Історія справи

Ухвала КГС ВП від 12.01.2021 року у справі №921/387/18

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 березня 2021 року

м. Київ

справа № 921/387/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Булгакової І. В. (головуючий), Львова Б. Ю. і Селіваненка В. П.,

за участю секретаря судового засідання - Шевчик О. Ю.,

учасники справи:

позивач - акціонерне товариство "Державний експортно-імпортний банк України" в особі філії акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України"
в м. Тернополі,

представник позивача - Кічула В. М., адвокат (довіреність від 01.12.2020 № 0024700/27575-20),

відповідач - приватне підприємство "Продекспорт",

представник відповідача - не з'явився,

розглянув касаційну скаргу акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" в особі філії акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" в м. Тернополі,

на рішення господарського суду Тернопільської області від 22.04.2019 (головуючий суддя Стадник М. С. )

та постанову Західного апеляційного господарського суду від 02.11.2020 (головуючий Кордюк Г. Т., судді: Кравчук Н. М. і Плотніцький Б. Д. )

у справі № 921/387/18

за позовом акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" в особі філії акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" в м. Тернополі (далі - Банк)

до приватного підприємства "Продекспорт" (далі - Підприємство)

про стягнення 69 765 816,82 грн.

За результатами розгляду касаційної скарги Касаційний господарський суд

ВСТАНОВИВ:

Банк звернувся до господарського суду Тернопільської області з позовом про стягнення з Підприємства 69 765 816,82 грн заборгованості за кредитним договором від 06.09.2006 № 6606К44 (далі - Кредитний договір), з яких: 27 074 664,72 грн - несплачені відсотки, 6 000 365,35 грн - комісія за управління кредитом (0,3%), 84 000,00 грн - комісія за управління кредитом (щомісячна фіксована сума), 5 002
261,59 грн - 3% річних за прострочення сплати основного боргу, 2 667 739,23 грн - 3% річних за прострочення сплати процентів, 446 920,09 грн - 3% річних за прострочення сплати комісії, 16 972 462,20 грн - втрати від інфляції за прострочення сплати основного боргу, 9 378 682,25 грн - втрати від інфляції за прострочення сплати процентів, 1 223 319,36 грн - втрати від інфляції за прострочення сплати комісії, нараховані за період з 01.10.2015 по 31.08.2018; 746 362,91 грн - пеня за прострочення сплати процентів, 166 705,39 грн - пеня за прострочену комісію (0,3%), 2 333,73 грн - пеня за прострочену комісію (фіксована сума), нараховані за період з 01.11.2017 по 31.08.2018.

Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням Підприємством умов Кредитного договору в частині погашення кредиту та сплати відповідних платежів за користування кредитом, що встановлено рішенням господарського суду Тернопільської області від 31.10.2013 у справі № 921/730/13-г/3, яким задоволено позовні вимоги Банку та стягнуто з Підприємства заборгованість за Кредитним договором, яку нараховано Банком станом на 17.10.2013. Вказане рішення Підприємством не виконане в повному обсязі, заборгованість за Кредитним договором не погашена, тому Банком за період з 01.10.2015 по 31.08.2018 нараховані відсотки за користування кредитом, комісії за управління кредитом та 3% річних, втрати від інфляції і пеня за прострочення сплати основного боргу, процентів та комісій.

Рішенням господарського суду Тернопільської області від 22.04.2019, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 02.11.2020, у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Рішення судів попередніх інстанцій мотивовані тим, що:

- відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постановах від 28.03.2018 у справі № 444/9519/12, від 04.07.2018 у справі № 310/11534/13-ц, положення абзацу другого частини 1 статті 1048 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), за яким проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики, може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною 2 статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється, а права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною 2 статті 625 ЦК України. Якщо за рішенням суду стягнуто заборгованість чи звернено стягнення на предмет застави на заборгованість за кредитним договором у повному обсязі, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини 2 статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів, оскільки звернення з позовом про стягнення повної суми кредиту, незалежно від способу такого стягнення, змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору;

- згідно з умовами Кредитного договору, з врахуванням додаткових угод, які є невід'ємною його частиною, кінцевий термін (строк) кредитування позичальника встановлений до 30.04.2013; інші термін кредитування, порядок та строки повернення суми кредиту поза межами терміну кредитування сторонами не встановлювалися;

- у зв'язку із спливом терміну (строку) кредитування (30.04.2013) та з неповерненням Підприємством у встановлений договором термін (строк) суми кредиту, відсотків та інших платежів 16.07.2013 Банк звернувся до господарського суду Тернопільської області з позовом про стягнення всієї суми заборгованості за кредитними договорами: від 19.07.2006 № 6606К35, від 27.07.2006 № 6606К38, від
06.09.2006 № 6606К44, від 05.11.2007 № 6607К23, від 01.06.2009 № 6609К5, від
01.07.2009 № 6609К9, від 13.07.2005 № 18105К15/2102, від 13.07.2005 № 6605К48 та договорами поруки від 13.07.2005 № 18105Р1, від 13.07.2005 №6605Р8. Рішенням господарського суду Тернопільської області від 31.10.2013 у справі № 921/730/13-г/3, яке набрало законної сили 15.11.2013, позов банку задоволено та вирішено стягнути 197 504 593,91 грн;

- заявлені до стягнення за період з 01.10.2015 по 31.08.2018 за прострочення сплати основного боргу (57 146 337,36 грн): 5 002 261,59 грн 3% річних та 16 972
462,20 грн інфляційних втрат є необґрунтованими, оскільки, заявляючи у цій частині вимоги, Банк має довести суму позики, яка стягнута рішенням суду в іншій справі, але не повернута йому станом на дату звернення до суду з даним позовом, на яку ним нарахувано 3% річних та інфляційні втрати. Однак з наданих Банком матеріалів виконавчого провадження неможливо встановити, в якій частині виконано рішення суду у справі № 921/730/13-г/3, а з матеріалів справи вбачається, що Банк самостійно розподіляв платежі в рахунок погашення боргу по процентах, комісіях, інших платежах, неправомірно нараховував відсотки після дати прийняття рішення у справі № 921/730/13-г/3 та поза межами строку кредитування і за рахунок коштів, які надходили від Підприємства, Банк покрив нараховані поточні платежі після прийняття рішення у вказаній справі.

Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, Банк звернувся до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою (з урахуванням заяви про усунення недоліків), в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, а також на те, що судами ухвалені рішення без врахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду, та на необхідність відступлення від висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду, просить скасувати оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Касаційна скарга обґрунтована таким:

- суди не врахували висновки, викладені у постановах Великої палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 910/1238/17 та Верховного Суду від 05.03.2019 у справі № 5017/1987/2012 щодо застосування статей 625, 1048, 1050 ЦК України у подібних правовідносинах;

- необхідністю відступлення від висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 у справі № 444/9519/12, від
04.07.2018 № 310/11534/13-ц щодо застосування статей 625, 1050 ЦК України.

Підприємство подало відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на законність і обґрунтованість оскаржуваних судових рішень, просить касаційне провадження, яке відкрите з підстав, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), закрити, а в частині підстав, передбачених пунктом 2 частини 2 статті 287 ГПК України, касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення - без змін.

Також Підприємство подало клопотання про відкладення розгляду справи на іншу дату, яке відхилено Верховним Судом у зв'язку з його необґрунтованістю та враховуючи, що явка представників сторін обов'язковою не визнавалась.

Перевіривши правильність застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального і процесуального права, відповідно до встановлених ними обставин справи, враховуючи підстави відкриття касаційного провадження, заслухавши доповідь судді-доповідача та пояснення представника Банку, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Місцевим та апеляційним господарськими судами встановлено, що 06.09.2006 Банком та Підприємством (Позичальник) укладено Кредитний договір, за умовами якого Банк надає Позичальнику кредит у сумі 5 500 000,00 доларів США під 11% річних з кінцевим терміном погашення кредиту 06.09.2011.

У подальшому між сторонами було підписано низку додаткових угод до Кредитного договору.

Зокрема, додатковими угодами від 28.02.2007 № 6606K44-1, від 27.06.2007 № 6606K44-2, від 01.08.2007 № 6606K44-4, від 05.10.2007 № 6606K44-5, від
11.12.2007 № 6606K44-6, від 01.07.2008 № 6606K44-7, від 07.10.2008 № 6606K44-8, від 05.01.2009 № 6606K44-10, від 06.05.2009 № 6606K44-13, від 24.07.2009 № 6606K44-14, від 19.01.2010 № 6606K44-19 змінено валюту кредитування, ліміт кредиту, процентну ставку, порядок нарахування та сплати процентів, строк погашення кредиту: валюта - швейцарські франки та євро; ліміт кредитної лінії: для заборгованості у швейцарських франках у сумі, еквівалентній 5 500 000,00
доларів США, для заборгованості у євро - у сумі, еквівалентній 1 028 000,00
доларів США, а згідно з додатковою угодою від 11.12.2007 № 6606K44-6: 6 588 293,53 (для заборгованості у швейцарських франках) та 648 731,42 (для заборгованості у євро); процентна ставка за кредитом у швейцарських франках - 9,5% річних з 01.08.2007 до 30.06.2008,10,5% річних з 01.07.2008 по 30.06.2009,14,5% річних з 01.10.2008 по 30.06.2009,12% річних з 01.07.2009 по 30.06.2010; процентна ставка за кредитом у євро - 11,25% річних, з 01.10.2008 15,25% річних, з 01.01.2010 по 30.06.2010 6,6% річних, з 01.07.2010 та до кінця терміну дії Кредитного договору - 15,25% річних; кінцевий термін погашення кредиту -
06.09.2012.

Додатковими угодами від 05.02.2010 № 6606K44-20, від 22.07.2010 № 6606K44-22, від 27.12.2011 № 6606K44-25 змінено валюту кредиту: на період 05.02.2010 євро, долари США та швейцарські франки, на період з 06.02.2010 та до кінця терміну дії Кредитного договору - євро та долари США; встановлено ліміт кредитної лінії для заборгованості у євро 648 731,42; для заборгованості у швейцарських франках у сумі еквівалентній 6 583 293,53; для заборгованості у доларах США- у сумі, еквівалентній 6 583 293,53 по відповідному крос-курсу на дату проведення конверсії, а згідно з додатковою угодою від 08.02.2010 № 6606K44-21: 648 731,42 (для заборгованості у євро) та 6 269 803,37 (для заборгованості у доларах США); змінено процентну ставку за кредитом: у євро - 6,6% річних з 01.07.2010 по
30.09.2010,12% річних з - 01.10.2010 та до кінця терміну дії Кредитного договору; у доларах США - 8,1% річних з 01.07.2010 по 30.09.2010,11% річних з
01.10.2010 та до кінця терміну дії Кредитного договору.

Додатковою угодою від 27.06.2012 № 6606К344-28 змінено кінцевий термін погашення кредиту до 30.09.2012, а додатковою угодою від 28.09.2012 № 6606К44-29 - до
30.04.2013.

Додатковою угодою від 26.10.2012 № 6606K44-30 встановлено ліміт кредитної лінії для заборгованості у євро 648 731,42; для заборгованості у доларах США 6 269 803,37, при цьому сума заборгованості у гривневому еквіваленті не може перевищувати 60 940 055,97 грн.

Додатковою угодою від 17.10.2013 № 6606К44-32 змінено валюту кредиту на національну валюту України (гривню) та встановлено ліміт кредитної лінії 57 146
337,36 грн, проценти за користування кредитом у розмірі 0,1% річних на період з
01.09.2013 по 30.11.2013,16% річних на період з 01.12.2013, при цьому нового терміну погашення кредиту не встановлено; а також відкрито для позичальника рахунки: № НОМЕР_1 - прострочена заборгованість за кредитом та № НОМЕР_2 - рахунок для сплати процентів за користування кредитом, плат та інших платежів за Кредитним договором.

У зв'язку із спливом терміну (строку) кредитування (30.04.2013) та з неповерненням позичальником у встановлений договором термін (строк) суми кредиту, відсотків та інших платежів 16.07.2013 Банк звернувся до господарського суду Тернопільської області з позовом про стягнення всієї суми заборгованості за кредитними договорами: від 19.07.2006 № 6606К35, від 27.07.2006 № 6606К38, від
06.09.2006 № 6606К44, від 05.11.2007 № 6607К23, від 01.06.2009 № 6609К5, від
01.07.2009 № 6609К9, від 13.07.2005 № 18105К15/2102, від 13.07.2005 № 6605К48 та договорами поруки від 13.07.2005 № 18105Р1, від 13.07.2005 № 6605Р8.

Зокрема, за Кредитним договором, який є предметом даного спору, Банком заявлено, згідно з розрахунками до позовної заяви станом на 01.07.2013 та станом на
17.10.2013, з врахуванням додаткової угоди від 17.10.2013: тіла кредиту у розмірі 57 146 337,36 грн, відсотки за кредитом у сумі 8 166 341,47 грн., сума несплаченої комісії за управління кредитом 771 330,63 грн., пені за несвоєчасне виконання зобов'язань 2 887 025,88 грн, комісії про зміну умов договору 600,00
грн.

Рішенням господарського суду Тернопільської області від 31.10.2013 у справі № 921/730/13-г/3, яке набрало законної сили 15.11.2013, позов Банку задоволено та вирішено стягнути 197 504 593,91 грн:

- з Підприємства та ЗАТ "Агропродукт" солідарно на користь Банку заборгованість за кредитними угодами від 13.07.2005 №1 8105К15/2102 та від 13.07.2005 № 6605К48, договорами поруки від 13.07.2005 № 18105Р1 та від 13.07.2005 № 6605Р8-41 003 252,65 грн заборгованості за кредитом; 5 426 712,21 грн заборгованості за несплаченими відсотками; 574 509,51 грн заборгованості за несплаченими комісіями; 1 353 420,28 грн пені за несвоєчасне виконання зобов'язань, всього - 48 357 894,65 грн;

- з Підприємства на користь Банку заборгованість за кредитними договорами від
19.07.2006 № 6606К35, від 27.07.2006 № 6606К38, від 06.09.2006 № 6606К44, від
05.11.2007 № 6607К23, від 01.06.2009 № 6609К5, від 01.07.2009 № 6609К9-124 807

829,86 грн заборгованості за кредитом; 16 288 803,93 грн заборгованості за несплаченими відсотками; 1 476 358,37 грн заборгованості за несплаченими комісіями; 6 573 707,10 грн пені за несвоєчасне виконання зобов'язань, всього - 149 146 699,26 грн.

На виконання вказаного рішення 15.11.2013 видано накази.

Ухвалою господарського суду Тернопільської області від 28.11.2013 виконання рішення суду від 31.10.2013 у справі № 921/730/13-г/3 розстрочено згідно з графіком погашення у загальній сумі 197 504 593,91 грн невиконаного рішення станом на 28.11.2013: 25.12.2013-1 500 000,00 грн; 25.01.2014-1 500 000,00
грн; 25.02.2014-1 500 000,00 грн; 25.03.2014-1 500 000,00 грн; 25.04.2014-1 500 000,00 грн; 25.05.2014-1 500 000,00 грн; 25.06.2014-1 500 000,00 грн;
25.07.2014-1 500 000,00 грн; 25.08.2014-1 500 000,00 грн; 25.09.2014-1 500
000,00 грн; 25.10.2014-1 500 000,00 грн та 25.11.2014-181 004 593,90 грн.

Ухвалою господарського суду Тернопільської області від 26.01.2015 виконання рішення від 31.10.2013 у справі № 921/730/13-г/3 розстрочено шляхом сплати залишку несплаченої заборгованості у сумі 181 004 593,91 грн. згідно з графіком: січень 2015 року - 5 100 000 грн; лютий 2015 року - 1 700 000 грн; березень 2015 року - 1 700 000 грн; квітень 2015 року - 1 700 000 грн; травень 2015 року - 1 700 000 грн; червень 2015 року - 1 700 000 грн; липень 2015 року - 1 700 000

грн; серпень 2015 року - 1 700 000 грн; - вересень 2015 року - 1 700 000 грн; до
25.10.2015 (включно) - 162 304 593,91 грн.

Ухвалою суду від 04.11.2016 визнано наказ від 15.11.2013 у справі № 921/730/13-г/3 [про солідарне стягнення заборгованості з Підприємства (позичальник) та ЗАТ "Агропродукт" (поручитель)] таким, що не підлягає виконанню, та видано накази на виконання рішення господарського суду Тернопільської області від 31.10.2013 у справі №921/730/13-г/3 щодо кожного боржника окремо із зазначенням застереження про солідарне стягнення.

Проте, як стверджує Банк, зазначене рішення суду виконано не було.

З огляду на наведене Банк звернувся до господарського суду Тернопільської області з позовом про стягнення з Підприємства відсотків, комісії за управління кредитом та комісії за внесення змін до Кредитного договору, нарахованих за період з 17.10.2013 по 30.09.2015, на загальну суму 11 513 307,10 грн. Рішенням господарського суду Тернопільської області від 05.10.2018 у справі № 921/1018/15-г/7, яке набрало законної сили, у задоволенні вказаного позову Банку було відмовлено.

Приймаючи рішення у справі, суди виходили з того, що відповідно до статей 11, 629 ЦК України договір є однією з підстав виникнення зобов'язань та є обов'язковим для виконання сторонами.

Згідно із статтею 526 ЦК України та статтею 193 Господарського кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог статтею 193 Господарського кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Частиною 1 статті 530 ЦК України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до статей 599, 629 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Згідно із статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Частиною 1 статті 612 ЦК України передбачено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до частини 1 статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно з частиною 1 статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Частиною 1 статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Судами встановлено, що, з врахуванням укладеної між сторонами додаткової угоди від 28.09.2012 № 6606К44-29, кінцевим терміном погашення кредиту є 30.04.2013.

Водночас судами враховано, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від
28.03.2018 у справі № 444/9519/12 навела висновок про те, що припис абзацу другого частини 1 статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування.

Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною 2 статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною 2 статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.

У зв'язку з цим, Велика Палата Верховного Суду у справі № 444/9519/12 відхилила аргументи позивача про те, що на підставі статті 599 та частини 4 статті 631 ЦК України він мав право нараховувати передбачені договором проценти до повного погашення заборгованості за кредитом.

Разом з тим, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.02.2020 у справі № 912/1120/16 наведено висновки про те, що відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані частиною 1 статті 1048 ЦК України. Такі проценти є звичайною платою боржника за право тимчасово користуватися наданими йому коштами на визначених договором та законодавством умовах, тобто у межах належного та добросовісного виконання сторонами договірних зобов'язань, а не у випадку їх порушення.

Натомість наслідки прострочення грошового зобов'язання (коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх) також урегульовані законодавством. У випадках, коли боржник порушив умови договору, прострочивши виконання грошового зобов'язання, за частиною 1 статті 1050 ЦК України застосуванню у таких правовідносинах підлягає положення частиною 1 статті 1050 ЦК України.

За наведеним у цій статті регулюванням відповідальності за прострочення грошового зобов'язання на боржника за прострочення виконання грошового зобов'язання покладається обов'язок сплатити кредитору на його вимогу суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Проценти, встановлені статтею 625 ЦК України, підлягають стягненню саме при наявності протиправного невиконання (неналежного виконання) грошового зобов'язання.

Тобто проценти, що стягуються за прострочення виконання грошового зобов'язання за частиною 2 статті 625 ЦК України, є спеціальним видом відповідальності за таке порушення зобов'язання. На відміну від процентів, які є звичайною платою за користування грошима, зокрема за договором позики, до них застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність.

Велика Палата Верховного Суду наголосила, що вона вже звертала увагу, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3 % річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання. Подібні висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 у справах № 703/2718/16-ц та № 646/14523/15-ц.

Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма частини 1 статті 1048 ЦК України і охоронна норма частини 1 статті 1048 ЦК України не можуть застосовуватись одночасно.

Тому за період до прострочення боржника підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до умов договору та частини 1 статті 1048 ЦК України як плата за надану позику (кредит), а за період після такого прострочення підлягають стягненню річні проценти відповідно до частини 2 статті 625 ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов'язання.

Таким чином, за правомірне користування кредитними коштами (в межах строку дії кредитного договору) стягуються проценти на підставі частини 1 статті 1048 ЦК України, а за неправомірне користування кредитними коштами (поза межами строку дії кредитного договору) - на підставі положень частини 2 статті 625 ЦК України.

Судами попередніх інстанцій у даній справі № 921/387/18 встановлено, що Банком заявлені позовні вимоги про стягнення з відповідача 27 074 664,72 грн несплачених відсотків, 6 000 365,35 грн комісії за управління кредитом (0,3%), 84 000,00 грн комісії за управління кредитом (щомісячна фіксована сума), які нараховані за період з 01.10.2015 по 31.08.2018, тобто після закінчення строку кредитування (30.04.2013), тому, враховуючи викладені правові висновки Великої Палати Верховного Суду, суди дійшли висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог у вказаній частині.

У зв'язку з відмовою у позові щодо стягнення нарахованих після закінчення строку кредитування відсотків та комісій суди дійшли висновку про відмову в задоволенні позовних вимог про стягнення з Підприємства нарахованих за період з 01.10.2015 по 31.08.2018-2 667 739,23 грн 3% річних за прострочення сплати процентів, 9 378 682,25 грн. втрат від інфляції за прострочення сплати процентів, 446 920,09
грн 3% річних за прострочення сплати комісії, 1 223 319,36 грн. втрати від інфляції за прострочення сплати комісій, а також нарахованих за період з
01.11.2017 по 31.08.2018 - 746 362,91 грн. пені за прострочення сплати процентів, 166 705,39 грн пені за прострочену комісію (0,3%) та 2 333,73 грн. пені за прострочену комісію (фіксована сума), які є похідними від основної суми заявленої до стягнення заборгованості, нарахованої після закінчення строку кредитування.

Що ж до позовних вимог у частині стягнення 5 002 261,59 грн 3% річних та 16 972
462,20 грн інфляційних втрат, нарахованих за прострочення сплати основного боргу (57 146 337,36 грн) за період з 01.10.2015 по 31.08.2018, то суди, відмовляючи у задоволенні позовних вимог у цій частині, виходили з того, що відповідно до статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 1050 ЦК України, яка передбачає обов'язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та трьох процентів річних є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (виплати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. А тому наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє зобов'язальних правовідносин сторін вказаного договору та не звільняє останнього від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання, а також не позбавляє кредитора права на отримання коштів, передбачених частиною 2 статті 625 ЦК України за спірний період.

Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов'язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникає з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову, якщо основне зобов'язання боржником не виконано.

Згідно із статтею 129 Конституції України та статтею 13 ГПК України змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості є однією з основних засад судочинства.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Отже, принцип змагальності не лише наділяє осіб, які беруть участь у справі, відповідними правами, але й покладає на них обов'язки подати наявні у них докази на підтвердження своїх вимог.

Отже, заявляючи в цій частині вимоги, позивач повинен довести суму боргу по кредиту, яка стягнута рішенням суду, але не повернута позивачу станом на дату звернення до суду, на яку позивач нарахував 3% річних та інфляційні втрати.

Тобто сам по собі преюдиціальний факт певної суми заборгованості однозначно та беззаперечно не свідчить про обґрунтованість таких нарахувань.

Судами встановлено, що на виконання рішення суду від 31.10.2013 у справі № 921/730/13-г/3 видано накази, якими охоплено суму зобов'язань за 8-ма кредитними договорами без розмежування зобов'язань по кожному з них, на загальну суму 197 504 593,91 грн (тіло кредиту, відсотки, комісії, пеня).

У період з 15.11.2013 по 26.01.2015 (дата постановлення ухвали про розстрочку виконання рішення) залишок суми складав 181 004 593,914 грн (без розмежування по кредитних договорах та несплачених платежах, стягнутих рішенням суду), а 16 500
000,00 грн (без зазначення, за якими кредитними угодами та по яких платежах здійснена оплата на виконання рішення суду) сплачено боржником самостійно.

Частиною 3 статті 26 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено, що у заяві про примусове виконання рішення стягувач зазначає суму, яка частково сплачена боржником за виконавчим документом, за наявності часткової сплати.

Отже, законодавець у Законі України "Про виконавче провадження" покладає на стягувача обов'язок повідомити виконавця про сплачені суми, оскільки від суми виконання залежать виконавчі дії, які вчиняє виконавча служба у межах виконавчих проваджень, зокрема накладення арешту на кошти та майно у сумі стягнення, встановлення суми виконавчого збору від суми стягнення.

Проте, пред'являючи до виконання накази, видані у справі № 921/730/13-г/3 у період з 12.11.2014 по 19.04.2018, Банк не повідомив державного виконавця про часткове виконання боржником рішення суду у розрізі, як стверджує Банк, у частині чотирьох кредитних договорів. Зокрема, у наказі про солідарне стягнення не враховано виконання рішення щодо кредитного договору від 13.07.2005 № 6605К48, а враховано в інших наказах - від 19.07.2006 № 6606К35, № 6609К5 від
01.06.2009, від 01.07.2009 № 6609К9.

Даний факт підтверджується постановами про відкриття виконавчого провадження та накладення арешту на кошти боржника у межах виконавчих проваджень, відкритих на виконання рішення суду, згідно з якими виконавче провадження вчиняється без врахування сум здійснених платежів.

Тобто з наданих Банком матеріалів виконавчого провадження неможливо встановити, в якій частині виконано рішення суду.

Що ж до поданих виписок по рахунках, які, на думку Банку, підтверджують факт часткового виконання рішення суду від 31.10.2013 у справі № 921/730/13-г/3 за 4-ма кредитними договорами, то, проаналізувавши їх, суди дійшли висновку, що вони не є належними та допустимими доказами, які б підтвердили залишок заборгованості за спірним Кредитним договором станом на момент подання даного позову, оскільки, як вбачається з матеріалів справи, додатковими угодами від
17.10.2013 до усіх кредитних договорів (вісім), у зв'язку із зміною валюти кредитування, внесено зміни у рахунки, відкриті для позичальника щодо кожного кредитного договору, та відкрито нові рахунки: рахунок, на якому обліковується прострочена заборгованість, та рахунок для сплати процентів, комісій та інших платежів. З останнього банк самостійно розподіляв платежі в рахунок погашення боргу по процентах, комісіях, інших платежах, що підтверджується виписками, з яких вбачаються розбіжності між сумами стягнення та погашення.

Дані розбіжності стали наслідком неправомірних дій Банку в частині нарахування відсотків та комісій поза межами строку кредитування та після прийняття рішення у справі № 921/730/13-г/3. Виписками підтверджено, що, крім сум, стягнутих рішенням по відсотках та комісіях, Банк за рахунок отриманих коштів покрив нараховані поточні платежі після прийняття рішення.

У матеріалах справи наявні докази оплати відповідачем процентів та комісії, нарахованих позивачем за спірним Кредитним договором поза межами строку кредитування, а саме за період з 19.11.2013 по 06.11.2014.

Тобто з наданих Банком виписок по рахунках неможливо встановити, в якій частині і на яку суму виконано рішення суду.

Таким чином, суди дійшли висновку, що Банком не доведено належними та допустимими доказами розміру заборгованості Підприємства за Кредитним договором, а відтак і правомірності нарахування на основну суму боргу 3% річних та втрат від інфляції.

Банк у касаційній скарзі посилався на те, що суди не врахували висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 910/1238/17 та Верховного Суду від 05.03.2019 у справі № 5017/1987/2012 щодо застосування статей 625, 1048, 1050 ЦК України у подібних правовідносинах.

При цьому у справах:

- № 910/1238/17 суди, враховуючи характер спірних правовідносин сторін, що обумовлений припиненням дії укладеного сторонами договору про міжбанківський депозит № 02/V/ПБ від 22.10.2007, приписи статті 1214 ЦК України, які передбачають нарахування плати за користування безпідставно одержаними, збереженими грішми та відсутність у статі 536 ЦК України розміру належних до сплати процентів за користування чужими грошовими коштами, дійшли висновку про можливість застосування у цих правовідносинах по аналогії закону положень статті 1048 ЦК України для визначення розміру належних до стягнення процентів, вказавши, що у цьому випадку подібність спірних правовідносин полягає в користуванні чужими коштами та задоволення позовних вимог, оскільки обставини справи щодо наявної заборгованості відповідача та моменту її виникнення, безпідставного утримання коштів відповідачем з 02.05.2016 встановлені рішенням господарського суду міста Києва від 28.10.2016 у справі № 910/15208/16. Водночас Велика Палата Верховного Суду, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та приймаючи нове рішення про часткове задоволення позовних вимог, зазначила, що правовий аналіз змісту правовідносин, що випливають із права позикодавця на проценти за час дії договору позики, та правовідносин, які склалися між сторонами цього спору внаслідок припинення договору депозиту і невиконання відповідачем обов'язку повернути грошові кошти у визначений строк, не дає підстав для висновку, що такі правовідносини подібні за змістом. Плата за прострочення виконання грошового зобов'язання врегульована законодавством. У цьому разі відповідно до частини 2 статті 625 ЦК України боржник зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Тобто законодавство встановлює наслідки як надання можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу в межах дії договору, так і наслідки прострочення грошового зобов'язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх, тому підстави для застосування аналогії закону відсутні. Помилкове застосування до спірних правовідносин положень глави 83 ЦК України не вплинуло на обґрунтований, в цілому, висновок судів попередніх інстанцій щодо наявності підстав для стягнення з банку процентів за користування грошовими коштами за період, що минув після припинення дії договору до дати надходження коштів на рахунок позивача. Тому відповідно до предмета та підстав поданого позову про стягнення процентів за неправомірне користування чужими грошовими коштами, враховуючи встановлені судами обставини справи щодо моменту виникнення та обсягу грошового зобов'язання відповідача, періоду прострочення, є підстави для задоволення позовних вимог про стягнення процентів, нарахованих згідно з положеннями частини 2 статті 625 ЦК України;

- № 5017/1987/2012 Верховний Суд, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення заборгованості у сумі 2 221 994,16 грн процентів за користування кредитом, нарахованих за процентною ставкою 36% річних за період з 15.02.2011 по 05.06.2012 та направляючи у цій частині справу на новий розгляд до суду першої інстанції, врахував позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від
28.03.2018 у справі № 444/9519/12, та зазначив, що відповідно до пункту 3.5 кредитного договору №13-65-06/212, на якому, власне, ґрунтуються зазначені позовні вимоги Банку, у випадку порушення позичальником встановленого пунктом
2.2 договору строку погашення отриманого кредиту позичальник надалі сплачує проценти за неправомірне користування кредитом, виходячи із процентної ставки у розмірі 36% річних, порядок нарахування та сплати яких встановлюється згідно з пунктами 3.3,3.4 цього договору. Тобто встановлено домовленість сторін щодо сплати процентів поза межами дії договору, у той час як у справі, яка розглядається ( № 921/387/18), судами встановлено, що порядок та строки повернення суми кредиту поза межами терміну кредитування сторонами не встановлювався. Крім того, передача справи на новий розгляд не означає остаточного вирішення спору у такій справі, а, отже, й остаточного формування правового висновку Верховного Суду у справі.

Таким чином, у кожній із зазначених справ судами досліджувались різні за змістом докази, які подавались сторонами, та на підставі встановлених судами різних за змістом обставин приймалися відповідні судові рішення, що, у свою чергу, не може свідчити про подібність правовідносин, оскільки під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. З'ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

Що ж до визначення подібності правовідносин, то Верховний Суд враховує правову позицію, викладену в мотивувальних частинах постанов Великої Палати Верховного Суду (справи № 305/1180/15-ц, № 922/2383/16, № 757/31606/15-ц).

Об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 27.03.2020 у справі № 910/4450/19 зазначила, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб'єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права та обов'язки сторін спору) та об'єкт (предмет).

Отже, колегія суддів Верховного Суду зазначає, що подібність правовідносин визначається за їхніми елементами, зокрема суб'єктами, об'єктами та змістом (правами й обов'язками суб'єктів правовідносин) у конкретній справі.

Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

З таких підстав касаційне провадження, яке відкрите за касаційною скаргою Департаменту в частині посилання на те, що суди не врахували висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 910/1238/17 та Верховного Суду від 05.03.2019 у справі № 5017/1987/2012 щодо застосування статей 625, 1048, 1050 ЦК України у подібних правовідносинах, підлягає закриттю.

Також Банк обґрунтовував свою касаційну скаргу необхідністю відступлення від висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від
28.03.2018 у справі № 444/9519/12, від 04.07.2018 № 310/11534/13-ц щодо застосування статті 625, 1050 ЦК України.

Верховний Суд зазначає, у справі № 310/11534/13-ц Велика Палата Верховного Суду скасувала рішення судів попередніх інстанцій в частині стягнення заборгованості за кредитним договором та направила справу у цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Водночас передача справи на новий розгляд не означає остаточного вирішення спору у такій справі, а, отже, й остаточного формування правового висновку Верховного Суду у справі, оскільки за результатами нового розгляду справи фактично-доказова база в ній може істотно змінитися, адже направлення справи на новий розгляд стало наслідком недостатнього дослідження у ній обставин і доказів, і така зміна, у свою чергу, вплине на правові висновки, які будуть зроблені в ній.

Що ж до необхідності відступлення від висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 у справі № 444/9519/12 щодо застосування статті 625, 1050 ЦК України, то Верховний Суд не вбачає підстав для відступлення від такого висновку, оскільки припис абзацу другого частини 1 статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною 2 статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною 2 статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.

Водночас Верховний Суд не надає правової оцінки зазначеним у касаційній скарзі Банку постановам об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 390/34/17 та Великої Палати Верховного Суду від 04.02.2020 у справі № 912/1120/16, оскільки скаржник у касаційній скарзі (з урахуванням заяви про усунення недоліків касаційної скарги) наводить лише цитати із вказаних постанов, без визначення скаржником підстав, передбачених статтею 287 ГПК України.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Суду як джерело права.

Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Верховний Суд зазначає, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.

При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктами 1, 2 частини 2 статті 287 ГПК України (що визначено), покладається на скаржника.

Відповідно до статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Статтею 309 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених Статтею 309 ГПК України межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

З огляду на викладене Касаційний господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з підстав, передбачених пунктом 2 частини 2 статті 287 ГПК України, оскільки судами були прийняті рішення з дотриманням норм процесуального та матеріального права, що дає підстави залишити їх без змін.

У зв'язку з тим, що суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін раніше ухвалені судові рішення, а також враховуючи, що учасники справи не подавали заяв про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, суд покладає на скаржника витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.

Керуючись статтею 129, пунктом 5 частини 1 статті 296, статтями 308, 309, 315 ГПК України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційне провадження у справі № 921/387/18 у частині оскарження акціонерним товариством "Державний експортно-імпортний банк України" в особі філії акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" в м.

Тернополі рішення господарського суду Тернопільської області від 22.04.2019 та постанови Західного апеляційного господарського суду від 02.11.2020, з підстав, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.

2. Касаційну скаргу в частині оскарження акціонерним товариством "Державний експортно-імпортний банк України" в особі філії акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" в м. Тернополі рішення господарського суду Тернопільської області від 22.04.2019 та постанови Західного апеляційного господарського суду від 02.11.2020 у справі № 921/387/18 з підстав, передбачених пунктом 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, залишити без задоволення, а рішення господарського суду Тернопільської області від 22.04.2019 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 02.11.2020 - без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя І. Булгакова

Суддя Б. Львов

Суддя В. Селіваненко