Історія справи

Постанова КЦС ВП від 04.09.2025 року у справі №947/33324/20

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 вересня 2025 року

м. Київ

справа № 947/33324/20

провадження № 61-10204св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Луспеника Д. Д.,

учасники справи:

позивачка - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 06 вересня 2023 року у складі судді Луняченка В. О. та постанову Одеського апеляційного суду від 21 травня 2025 року у складі колегії суддів: Лозко Ю. П., Кострицького В. В., Назарової М. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до

ОСОБА_2 про виділ в натурі частки домоволодіння.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що після смерті батька ОСОБА_3 вона успадкувала 2/3 часток домоволодіння та земельної ділянки, однак не може досягти згоди з відповідачем, який є іншим спадкоємцем після смерті

ОСОБА_3 , щодо користування належною їй у зазначеному нерухомому майні часткою.

Посилаючись на те, що відповідач не бажає вирішувати питання щодо визначення порядку користування спільною власністю, де він фактично проживає, чим здійснює їй перешкоди у вільному володінні належною їй власністю, позивачка просила:

виділити їй із спільної часткової власності 2/3 частки домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 відповідно до встановленого у висновку судової будівельно-технічної експертизи варіанту виділу;

виділити їй зі спільної часткової власності 2/3 частки земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер 5110136900:21:020:0002, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, відповідно до встановленого у висновку судової будівельно-технічної експертизи варіанту виділу.

припинити право спільної часткової власності ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , спадкоємцем до майна якого, у виді 1/3 частки, є ОСОБА_2 , на нерухоме майно: домоволодіння, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею 0,0468, кадастровий номер 5110136900:21:020:0002, яка розташована за цією ж адресою;

встановити порядок виконання рішення суду, відповідно до якого, рішення суду, після набрання законної сили, буде підставою для реєстрації за ОСОБА_1 права власності на: домоволодіння, утворене внаслідок виділу в натурі 2/3 часток домоволодіння АДРЕСА_3 , відповідно до встановленого варіанту виділу згідно з висновком судової будівельно-технічної експертизи; земельної ділянки, у площі та в межах точок кадастрових координат відповідно до встановленого варіанту виділу згідно висновку судової земельно-технічної експертизи, утворену внаслідок виділу в натурі 2/3 часток із земельної ділянки № НОМЕР_1 площею 0,0468, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5110136900:21:020:0002, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), категорія земель - землі житлової та громадської забудови.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 06 вересня 2023 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 21 травня 2024 року, позов ОСОБА_1 задоволено.

Виділено ОСОБА_1 зі спільної часткової власності в натурі 2/3 частки, що складає 35/100 (352793/996468) домоволодіння АДРЕСА_3 , інвентарною вартістю 352 793,00 грн відповідно до висновку № 10/20 комісійної судової будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи, складеного 20 жовтня 2021 року, який є невід`ємною частиною рішення, згідно з пунктом 2 якого виділено:

літ «А-2» - прибудова до житлового будинку, в складі приміщень 1-7 - коридор

площею 5,0 кв. м; 1-13 - житлова площею 25,4 кв. м, всього загальною

площею 30,4 кв. м;

літ. «а1» - прибудова, у складі приміщень: 1-10 - санвузол площею 4,1 кв. м;

1-11 - кухня площею 12,2 кв. м, всього загальною площею 16,3 кв. м;

літ. «А» - житловий будинок, в складі приміщень: 1-2 - жила площею 10,8 кв. м;

1-3 - жила площею 11,9 кв. м; всього загальною площею 22,7 кв. м;

надвірні будівлі та споруди літ. «Е» - гараж, літ. «Г» - погріб під частиною будівлі, літ. «Б» - літня кухня, літ. «В» - вбиральня , літ. «Ж» - сарай, № 4 - огорожа, № 5 - огорожа, № 6 - огорожа, І - мостіння.

Виділено ОСОБА_1 зі спільної часткової власності в натурі 2/3 частки земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер 5110136900:21:020:0002, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, відповідно до встановленого експертним висновком № 10/20 комісійної судової будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи, складеного 20 жовтня 2021 року, який є невід`ємною частиною цього рішення, згідно пунктом 3 висновку, ОСОБА_1 виділено частину земельної ділянки площею 312 кв. м, що складатиме 2/3 частки земельної ділянки загальною площею 468,0 кв. м, яка обмежена точками

«Б-В-Г-Д-Е-Ж-З-И-К-Л-А-Б», з приляганням до фасадної лівої, правої та задньої зовнішніх меж земельної ділянки, що включає у тому числі площу, зайняту під частиною житлового будинку літ. «А», прибудовами літ. «а1» та «А2», гаражем літ. «Е», літньою кутньою літ. «Б», вбиральнею літ. «В» та сараєм літ. «Ж», описується та проходить таким чином (в графічному додатку № 7 відображено жовтим кольором) з таким описом:

- від лівої межі з точки «Б» вздовж лівої межі по прямій довжиною 27,66 м до точки «В»;

- з точки «В» поворот праворуч і вздовж задньої межі по прямій довжиною 16,73 м до перетину в точці «Г»;

- далі з точки «Г» поворот праворуч і по прямій довжиною 17,71 м вздовж правої межі до перетину в точці «Д»;

- з точки «Д» поворот праворуч і по осям між будинкових перегородок вздовж приміщень «1-2, 1-3, 1-11, 1-10» через точки «Е» та «Ж» до перетину в точці «З»;

- далі навскіс довжиною 2,0 м до перетину в точці «И»;

- з точки «И» поворот ліворуч по прямій довжиною 8,0 м до перетину з будівлею гаража літ. «Е» в точці «К»;

- далі з точки «К» поворот ліворуч і вздовж задньої стіни будівлі гаража літ. «Е» по прямій довжиною 2,2 м до перетину в точці «Л»;

- з точки «Л» поворот праворуч і вздовж стіни будівлі гаражу літ. «Е» до перетину з фасадною межею в точці «А»;

- з точки «А» поворот праворуч і здовж фасадної межі довжиною 5,2 м до перетину з лівою бічною межею в точці «Б».

- від лівої межі з точки «8», вдовж фасадної межі довжиною 6,08 м до точки «1».

Припинено право спільної часткової власності ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , спадкоємцем до майна якого, у виді 1/3 частки, є ОСОБА_2 , на нерухоме майно: домоволодіння АДРЕСА_3 та земельну ділянку № НОМЕР_1 площею 0,0468, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5110136900:21:020:0002.

Встановлено порядок виконання рішення суду, відповідно до якого, рішення суду, після набрання законної сили, є підставою для реєстрації за ОСОБА_1 права власності на домоволодіння, утворене внаслідок виділу в натурі 2/3 часток домоволодіння АДРЕСА_3 , відповідно до встановленого варіанту виділу згідно з висновком судової будівельно-технічної експертизи та земельну ділянку, у площі та в межах точок кадастрових координат відповідно до встановленого варіанту виділу згідно з висновком судової земельно-технічної експертизи, утвореної внаслідок виділу в натурі 2/3 часток із земельної ділянки № НОМЕР_1 площею 0,0468, яка розташована за адресою: вул. Лінія 6 Люстдорфської дороги, кадастровий номер 5110136900:21:020:0002, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), категорія земель - землі житлової та громадської забудови.

Рішення суду першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, мотивоване тим, що позивачка є власницею 2/3 часток домоволодіння та земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину після смерті ОСОБА_3 .

Саме ОСОБА_3 , згідно з правовстановлюючими документами, залишається власником іншої 1/3 частки спірного нерухомого майна, правонаступником якого є ОСОБА_2 , який, відповідно до вимог Цивільного кодексу України (далі -

ЦК України), подав заяву при прийняття спадщини однак свідоцтво про право на спадщину не отримав, право власності на відповідну частку не зареєстрував.

Суд урахував, що спадщина відкрилася ІНФОРМАЦІЯ_1 , про що ОСОБА_2 було відомо, як і стосовно обсягу спадкової маси у виді всього домоволодіння.

Суд відхилив посилання ОСОБА_2 на те, що між ним та батьком існувала домовленість щодо права власності відповідача на всі прибудови, які він здійснив, оскільки доказів на підтвердження зазначеного він не надав. Свідоцтво про право власності ОСОБА_3 та свідоцтво про право на спадщину ОСОБА_1 він не оскаржував.

ОСОБА_1 є власницею 2/3 часток домоволодіння і просить суд виділити їй із спільної часткової власності частку, яка значно менша ніж ідеальна. Зокрема, згідно з пунктом 2 висновку № 10/20 комісійної судової будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи, пропонується виділ у особисту власність позивачки частки домоволодіння, яка складає 35/100 (352793/996468) домоволодіння АДРЕСА_4 , інвентарною вартістю 352 793,00 грн, при цьому вимог про стягнення з відповідача компенсації вартості різниці між зменшеною та реальною часткою вона не заявляла, тобто не створила додаткового фінансового тягаря для відповідача, у користуванні якого після відповідного розподілу (виділу) залишається частка домоволодіння, яка фактично відповідає 65/100 часток.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи

У липні 2024 року ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Київського районного суду м. Одеси від 06 вересня 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду від 21 травня 2024 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, зокрема, просить:

призначити справу до судового розгляду;

викликати ОСОБА_2 та ОСОБА_1 до касаційного суду у зв`язку з необхідністю надати пояснення;

передати справу на розгляд до Великої Палати Верховного Суду оскільки справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики;

скасувати ухвали Київського районного суду м. Одеси від 21 грудня 2020 року (про відхилення відводу судді Лук`янченку В. О.), від 22 грудня 2020 року (про відхилення відводу судді Лук`янченку В. О.), від 14 квітня 2021 року (про відхилення відводу секретарю судового засідання Макаренко Г. В.), від 02 березня 2023 року про відхилення клопотання про перевірку експертного висновку від 20 жовтня 2021 року № 10/20, витребування доказів, огляд спірного домоволодіння і земельної ділянки на місці та призначення повторної комісійної судової, будівельно-технічної земельно-технічної експертизи;

скасувати ухвалу Одеського апеляційного суду від 18 травня 2023 року про відмову в апеляційній перевірці ухвали Київського районного суду м. Одеси від 02 березня 2023 року і повернення апеляційної скарги без розгляду.

скасувати рішення Київського районного суду м. Одеси від 06 вересня 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду від 21 травня 2024 року та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції;

вирішити питання про повернення зайво сплаченого судового збору на виконання ухвали Одеського апеляційного суду від 15 листопада 2023 року;

за встановленими грубими порушеннями норм матеріального і процесуального права суддями Київського районного суду м. Одеси та Одеського апеляційного суду відповідно до статей 262, 420 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) постановити окрему ухвалу, яку направити для вирішення питання про їх дисциплінарну відповідальність до Вищої кваліфікаційної комісії суддів.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 05 вересня 2019 року у справі № 921/320/18, від 22 травня 2019 року у справі № 918/410/18, від 20 травня 2020 року у справі № 911/1603/19, від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)).

Посилається на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України), зокрема: суд не дослідив зібрані у справі докази; суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що суд першої інстанції необґрунтовано відмовив у задоволенні заявлених ним відводів, а отже рішення суду першої інстанції ухвалене неповноважним складом суду.

Суд першої інстанції, з яким помилково погодився апеляційний суд, безпідставно відмовив у задоволенні клопотання заявника щодо перевірки експертного висновку від 20 жовтня 2021 року № 10/20 та призначення у справі повторної комплексної судово-технічної експертизи; помилково поклав в основу оскаржуваного судового рішення завідома неправдивий висновок комісійної судової будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи № 10/20 від 20 жовтня 2021 року, складений судовим експертом Накул О. М., яка незаконно залучила до проведення експертизи експерта Сікорську О. А .

Крім того, зазначений висновок є недопустимим доказом, оскільки відповідача не було повідомлено про дату та час здійснення дослідження; експерти сфальсифікували дату дослідження; допустили численні помилки в описі об`єкта дослідження; не вирішили питання щодо інженерних комунікацій домоволодіння та виділили позивачці всі існуючі на земельній ділянці будівлі і споруди без урахування їх належного технічного стану, який забезпечував ОСОБА_2 .

Суди попередніх інстанцій не надали належної оцінки односторонньому правочину, вчиненому матір`ю ОСОБА_2 - ОСОБА_5 у виді заяви від 03 лютого 2011 року щодо відмови від прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 на користь дочки померлого - ОСОБА_1 , не звернули уваги на те, що такий правочин викликає сумнів у його легітимності; залишили поза увагою норми сімейного законодавства щодо презумпції спільного майна подружжя та цивільного права, які визначають порядок відмови від права власності; не застосували норми щодо визнання недійсними угод; не застосували норми спадкового права та земельного законодавства.

Вирішуючи позовні вимоги, суди не звернули уваги на те, що у разі відмови від права власності на майно, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру. Однак його мати - ОСОБА_5 не зверталася із такою заявою для вчинення відповідного запису у державному реєстрі прав на нерухоме майно, а отже, вона до цього часу є власницею 1/2 частки у спірному домоволодінні.

Крім того, речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 01 січня 2013 року, визнаються дійсними, зокрема, якщо на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації.

А тому, хоча спірний будинок і було збудовано у 1963 році, а прибудову, літню кухню і льох введено в експлуатацію у 2006-2007 році роках, суди мали врахувати, що майнові права його матері ОСОБА_5 були чинними, незважаючи на те, що її не було внесено до реєстру власників домоволодіння.

У вересні 2024 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_1 у якому вона просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 17 липня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 06 вересня 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду від 21 травня 2024 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.

Ухвалою Верховного Суду від 02 вересня 2024 року (після усунення недоліків) поновлено ОСОБА_2 строк на касаційне оскарження; відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 , з підстав, визначених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано з Київського районного суду м. Одеси матеріали цивільної справи № 947/33324/20; відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про зупинення виконання рішення Київського районного суду м. Одеси від 06 вересня 2023 року та постанови Одеського апеляційного суду від 21 травня 2024 року; надано учасникам справи строк для подання відзиву.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,

є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи

з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення,

а оскаржуване судове рішення - без змін.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3 , якому за життя на праві приватної власності належав об`єкт, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , який, згідно з технічним паспортом від 17 травня 2007 року, складається з житлового будинку літ. «А», загальною площею 196,7 кв. м, житловою площею 100,9 кв. м, літньої кухні літ. «Б», вбиральні літ. «В», погребу літ. «Г», гаражу літ. «У», сараю літ. «Ж» та земельна ділянка площею 0,0468 га, кадастровий номер 5110136900:21:020:0002, розташована за цією ж адресою.

Із заявами про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 , 26 січня 2011 року до нотаріуса звернувся ОСОБА_2 та 03 лютого 2011 року - ОСОБА_1

03 лютого 2011 року дружина померлого - ОСОБА_5 подала заяву про відмову від прийняття спадщини на користь дочки ОСОБА_1

09 серпня 2017 року державний нотаріус Третьої Одеської державної нотаріальної контори видав ОСОБА_1 свідоцтво про право на спадщину у виді 2/3 часток домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер нерухомого майна: 1312622651101), а 15 серпня 2017 року на 2/3 частки земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 ( реєстраційний номер нерухомого майна: 1325134851101).

Відповідач свідоцтво про право на спадщину не отримував, однак, як спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини та у передбачений статтею 1270 ЦК України строк не відмовився від неї, вважається таким, що прийняв спадщину, а саме 1/3 частку спірного домоволодіння та земельної ділянки.

Згідно з експертним висновком комісійної судової будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи від 20 жовтня 2021 року № 10/20, складеного експертами Накул О. М. та Сікорською О. А. , враховуючи фактичні об`ємно-планувальні особливості досліджуваного будинку, розділити його відповідно до вимог нормативно-правових актів у галузі будівництва по 1/3 та 2/3 частці технічно неможливо.

Є технічна можливість розділити об`єкт нерухомого майна - домоволодіння, з відхиленням від розміру часток, згідно з яким ОСОБА_1 , як власниці 2/3 часток, пропонується виділити частку яка складатиме 35/100 частин (352793/996468), інвентарною вартістю 352 793,00 грн, у складі таких приміщень: літ «А-2» - прибудова до житлового будинку, в складі приміщень 1-7 - коридор площею 5,0 кв. м; 1-13 - житлова площею 25,4 кв. м, всього загальною площею 30,4 кв. м; літ. «а1» - прибудова, у складі приміщень: 1-10 - санвузол площею 4,1 кв. м; 1-11 - кухня площею 12,2 кв. м, всього загальною площею 16,3 кв. м; літ. «А» - житловий будинок, в складі приміщень: 1-2 - жила площею 10,8 кв. м; 1-3 - жила площею 11,9 кв. м; всього загальною площею 22,7 кв. м; надвірні будівлі та споруди літ. «Е» - гараж, літ. «Г» - погріб під частиною будівлі, літ. «Б» - літня кухня, літ. «В» - вбиральня , літ. «Ж» - сарай, № 4 - огорожа, № 5 - огорожа, № 6 - огорожа, І - мостіння.

Інвентарна вартість частки 65/100 (643675/996468), яку запропоновано залишити ОСОБА_2 , становить 643 675,00 грн.

Запропоновано виділити ОСОБА_1 земельну ділянку площею 312 кв. м, що складатиме 2/3 частики земельної ділянки, загальною площею 468 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , яка обмежена точками «Б-В-Г-Д-Е-Ж-З-И-К-Л-А-Б», з приляганням до фасадної лівої, правої та задньої зовнішніх меж земельної ділянки, що включає у тому числі площу, зайняту під частиною житлового будинку літ. «А», прибудовами літ. «а1 та А2», гаражем літ. «Е», літньою кутньою літ. «Б», вбиральнею літ. «В» та сараєм літ. «Ж», що описується та проходить таким чином (в графічному додатку № 7 відображено жовтим кольором) з таким описом:

- від лівої межі з точки «Б» вздовж лівої межі по прямій довжиною 27,66 м до точки «В»;

- з точки «В» поворот праворуч і вздовж задньої межі по прямій довжиною 16,73 м до перетину в точці «Г»;

- далі з точки «Г» поворот праворуч і по прямій довжиною 17,71 м вздовж правої межі до перетину в точці «Д»;

- з точки «Д» поворот праворуч і по осям між будинкових перегородок вздовж приміщень «1-2, 1-3, 1-11, 1-10» через точки «Е» та «Ж» до перетину в точці «З»;

- далі навскіс довжиною 2,0 м до перетину в точці «И»;

- з точки «И» поворот ліворуч по прямій довжиною 8,0 м до перетину з будівлею гаража літ. «Е» в точці «К»;

- далі з точки «К» поворот ліворуч і вздовж задньої стіни будівлі гаража літ. «Е» по прямій довжиною 2,2 м до перетину в точці «Л»;

- з точки «Л» поворот праворуч і вздовж стіни будівлі гаражу літ. «Е» до перетину з фасадною межею в точці «А»;

- з точки «А» поворот праворуч і здовж фасадної межі довжиною 5,2 м до перетину з лівою бічною межею в точці «Б».

- від лівої межі з точки «8», вдовж фасадної межі довжиною 6,08 м до точки «1».

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частинами першою, другою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

За правилами частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Володіння та розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.

Згідно зі статтею 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно), тобто право спільної власності - це право власності кількох суб`єктів на один об`єкт.

Відповідно до статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Зі змісту вказаної статті випливає, що право кожного із співвласників пов`язується з часткою у праві спільної власності, і кожен із співвласників є власником не певної частини майна, а всього спільного майна у цілому.

Відповідно до частин першої, другої статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю.

Частиною третьою статті 358 ЦК України передбачено, що кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності.

Частиною першою статті 364 ЦК України передбачено право співвласника на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності.

За змістом цієї норми виділ частки зі спільного майна - це перехід частини цього майна у власність учасника спільної власності пропорційно його частки в праві спільної власності й припинення для цієї особи права на частку у спільному майні.

Вид майна, що перебуває у спільній частковій власності, впливає на порядок виділу з нього частки.

Відповідно до частини другої статті 364 ЦК України, якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.

Питання щодо поділу майна, що є у спільній частковій власності, врегульовано статтею 367 ЦК України, у відповідності до якої майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Виходячи з аналізу змісту наведених норм права, поняття «поділ» та «виділ» не є тотожними. При поділі майно, що знаходиться в спільній частковій власності, поділяється між усіма співвласниками, і правовідносини спільної часткової власності припиняються. При виділі частки правовідносини спільної часткової власності, як правило, зберігаються, а припиняються лише для співвласника, частка якого виділяється. Винятком з цього правила є ситуація, коли майно належить на праві спільної часткової власності двом співвласникам, - тоді має місце поділ спільного майна. Тобто, поділ спільного майна відрізняється від виділу частки співвласника або припинення його права на частку в спільному майні однією суттєвою ознакою - у разі поділу майна право спільної часткової власності на нього припиняється.

Подібні висновки викладено у постановах Верховний Суду від 19 травня 2021 року у справі № 501/2148/17 (провадження № 61-22087св19), від 28 липня 2021 року у справі № 310/7011/17 (провадження № 61-7153св20).

Верховний Суд України у постанові від 03 квітня 2013 року у справі № 6-12цс13 дійшов висновку, що у разі виділу співвласник отримує свою частку в майні в натурі й вибуває зі складу учасників спільної власності. За всіма іншими співвласниками спільна власність при виділі частки зберігається. На відміну від виділу, за якого право власності припиняється лише для того співвласника, частка якого виділяється із спільної власності в разі поділу (стаття 367 ЦК України) спільна часткова власність припиняється для всіх її учасників.

При цьому необхідно враховувати, що після поділу майна, що є у спільній частковій власності (в порядку статтею 367 ЦК України), так і після виділу частки зі спільного нерухомого майна в порядку статті 364 ЦК України (у разі, коли майно належить на праві спільної часткової власності двом співвласникам) право спільної часткової власності припиняється, кожному із співвласників має бути визначена окрема площа, яка повинна бути ізольованою від приміщення іншого (інших) співвласників, мати окремий вихід, окрему систему життєзабезпечення (водопостачання, водовідведення, опалення тощо), тобто складати окремий об`єкт нерухомого майна в розумінні статті 181 ЦК України. Таким чином, суд повинен зазначити в рішенні, яка частка із спірного майна надається позивачу, тим самим визначивши конкретний окремий об`єкт нерухомого майна, який залишається у власності відповідача.

Аналіз положень статей 183 358 364 379 380 382 ЦК України дає підстави для висновку про те, що виділ часток (поділ) будинку, що перебуває в спільній частковій власності, є можливим, якщо кожній зі сторін може бути виділено відокремлену частину будинку із самостійним виходом (квартиру) або в разі, коли є технічна можливість переобладнання будинку в ізольовані квартири, які за розміром відповідають розміру часток співвласників у праві власності. Якщо виділ (поділ) технічно можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників з урахуванням конкретних обставин поділ (виділ) може бути проведений зі зміною ідеальних часток і присудженням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилася.

У постанові Верховного Суду від 26 липня 2023 року у справі № 201/1346/18 (провадження № 61-7308св22) зазначено, що «системний аналіз положень статей 183 358 364 367 379 380 382 ЦК України дає підстави дійти висновку, що у спорах про поділ (виділ частки) будинку в натурі учасникам спільної часткової власності на будинок може бути виділено відокремлену частину будинку, яка відповідає розміру їх часток у праві власності. Виділ часток (поділ) будинку, що перебуває в спільній частковій власності, є можливим, якщо кожній зі сторін може бути виділено відокремлену частину будинку із самостійним виходом (квартиру) або в разі, коли є технічна можливість переобладнання будинку в ізольовані квартири, які за розміром відповідають розміру часток співвласників у праві власності. Якщо виділ (поділ) технічно можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників, з урахуванням конкретних обставин поділ (виділ) може бути проведений зі зміною розмірів ідеальних часток і стягненням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилася».

Визначальним для виділу частки або поділу будинку в натурі, який перебуває у спільній частковій власності, є не порядок користування будинком, а розмір часток співвласників та технічна можливість поділу будинку відповідно до часток співвласників. Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 03 квітня 2012 року у справі № 6-12цс13, а також у постановах Верховного Суду від 25 вересня 2019 року у справі № 205/9065/15-ц, від 27 травня 2020 року у справі № 173/1607/15-ц, від 11 жовтня 2021 року у справі 607/14338/19-ц, від 01 грудня 2021 року у справі № 688/4007/19, від 09 листопада 2022 року у справі № 592/15122/19 та від 10 липня 2024 року у справі № 752/22726/20.

Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що позивачка є власницею 2/3 часток спірного домоволодіння та земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 .

ОСОБА_2 , як спадкоємцю після смерті ОСОБА_3 , який фактично прийняв спадщину, оскільки постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, однак не оформив її у встановленому законом порядку, належить 1/3 частка у праві власності на зазначене домоволодіння та земельну ділянку.

На підтвердження можливості виділу в натурі належної позивачці частки у праві спільної часткової власності на нерухоме майно вона надала висновок комісійної судової будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи від 20 жовтня 2021 року № 10/20, який суди визнали належним та допустимим доказом у справі.

Непогоджуючись із запропонованим експертами варіантом поділу спірного нерухомого майна, відповідач, доказів, які б викликали сумнів у достовірності такого висновку, не надав, інших можливих варіантів здійснення поділу спірного нерухомого майна не навів.

У касаційній скарзі ОСОБА_2 посилається на те, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання заявника щодо перевірки експертного висновку від 20 жовтня 2021 року № 10/20 та призначення у справі повторної комплексної судово-технічної експертизи.

Перевіряючи зазначені доводи заявника, Верховний Суд виходить з такого.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див. пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19)).

У постанові Верховного Суду від 11 червня 2020 року у справі №757/1782/18 зазначено, що змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він нівелюватиме можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Відповідно до матеріалів справи у лютому 2022 року ОСОБА_2 звернувся до суду першої інстанції з клопотання про перевірку експертного висновку від 20 жовтня 2021 року №10/20 та призначення у справі повторної комплексної судово-технічної експертизи, в якому просив суд:

зобов`язати ОСОБА_1 та експертів Накул О. М. , Сікорську О. А. надати оригінали договорів на проведення експертиз, акти виконаних робіт, докази їх оплати, докази щодо його сповіщення про обстеження 08 червня 2021 року о 12 год 00 хв та відвідання в цей день домоволодіння, що знаходиться за адресою: за адресою: АДРЕСА_1 та копії цих документів для приєднання до справи;

здійснити вихід на місце розташування спірного домоволодіння та оглянути його з метою встановлення невідповідності висновків експертів Накул О. М. та Сікорської О.А. фактичним обставинам справи та неправдивого відображення частин домоволодіння і земельної ділянки, їх неправильної оцінки, неврахування ряду обставин;

викликати експертів Накул О. М. та Сікорську О. А. , які склали експертний висновок на замовлення позивачки, для надання пояснень щодо зазначених питань;

призначити повторну комплексну судово-технічну експертизу.

Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 02 березня 2023 року відмовлено у задоволенні зазначеного клопотання ОСОБА_2 , зокрема, з тих підстав, що непогоджуючись із таким висновком, фактично відповідач посилався на власні сумніви щодо оплати такої експертизи позивачкою та незгоду із порядком її проведення, у тому числі, виходячи з розміру часток у спадщині, яка відкрилася після смерті ОСОБА_3 , а тому вважав за необхідне провести у справі повторне експертне дослідження із метою визначення варіантів поділу спірного домоволодіння в натурі, з урахуванням його особистого матеріального вкладу, здійсненого за життя спадкодавця, у це домоволодіння.

Суд першої інстанції неодноразово роз`яснював відповідачу право на подання доказів для обґрунтування своїх заперечень, зокрема й відповідного експертного висновку, однак сторона відповідача лише наполягала на визнанні проведеної на замовлення позивачки експертизи необґрунтованою та призначення з цих підстав повторної експертизи на підставі частини другої статті 113 ЦПК України.

Відповідно до статті 113 ЦПК України якщо висновок експерта буде визнано неповним або неясним, судом може бути призначена додаткова експертиза, яка доручається тому самому або іншому експерту (експертам). Якщо висновок експерта буде визнано необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності, судом може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові (експертам).

Повторна експертиза призначається, коли є сумніви у правильності висновку експерта, пов`язані з його недостатньою обґрунтованістю чи з тим, що він суперечить іншим матеріалам справи, а також за наявності істотного порушення процесуальних норм, які регламентують порядок призначення і проведення експертизи. Висновок визнається неповним, коли експерт не дав вичерпних відповідей на порушені перед ним питання, у зв`язку з чим суд має обговорити питання про призначення додаткової або повторної експертизи залежно від обставин справи (постанова Верховного Суду від 21 квітня 2021 року у справі № 201/15019/14-ц).

Процесуальним законом передбачено дві підстави для призначення судом повторної експертизи, а саме: у випадку, якщо висновок експерта суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності (постанова Верховного Суду від 29 грудня 2022 року у справі № 686/15304/14).

Зважаючи на встановлені у цій справи обставини, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, обґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання ОСОБА_2 , оскільки суди не встановили, а відповідач не довів наявність підстав для визнання висновку експерта від 20 жовтня 2020 року № 10/20 необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності.

У контексті наведеного, Верховний Суд зазначає, що не погоджуючись із запропонованими експертами у висновку судової інженерно-технічної експертизи від 20 жовтня 2021 року № 10/20 варіантом поділу спірного нерухомого майна, відповідач фактично заперечує право власності ОСОБА_1 на успадковану нею частку у спірному домоволодінні та, відповідно, виділ цієї частки в натурі, що у розумінні процесуального закону не є підставою для призначення у справі повторної комісійної судової будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи.

Верховний Суд відхиляє, як необґрунтовані доводи касаційної скарги про те, що на порушення норм процесуального права, оскаржувані судові рішення ухвалено на підставі недопустимих доказів, з огляду на таке.

Законність, обґрунтованість та вмотивованість судового рішення обумовлюється, зокрема, порядком оцінки доказів і визначенням відповідно до статті 89 ЦПК України їх якості з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупності зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

Згідно зі статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до статті 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Отже, недопустимі докази - це докази, які отримані внаслідок порушення закону. Відповідно, тягар доведення недопустимості доказу лежить на особі, яка наполягає на тому, що судом використано недопустимий доказ.

Подібна за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду

від 02 березня 2021 року у справі № 922/2319/20, від 16 лютого 2021 року у справі № 913/502/19, від 13 серпня 2020 року у справі № 916/1168/17, від 16 березня

2021 року у справі № 905/1232/19, від 21 липня 2022 року у справі № 922/3308/20.

Таким чином, неналежні докази та недопустимі докази - це різні поняття.

Водночас відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Заявник помилково ототожнює категорії належності та допустимості доказів, і не враховує вимоги частини другої статті 89 ЦПК України, відповідно до якої саме суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суди попередніх інстанцій, діючи в межах наданих їм процесуальним законом повноважень, оцінили висновок комісійної судової будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи від 20 жовтня 2021 року № 10/20 у сукупності з іншими доказами, зокрема, технічним паспортом домоволодіння, свідоцтвами про право власності ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , та дійшли висновку про його достовірність, належність та допустимість.

Таким чином, доводи касаційної скарги про те, що судові рішення ухвалені на підставі недопустимого доказу є необґрунтованими, оскільки фактично зводяться до незгоди заявника з висновком експерта від 20 жовтня 2021 року № 10/20 та оцінкою зазначеного висновку наданою судами попередніх інстанцій.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів та їх переоцінювати згідно з положеннями статті 400 ЦПК України.

Верховний Суд відхиляє як необґрунтовані доводи заявника про те, що суди попередніх інстанцій не надали належної оцінки односторонньому правочину, вчиненому матір`ю ОСОБА_2 - ОСОБА_5 у виді заяви від 03 лютого 2011 року щодо відмови від прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 на користь дочки померлого - ОСОБА_1 .

Перевіряючи такі доводи відповідача, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що спадщина відкрилася ІНФОРМАЦІЯ_1 , про що ОСОБА_2 було достовірно відомо, як і стосовно обсягу спадкової маси у виді всього домоволодіння, при що свідчить зміст заяви спадкоємця стосовно того, яка саме спадщина відкрилася. Будь-яких дій щодо оскарження свідоцтва про право власності ОСОБА_3 , свідоцтва про право на спадщину ОСОБА_1 він не вчинив, а тому, урахувавши презумпцію правомірності правочину, встановлену у статті 204 ЦК України, суди дійшли висновку, що на момент смерті ОСОБА_3 саме йому на праві власності належало спірне домоволодіння, яке складається з житлового будинку літ. «А», загальною площею 196,7 кв. м, житловою площею 100,9 кв. м, літньої кухні літ «Б», вбиральні літ. «В», погребу літ. «Г», гаражу літ. «У», сараю літ. «Ж», зазначених у технічному паспорті від 17 травня 2007 року, а отже, саме зазначене домоволодіння ввійшло до спадкової маси після смерті ОСОБА_3 .

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди висновками з висновками судів попередніх інстанцій стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин та спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів, водночас суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Висновки судів попередніх інстанцій не суперечать висновкам Верховного Суду, на які містяться посилання у касаційній скарзі.

Щодо доводів касаційної скарги про ухвалення судового рішення неповноважним складом суду

У касаційній скарзі ОСОБА_2 посилається на те, що суд першої інстанції необґрунтовано відмовив у задоволенні заявлених ним відводів, а отже рішення суду першої інстанції ухвалене неповноважним складом суду.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо справу розглянуто і вирішено неповноважним складом суду.

Термін «повноважний склад суду» слід сприймати як наявність повноважень суддів щодо здійснення ними своїх професійних обов`язків: компетентність у розумінні наявності повноважень на розгляд справ у суді відповідно до предмета спору, вирішення справ судом певної інстанції та судом, який має повноваження на розгляд справ у межах територіальної юрисдикції, визначеної ЦПК України, що забезпечує право на розгляд справи незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Неповноважним потрібно вважати склад суду у таких випадках: справу розглянуто і вирішено суддею або за участі судді, строк повноважень якого закінчився; справу розглянуто і вирішено особою, яка не є суддею цього суду; справу передано на розгляд судді з порушенням встановленого порядку розподілу судових справ або з порушенням принципу незмінності складу суду; справу розглянуто і вирішено суддею або за участі судді, який брав участь у її вирішенні; справу, яку належить розглядати колегіально, розглянуто і вирішено суддею одноособово.

Склад суду, який розглядає справу, є повноважним лише в тому випадку, коли його створення відповідає вимогам закону, а також коли відсутні обставини, що унеможливлюють участь судді у справі. Відповідний правовий висновок виклав Верховний Суд у постановах: від 28 грудня 2022 року у справі № 183/4809/19, від 11 жовтня 2023 року у справі № 306/844/20, від 06 березня 2024 року у справі № 686/9073/22.

Касаційна скарга заявника не містить обґрунтованих посилань на жодну із зазначених підстав, за наявності яких, склад суду може бути визнано неповноважним.

Верховний Суд відхиляє як необґрунтовані доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні заявлених ним відводів, з огляду на таке.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і судом касаційної інстанції визнано підстави про відвід обґрунтованими, якщо касаційну скаргу обґрунтовано такою підставою.

Підставою відводів судді Луняченка В. О. та секретаря судового засідання Макаренко Г. В. (у задоволенні яких відмовлено/визнано необґрунтованими у встановленому процесуальним законом порядку ухвалами від 21 грудня 2020 року, від 22 грудня 2020 року, від 14 квітня 2021 року, заявник, зокрема, зазначав, що йому не було направлено копії ухвали про відкриття провадження та позовної заяви (з додатками); суд розглянув клопотання ОСОБА_1 про витребування доказів за його відсутності, належним чином неповідомленого про дату та час розгляду справи; суд не звернув уваги, що зазначена позивачкою ціна позову та, відповідно, сплачена нею сума судового збору, є заниженими; позовна заява не відповідає вимогам статей 175 177 ЦПК України.

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 36 ЦПК України суддя не може розглядати справу і підлягає відводу (самовідводу), якщо є обставини, що викликають сумнів у неупередженості або об`єктивності судді.

Відповідно до частини четвертої статті 36 ЦПК України незгода сторони з процесуальними рішеннями судді, рішення або окрема думка судді в інших справах, висловлена публічно думка судді щодо того чи іншого юридичного питання, не може бути підставою для відводу.

ЄСПЛ зазначив, що наявність безсторонності відповідно до пункту першого статті 6 Конвенції повинна визначатися за суб`єктивним та об`єктивним критеріями. Відповідно до суб`єктивного критерію беруться до уваги особисті переконання та поведінка окремого судді, тобто чи виявляв суддя упередженість або безсторонність у цій справі. Відповідно до об`єктивного критерію визначається, серед інших аспектів, чи забезпечував суд як такий та його склад відсутність будь-яких сумнівів у його безсторонності. Стосовно суб`єктивного критерію особиста безсторонність суду презюмується, поки не надано доказів протилежного. Стосовно об`єктивного критерію, то це означає, що під час вирішення того, чи є в цій справі обґрунтовані причини побоюватися, що певний суддя був небезсторонній, позиція заінтересованої особи є важливою, але не вирішальною. Вирішальним же є те, чи можна вважати такі побоювання об`єктивно обґрунтованими (рішення від 09 листопада 2006 року у справі «Білуха проти України», заява № 33949/02, пункти 49-52).

Верховний Суд погоджується суду першої інстанції про відсутність підстав для висновку про необ`єктивність та упередженість судді Луняченка В. О. згідно зі статтею 36 ЦПК України, а також підстав для відводу секретаря судового засідання Макаренко Г. В. відповідно до частини першої статті 38, статті 36 ЦПК України з огляду на їх оціночний характер та відсутність доказів фактичної упередженості.

Щодо оскарження ухвали Одеського апеляційного суду від 18 травня 2023 року

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 18 травня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 на ухвалу Київського районного суду м. Одеси від 02 березня 2023 року повернуто заявнику на підставі пункту 4 частини п`ятої статті 357 ЦПК України.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку ухвали суду апеляційної інстанції про повернення апеляційної скарги.

Зважаючи на те, що ОСОБА_2 мав право оскаржити у касаційному порядку ухвалу суду апеляційної інстанції про повернення апеляційної скарги заявнику окремо від судового рішення по суті спору, у передбачений статтею 390 ЦПК України строк, однак своїм правом не скористався, а тому відсутні правові підстави для касаційного перегляду зазначеної ухвали суду, заперечення на яку включено до касаційної скарги на судові рішення по суті спору.

Щодо клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

У касаційній скарзі заявник просить передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права на формування єдиної правозастосовчої практики.

Згідно з частинами четвертою, п`ятою статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати. Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Як зазначила Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 30 жовтня 2018 року у справі № 757/172/16-ц (провадження № 14-475цс18), виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розвитку права.

Верховний Суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки заявник не навів мотивів та аргументів для такої передачі.

Щодо постановлення окремої ухвали щодо судді Київського районного суду м. Одеси та колегії суддів Одеського апеляційного суду

У касаційній скарзі заявник, посилаючись на грубе порушення норм матеріального і процесуального права суддями Київського районного суду м. Одеси та Одеського апеляційного суду відповідно до статей 262 420 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), просить постановити окрему ухвалу, яку направити для вирішення питання про їх дисциплінарну відповідальність до Вищої кваліфікаційної комісії суддів.

Згідно зі статтею 420 ЦПК України суд касаційної інстанції у випадках і в порядку, встановлених статтею 262 цього Кодексу, може постановити окрему ухвалу.

Окрема ухвала суду є процесуальним засобом судового впливу на виявлені під час судового розгляду грубі порушення законності, а також причини та умови, що цьому сприяли.

Згідно з частиною першою статті 262 ЦПК України суд, виявивши при вирішенні спору порушення законодавства або недоліки в діяльності юридичної особи, державних чи інших органів, інших осіб, постановляє окрему ухвалу, незалежно від того, чи є вони учасниками судового процесу.

При цьому вирішення питання щодо постановлення окремої ухвали є правом, а не обов`язком суду.

Верховний Суд не встановив обставин, які б давали підстави для постановлення окремої ухвали у цій справі щодо судді Київського районного суду м. Одеси та колегії суддів Одеського апеляційного суду.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За змістом частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, повним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків суду обставинам справи, а доводи касаційної скарги ОСОБА_2 цих висновків не спростовують.

Зважаючи на те, що судове рішення ухвалюється при попередньому розгляді справи і справа до судового розгляду не призначалася, а тому відсутні підстави для вирішення клопотання ОСОБА_2 про розгляд справи за участю сторін, згідно з частиною першою статті 401 ЦПК України.

Щодо розподілу судових витрат

У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить повернути зайво сплачений, на його думку, судовий збір за подання апеляційної скарги, який він сплатив відповідно до ухвали Одеського апеляційного суду від 15 листопада 2023 року, тобто фактично здійснити розподіл судових витрат у справі.

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими у статтях 141 142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій

статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Таким чином, розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат (постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028сво18)).

Оскільки оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400 401 409 416 ЦПК України, ВерховнийСуд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Клопотання ОСОБА_2 про розгляд справи за участю сторін залишити без розгляду.

У задоволенні клопотання ОСОБА_2 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити.

У задоволенні клопотання ОСОБА_2 про постановлення окремої ухвали відмовити.

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 06 вересня 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду від 21 травня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: І. Ю. Гулейков Р. А. Лідовець Д. Д. Луспеник