 травня 2020 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 190 КК України, не підтверджує як факт причетності позикодавця та інших осіб до вчинення кримінальних правопорушень, так і наявності умислу в його діях при вчиненні правочину (договору позики) щодо заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою (шахрайство).

Відповідно до частини шостої статті 82 ЦПК України лише вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності, які набрали законної сили, є обов`язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.

Такого судового рішення матеріали справи не містять.

Докази виконання ОСОБА_1 своїх зобов`язань за договором позики у матеріалах справи відсутні.

Правові наслідки порушення грошового зобов`язання боржником визначені статтями 1050 625 ЦК України, які передбачають відповідальність боржника та зобов`язують його сплатити суму боргу кредитору.

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 боргу у розмірі 235 000,00 доларів США.

Такі висновки не суперечать правовим позиціям, висловленим Верховним Судом у постановах від 18 травня 2020 року у справі № 177/1659/17, від 23 грудня 2021 року у справі № 501/1243/20, від 26 квітня 2022 року у справі № 753/1349/20, від 27 листопада 2019 року у справі № 752/19567/14-ц, у яких, установивши на підставі належним чином оцінених доказів, що між сторонами виникли договірні правовідносини, а відповідачі, отримавши грошові кошти у позику, не повернули їх у повному розмірі у встановлений строк, суди зробили висновок про стягнення боргу за договорами позики.

У частинах першій-третій статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58 59 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Колегія суддів таких порушень норм процесуального права судами попередніх інстанцій не вбачає.

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) та від 22 лютого 2022 року у справі № 201/16373/16-ц (провадження № 14-27цс21) зазначила, що для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення. Слово «подібний» в українській мові має такі значення: такий, який має спільні риси з ким-, чим-небудь, схожий на когось, щось; такий самий; такий, як той (про якого йде мова). Тому термін «подібні правовідносини» може означати як правовідносини, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і правовідносини, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші.

Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, а саме взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 389 та пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України, таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими. Суб`єктний і об`єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб`єктний склад саме цих правовідносин та/чи їх специфічний об`єкт.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) зазначила, що в кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід визначати з огляду на те, які правовідносини є спірними, порівнювати права та обов`язки сторін цих правовідносин відповідно до правового чи їх договірного регулювання (пункт 31) з урахуванням обставин кожної конкретної справи (пункт 32).

У постанові Верховного Суду України у від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15 та у постанові Верховного Суду від 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16-ц, на які посилається заявник у касаційній скарзі, встановлено інші фактичні обставини, ніж у справі, що переглядається: розписки про отримання грошових коштів не містили зобов`язання про їх повернення, що стало підставою для відмови у задоволенні позову про повернення боргу за договорами. Тому висновки у цих постановах не є релевантними до спірних правовідносин.

Інші доводи касаційної скарги на правильність висновків судів не впливають та їх не спростовують.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

У частині відмови у позовних вимогах до ОСОБА_3 судові рішення не оскаржувалися, тому у касаційному порядку не переглядалися.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення (пункт 1 частини першої статті 409 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Згідно з частиною третьою статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки у цій справі оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Смирнова Михайла Владиславовича залишити без задоволення.

Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 20 квітня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 листопада 2023 року залишити без змін.

Поновити виконання рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 20 квітня 2023 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О. М. СитнікСудді:А. І. Грушицький І. В. Литвиненко Є. В. Петров В. В. Пророк