Історія справи

Ухвала ККС ВП від 05.11.2020 року у справі №360/1322/18

Постанова

іменем України

25 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 360/1322/18

провадження № 51-5351км20

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого Ємця О. П.,

суддів: Кравченка С. І., Білик Н. В.,

за участю:

секретаря судового засідання Глушкової О. О.,

прокурора Шевченко О. О.,

захисника Башинської О. П.,

розглядаючи у відкритому судовому засіданні касаційні скарги захисників Гошка В. І. в інтересах засудженого ОСОБА_1 та Башинської О. П. в інтересах засудженого ОСОБА_2 на вирок Бородянського районного суду Київської області від 7 травня 2020 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 5 серпня 2020 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12018110120000194, за обвинуваченням

ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, уродженця с. Жовтневе Бородянського району Київської області, жителя АДРЕСА_1, зареєстрованого у АДРЕСА_2, раніше неодноразово судимого, в останній раз за вироком Шевченківського районного суду м. Києва від 20 листопада 2019 року за ч. 2 ст. 309, ст. 71 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 1 місяць,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 187 КК України;

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, громадянина України, уродженця с. Велика Благовіщенка Горностаївського району Херсонської області, зареєстрованого АДРЕСА_5, жителя АДРЕСА_4, раніше судимого за вироком Суворовського районного суду м. Херсона від 28 листопада 2011 року за ч. 2 ст. 186 і ч. 2 ст. 187 КК України із застосуванням ст. 69 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років, звільненого 30 грудня 2014 умовно-достроково на невідбутий строк 1 рік 6 місяців 3 дні,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 396 КК України.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Бородянського районного суду Київської області від 7 травня 2020 року ОСОБА_2 засуджено за ч. 3 ст. 187 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років із конфіскацією Ѕ частини належного йому майна. Згідно з ч. 4 ст. 70 КК України шляхом часткового складання покарання за цим вироком і покарання за вироком Шевченківського районного суду м. Києва від 20 листопада 2019 року ОСОБА_2 призначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 9 років із конфіскацією Ѕ частини належного йому майна.

Строк відбування покарання ОСОБА_2 постановлено обчислювати з 17 березня 2018 року. До набрання вироком законної сили запобіжний захід щодо останнього залишено у вигляді тримання під вартою й зараховано у строк покарання строк попереднього ув'язнення.

Цим же вироком ОСОБА_1 засуджено за ч. 1 ст. 396 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки.

До набрання вироком законної сили запобіжний захід щодо ОСОБА_1 залишено у вигляді цілодобового домашнього арешту.

Строк відбування покарання ОСОБА_1 постановлено обчислювати з моменту його затримання в порядку звернення вироку до виконання та зараховано до цього строку попереднє ув'язнення із 17 березня 2018 року по 12 березня 2020 року.

Прийнято рішення щодо процесуальних витрат та долі речових доказів.

Згідно з вироком суду, 16 березня 2018 року, в вечірній час, ОСОБА_2 та невстановлені досудовим розслідуванням особи, матеріали щодо яких виділені в окреме провадження, діючи за попередньою змовою і маючи умисел на вчинення розбійного нападу з метою заволодіння чужим майном, попросили ОСОБА_1, який не був обізнаним у їхніх дійсних намірах, звозити їх у с. Новий Корогод Бородянського району Київської області в особистих справах. Надалі, 17 березня 2018 року, приблизно о 02:00, ОСОБА_1 на автомобілі привіз ОСОБА_2 та цих осіб до будинку потерпілого ОСОБА_3, який є тестем ОСОБА_2, по АДРЕСА_2, де ОСОБА_1 залишився в салоні автомобіля неподалік від домоволодіння та став їх очікувати.

В цей час ОСОБА_2 спільно з невстановленими особами, діючи умисно, з корисливих мотивів, за попередньою змовою між собою на вчинення розбійного нападу з метою заволодіння чужим майном, скориставшись дублікатом ключа, проникли до будинку, де, погрожуючи ОСОБА_3 насильством, небезпечним для життя чи здоров'я, яке виразилось у демонстрації предмета, схожого на пістолет, та висловлюючи погрозу фізичною розправою, яку останній сприймав як таку, що може бути реалізована, ОСОБА_2 спільно з невстановленими особами, відкрито заволоділи грошовими коштами потерпілого в сумі 50 грн та 600 доларів США, що згідно з курсом НБУ станом на 17 березня 2018 року еквівалентно 15 762 грн, а також мобільним телефоном, телевізором та будівельними електричними інструментами загальною вартістю 15
704,17 грн, чим заподіяли останньому майнову шкоду на загальну суму 31 516,17
грн.

Приблизно через 30 хвилин, ОСОБА_2 та невстановлені особи прибувши до автомобіля ОСОБА_1 завантажили до багажника майно, яким заволоділи під час розбійного нападу на ОСОБА_3, сіли до салону автомобіля та наказали ОСОБА_1 їхати в напрямку м. Боярки Києво-Святошинського району Київської області.

При цьому, ОСОБА_1, зокрема, побачивши в салоні автомобіля балаклаву, дізнався про скоєння ними злочину, а саме розбійного нападу, поєднаного з проникненням в житло.

Будучи обізнаним про вчинення ОСОБА_2 та невстановленими особами злочину, який відповідно до ст. 12 КК України відноситься до категорії особливо тяжких, не будучи членом сім'ї чи близьким родичем цих осіб, маючи реальну можливість повідомити правоохоронні органи про вчинений ними злочин, ОСОБА_1, заздалегідь не обіцяючи, перевіз ОСОБА_2 та невстановлених осіб разом із викраденим майном до м. Боярки Києво-Святошинського району Київської області та в подальшому допоміг занести зазначене майно до будинку по АДРЕСА_3, який належить його знайомому, та в якому він раніше також проживав. Таким чином ОСОБА_1 приховав вчинення особливо тяжкого злочину, тим самим створивши перешкоду у своєчасному його виявленні та розкритті, а також у притягненні винних осіб до кримінальної відповідальності.

Київський апеляційний суд ухвалою від 5 серпня 2020 року вирок місцевого суду залишив без змін.

Вимоги касаційних скарг і узагальнені доводи осіб, які їх подали

В касаційній скарзі захисник Башинська О. П. в інтересах засудженого ОСОБА_2 просить змінити судові рішення, перекваліфікувавши дії останнього з ч. 3 ст. 187 на ч. 3 ст. 186 КК України, та призначити йому покарання за цей злочин у виді позбавлення волі на строк 4 роки, а остаточне покарання визначити відповідно до ч. 4 ст. 70 КК України шляхом часткового складання цього покарання з покаранням, призначеним за попереднім вироком, у виді позбавлення волі на строк 5 років.

Захисник стверджує, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли необґрунтованого висновку, що дії ОСОБА_2 при вчиненні злочину супроводжувалися погрозою застосування насильства, небезпечного для життя чи здоров'я потерпілого, оскільки жодними доказами не підтверджено, що саме ОСОБА_2 демонстрував предмет, схожий на пістолет, висловлював будь-які погрози або заподіяв потерпілому тілесних ушкоджень. З огляду на те, що ОСОБА_2 мав умисел на вчинення крадіжки та не вступав у попередню змову з іншими співучасниками злочину на вчинення розбою, враховуючи положення частин 3 та 5 ст. 29 КК України, захисник вважає, що закон України про кримінальну відповідальність щодо засудженого застосовано неправильно.

В касаційній скарзі захисник Гошко В. І. в інтересах засудженого ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Захисник стверджує, що зміна прокурором обвинувачення безпосередньо перед судовими дебатами з ч. 3 ст. 187 на ч. 1 ст. 396 КК України потягнула за собою порушення права ОСОБА_1 на захист. Також захисник зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій не послалися в судових рішеннях на жоден доказ вчинення ОСОБА_1 злочину передбаченого ч.1 ст. 396 КК України та дійшли необґрунтованого висновку про наявність в діях останнього складу цього злочину. Крім цього, захисник вважає, що місцевий суд повинен був визнати недопустимим як доказ відомості протоколу обшуку автомобіля, оскільки слідчу дію проведено без участі понятих. Також захисник посилається на те, що суд не перевірив показань ОСОБА_1 та свідків про застосування фізичного впливу під час досудового розслідування.

На наведені порушення, як зазначив захисник, не звернув уваги апеляційний суд, постановивши рішення, яке не відповідає вимогам ст. 419 КПК України.

Позиції інших учасників судового провадження

Під час касаційного розгляду захисник Башинська О. П. просила задовольнити її касаційну скаргу в інтересах ОСОБА_2, а рішення щодо касаційної скарги захисника Гошка В. І. в інтересах ОСОБА_1 ухвалити на розсуд Суду.

Прокурор Шевченко О. О. просила залишити судові рішення без зміни як законні, а касаційні скарги захисників - без задоволення як необґрунтовані.

Мотиви Суду

Відповідно до ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин, і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскаржуваному судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Частиною 2 ст. 433 КПК України передбачено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Зі змісту касаційних скарг вбачається, що захисники Гошко В. І. та Башинська О. П., посилаючись, окрім іншого, на невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, неузгодженість доказів, надання переваги одним доказам над іншими, просять дати зібраним у справі доказам з точки зору достовірності іншу оцінку, ніж її дали суди нижчих інстанцій.

Слід зазначити, що фактичні обставини кримінального провадження були предметом оцінки судів першої та апеляційної інстанцій і вони перегляду у касаційному порядку, відповідно до вимог ч. 1 ст. 438 КПК України, не підлягають.

Невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження є підставою для скасування чи зміни відповідних судових рішень в апеляційному порядку, згідно зі ст. 409 КПК України.

Разом із цим, при перегляді судових рішень судом касаційної інстанції у межах передбачених законом повноважень не встановлено обставин, які би ставили під сумнів законність і обґрунтованість висновків суду про винуватість ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у вчиненні злочинів, за які їх засуджено. Ці висновки підтверджуються зібраними у кримінальному провадженні й безпосередньо дослідженими місцевим судом доказами, оціненими відповідно до ст. 94 КПК України з точки зору їх належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності для прийняття рішення.

Так, місцевий суд, визнаючи ОСОБА_2 винуватим за ч. 3 ст. 187 КК України, а ОСОБА_1 - за ч. 1 ст. 396 КК України, свої висновки обґрунтував, серед іншого, показаннями самих засуджених. Так, ОСОБА_2 не заперечував, що вчинив злочин проти власності, однак не визнав своєї вини у тому, що заволодіння чужим майном супроводжувалося погрозою застосування насильства, небезпечного для життя чи здоров'я потерпілого. Засуджений ОСОБА_1 не заперечував, що на прохання ОСОБА_2, в нічний час на своєму автомобілі підвіз останнього та ще двох осіб до місця проживання потерпілого, звідки вони через деякий час винесли та завантажили в автомобіль телевізор та електроінструменти, після чого відвіз їх у м. Боярку.

Також ОСОБА_1 зазначив, що бачив на голові ОСОБА_2 шапку, яка могла розкладатися як балаклава, але про умисел зазначених осіб на вчинення злочину та розбійний напад йому відомо не було.

Виконуючи приписи закону, суд ретельно перевірив показання потерпілого ОСОБА_3 щодо обставин розбій6ного нападу, проаналізувавши і зіставивши їх із показаннями засуджених та з іншими доказами. Так, потерпілий пояснив, що прокинувшись близько 02:00 17 березня 2018 року у своєму будинку побачив трьох осіб, на головах яких були одягнені маски та прикріплені ліхтарики, на руках рукавички; один із нападників, тримаючи у руці пістолет пригрозив фізичною розправою шляхом його застосування у разі опору, а інші двоє, тримаючи в руках металевий лом та палицю збирали його майно та вимагали віддати гроші, при цьому один із них наніс удар у вухо. В одному із нападників потерпілий упізнав свого зятя, ОСОБА_2.

Крім того, суд у вироку послався на показання свідків ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6, які під час допиту повідомили про обставини події. Наведені у показаннях потерпілого і свідків фактичні обставини суд зіставив із даними, що містяться в досліджених у судовому засіданні документах, протоколах обшуку належного ОСОБА_1 автомобіля, в якому, серед іншого, виявлено балаклаву, обшуку домоволодіння по АДРЕСА_3, де переховувались належні потерпілому речі, якими заволоділи нападники під час розбою, а також у висновках експертиз та інших письмових доказах, конкретний зміст яких відображено у вироку. Поряд із цим, суд перевірив показання засуджених та, з наведенням відповідних мотивів, дав їм належну оцінку.

Ретельно розглянувши та проаналізувавши всі зібрані у справі докази в їх взаємозв'язку, суд аргументовано визнав неспроможними доводи сторони захисту щодо необхідності кваліфікації дій ОСОБА_2 за ч. 3 ст. 186 КК України, а також умотивовано спростував висунуті ОСОБА_1 на свій захист версії про невинуватість у скоєнні злочину передбаченого ч.1 ст. 396 КК України. Із цими висновками погоджується і суд касаційної інстанції.

Всі покладені в основу обвинувального вироку фактичні дані, в силу ст. 84 КПК України, є доказами у кримінальному провадженні. Порушень визначеного процесуальним законом порядку збирання та подання доказів, на підставі яких суд установив факт наявності оспорюваних суспільно-небезпечних діянь та винуватість у них засуджених, колегія суддів під час перевірки справи не виявила.

З огляду на викладене обґрунтованих сумнівів щодо об'єктивності оцінки доказів, покладених в основу вироку, й щодо дотримання судом приписів ст. 84 КПК України в колегії суддів немає. Вирок відповідає вимогам ст. 84 КПК України.

У касаційній скарзі захисник Гошко В. І. зазначає про порушення, які, на його думку, були допущені під час огляду належного ОСОБА_1 автомобіля і тягнуть за собою необхідність визнання фактичних даних, що містяться у відповідному протоколі недопустимим доказом. Однак такі доводи є безпідставними та спростовуються матеріалами справи. Всупереч аргументам захисника, у протоколі обшуку зазначено, що під час цієї слідчої дії брали участь поняті, у тому числі ОСОБА_5, який зауважень по закінченню цієї слідчої дії не мав, про що розписався в протоколі. Досліджуючи відеозапис цієї слідчої дії суд також не встановив будь яких порушень.

Що стосується посилань захисника Гошко В. І. про порушення права ОСОБА_1 на захист внаслідок зміни обвинувачення в суді, то вони також є неспроможними. Так, із матеріалів кримінального провадження вбачається, що прокурор у судовому засіданні 15 січня 2020 року після дослідження усього обсягу доказів змінив пред'явлене ОСОБА_2 та ОСОБА_1 обвинувачення, зокрема в частині кваліфікації дій останнього, поставивши питання про застосування закону України про кримінальну відповідальність, який передбачає відповідальність за менш тяжке кримінальне правопорушення. Змінене обвинувачення було вручено учасникам провадження для ознайомлення, а розгляд справи відкладено для надання можливості підготуватися до захисту проти нового обвинувачення. Судом у повній мірі дотримано вимоги ст. 338 КПК України. В наступному судовому засіданні 13 лютого 2020 року ОСОБА_1 підтвердив, що суть зміненого обвинувачення йому зрозуміла, вину у вчиненні злочину не визнав. При цьому засуджені та захисники, інші учасники процесу зазначили, що їм нічим доповнити судовий розгляд, тому місцевий суд у порядку ч. 3 ст. 363 КПК України постановив закінчити з'ясування обставин та перевірку їх доказами і перейти до судових дебатів. Тобто порушень судом прав учасників провадження та вимог ст. 349 КПК України, яка не передбачає повторного дослідження доказів у суді, колегією суддів не встановлено. У той же час сторона захисту жодним чином не обґрунтувала як саме зміна обвинувачення в суді вплинула на забезпечення права на захист, справедливість судового розгляду або перешкодила судам ухвалити законні та обґрунтовані рішення.

Доводи сторони захисту про відсутність у діях ОСОБА_2 ознак розбою, натомість необхідність кваліфікації вчиненого діяння за ч. 3 ст. 186 КК України, а також про відсутність у діянні ОСОБА_1 ознак складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 396 КК України, є безпідставними.

Так, при грабежі, поєднаному із застосуванням насильства, яке не є небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого або з погрозою застосування такого насильства, основним об'єктом посягання виступає власність, і незважаючи на те, що у момент вчинення грабежу відбувається вплив на потерпілого, однак він є незначним.

Натомість, за загальним визначенням розбій, як злочин проти власності - це напад із метою заволодіння чужим майном, поєднаний із насильством, небезпечним для життя чи здоров'я особи, яка зазнала нападу, або з погрозою застосування такого насильства. Головним критерієм реальності погрози при розбої є суб'єктивне сприйняття її потерпілим. При розмежуванні грабежу та розбою визначальним є характер застосованого до потерпілого насильства або погрози, як способу заволодіння чужим майном, при розбої воно є небезпечним для життя чи здоров'я, а при грабежі така небезпека відсутня.

Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, ОСОБА_2 та невстановлені досудовим розслідуванням особи, з метою незаконного заволодіння майном потерпілого застосовували до нього психічне насильство, що виразилось у висловленні погроз, що безумовно підтвердив потерпілий. При цьому ОСОБА_2 не погоджувався лише з тим, що погроза застосування насильства була небезпечною для життя чи здоров'я потерпілого та супроводжувалася демонстрацією пістолету.

Разом із тим, реальність погрози в кожному випадку залежить від суб'єктивного сприйняття її потерпілим із урахуванням конкретних обставин кримінального провадження.

Зважаючи на те, що в даному випадку троє фізично здорових чоловіків, в нічний час, з метою незаконного заволодіння майном, проникли до приватного будинку та погрожуючи застосуванням насильства, здійснили напад на потерпілого ОСОБА_3, який вдома перебував сам і фізично не здатний був чинити опір нападникам та протистояти насильству через їх кількісну перевагу та наявність зброї, раптовість нападу, об'єктивних підстав недовіряти йому та вважати, що під час висловлення погроз фізичної розправи та демонстрування предмету, схожого на пістолет, потерпілий не сприймав такі погрози реальними та небезпечними для свого життя чи здоров'я, немає. А тому суд, поклавши в основу вироку показання потерпілого, зокрема в частині суб'єктивного сприйняття ним таких погроз застосування фізичного насильства, правильно врахував ці показання при кваліфікації дій засудженого.

Виходячи із наведеного, відсутність у потерпілого тілесних ушкоджень не може свідчити про неправильну кримінально-правову оцінку дій ОСОБА_2 за ч. 3 ст. 187 КК України, на чому наполягає захисник у касаційній скарзі.

Доводи про відсутність умислу на вчинення розбою за попередньою змовою групою осіб в свою чергу спростовуються матеріалами кримінального провадження, з яких видно, що засуджений під час здійснення нападу на потерпілого діяв узгоджено з іншими співучасниками злочину, згідно з розподіленими ролями, відповідно до яких один із нападників стояв поруч із потерпілим, погрожуючи застосувати насильство в разі опору, а ОСОБА_2 разом із іншою невстановленою особою збирав належні потерпілому речі в його домоволодінні, якими вони спільно з іншими нападниками заволоділи.

Крім того, за змістом закону, об'єктивну сторону злочину, передбаченого ч. 1 ст. 396 КК України, складають дії по переховуванню не тільки злочинця, знарядь та засобів вчинення злочину або його слідів, а й предметів, здобутих злочинним шляхом. Із встановлених судом фактичних обставин справи вбачається, що ОСОБА_1 на автомобілі вночі привіз раніше знайомого йому ОСОБА_2 та ще двох осіб до місця вчинення злочину та став очікувати їх на певній відстані від домоволодіння потерпілого. Після повернення цих осіб з майном, ОСОБА_1, побачивши в салоні автомобіля балаклаву, не міг не розуміти фактичні обставини вчиненого ними злочинного діяння. Однак засуджений, усвідомлюючи, що зазначені особи здобули майно злочинним шляхом, перевіз їх та викрадене майно в м. Боярку, а потім допоміг перенести його до будинку, де це майно було виявлено працівниками поліції. Отже, така активна поведінка ОСОБА_1 була спрямована саме на умисне, заздалегідь не обіцяне приховування особливо тяжкого злочину.

Таким чином, за встановлених судом фактичних обставин справи діяння ОСОБА_2 правильно кваліфіковані за ч. 3 ст. 187 КК України, а ОСОБА_1 - за ч. 1 ст. 396 КК України, а доводи в касаційних скаргах захисників про неправильну кваліфікацію та відсутність у діях засуджених складу злочинів, за які їх засуджено, не заслуговують на увагу.

Захист також стверджував про недоведеність винуватості засуджених та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність. Аналогічні за змістом доводи були предметом розгляду суду апеляційної інстанції. Під час апеляційного провадження за участю засуджених та їх захисників суд з'ясував позицію сторін, ретельно перевірив аргументи апелянтів, у тому числі щодо неправильної кримінально-правової оцінки дій засуджених та істотних порушень вимог кримінального процесуального закону. У своїй ухвалі апеляційний суд дав вичерпні відповіді на всі доводи апеляційних скарг, умотивовано, з посиланням на докази у справі, визнав вимоги сторони захисту про скасування вироку і закриття справи щодо ОСОБА_1 та зміну вироку в частині кваліфікації дій ОСОБА_2 безпідставними; з наведенням докладних мотивів прийнятого рішення залишив вирок місцевого суду без змін.

Ухвала апеляційного суду відповідає вимогам ст. 419 КПК України та з наведеними у ній висновками погоджується і суд касаційної інстанції.

Що стосується посилання захисника Гошка В. І. на відсутність у вироку місцевого суду оцінки пояснень його підзахисного ОСОБА_1 про застосування до нього фізичного насильства під час досудового розслідування, то матеріалами кримінального провадження не підтверджено, що сторона захисту взагалі ставила перед судом питання про необхідність перевірки таких фактів, які би зобов'язували суд діяти в порядку ч. 6 ст. 206 КПК України. При цьому захисник, формально вказуючи, що суд не відобразив у вироку зазначену заяву ОСОБА_1, не навів жодного обґрунтування, яким чином це перешкодило чи могло перешкодити судам ухвалити законні та обґрунтовані рішення.

Призначене засудженим покарання відповідає визначеним у статтях 50, 65 КК України його меті та загальним засадам.

Порушень вимог кримінального процесуального закону, неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які були б підставами, передбаченими ст. 438 КПК України, для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень, не встановлено.

За таких обставин касаційні скарги захисників задоволенню не підлягають.

Керуючись статтями 433, 436, 441, 442 КПК України, Верховний Суд

ухвалив:

Вирок Бородянського районного суду Київської області від 7 травня 2020 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 5 серпня 2020 року щодо ОСОБА_2 та ОСОБА_1 залишити без зміни, а касаційні скарги захисників Башинської О. П. та Гошка В. І. - без задоволення.

Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Судді

О. П. Ємець С. І. Кравченко Н. В. Білик