Історія справи

Ухвала КГС ВП від 18.10.2020 року у справі №910/18297/19

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 січня 2021 року

м. Київ

cправа № 910/18297/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С. К. - головуючий (доповідач), Волковицька Н. О., Случ О. В.,

за участю секретаря судового засідання Кравчук О. І.

та представників

позивача: не з'явились,

відповідача: Тищенко А. В.,

третьої особи: не з'явились,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Фініті-Компані"

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 08.09.2020

та рішення Господарського суду міста Києва від 04.06.2020

у справі № 910/18297/19

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Фініті-Компані"

до Акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Стелс"

про визнання недійсним договору поруки,

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Фініті-Компані" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" про визнання недійсним договору поруки № 4С12049И/П від
11.11.2016, посилаючись на те, що він є вчиненим під впливом обману.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 04.06.2020 (суддя Ващенко Т. М. ), залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від
08.09.2020 (колегія суддів у складі: Руденко М. А. - головуючий, Дідиченко М. А., Пономаренко Є. Ю.), у задоволенні позову відмовлено повністю.

Так судами обох інстанцій встановлено, що між Товариством з обмеженою відповідальністю "Фініті-Компані" (позичальником) та Публічним акціонерним товариством Комерційним банком "Приватбанк" (банком) 14.11.2016 укладено кредитний договір № 4Ф16118Г, відповідно до умов якого відповідачем надано позивачу кредитні кошти у розмірі 4 570 000 000,00 грн. для фінансування поточної господарської діяльності підприємства.

Відповідно до п. а.6 кредитного договору за користування кредитом позичальник сплачує відсотки за фіксованою ставкою в розмірі 10,5 % річних.

Пунктом а.7 кредитного договору передбачено, що при порушенні позичальником будь-якого із зобов'язань погашення/повернення кредиту, позичальник сплачує Банку відсотки за користування кредитом за фіксованою ставкою в розмірі 21 % річних від суми залишку непогашеної заборгованості.

Як вказує позивач, в забезпечення виконання зобов'язань третіх осіб перед банком між позивачем та банком укладено ряд договорів поруки, а саме: № 4И11316И/П від
11.11.2016, № 4М12091И/П від 11.11.2016, № 4С12049И/П від 11.11.2016, № 4Ц12050И/П від 11.11.2016.

Відповідно до договору поруки № 4С12049И/П від 11.11.2016, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю "Фініті-Компані", як поручителем, та ПАТ КБ "Приватбанк ", позивач поручився за виконання ТОВ "Стелс", як боржником, своїх зобов'язань за кредитними договорами № 4С12049И від 09.02.2012, № 4С12362И від 07.12.2012, № 4С13766И від 26.11.2013.

У пунктах 4-6,8,10 договору поруки сторони домовились про те, що в разі невиконання ТОВ "Стелс" зобов'язань за кредитними договорами, останній і ТОВ "Фініті-Компані" відповідають перед ПАТ КБ "Приватбанк" як солідарні боржники в сумі заборгованості за кредитом та відсотками за користування коштами. У випадку невиконання боржником свого обов'язку кредитор направляє на адресу поручителя письмову вимогу із зазначенням порушеного зобов'язання. Поручитель зобов'язаний виконати свій обов'язок протягом п'яти календарних днів з моменту отримання вимоги. До поручителя, який виконав обов'язки боржника за кредитним договором, переходять усі права кредитора за кредитним договором і договором (ам) застави (іпотеки), укладеним з метою забезпечення зобов'язань боржника перед кредитором за кредитним договором, у частині виконаного зобов'язання. ПАТ КБ "Приватбанк" зобов'язаний у випадку виконання поручителем обов'язку боржника за кредитним договором передати поручителю впродовж п'яти робочих днів банку з моменту виконання обов'язків належним чином посвідчені копії документів, що підтверджують обов'язки боржника за кредитним договором.

У п. 3 договору поруки вказано, що поручитель з умовами кредитного договору ознайомлений.

За твердженням позивача зазначений договір поруки був укладений ним внаслідок обману АТ КБ "Приватбанк". Так, при укладенні спірного договору позивач мав намір отримати прибуток від укладення спірного договору поруки у вигляді отримання права власності на активи, що забезпечували зобов'язання попереднього боржника за кредитними договорами. Проте, після завершення процесу переоформлення боргів рішенням Національного банку України від 18.12.2016 № 498-р ПАТ КБ "Приватбанк" визнано неплатоспроможним, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 18.12.2016 № 961 "Деякі питання забезпечення стабільності фінансової системи" ПАТ КБ "Приватбанк" перейшов у власність держави. При цьому, банк не виконав зобов'язання по передачі поручителю документів, що посвідчували права заставодержателя на активи, якими забезпечені зобов'язання боржників. Така поведінка банку, на думку позивача, свідчить про відсутність намірів у відповідача виконувати свої зобов'язання за договором поруки ні в момент його укладення, ні протягом значного періоду після його укладення, тобто банк свідомо ввів в оману ТОВ "Фініті-Компані". Тому договір поруки № 4С12049И/П від 11.11.2016 підлягає визнанню недійсним на підставі ст. 230 ЦК України.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди обох інстанцій виходили з того, що позивачем не доведено обставин, які б свідчили про введення відповідачем позивача в оману, не доведено самого факту обману, наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману.

Не погоджуючись з рішенням місцевого та постановою апеляційного господарських судів, позивач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

В обґрунтування своїх доводів скаржник посилається на те, що при розгляді справи суди попередніх інстанцій неправильно застосували приписи ч. 1 ст. 230 ЦК України, оскільки не врахували, що умисел у діях банку полягав у необхідності реструктуризації (трансформації) корпоративного кредитного портфеля, а не у виконанні оспорюваного договору поруки, а обман виявився у тому, що банк запропонував позивачу бути поручителем за кредитними договорами "старих боржників" в частині повернення тіла кредиту та сплати відсотків за користування кредитом, але володіючи інформацією про наявність заборгованості "старих боржників" зі сплати винагороди за кредитними договорами, використав її як підставу для не надання документів, які б підтверджували право вимоги позивача до таких боржників; при укладені договору поруки позивач мав намір отримати прибуток від укладення спірного договору у вигляді отримання права власності на активи, що забезпечували зобов'язання попереднього боржника за кредитним договором, але не виконання відповідачем обов'язку по передачі поручителю документів, що посвідчували права заставодержателя на активи, якими забезпечувались зобов'язання боржників, свідчить про відсутність намірів виконувати свої зобов'язання за договором поруки ні у момент його укладення, ні протягом значеного періоду після його укладення.

В цій частині скаржник зазначає також про те, що висновок Верховного Суду у питанні застосування приписів ч. 1 ст. 230 ЦК України у подібних правовідносинах наразі відсутній, а врахована апеляційним судом практика Верховного Суду є нерелевантною.

Крім цього, позивач стверджує, що суди обох інстанцій не витребували жодного доказу, які містили банківську таємницю, знаходилися в розпорядженні НБУ та відповідача і могли спростувати чи підтвердити обставини, на які посилаються сторони (клопотання від 20.02.2020, подане до місцевого господарського суду, та апеляційна скарга).

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17.11.2020 відкрито провадження за касаційною скаргою з підстав, передбачених п.п. 3 та 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, призначено останню до розгляду у відкритому судовому засіданні на 10.12.2020 та надано строк на подання відзиву на касаційну скаргу до 07.12.2020.

До Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 23.11.2020 надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому відповідач просить залишити рішення судів попередніх інстанцій без змін а касаційну скаргу - без задоволення, посилаючись на те, що вони ухвалені з правильним дотриманням норм матеріального і процесуального права, а тому і підстав для їх зміни чи відміни немає. Також до суду 24.11.2020 надійшов такий же відзив від відповідача.

Розгляд справи 10.12.2020 не відбувся у зв'язку з перебуванням головуючого судді на лікарняному.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24.12.2020 розгляд справи призначено у судовому засіданні на 19.01.2021.

Заслухавши доповідь головуючого судді та пояснення представника відповідача, переглянувши в касаційному порядку постанову апеляційного та рішення місцевого господарських судів, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, з огляду на таке.

Частиною 1 ст. 300 ГПК України передбачено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку).

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже, системність та послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів.

Суб'єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.

У справі ЄСПЛ "Sunday Times v. United Kingdom" суд вказав, що прописаний у Конвенції термін "передбачено законом" передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. Суд стверджує, що термін "передбачено законом" передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та засади моральності суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Суд нагадує, що вирази "законний" та "згідно з процедурою, встановленою законом" зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним.

Крім того, суттєвим є той факт, що застосовне національне право відповідає поняттю "законність", визначеному Конвенцією, яка вимагає, щоб усе право - писане чи неписане - було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, у разі потреби - з належною консультацією, передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, які може спричинити така дія (рішення ЄСПЛ у справі "Steel and others v. The United Kingdom").

Європейський суд з прав людини зазначає, що сторони судового провадження повинні мати право очікувати застосування до їхньої справи чинних норм процесуального законодавства (рішення ЄСПЛ від 21.10.2010 у справі "Diya 97 v. Ukraine").

Правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

У рішенні ЄСПЛ у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", серія A, № 115, с. 22, п.56, а також рішення від 29.10.1996 у справі "Helmers v. Sweden", серія A, № 212-A, с.15, п. 31).

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (правова позиція, викладена в ухвалі ОП КГС ВС від
27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

Як вже вказувалося вище у тексті касаційної скарги скаржник стверджує, що судові рішень у даній справі прийнято з порушенням положень ч. 1 ст. 230 ЦК України, а висновок Верховного Суду щодо питання застосування цієї норми у подібних правовідносинах відсутній.

Суд враховує, що судовими рішеннями в подібних правовідносинах є такі рішення, де подібними є (1) предмети спору, (2) підстави позову, (3) зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце (4) однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (аналогічна позиція викладена у постановах ВП ВС від 05.06.2018 у справі № 523/6003/14-ц, від
19.06.2018 у справі № 922/2383/16, від 20.06.2018 у справі № 755/7957/16-ц, від
26.06.2018 у справі № 2/1712/783/2011, від 26.06.2018 у справі № 727/1256/16-ц, від 04.07.2018 у справі № 522/2732/16-ц).

Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

Колегією суддів Касаційного господарського суду встановлено, що Верховним Судом у касаційному порядку переглядалася справа № 910/18056/19, правовідносини у якій є подібними тим, що склалися у справі № 910/18297/19, у якій Суд дійшов такого висновку.

"Так судом встановлено, що Верховний Суд переглядав справу № 910/18604/19 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Прем'єр Бізнес Брук" до Акціонерного товариства комерційний банк "Приватбанк" про визнання недійсним кредитного договору № 4П16098Г від 25.10.2016.

Звертаючись з позовом про визнання недійсним кредитного договору №4П16098Г від
25.10.2016 Товариство з обмеженою відповідальністю "Прем'єр Бізнес Брук" стверджувало, що дії із отримання кредитних коштів по кредитному договору № 4П16098Г від 25.10.2016 були направлені на залучення таких коштів для погашення зобов'язань боржників банку в рамках реалізації плану трансформації кредитного портфелю Банку, ініційованого Національним банком України. Однак, зобов'язання банку щодо передання позивачу документів, які посвідчували права на активи, якими були забезпечені зобов'язання боржників у забезпечених порукою зобов'язаннях, не були виконані, тож з огляду на тривале невиконанням банком умов пунктів 8,10 договорів поруки, позивач вважав, що банк не мав на меті передати позивачу документи, які підтверджували наявність забезпечення зобов'язань боржників у вигляді цінних для товариства активів, а лише використовував інформацію про такі активи для спонукання позивача укласти кредитний договір та договори поруки з метою реалізації плану трансформації, чим ввів позивача в оману щодо істотних умов кредитного договору. Суттєвою передумовою укладання договорів поруки було надання йому відомостей щодо багатократного забезпечення виконання боржниками своїх зобов'язань. При цьому обов'язковою умовою, на якій наполягало ТОВ "Прем'єр Бізнес Брук", було набуття ним прав на активи, що забезпечували зобов'язання попередніх боржників перед банком.

В ході розгляду справи № 910/18604/19 судами було установлено, що за змістом спірного кредитного договору №4П16098Г від 25.10.2016, його укладено для фінансування поточної господарської діяльності позивача. Доказів укладення даного договору з метою залучення коштів для погашення заборгованості інших юридичних осіб, що є боржниками відповідача, та на виконання плану реструктуризації (трансформації) кредитного портфелю відповідача, на чому наполягає позивач, матеріали справи не містять. Також суди врахували ту обставину, що 18.10.2016 загальні збори учасників позивача погодили укладення з банком кредитного договору. При цьому, жодних посилань/згадувань/рішень в частині необхідності укладення кредитного договору/договорів поруки з метою отримання прибутку у вигляді продажу/отримання у власність позивачем майна, переданого у якості забезпечення за кредитами, укладеними з іншими боржниками, у зазначеному протоколі не міститься, так само, як і не міститься будь-яких згадок і даних взагалі щодо такого майна (його оцінки, наявності і т. ін. ) та взагалі щодо так званої трансформації кредитного портфелю банку. Отже кредитний договір було укладено виключно для фінансування поточної діяльності позивача. Кредитний договір підписаний сторонами без будь-яких зауважень, що свідчить про погодження ними всіх умов, які містяться в такому договорі. Жоден пункт кредитного договору не містить згадок про трансформацію, необхідність укладення оспорюваних позивачем договорів поруки та щодо інших обставин, які позивач використовує в якості обґрунтування свого позову.

Враховуючи встановлені обставини та застосовуючи до них положення статті 230 ЦК України, суди у справі № 910/18604/19 відмовили у задоволенні позовних вимог.

Судові рішення залишені без змін постановою Касаційного господарського суду від
29.10.2020.

З урахуванням викладеного вище суд дійшов висновку, що правовідносини у справі № 910/18056/19 та справі № 910/18604/19 є подібними".

Колегія суддів у справі № 910/18297/19 зауважує, що правовідносини у цій справі та № 910/18056/19 є подібними.

Переглядаючи судові рішення у справі № 910/18604/19 у касаційному порядку, зокрема, в частині дотримання судами попередніх інстанцій приписів статті 230 ЦК України Верховний Суд вказав, що "у вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі статті 230 ЦК України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману. Під обманом слід розуміти умисне введення в оману особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину. При цьому, особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину".

Крім цього, Верховний Суд у постанові від 15.12.2020 у справі № 910/18295/19 (правовідносини у якій є подібними тим, що склалися у справі 910/18295/19), у якій Товариство з обмеженою відповідальністю "Фініті-Компані" намагалось визнати недійсним договір поруки від 11.11.2016 № 4М12091И/П, укладений з Акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк", з підстав, що договір був укладений товариством під впливом обману, дійшов таких висновків:

"Правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману, на відміну від помилки, є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї. Обман також має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Тобто обман має місце, коли задля вчинення правочину або надається невірна інформація, або вона замовчується. Причому це робиться навмисно, з метою, аби правочин було вчинено. Усі ці обставини - наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.

Правочин, здійснений під впливом обману, на підставі статті 230 ЦК України може бути визнаний судом недійсним. Отже позивач має довести наявність одночасно трьох складових, а саме: наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, наявність обману. Якщо все інше, крім умислу, доведено, вважається, що мала місце помилка. Встановлення наявності умислу у недобросовісної сторони ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є неодмінною умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України."

Аналіз наведеного дає підстави стверджувати, що наразі існує висновок Верховного Суду щодо застосування положень статті 230 ЦК України у подібних правовідносинах і здійснене апеляційним господарським судом у справі № 910/18297/19 правозастосування вказаної статті повністю відповідає такому висновку, а тому колегія суддів не вбачає підстав для подальшого розгляду касаційної скарги у цій частині і доходить висновку про закриття касаційного провадження на підставі п. 4 ч. 1 ст. 296 ГПК України.

Що ж до іншої підстави для відкриття касаційного провадження у даній справі - п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, то ним визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права виключно у випадку якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Доводи касаційної скарги щодо цієї підстави касаційного оскарження зводяться до того, що судами відхилено клопотання позивача про витребування доказів, які мають значення для правильного вирішення справи.

Разом з тим, апеляційний господарський суд, відмовляючи у задоволенні клопотання про витребування додаткових документів, зазначив, що позивачем не було обґрунтовано, яким чином вказані докази можуть підтвердити твердження позивача щодо ведення останнього в оману відповідно до ст. 230 ЦК України з огляду на те, що кредитний договір та договір поруки не містить посилань на трансформацію/майно/забезпечення за первісними кредитами.

Доводи касаційної скарги у цій частині не дають підстав стверджувати про те, що наведені судами мотивування є необґрунтованими, позаяк правильність цих тверджень напряму випливає із матеріалів цієї справи та обставин спору.

Відповідно положень ст. 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених ст. 309 ГПК України межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскільки в ході здійснення касаційного провадження у даній справі з підстави касаційного оскарження, визначеної п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України Верховним Судом не було встановлено допущених судами порушень норм процесуального права з наведених у касаційній скарзі мотивів, то і підстав для зміни чи скасування оскаржуваних судових рішень у касаційного суду немає.

Оскільки з підстави касаційного оскарження, визначеної п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, Верховний Суд дійшов висновку про закриття касаційного провадження, а з підстави, визначеної п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України - про залишення оскаржуваних судових рішень без змін, то судові витрати за розгляд касаційної скарги покладаються на скаржника.

Керуючись ст.ст. 296, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Фініті-Компані" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 08.09.2020 та рішення Господарського суду міста Києва від 04.06.2020 у справі № 910/18297/19, відкрите на підставі п. 3 ч. 2 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Фініті-Компані" в частині підстави, передбаченої п. 4 ч. 2 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України, залишити без задоволення, а постанову Північного апеляційного господарського суду від 08.09.2020 та рішення Господарського суду міста Києва від 04.06.2020 у справі № 910/18297/19 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Могил С. К.

Судді: Волковицька Н. О.

Случ О. В.